Екзистенціальний підхід у психології особистості

Основні поняття: прагнення до сенсу життя, екзистенціальний вакуум, екзистенціальна фрустрація, цінності оособистості як смислові універсалії, способи осмислення життя, цінності творчості, цінності переживання, цінності ставлення, совість, здійснення смислів, самотрансценденція, духовне несвідоме, релігійне несвідоме, логотерапія, свобода волі, прийняття рішення.

1. Екзистенціальна теорія особистості В. Франкла

2. Екзистенціальний підхід Р. Мея

3. Екзистенціальна психотерапія І. Ялома

1. Екзистенціальна теорія особистості В.Франкла. Віктор Еміль Франкл (1905–1998) знаменитий австрійський лікар-психотерапевт, психолог та філософ, засновник логотерапії – методу екзистенціального аналізу. Основні роботи: «...І все ж сказати життю «Так» (1946), «Із табору смерті до екзистенциалізму» (1946), «Екзистенціальний аналіз та проблеми часу» (1947), «Час та відповідальність» (1947), «Психотерапія на практиці» (1947), «Підсвідомий бог» (1948), «Без­умовна людина» (1949), «Людина, що страждає» (1950).

Створена Франклом теорія логотерапії та екзистен­ціального аналізу є складною системою філософських, психологічних та медичних поглядів на природу й сутність людини, механізми розвитку особистості у нормі й патології та способи кор­екції аномалій у развитку особистості. У своїй теоретичній побудові Франкл виокремлює три основні частини:

1) вчення про прагнення до смислу;

2) вчення про смисл життя;

3) вчення про свободу волі.

Прагнення до пошуку та реалізації людиною смисла свого життя В.Франкл розглядає як вроджену мотиваційну тенденцію, притаманну всім людям, що є основним рушієм поведінки та розвитку особистості. Із життєвих спостережень, клінічної практики та різноманітних емпіричних даних В. Франкл висновує, що для того, щоб жити та активно діяти, людина має вірити у смисл своїх вчинків. Відсутність смислу викликає у людини стан, який В. Франкл називає екзистенціальним вакуумом. Саме екзистенціальний вакуум є причиною широкомасштабних специфічних «ноогенних не­врозів», що поширилися у післявоєнний період у країнах Західної та Східної Европи і в ще більших масштабах у США, хоч деякі різновиди таких неврозів (наприклад, «невроз безробіття») були описа­ні ще раніше.

Необхідною ж умовою психічного здоров’я є певний рівень напруження, який виникає між людиною, з одного боку, та локалізованим у зовнішньому світі об’єктивним смислом, який вона має здійснити, з іншої.

Сказане дозволяє сформулювати основну тезу вчення про прагнення до смислу: «Людина прагне набути смислу та відчуває фрустрацію або вакуум, якщо дане прагнення залишається нереалізованим».

Вчення про смисл проголошує, що смисл «у принципі доступний будь-якій людині, незалежно від статі, віку, інтелекту, освіти, характеру, середовища та... релігій­них переконань». Однак знаходження смислу – це питання не пізнання, а поклику. Не людина ставить питання про смисл свого життя – життя ставить це питання перед нею, і людині доводиться повсякденно і повсякчасно відповідати на нього – не словами, а діями. Смисл не є суб’єктивний, людина не винаходить його, а знаходить у світі, в об’єктивній дійсності, саме тому він виступає для людини як імператив, що потребує своєї ре­алізації.

В психологічній структурі особистості В. Франкл виокремлює особливий, «поетичний вимір», у якому локалізовані смисли. Цей вимір не вичерпується біологічним та психологічним виміром існування людини; відповідно, смислова ре­альність не піддається поясненню через психологічні і, тим більш, біологічні механізми і не може вивчатися традиційними психологічними методами.

Стверджуючи унікальність та неповторність смисла життя кожної людини, В. Франкл заперечує деякі «філософії життя». Так, смислом життя не може бути насолода, оскільки це внутрішній стан суб’єкта. За тією ж логікою людина не може прагнути щастя, вона може лише шукати причини для щастя.

Для змістовної характеристики мо­жливих позитивних смислів Франкл вводить уявлення про цінності – смислові універсалії, що викристалізувались у результаті узагальнення типових ситуацій, з якими людству довелось зустрітися протягом своєї історії.

Це дозволило узагальнити можливі шляхи, за допомогою яких людина може зробити своє життя осмисленим. Способи осмислення життя:

1) за допомогою того, що ми даємо життю (в сенсі нашої творчої роботи);

2) за допомогою того, що ми беремо від світу (в сенсі переживання цінностей);

3) через позицію, яку ми займаємо стосовно долі, яку ми не в змозі змінити.

Відповідно до цього поділу, виокремлюються три групи цінно­стей: цінності творчості, цінності переживання та цін­ності ставлення.

Цінності творчості. Основ­ним способом реалізації цього виду цінностей є праця. При цьому людська праця набуває смислу та цінності як внесок у життя суспільства, а не просто як певне заняття. Смисл людської праці виявляється у тому, що людина робить понад своїх службових обов’язків, в її особистісному внеску у свою роботу.

Цінности переживання. Смисл життю може, згідно Франклу, надати одна-єдина мить, одне яскраве пережива­ння. Серед цінностей переживання В. Франкл особливо вирізняв любов, з її багатим ціннісним потенціалом. Любов – це взаємостосунки на рівні духовного, смислового виміру, переживання іншої людини в її неповторності та унікаль­ності, пізнання її глибинної сутності. Водночас любов не є необхідною умовою осмисленності життя.

Цінності ставлення. Основний пафос та новизна підходу В. Франкла пов’язані з цінностями ставлення. До цих цінностей людині доводиться звертатися, коли вона опиняється в полоні обставин, які не може змінити. Але в будь-яких обставинах людина вільна зайняти осмислену позицію стосовно них та надати своїм стражданням глибокого життєвого смислу.

Найбільші практичні досягнення логотерапії В. Франкла пов’язані з находженням людьми смисла свого існування в ситуаціях, які уявляються безвихідними й безглуздими. В. Франкл вважає, що звернення до цінностей ставлення виправдане лише тоді, коли решта можливостей активного впливу на власну долю використані.

Питання про те, як людина знаходить свій смисл, є ключовим для практики логотерапії. Франкл підкреслює, що смисли не вигадуються, не створюються самим індивідом; їх потрібно шукати та знаходити. Людина не може обрати смисл серед інших даних їй смислів, вона може лише обрати поклик, в якому знайде смисл. У знаходженні життєвих смислів людині допомагає совість, аналізу якої В. Франкл присвятив свою книгу «Підсвідомий бог».

У самому процесі знаходження смислуВ.Франкл не бачить нічого, що виходить за межі загальнопсихологічних зако­номірностей людського пізнання. Проводячи паралель із закономірностями виокремлення фігу­ри з фону, В. Франкл пише, що сприйняття смислу є «усвідомленням можливостей на тлі дійсності, або, іншими словами, усвідомлення того, що можна зробити стосовно даної ситуації» (В. Франкл,1948).

Людина відповідальна за здійснення унікального смислу свого життя. Здійснення смислу – процес не простий, він не відбувається автоматично після того, як смисл знайдено. Здійснення смислу є для людини імперативною необхідністю з причини кінцевості, обмеженості та незворотності буття людини у світі, неможливості відкласти щось на потім, неповторності тих можливостей, які надає людині кожна конкретна ситуація. Тим не ме­нш людина до останньої миті так і не знає, чи вдалось їй дійсно здійснити смисл свого життя.

Смисл людської особистості завжди пов’язаний із суспільством, у своїй орієнтації на суспільство смисл індивіда трансцендує себе. І, навпаки, смисл життя суспільства, в свою че­ргу, реалізується існуванням індивидів.

Надсмисл – смисл того цілого, у світлі якого набуває смислу людське життя, тобто – смисл Всесвіту, смисл буття, смисл історії. Цей смисл трансцендентний людському існуванню, тому жодної відповіді на питання про надсмисл дати неможливо.

Природно, що понадсмисл здійснюється незалежно від життя окремих індивидів. Так, «...історія, в якій здійснюється понадсмисл, відбувається або завдяки моїм діям, або всупереч моїй бездіяльності» (В.Франкл, 1948).

Бог у логотерапії – це персоналізована со­вість, а совість – це «несвідомий бог», затамований у кожній людині, – оскільки у кожної людини, за Франклом, є глибинне прагнення до спілкування з таким співрозмовником (хоча у багатьох це прагнення є глибоко витісненим).

Основна теза третього вчення Франкла – вчення про свободу волі – проголошує, що людина вільна знайти та ре­алізувати смисл життя, навіть якщо її свобода помітно обмежена об’єктивними обставинами.

Визнаючи детермінованість людської поведінки, Франкл заперечує її пандетермінованість. «Не­обхідність та свобода локалізовані не на одному рів­ні; свобода підноситься, надбудована над будь-якою необхі­дністю» (В.Франкл, 1950). В. Франкл говорить про свободу людини стосовно своїх потягів, спадковості, факторів та обставин зовнішнього середовища.

Ана­логічним чином відбувається і тоді, коли йдеться про детермінацію людської поведінки цінностями чи моральними нормами, – людина дозволяє або не дозво­ляє собі бути ними детермінованою.

В. Франкл харак­теризує організм як інструмент, як засіб, яким користується особистість для реалізації своїх цілей. Схожі стосунки існують між особистістю і ха­рактером, який також сам по собі не визначає пове­дінки. Напроти, в залежності від особистості характер мо­же зазнавати змін або зберігати свою незмін­ність. Свобода людини стосовно зовнішніх обставин хоч і не безмежна, проте вона реально існує, виявляючись у можливості зайняти стосовно них ту чи іншу позицію. Отже, сам вплив обставин на людину опосередковується позицією людини щодо них. «Людина – це більше, ніж психіка, людина – це дух» (В. Франкл, 1950HHHHHHHh).

Людина характеризується двома фундаментальними онтоло­гічними характеристиками:

- здатність до самотрансценденції;

- здатнісь до самовідсторонення.

Перша виявляється у постійному виході людини за межі са­мої себе, у спрямованості її на щось, що існує поза нею. Друга виявляється у можливості людини піднятися над собою та над ситуацією, подивитися на себе збоку. Ці дві здібності дозволяють людині бути (не абсолютно, а в певних межах) самодетермінованою істотою.

Нарешті, важливим питанням вчення про свободу волі є питання, для чого людині свобода. В різних роботах В. Франкл пропонує різні формулювання, однак загальний їх сенс – це свобода взяти на себе відповідальність за свою долю, свобода слухати свою совість та приймати рішення щодо своєї долі.

 

2. Екзистенціальний підхід Р. Мея. Відомий американський психолог і психотерапевт, теоретик екзистенціальної психології Ролло Мей (1909-1994) – автор робіт «Значення тривоги» (1950), «Існування: новий вимір у психіатрії та психології» (1958), «Екзистенціальна психологія» (1961), «Мистецтво психологічного консультування» (1965),«Психологія та людська дилема» (1967), «Любов та воля» (1969), « Влада та невинність: пошук джерел насильства» (1971), «Мужність творити» (1981), «Свобода і доля» (1981), «Мої пошуки краси» (1985) та ін..

Р.Мей стверджує, що коли слово «буття» використовується як підмет, воно означає потенцію, джерело потенціалу. Можна провести таку аналогію: жолудь має потенціал стати дубом. Однак ця аналогія є не дуже вдалою стосовно людей, оскільки у них є самосвідомість. Люди можуть обирати власне буття. Вибір, який вони роблять, має велике значе­ння в кожний момент їхнього життя.

Через широке поширення колективістських та конформістських тенденцій у суспільстві сучасні люди придушують у собі почуття буття. Почуття буття у лю­дей пов’язано з усім досвідом їхнього існування, як свідомим, так і несвідомим. Людям необхідно відчувати себе у світі та мати «Я-існую» досвід. Такий досвід не приводить безпосередньо до вирішення проблем клієнтів, але він є умовою, необхідною для вирішення проблем.

Протилежністю буття є не-буття, або ніщо. Існування передбачає можливість неіснування. Смерть – найбільш очевидна форма небуття. Але до небуття також приводить зниження життєвого потенціалу, зумовленого тривогою та конформізмом, а також недостатністю чіткої самосвідомості. Крім того, буттю можуть загрожувати руйнівна ворожість та фізична хвороба.

Зустріча­ються люди з сильно розвинутим відчуттям буття, що здатне протистояти не­буттю. Такі люди більш глибоко усвідомлюють не лише самих себе, але й інших людей, а також оточуючий світ. Втім, відчуженості та ізольованість відчувають практично всі мешканці сучасного суспільства західного типу.

Відчуження – це хвороба сучасності, що має, принаймі, три виразні ознаки:

1) відокремленість від природи;

2) нестача значущих міжособистісних стосунків;

3) відчуженість від свого справжнього «Я».

Інакше кажучи, світ, в якому здійснюється буття поділяється на три співіснуючі світи, що харак­теризують різні аспекти людського існування.

По-перше, є «зовнішній світ» (umwelt). Umwelt є оточуючий світ природи, він існує за законами природи. Umwelt міститьі тварин, і людей з їхніми біологічними потребами, потягами, інстинктами, повсякденними життєвими циклами кожного організму.

По-друге, є mitwelt, «спільний світ». Це соціальний світ спілкування людей з подібними їм людьми окремо і в групах. При наявності як особистих, так і груп­ових стосунків люди впливають один на одного і на структуру смисла. Р. Мей пише: «Сутність стосунків полягає в тому, що при зустрічі змінюються обидві людини» (Р.Мей, 1958).

По-третє, існує eigenwelt, або «внутрішній світ». Eigenwelt унікальний у кожної людини і зумовлює розвиток самосвідомості та самоусвідомлення. Eigen­welt також лежить в основі осягнення смислу речей або людей. Індивідууми повинні мати власне ставлення до речей і людей; наприклад, вираз «Ця квітка красива» означає «Для мене ця квітка красива».

Всі види буття взаємопов’язані. Наприклад, любов передбачає дещо більше, ніж біологічні потяги umwelt, а такоже дещо більше, ніж соціальні або міжособистісні стосунки mitwelt. Для виникнення та розвитку почуття любові потрібна наявність eigenwelt, оскільки для стосунків з іншими люди мають бути самодостатніми.

Тривога завжди присутня в людському житті. Мей виявляє різницю між нормальною та невротичною тривогою. Він визначає тривогу як «загрозу нашому існуванню або цінно­стям, які ми ідентифікуємо з нашим існуванням» (Р. May, 1950). Кожна людина переживає різні загрози своєму існуванню. Одним із джерел нормальної тривоги є людська екзистенціальна вразливість стосовно природи, хвороби та смерті. Інше джерело тривоги – це потреба поступово ставати незалежним від батьків, пов’язана з розвитком напружених стосунків та криз. Однак люди можуть використовувати такі загрози з користю для себе, як досвід необхідний для подальшого розвитку.

Нормальна тривога характеризується наступними трьома рисами.

- по-перше, ви­раженість нормальної тривоги відповідає серйозності об’єктивної загрози;

- по-друге, нормальна тривога не призводить до її придушення;

- по-третє, таку тривогу можна використовувати творчо – ідентифікувати фактори, що зумовили її виникнення, і намагатися протистояти їм.

Екзистенціальні консультанти вважають, що їх головне завдання – допомогти клієнтам навчитися миритися з «нормальними» неприємностями, які є частиною людського існування.

Характеристики невротичної тривоги корінним чином відрізняються від характеристик нор­мальної тривоги. Невротична тривога – це неадекватна реакція на об’єктивну загрозу; така тривога передбачає придушення та є скоріш руйнівною, ніж конструктивною. Люди суб’єктивно реагують на об’єктивні загрози, при цьому на реакцію людей сильно впливають їх внутрішні психологічні моделі та конфлік­ти.

Так само як і тривога, провина є частиною людського існування. Можна знайти відмінність між нормальною і невротичною провиной. В основі невротичної провини покладено уявні проступки, ніби-то спрямовані проти інших людей, батьківських наказів та прийнятих соціальних правил. Нормальна провина – це заклик до совісті, вона спонукає людей надавати більшого значення етичним аспектам е значение этическим аспектам своєї поведінки.

Екзистенціальна, або онтологічна, провина є іншою формою провини. Р. Мей розрізняє три форми екзистенціальної провини. Перша форма відповідає eigenwelt, є наслідком невміння жити у відповідності зі своїм потенціалом.

Друга форма екзистенціальної провини відповідає mitwelt, в її основі лежить спотворене сприйняття внутрішнього світу інших людей. Наприклад, люди можуть відчувати провину, вважаючи, що вони нашкодили своїм близьким чи друзям.

Третя форма екзистенціальної провини відповідає як umwet, так і двом іншим формам буття, mitwelt та eigenwelt. Це провина за відчуження людини від природи.

Екзистенціальна провина універсальна. Вона вкорінена в самоусвідомленні. Екзистен­ціальна провина «… випливає з того факту, що людина може розглядати себе як індивіда, який у змозі або не в змозі робити вибір» (Р. Мей, 1958).

Отже, поняття «екзистенціальна провина» тісно пов’язане з поняттям особистої відповідальності. Екзистенціальна провина сама по собі не є невротичною провиною, хоча вона потенційно може перетворитися у невротичну провину. Однак, при правильному підході, вона може сприяти розвитку у людини здатності миритися з навколишнім світом та співчувати іншим людям, а також розвитку творчого потенціалу.

Унікальна здатність людей думати та висловлювати свої думки за допомогою симво­лів дає їм змогу виходити за межі часу та простору. Люди можуть проеціювати себе у минуле та у майбутнє. Крім того, люди можуть виходити за межі (трансцендувати) у своїх соціальних стосунках, бачити себе очима інших, та надавати відповідного значення сприйняттю інших. Здатність виходити за межі конкретних ситуацій лежить в осно­ві як свободи людей, так і їх відповідальності за своє життя.

Поняття «трансценденція» походить від латинського слова transcendere, що значить «підніматися та виходити за межі». Здатність виходити за межі конкретних ситуацій зумовлена онтологічною природою людей. Існування залучає людей у безперервний процес самовираження, у якому вони виходять за межі свого минулого та теперішнього, щоб створити своє майбутнє.

 

3. Екзистенціальна психотерапія І. Ялома. Американский психолог та психотерапевт Ірвін Ялом (1931) опублікував велику кількість наукових праць. Серед них «Коли Ніцше плакав» (1993), «Екзистенціальна психотерапія» (2000), «Лікування від любові та інші оповідання психотерапії» (2004),«Групи зустрічей: перші факти» (2005), «Короткий вказівник з групо­вої психотерапії» (2005), «Мамочка та сенс життя (2006), «Теорія та практика групової психотерапії» (2007), «Життя без страху смерті» (2008) та ін.

І. Ялом виокремлює чотири види екзистенціальної тривоги (конфлікту). Вони пов’язані зі смертю, свободою, ізоляцією та безсенсовністю.

Життя та смерть, буття та небуття, на думку І. Ялома, є скоріше взаємозалежними, ніж паралельно існуючими категоріями. Смерть – головне джерело тривоги: і невротичної, і нормальної, і екзистенціальної. Тривога пов’язана зі смертю, страх припинення існування може бути як свідомим, так і несвідомим. Для того, щоб упоратись із жахом потенційного неіснування, люди вибудовують захист, який ґрунтується на запереченні смерті.

Перший екзистенціальний конфлікт – це конфлікт між усвідомленням неминучості смерті та бажанням продовжувати жити: конфлікт між страхом небуття та бажанням бути.

Незахищеність від смерті може бути і благом, і злом. Незахищеність від смерті може бути певним чином корисною для дітей, якщо у них є ресурси: сильне Его, гарні гени, наявність поряд з дітьми доброзичливих дорослих, які здатні впоратися з власною тривогою, пов’язаною зі смертю. Однак незахищеність від смерті може бути травматичною для дітей, коли перераховані фактори представлені в недостатньо, або зовсім відсутні.

Люди «приречені на свободу». Не існує ніякої надійної основи людської екзистенції. Невизначеність та «відсутність твердого грунту під ногами» у житті породжують тривогу та страх. Водночас, люди приречені на відповідальність. Вони відповідальні не лише за надання світу значень (смислу), але й за своє життя, за свої дії та невдачі при здійсненні дій.

Отже, другий екзистенціальний конфлікт – це конфлікт між прагненням до свободи та прагненням до набуття основи та структури.

Акцент, який нині робиться на свободі та відповідальності як на екзистенціальних проблемах, зумовлений руйнуванням традиційних систем переконань, релігій, ритуалів та правил. Виховання, при якому дуже багато дозволяється, призвело до того, що у багатьох молодих людей з’явилася потреба обирати, проте багато з них виявилися не готовими до свободи, яку отримали. В наш час люди приділяють менше уваги тому, що вони повинні робити; акцент перенесено на те, що вони хочуть робити. Живучи в перехідний період між старим та новим сприйняттям світу, багато людей не зуміли навчитися, як бажати, як виявляти волю, як приймати рішення та дотримуватись їх.

Існують три форми ізоляції. При наявності міжособистісної ізо­ляції, яка часто переживається як самотність, люди різною мірою відокремлені від інших. Виникнення міжособистісної ізоляції може бути зумовлене недостатнім розвитком соціальних навичок, наявністю психопатології, власним вибо­ром або необхідністю.

При наявності внутрішньоособистісної ізоляції у людей забло­ковано усвідомлення частин самих себе. Екзис­тенціальна ізоляція полягає в тому, що кожна людина вступає у світ, живе в ньому та покидає його самотньою. І. Ялом зазначає, що екзистенціальну ізоляцію можна навіть віднести до найбільш фундаментальної форми ізоляції, а саме до «відокремлення від світу».

Отже, третій екзистенціальний конфлікт – це конфлікт між усвідомленням людьми їх фундаментальної ізоляції та їх бажанням встановлювати контакти.

Зміни у сфері культури та технологій відіграють значну роль у створенні міжособистісної ізоляції. Все рідше зустрічаються сусіди, які знають один одного, сімей­ні лікарі тощо. Виникнення внутрішньоособистісної ізоляції зумовлено труднощами та фрустрацією, які мають місце на початковому етапі життя та загро­жують формуванню певного життєво важливого аспекту почуття «Я».

Екзистенціальнаізоляція тісно пов’язна з міжособистісною ізоляцією. Багато хто не в змозі розвивати внутрішню силу, почуття впевненості в собі, свою самобутність, які б дозволили їм протистояти екзистенціальній ізо­ляції. Ті, хто ніколи не отримували справжньої, стимулюючої особистісне зростання любові, не знають, як запропонувати її іншим.

У чому сенс життя? Люди потребують послідовності, мети та значення (смислу). Нейропсихологічна організація людей така, що вони схильні шукати моделі та сенс життя. Внаслідок ослаблення впливу релігійних вірувань сучасні люди стикаються з необхідністю знайти світський особистий смисл при відсутності космічного смислу.

Це призводить до виникнення четвертого внутрішнього екзистенціального конфлікту – конфлікту між потребою людей у смислі та байдужим світом, в якому нема ніякого смислу.

І.Ялом виокремлює численні фактори сучасної культури сприяють ослабленню відчуття сенсу життя у людей.

По-перше, раніше сенс життя пропонувався релігією, тепер же більшість людей не вірять в Бога і не ходять до церкви.

По-друге, урбанізація та індустріалізація сприяють ослабленню відчуття сенсу життя, яке раніше підтримувалось контактом з природою.

По-третє, сучасні люди більше не входять до сільських громад та не відіграють у них помітну роль, а замість цього живуть у відносно безособових міських громадах.

По-четверте, сучасні люди відчужені від своєї роботи та відчувають, що вони беруть участь у рішенні малоцікавих механічних та рутинних завдань.

По-п’яте, сучасні люди все менше часу витрачають на задоволення основних потреб (отримання харчів, води та помешкання), задоволення яких необхідне для виживання. Знаходячись у біль­шій безпеці та маючи більше вільного часу, люди все частіше зіштовхуються з прірвою безглуздості.

По-шосте, сучасні люди стоять перед загрозою ядерного знищення та глобального руйнування оточуючого середовища.

Щоб упоратися з тривогою, викликаною основними екзистенціальними тривогами, люди розробляють як свідомі, так і несвідомі психологічні операції або механізми захисту. Виокремлюються два типи механізмів психологічного захисту.

По-перше, звичайні ме­ханізми захисту, такі як проекція, що працюють незалежно від джерела тривоги.

По-друге, специфічні механізми захисту від кожної з чотирьох основних тривог. Ці механізми функціонують не лише на рівні окремих індивідів, вони підтримуються цілими культурами.

Механізми захисту до певної міри забезпечують психологічну безпеку шляхом обмеження потенціалу розвитку людини та індукування екзистенціальної провини.

І у дітей, і у дорослих І. Ялом виокремлює два головні механізми захисту від тривоги, пов’язані зі смертю:

1) віра у свою особливість;

2) віра у рятівника, який прийде на допомогу в останню мить.

Механізми захисту від тривоги, пов’язаної зі свободою, допомагають індивідумам уникнути відповідальності за власне життя. Компульсивність – один з видів захисту від усвідомлення відповідальності.

До інших видів захисту від тривоги, пов’язаної з свободою, належать перенесення відповідальності на інших людей, зокрема на консультантів; зображення себе невинною жертвою; уникнення автономної поведінки; патологічні виявлення бажань тощо.

Захищаючись від тривоги, пов’язаної з ізоляцією, люди не ставляться до інших як до самих по собі, а використовують їх для свого захисту. Одним з видів захисту від самотності є спроба самоствердитися в очах інших, отримати від них схвалення. Злиття з іншим індивідуумом чи групою – ще один вид захисту від тривоги, пов’язан­ої з ізоляцією.

Люди справляються з тривогою, пов’язаною з безсенсовністю життя, різними способами. Компульсивна діяльність – один із способів уникнути зустрічі з безсенсовністю. Люди з маніакальною впертістю займаються якоюсь діяльністю, такою є їх реакція на глибоке почуття безсенсовності. Рано чи пі­зно ті індивіди, які з маніакальною впертістю добивалися грошей, задоволення, влади, визнання, статусу, починають сумніватися в цінності набутого. Наприклад, участь у різних кампаніях є видом компульсивної діяльно­сті. Інший вид захисту від тривоги, пов’язаної з безсенсовністю, – нігілізм. Коли люди уникають зустрічатися з безсенсовністю, ставлячись із зневагою до всіх джерел сенсу життя, наприклад, до любові або служіння.

Головна мета екзистенціального консультування – допомогти клієнтам навчитися переживати своє існування як реальне. Фундаментальний невротичний процес – це придушення онтологічного смислу, втрату відчуття життя тазменшення потенціалу і глибини усвідомлення.

В основі екзистенціальних криз можуть лежати смерть, перехідні періоди як в особистому житті, так і в роботі, прийняття незворотних рішень, несподівана ізоляція.

Консультанти намагаються допомогти клієнтам ідентифікувати неадекватні механізми захисту та усвідомити негативні наслідки їх дій, роблячи акцент на відповідальності та автентичності.

 

Питання для обговорення та закріплення матеріалу

1. Як основні положення екзистенціального підходу у психології особистості відображають власний досвід їх авторів?

2. Перерахуйте складові вчення В.Франкла.

3. Якими способами, за В.Франклом, можливо досягти смислу життя?

4. В яких сферах відбувається людське буття у-світі, згідно з Р.Мейєм?

5. Які види екзистенціальної тривоги виокремлює І.Ялом?

6. У чому полягає основна мета екзистенціального консультанта?

 

Рекомендована література:

Леонтьев Д.А. «Случай» Виктора Франкла // Психологический журнал. – 2005. − Т. 26, №2. – С. 118-127.

Мэй.Р. Искусство психологического консультирования. – М.: Класс, 1994. – 144 с.

Мэй Р. Открытие Бытия. – М.: Институт общегуманитарных исследований, 2004. – 224 с.

Степанов С. Виктор Франкл // Школьный психолог. – 2001. – №19. – С. 4.

Франкл В. Человек в поисках смысла. – М.: Прогресс, 1990. – 368 с.

Фрейджер Р.,Фейдимен Дж. Личность. Теории, упражнения, эксперименты. – СПб.: Прайм-Еврознак, 2004. – С.593-608.

Холл Кэлвин С., Линдсей Гарднер. Теории личности. – М.: «КСП+»,1997. – С. 257-286.

Ялом И. Экзистенциальная психотерапия / Пер. с англ Т.С. Драбкиной. – М.: Класс, 2000. – 576 с.

Ярошевский М.Г. Психология ХХ ст. Теоретические проблемы развития психологической науки. – М.: Политиздат, 1974. – С. 305-319.

Экзистенциально-феноменологические основания науки о личности / В кн.: Ленг Р. Расколотое «Я».– СПб.: Белый Кролик,1995. – 352 с.

 

ДОДАТКИ

Додаток 1