Теорія особистості З. Фрейда та основи психоаналізу

Основні поняття і положення: несвідоме, передсвідоме, свідомість; механізми супротиву; витіснення; підструктури особистості: Ід, Его, СуперЕго; основні потяги– лібідо, Ерос і Танатос; первинні процеси, вторинні процеси, катексис; совість; Еґо-ідеал, реалістична тривога, невротична тривога, моральна тривога, захисні механізми; фази розвитку особистості: оральна, анальна, фалічна, латентна, генітальна; психоаналіз; трансфер; інсайт, катарсис; метод вільних асоціацій, сновидінь, описок, помилкових дій; фантазування.

 

1. Структура особистості у психоаналізі

2. Інстинкти життя і смерті як рушійна сила поведінки

3. Захисні механізми особистості

4. Поняття здорової особистості

 

1. Структура особистості у психоаналізі. Австрійський вчений і психіатр, засновник психоаналізу Зігмунд Фрейд (1856-1939) показав психічне життя особистості як постійну арену бо­ротьби між непримиренними силами свідомого і несвідомого, між інстинк­тами та розумом, які борються за контроль над поведінкою. Особистість є рівнодіючою цих динамічних процесів, тому дану концепцію називають психодинамічною. Свій погляд на особистість З. Фрейд висловив у працях «Тлумачення сновидінь» (1900), «Психопатологія буденного життя» (1901), «Гумор та його відношення до несвідомого» (1905), «Про психоаналіз, п’ять лекцій» (1910) та ін.

Особистісна організація, за Фрейдом, включає три основні структури: Ід, Еґота СуперЕґо (Рис. 2).

Терміни Ід, Еґо, СуперЕґо є сьогодні загальновизнаними, однак відпочатку Фрейд пропонував більш прості й зрозумілі терміни: Воно, Я та Над-Я.

Ід – це базова та найдавніша структура психічного життя особистості. У ній зосереджені інстинктивні, примітивні, успадковані аспекти особистості (прагнення, емоції, спогади, забуті дитячі образи, травми, вороже ставлення до своїх батьків, нереалізовані сексуальні бажання тощо). Зміст Ід майже повністю несвідомий.

Ід – це резер­вуар психічної енергії, яку Ід дістає з тілесних метаболічних процесів. Основні компоненти Ід – це сексуальні та агресивні потяги, які вимагають негайного втілення, реалізації. Коли енергія потягів зро­стає тоді виникає напруження, що пе­реживається особистістю як дискомфортний психічний стан. Ід прагне негайно зняти напруження та повернути організм на зручний постійний низький енергетичний рівень.

Принцип редукції (зменшення)напруження, на основі якого діє Ід, називається принципом задоволення.

 

ЕҐО Принцип реальності. Вторинні процеси мислення     СУПЕРЕҐО Морально-етичні Імперативи     ІД Принцип задоволення. Первинні процеси

CВІДОМІСТЬ контакт з зовнішнім Світом   ПЕРЕДСВІДОМЕ матеріал, який може бути переведений у свідомість   НЕСВІДОМЕ матеріал, недоступний для свідомості

 

Рис. 2. Зв’язок структурної моделі особистості із рівнями психіки (за З.Фрейдом)

Для позбавлення особистості від напруження Ід використовує два способи – рефлекторні дії та первинні процеси. Рефлекторні дії– це вроджені автоматичні реакції (наприклад, чхання, кліпання), що редукуються відносно простими формами збудження. Первинні процеси більш складні, вони намагаються звільнити енергію шляхом створення образу об’єкта,що дозволяє захопити частину енергії (мрії про здійснення бажання, образи очікуваного задоволення). Ідеальним при­кладом первинного процесу, що ефективно знімає напруження є сновидіння – як уявне здійснен­ня бажання. Перетворення енергії у дії, які здатні задовольнити інстинкт, називається об’єкт-вибором або об’єкт- катексисом («вкла­дання енергії інстинкту в об’єкт»). Отже, енергія Ід легко переміщується від одного об’єкта до іншого, від однієї до іншої дії.

З Ід, як первинної вродженої матриці, на певному етапі розвитку людини з’являється структура, відповідальна за взаємодії з реальним світом – Еґо. Еґо – це підструктура психічної організації, відповідальна за при­йняття рішень, яка прагне задовольнити бажання Ід відповідно до вимог і правил навколишнього світу.В результаті виникає можливість стримувати, переадресовувати чи поступово давати вихід грубій енергії Ід відповідно до соціальних обмежень і совісті. Еґо спрямовує поведінку індивіда таким чином, щоб потреби задо­вольнялися безпечно для самого індивіда та для інших людей.

Еґо підпорядковується принципу реальності та функціонує, використовуючи вторинні процеси. Вторинні процеси – це реалістичне мислення (сприйняття, пам’ять, абстрагування, узагальнення, судження).

Оскільки вторинні процеси ефективніше знімають напруження, формується все більше катексисів Еґо і воно здобуває все більше психічної енергії.

Функція Еґо – зберегти організм у безпеці, шляхом відкладання задоволення потреб до того моменту, поки не з’явиться відповідний об’єкт та можливість задовольнити свої потреби у соціально прийнятний спосіб.Еґо також використовує частину енергії для стримування імпульсивної ірраціональної активності Ід. Якщо сили Ід надто потужні, Еґо формує проти нього механізми захисту.

СуперЕґо – це інтерналізована версія суспільних норм етики і стандартів поведінки, морально-етична інстанція особистості, що є необхідною для соціаль­ного функціонування. Людина не народжується з СуперЕґо. СуперЕґо формується з Еґо в процесі соціалізації і виступає цензором вчинків та думок Еґо. Це внутрішня репрезентація традиційних цінностей та ідеалів суспільства, в тому вигляді, який створений виховними впливами, передусім, сім’ї.

СуперЕґо утворює дві інстанції: совість, яка змушує відчувати про­вину в разі ігнорування моральних вимог (карає), та Еґо-ідеал, який спов­нює індивіда гордістю у разі реалізації правильних моделей поведінки (нагороджує). При сформованому СуперЕґо реалізуються такі завдання:

1) перешкоджання здійсненню імпульсів Ід, у першу чергу сексуального та агресивного характеру, оскільки їх прояви засуджу­ються суспільством;

2) стимулювання Еґо змінити реалістичні цілі на моральні;

3) боротьба за досконалість.

СуперЕґо керується принципом досконалості. Воно намагається спрямувати особистість до абсолютної досконалості в думках, словах, вчинках. Його мета – підтримувати ідеалістичні цілі й переконувати в їхніх перевагах над реалістичними.

СуперЕґо перебуває в опозиції до Ід та намагається побудувати світ за власними зразками. Однак СуперЕґо схоже на Ід своєю ірраціональністю, а на Еґо – прагненням контролювати інстинкти. На відміну від Еґо СуперЕґо не просто призупиняє задоволення інстинктивних потреб, воно по­стійно блокує їх.

Пове­дінка особистості є результатом взаємодії цих трьох систем психічних процесів.Оскільки загальна кількість енергії обмежена, то три системи конкурують за її використання. Одна система здобуває контроль над поведінкою особистості за раху­нок інших. У здорової особистостііснує динамічний баланс між цими струк­турами. Невротична особистістьконтролюється своїм СуперЕґо, а психопатична особистістьконтролюється своїм Ід.

Щоб мудро управляти особистістю, Еґо має тримати під контролем як Ід, так і СуперЕґо. Якщо Ід отримає контроль над енергією, то поведінка людини стане імпульсив­ною, примітивною. Якщо СуперЕґо дістане надлишкову енергію, пове­дінка особистості буде регулюватися не реалістичними міркуваннями, а моральними. Особистість під тиском високих моральних стандартів може опинитись у стані фрустрації, у неї може з’явитися депресивне від­чуття власної нікчемності та безсилля. Розподіл енергії між структурами особистості більш-менш стабілізується до кінця юнацького віку.

Отже, в психологічній структурі особистості, розробленій З. Фрейдом представлено динаміку психічного життя людини.

 

2. Інстинкти життя і смерті як рушійна сила поведінки. У психоаналізі представлено досить принциповий варіант розробки мотиваційного питання. З. Фрейд застосував загальний закон природи збереження енергії на мову психологічних термінів.

Узагальнено психоаналітичну модель мотивації можна подати так.

Ø Людина є складною енергетичною системою.

Ø Поведінка особистості зумовлена кількістю та розподілом її психічної енергії.

Ø Психічну енергію генерують сексуальні та агресивні інстинкти людини.

Інстинкти (потяги) – це єдина причина будь-якої активності людини. В основі мотивації знаходиться саме прагнення задовольнити вроджені інстин­кти (соматичні вимоги організму). Значна частина психічної енергії, що виникає з тілесних потреб людини, витрача­ється на розумову діяльність, яка дозволяє знизити рівень збудження, викликаного цими потребами. Інстинкти формують психічні образи ті­лесних потреб.

Керу­ють поведінкою людини два основні інстинкти:інстинкт життя та ін­стинкт смерті. Обидва інстинкти З. Фрейд охарактеризував як масштабні сили, одна з яких підтримує життя, а інша сприяє смерті та руйнуванню.

Інстинкт життя набуває двох основних форм: відтворення собі подібних (статева потреба) та підтримання життя індивіда (звичайні фізіологічні потреби). Для позначення енергії інстинктів життя Фрейд використовував термін лібідо. Лібідо (лат. libido – пристрасне бажання) – це енергія, що змушує до дій і думок, які приносять насолоду; потік енергії лібідо вільно перетікає з одного об’єкта задоволення до іншого.

Інстинкт смерті виявляється у таких формах поведінки, як агресія, самозвинувачення, самоприниження.

Втім, інс­тинкт смерті залишається одним із найбільш суперечливих та найменш прийнятих фрагментів психоаналітичної теорії. Більшість сучасних психоаналітиків говорять про інстинкт агресії, а не інстинкт смерті.

Будь-який інстинкт має чотири характеристики:джерело, мету, об’єкт, стимул.

Джерело інстинкту – це стан організму або потреба, що вимагає задоволення.

Мета інстинкту полягає у знятті чи редукції напруження, зумовленого потребою (досягненні блаженства).

Об’єкт – це будь-яка людина, предмет або щось у власному тілі індивіда, що сприяє задоволенню ін­стинкту, забезпечує насолоду (досягнення мети інстинкту).

Стимул – це кількість енергії, сили, потрібної для задоволення інстинкту. Визначається шляхом спостереження за кількістю й видами перешкод, які долає особистість на шляху до мети.

Практично всі поведінкові дії в контексті психоаналітичної теорії можуть бути описані у термінах катексису й антикатексису.

Катексис (неологізм, створений Фрейдом, відповідає значенню грецького слова – «cathexis» – захоплення) – важливе психоаналітичне поняття, що відображає спрямованість психічної енергії (лібідо) на об’єкт та фіксацію на ньому. Об’єктом катексису може бути реальний предмет, ідея, форма поведінки. Катексис – спосіб прив’язування, вкладання лібідозної енергії в якусь думку, ідею, річ. Прикладом катексису (перенесення енергії лібідо) може бути емоційна прихильність, симпатія до інших людей, здатність захоплюватися цими людьми, їхніми ідеалами, думками.

Антикатексис – це перешкоди, що стоять на заваді задоволення інстинкту. Антикатексис проявляється у зовнішніх чи внутрішніх бар’єрах, що перешкоджають негайному ослабленню інстинктивних потреб. Процес мотивації протікає у взаємодії між катексисом і антикатексисом.

На основі цих властивостей інстинктів формується багато альтернативних видів їх заспокоєння та ва­ріативність індивідуальної поведінки.

У фрмуванні поведінки беруть участь всі три інстанції осо­бистості: Ід, Еґо, СуперЕґо. Потяги (інс­тинкти) лише ініціюються потребами, але чим закінчиться процес невідомо. Для особистості, яка мотивована інстинктивною енергією, можливими є безліч рішень та варіантів.

Модель поведінки здорової особистості полягає у прагненні зменшити напруження, підтримати динамічну рівновагу на та­кому рівні, щоб отримати та максимально посилити насолоду від задо­волення потреби, дотримуючись соціальних норм.

 

3. Захисні механізми особистості. Незадоволеність інстинктів, створюючи загрозу для Еґо, породжує тривогу. Тривога є функцією Еґо, її призначення полягає у тому, щоб попереджати особистість про загрозу, яку слід зустріти чи уникнути.

Залежно від того, звідки надходить загроза для Еґо (із зовнішнього оточення чи від СуперЕґо), виокремлюють три види тривоги:

а) реалістична тривога – емоційна відповідь на загрозу та /або розуміння реальних загроз зовнішнього світу. Переважно є синонімом страху і може послаблювати здатність людини ефективно долати джерело небезпеки;

б ) невротична тривога – емоційна відповідь на загрозу того, що неприйнятні імпульси Ід будуть усвідомлені, внаслідок чого виникає страх, що Еґо виявиться нездатним контролюровати інстинктивні потяги, особливо сексуального або агресивного характеру;

с) моральна тривога виникає у випадках, коли Еґо відчуває загрозу покарання з боку СуперЕґо. Завжди, коли Ід прагне до активного прояву аморальних думок або дій, суперЕґо відповідає на це почуттям провини, сорому або самозвинуваченням.

Способи зняття (зменшення) тривоги:

1) вирішення проблеми шляхом взаємодії з нею, подолання об’єктивних труднощів (шлях « Еґо-сильного»);

2) витіснення тривоги шляхом викривлення або заперечення самої ситуації («шлях Еґо-слабкого»).

З. Фрейд виокремлює такі захисні механізми особистості.

1.Репресія – заглушення негативних (аморальних) потягів та нахи­лів, «витіснення». Цей механізм виявляється в актив­ному несвідомому видаленні із свідомості почуттів, думок, образів та намірів, що не відповідають моральній цензурі «СуперЕґо». Витіснені до сфери несвідомого, вони продовжують свій вплив на мотивацію вчинків особистості, психологічно (енергетично) впливають на вчинки та думки і можуть виявлятися у різноманітних не­вротичних симптомах.

2. Заперечення – це неусвідомлена тенденція не сприймати, як реаль­ні, події, які непокоять Еґо особистості, спонукаючи її до «втечі» у світ ілюзій, мрій, фантастики.

3. Раціоналізація – неусвідомлені розумові дії, спрямовані на пошук прийнятних для «Еґо» причин чи доказів, які виправдували б неприйнятні моральною цензурою думки, почуття чи дії особи. Суть цього механізму полягає у неусвідомленій тенденції виправдати у своїх очах власні не­гативні вчинки або поведінку.

4. Реактивні утворення виникають як реакції виникнення бажаних почуттів у відповідь на діаметрально протилежні небажані почуття особи стосовно певного об’єкта, створюючи у неї ілюзію морально прийнятної поведінки.

5. Проекція – це психологічний механізм, який полягає у неусвідомленій тенденції приписувати іншій людині чи об’єкту якості, наміри та почуття, які притаманні самій особистості, але небажані для свого «Еґо-ідеалу». Тому, щоб зняти напругу між «Его» й «Я-ідеалом», небажані якості, почут­тя та наміри приписуються іншій людині.

6. Ізоляція є психологічним механізмом, спрямованим на окремі частини ситуації, образу, що викликають тривожні переживання і неспокій. Особистість немов відсторонюється від негативної події, факту, вчинку, прагнення, створюючи ілюзію, що це відбувається з іншою людиною. В результаті знімається емоційне напруження та зберігається у несприятливій ситуації відчуття психологічного комфорту.

7. Сублімація є механізмом, завдяки якому заборонена сексуальна енергія розряджається у формі діяльності та поведінки, мо­рально прийнятних для особистості і суспільства. Важливим різновидом сублімації є творча діяльність особистості.

В узагальненому вигляді роботу захисних механізмів можна охарактеризувати так. Особистість, «захищаючись», може уникати реальності (репресія), виключати реальність (заперечення), виправдовувати реаль­ність (раціоналізація), змінювати реальність (реактивне утворення), переносити власні почуття у зовнішній світ (проекція), поділяти реальність (ізоляція) або відходити від реальності (регресія).

4. Поняття здорової особистості. З. Фрейд вважав, що функціонування здорової зрілої особистості передбачає її здатність до продуктивної праці та повноцінних міжособистісних стосунків.

Здатність до продуктивної праці передбачає розвинуту властивість ставити перед собою віддалені довгострокові цілі й досягати їх, а також уміння справлятися з тривогою, щоб обмежити її дезорганізуючий вплив на поведінку.

Здатність підтримувати повноцінні соціальні стосунки передбачає можливість насолоджуватися широким спектром емоцій без відчуття за­грози своєму Еґо,а також вносити конструктивні творчі елементи в процес задоволення сексуальних та агресивних прагнень.

Позитивних, стабільних особистісних змін можна досягти, виявивши та усвідомивши витіснені конфлікти та досвід несвідомих переживань дитинства, що продовжують контролювати поведінку. Через повне усвідомлення своєї проблеми, своїх істинних мотивів відбувається перехід до більш повного контролю поведінки. Кредо З.Фрейда – «Де було Ід, там хай буде Еґо » – сповнене опти­мізму щодо можливості особистісних змін та ефективного подолання. Воно можливе на основі самоконтролю та саморегуляції, які розвиваються у процесі усвідомлення примітивних та ірраціональних сил, що контролюють поведінку.

Перша проблема на шляху до ефективного подолання – це досягнення глибшого розуміння своєї особистості. Для цього у психоаналітичній те­рапії пропонують такі досить добре апробовані методи, як метод вільних асоціацій, інтерпретація опору та аналіз перенесення.

Здобуті особистістю нові знання необхідно перенести у повсякденне життя за шляхом емоційного переучування. Емоційне переучування– це другий крок до більш ефективного подолання.

Метод вільних асоціацій – це психоаналітична процедура вивчення несвідомого, яка полягає в тому, що особа вільно висловлює всі свої дум­ки не контролюючи те, наскільки вони відповідають критеріям розумності, відповідності та пристойності. Асоціювання дозволяє витісненому матеріалу поступово спливти на поверхню свідомості, в результаті чого вивільняється психічна енергія, яка може бути використана для кращої адаптації.

Інтерпретація опору – аналіз тенденції чинити опір спробам терапевта або інших осіб розкрити несвідоме особистості, а також використання механізмів психологічного захисту.

Аналіз перенесення (трансферу). Трансфер – особливий феномен від­творення стосунків, що мали місце в минулому, ранньому дитинстві особистості, через спрямування почуттів, пережитих колись стосовно батьків, на інших людей.

Елементи психоаналітичної терапії будуть корисні кожному, хто праг­не зрозуміти причини своїх актуальних проблем. Зустрівшись зі своїм ми­нулим досвідом, відкривши у ньому нові елементи, збагативши свідомість новим розумінням, можна навчитись краще справлятися зі своїми актуальними проблемами.

Фрейд був переконаний у тому, що добре освічені та кмітливі люди можуть ефек­тивно скористатись психоаналізом самостійно. Особливо цінними для них можуть стати раптові прозріння (інсайти), які вони можуть пере­жити, звертаючись до психоаналізу. В результаті виникає ймовірність раптового усвідомлення своїх досить міцно укорінених спо­собів переживань, почуттів та реакцій на значущих людей, починаючи з раннього дитинства, а також стосовно того, як ці переживання та почуття пов’язані з актуальними проблемами.

Однак, для конструктивних особистісних змін одних лише інсайтів недостатньо. Досягнення позитивних конструктивних особистісних змін відбува­ється у процесі емоційного переучування, однак спочатку особистість має досягти необхідного рівня усвідомлення.

Кроки досягнення конструктивних особистісних змін (за Фрейдом):

Ø усвідомлення;

Ø підвищення рівня свідомості;

Ø нове розуміння минулого досвіду;

Ø інтеграція особистості;

Ø емоційне переучування;

Ø соціальна ефективність;

Ø корінні позитивні зміни у структурі особистості;

Ø психологічна зрілість особистості.

Провідною ідеєю З. Фрейда було положення про те, що у поведінці індивіда не існує випадковостей з психологічної точки зору; поведінка закономірно зумовлена. Наш вибір місць відпочинку, друзів, розваг – все це зумовлено нашим внутрішнім досвідом, а увага до власного психічного життя посилює кожного. Як зазначають автори відомого підручника, Фрейд допоміг нам зрозуміти важливі речі: «Ми не раціональні тварини. Скоріше, ми керовані могутніми емоційними сила­ми, які надають нам засоби позбавлення від напруження та отримання задоволення й допомагають утримувати певні спогади поза сферою усвідомлення» (Р.Фрейджер, Дж.Фейдімен, 2002).

 

Питання для обговорення та закріплення матеріалу

1. Змалюйте природу та функції Ід, Еґо та СуперЕґо. Яким чином взаємодія між ними створює внутрішній конфлікт у людини?

2. Опишіть концепцію тривоги З.Фрейда.

3. Яке значення механізмів психологічного захисту особистості?

4. Які шляхи пропонує З.Фрейд для досягнення позитивних особистісних змін?

Рекомендована література:

Зейгарник Б.В. Теории личности в зарубежной психологии. – М.: Издательство Московского университета, 1982. – С. 6-12.

Лейбин В.М. Фрейд, психоанализ и современная западная философия. – М.: Политиздат, 1990. – С. 11-182.

Психология личности в трудах зарубежных психологов. Хрестоматия / Сост. и общая ред. А.А. Реана. – СПб.: Питер, 2000. – С. 9-36.

Сандлер Д., Дэр К., Холдер А. Пациент и психоаналитик: Основы психоаналитического процесса. – Воронеж: НПО "МОДЭК", 1993. – 176 с.

Фрейд А. «Введение в детский психоанализ; Норма и патология детского развития; «Я» и механизмы защиты: Сборник. Пер. с немецкого ООО. – Мн.: «Попурри», 2004. – 590 с.

Фрейд З. Тотем и табу. – М.: АСТ, 2009. – 317 с.

Фрейд З. Психология сексуальности. – Минск: ПРАМЕБ, 1993. – 281с.

Фрейд З. Психология Я и анализ человеческих масс. – М.: АСТ: Астрель, 2011.– 192 с.

Фрейд З. Остроумие и его отношение к бессознательному. – СПб.: Университетская книга, 1997. – 283 с.

Фрейд З. Толкование сновидений / Пер. с нем. – К.: Азбука-классика, 1991. –512с.

Холодова О.А. Классический психоанализ в интегративной парадигме современной научной психотерапии // Журнал практикующего психолога. – 2002. – №8. – С. 61-72.

Холл Кэлвин С., Линдсей Гарднер. Теории личности. – М.: «КСП+». – С.45-90.

Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности (Основные положения, исследования и применение). – СПб.: Питер, 1999. – С. 105-160.

Ярошевский М.Г. Возвращение Фрейда (Об исследовании австрийской психологии З. Фрейда (1856−1939) // Психологический журнал. – 1988. – Т.9, №6. – С. 129-138.

 

Тема 4.

Теорія особистості К. - Ґ. Юнга

Основні поняття: особисте і колективне несвідоме; архетипи несвідомого: Еґо, Персона, Тінь, Аніма, Анімус, Самість; індивідуація,первинна орієнтація, інтроверт, екстраверт,мислячий тип, чуттєвий тип, емотивний тип, інтуїтивний тип; асоціативний тест.

1. Структура особистості за К.Юнґом

2. Поняття архетипу в концепції К.Юнґа

3. Індивідуація як основний аспект особистісного зростання

4. Типологія особистості за К.Юнґом

 

1. Структура особистості за К. Юнґом. Особливе місце в психологічній теорії і практиці посідають дослідження Карла Ґустава Юнґа (1875-1961), швейцарського психо­лога, психіатра, автора робіт «Стосунки між Я та несвідомим» (1928), «Психологія та релігія» (1940), «Психологія та виховання» (1946), «Образи несвідомого» (1950), «Символіка духа» (1953), «Про витоки несвідомого» (1954) та ін.

К.-Ґ. Юнґ поглибив вчення про несвідоме. Його теорія дістала назву «Аналітична психологія». В однойменній праці К. Юнґ пише, що психологія – насамперед і переважно – наука про свідомість, а також про психічні продукти того, що ми називаємо несві­домим психічним. Це пояснюється тим, що безпосередньо психіку ми мо­жемо вивчати лише за продуктами роботи свідомості, які так чи інакше, але мають зв’язок з несвідомою психікою. Предметом своїх досліджень К. Юнґ зробив зміст несвідомого, для усвідомлення якого він, як і 3. Фрейд, розробив специфічні методи, серед яких центральне місце посідає асоціативний тест.

Головні ідеї теорії К. Юнґа:

Ø вчення про особисте і колективне несвідоме;

Ø архетипи несвідомого;

Ø теорія психологічних типів;

Ø нове трактування поняття «лібідо» як енергії, що проявляється в життєвому процесі та суб’єктивно сприймається особистістю у формі бажань і прагнень тощо.

Як і З. Фрейд, у структурі особистості К. Юнґ виокремлює свідоме та несвідоме, надаючи йому вирішальної ролі у поясненні механізмів поведінки та мислення людини. Однак структуру особистості він будує інакше.

Несвідоме, за К. Юнґом, включає два відділи:

1) особисте несвідоме;

2) надособисте (колективне несвідоме).

Свідоме – частина психічного життя, що обмежена в основному сприйманням подій, які відбуваються безпосередньо, регулює пристосувальні реакції та уявлення людини.

Особисте несвідоме – складається із тих змістів, які стали несвідомими, або через те, що втратили свою інтенсивність і тому були забуті, або тому, що від них відсторонилася свідомість (т. з. витіснене); крім того, сюди можна віднести ті змісти, навіть перцепції, які через надзвичайно низьку інтенсивність ніколи не досягали свідомості, втім, якимось чином, проникли у психіку. Цікавою є ідея К. Юнґа про те, що «до особистого несвідомого» відносяться усі ті психічні явища, які сумісні зі свідомою установкою, тобто сприймаються свідомо і чітко. Але потім вони стають недоступними для свідомості внаслідок їх моральних чи інтелектуальних недоліків (негативної оцін­ки). Особистість автома­тично витісняє із свідомості те, що не відповідає її ідеальній установці.

Колективне несвідоме – це інша частина несвідомої психіки. Зміст його становлять не особисті уявлення та враження, а колективні, тобто такі, що належать не лише одній людині, а всім людям, людству загалом.Воно містить уявлення, що випливають не з індивідуального, а із загальнолюдського, навіть, загальнотваринного досвіду, і є фундаментом індивідуальної психіки.

Колективне несвідоме – досвід, характерний для всіх рас і народностей, та культурна спадщина минулого,яка в психологічно оформленому вигляді включається у життєдіяльність людини і, поряд з «індивідуальним» несвідомим, складає сутнісне ядро особистості.

Колективне несвідоме складається із чогось схожого на міфологічні образи. К. Юнґ пояснив це так:«Зміст колективного несвідомого не набувається протягом життя однієї людини. Мозок – органічний результат психічних і нервових функцій усіх предків даного суб’єкта. У ньому закладені пере­формовані інстинкти і первісні ідеї, т.зв.архетипи, згідно з якими здавна формувалися думки та почуття всього людства, що відображено у величезному багатстві міфологічних тем» (К.-Г.Юнґ, 1950).

Архетипи – відображають ірраціональний, надособистісний досвід.Вони є внутрішньою сутністю людини, як архетипічної істоти. Архетипи колективного несвідомого визначаються К.Юнґом як інстинктивні форми психічної поведінки.

2. Поняття архетипу в концепції К. Юнґа. На різних рівнях несвідомого та свідомого, завдяки певним закономірностям психіки, на основі архетипів утворюються взаємопов’язані наповнені різним змістом образи (персоніфікації). Найголовнішими з них, відповідно до структури людської психіки, її свідомих та несвідомих пластів є такі: Еґо, Маска (Персона), Тінь, Аніма (Анімус), Самість (Рис.3).

Кожна із головних підструктур психіки пов’язана з певним архетипом:

а) «Еґо»– центр свідомості, один із основних архетипів особистості, який пов’язує ірраціональний досвід людини з раціональним осмисленням об’єктивної реальності, що створює відчуття послідовності та спрямованості життя,орган планування та аналізу індивідуального досвіду людини, інструмент адаптації як до внутрішнього світу, так і до зовнішнього оточення.

б) «Персона» – маска колективної психіки, яка уособлює компроміс індивіда з суспільством. Це характер, якого ми набуваємо в стосунках з іншими, соціальні ролі, індивідуальний стиль поведінки. Персона – «архетип конформності». Мета Персони – справляти враження на інших, приховувати свою справжню натуру. Персона, як архетип, необхідна, щоб взаємодіяти з людьми у повсякденному житті.Якщо цейархетип набуває занадто великої ваги, то особа стає неглибокою, поверхневою та відчуженою від справжнього емоційного досвіду.

Домінування Персони може задушити Еґо. Ототожнення себе с Персоною – шлях до «фасадності» життя. Позитивна роль Персони – захист Еґо від несприятливих зовнішніх впливів. Персона може бути виявлена через одяг, через предмети, які стверджують соціальний статус (машина, дім чи престижний диплом). Неадекватність Персони виявляється у сновидіннях чи фантазіях.

в) «Тінь» – центр особистого несвідомого,все витіснене із свідомості (тенденції, бажання, спогади, переживання), які заперечуються індивідом як несумісні з його Персоною чи такі, що суперечать соціальним стандартам та ідеалам. Усвідомлення та прийняття зворотньої сторони своєї особистості – шлях до саморозуміння. Прийняття людиною своєї Тіні – це шлях страждань, що веде до цілісності, до осягнення смислу людського буття. Кожна придушена частинка нашої Тіні є частиною нас самих. Залежно від того, наскільки Тінь стає усвідомленою, ми повертаємо собі придушені частини нашого «Я». Встановлення контакту з Тінню – процес самодослідження та правдивого відображення себе.

г) «Аніма» та «Анімус» – структури, які відображають інтерсексуальні зв’язкита акумулюють весь психологічний матеріал, неусвідомлені уявлення про статеворольові позиції індивіда.Цей архетип є одним із найбільш впливових регуляторів поведінки, виконуючи функцію найважливішого посередника між процесами свідомого та несвідомого. Він проявляється у снах та фантазіях у виглядів персонажів протилежної статі. Він орієнтований переважно на внутрішні процеси. Це джерело проекцій, джерело створення художніх образів та доступу до творчості («Музи поетів, художників», «Богині воїнів, вчених» тощо). Аніма та Анімус – та «друга половинка», у пошуках якої людина проходить довгий шлях – від симпатій та дружби через любов, страждання, творчість до «почуття глибокого задоволення».

д) «Самість» – центральний архетип,архетип порядку та цілісності особистості. Самість – це образ цілісної інтегрованої особистості у повноті її індивідуально-вікових властивостей, морально-етичних якостей, естетичних смаків, стилю поведінки та життя загалом, навколо якого структуруються всі індивідуально-особистісні властивості людини.

Самість зображується або безособово (круг, мандала, кристал, камінь), або персоніфіковано (королівська пара, божествене дитя). Великі духовні вчителі (Христос, Магомет, Будда) також є символами Самості.

Свідомість та несвідоме, з точки зору К. Юнґа, не протистоять одне одному, а доповнюють одне одного до цілісності, яка є Самістю.

Персона

Еґо

СВІДОМЕ

Тінь

Самість

Аніма або Анімус

НЕСВІДОМЕ

Рис. 3. Структура особистості (за К.Юнґом)

3. Індивідуація як основний аспект особистісного зростання. Особистість постійно здобуває нові знання, вміння, досягає нових цілей і реалізовує себе дедалі повніше. Мотиваційною силою особистості, на думку К. Юнґа, виступає прагнення досягти кінцевої життєвої мети – повної реалізації свого «Я».Процес досягнення цієї мети спрямований на особливий результат – «здобуття Самості». Розвиток Еґо – це лише розвиток свідомості, процес здобуття знань про світ і про себе.

Прагнення особистості до єдності та цілісності втілюється у процесі здобуття особистістю Самості (сутності). «Хоча Самість – моє джерело, вона також є метою мого пошуку» (К.Ґ. Юнґ, 1975).

Еґо здобуває зв’язок із Самістю внаслідок тривалої роботи розуміння та прийняття несвідомих процесів.

У більшості людей Самість є не розвинутою, і вони про неї не знають. Процес розвитку особистості (в напрямку здобуття Самості) К.Юнґ назвав назву індивідуацією. Індивідуація– унікальний динамічний процес інтеграції протилежних особистісних сил і тенденцій, утворення єдності свідомого та несвідомого. Центром свідомості виступає Еґо, а центром усієї психіки взагалі (свідомого та несвідомого) – Самість. Процес індивідуації спрямований на встановлення зв’язку між Еґо та глибинною сутністю людини.

У завершеній формі індивідуація– це свідома реалізація особистістю своєї унікальної психічної реальності, повний розвиток і виявлення всіх елементів особистості. «Мета індивідуації – не менш, ніж позбавлення фальшивих обгорток Персони, з одного боку, і гіпнотичної влади первісної суті – з іншого» (К. Юнґ, 1945).

Завдяки індивідуації вивільняється енергія, необхідна для постійного розвитку особистості. Досягнення особистістю індивідуації Юнґ називав самореалізацією.

К. Юнґ вважав, що люди в першій половині життя не надто включені у процес індивідуації, вони більше спрямовані на успіх – цілі Еґо. З віком, вже досягнувши таких цілей вони шукають гармонії, більше прагнуть інтеграції, ніж досягнень. Результатом процесу є завершеність і цілісність особистості, а не досконалість.

Індивідуація вимагає розвитку стосунків з іншими людьми. «Ніхто не зможе дізнатися про свою індивідуальність, якщо не досягне тісного і надійного зв’язку зі своїми ближніми… Тільки тоді зможе відкрити себе, коли глибоко та безумовно буде пов’язаний з іншими, з великою кількістю людей, з якими буде мати можливість себе порівнювати і від яких зможе себе відрізнити» (К.-Ґ. Юнґ, 1966).

Формально-вікові аспекти становлення свідомості і самосвідомості:

1) У дитячому віці з 3 до 11-16 років формування свідомості (укріплення Еґо) проходить дві фази:

а) архаїчна або хаотична фаза – поява «острівків» свідомості, що дозволяє здійснювати розпізнання об’єктів зовнішнього світу та знаходити простий зв’язок між двома або кількома психічними змістами;

б) монархічна або моністичная фаза – утворення «Я»- комплексу – поява усвідомлення себе як суб’єкта, виникнення неперервность пам’яті, «Я»-спогадів Еґо.

Дитяча ступінь свідомості ще не знає проблем. Психологія індивіда, по-суті є інстинктивною і тому безпроблемною. Навіть якщо суб’єктивні потяги наштовхуються на зовнішні перешкоди це не викликає у індивіда конфлікту з самим собою.

2) У період від підлітково-юнацького віку (16-18 років)до 35-40 років формуються основи дуалістичної свідомості,коли разом із вторгненням сексуальності відбувається духовне (соціально-рольове) народження та свідоме відділення себе від батьків у пубертатному віці. У цій фазі зовнішні бар’єри стають внутрішнім – коли виникають проблемні стани,внутрішні конфлікти – формується самосвідомість. Лише доросла людина може сумніватися та бути у суперечці з собою.

Етапи становлення особистості (індивідуації):

1) Розкриття персони. Внаслідок аналізу обмежень та деформацій персони особистість стає більш незалежною від маніпулятивних впливів, умовностей культури та суспільства.

2) Усвідомле