Інтегральний психоаналіз (аналітична трилогія)

Проблема викривлення соціально-перцептивної реальності потрапляє також у поле зору теорії інтегрального психоаналізу, який іще називають аналітичною трилогією. Цей напрям психотерапії розробляється у Бразилії Ворберто Р. Кеппе [4] та його послідовницею Кла-удіа Пачеко [10]. Представники цього напряму переконані, що джерелом психічних захворювань є психологічна інверсія, яка зумовлює розуміння всього у внутрішньому світі в зворотному до реальності порядку. При цьому фантазію суб'єкт розглядає «як щось чудове, реальність же — як щось хворобливе, любов — як погане, а ненависть — як добре і т. ін.» [4, 29].

Прихильники інтегрального психоаналізу, на відміну від 3. Фрейда, не визнають деструктивної ролі несвідомого, ігнорують його існування. Причину деструкцій вони вбачають у прагненні суб'єкта приховати свідоме; оскільки несвідоме є голосом реальності, голосом Бога, ми нехтуємо свідомим [4, 31]. Вони вважають, що небезпека полягає в небажанні бачити реальність, у підміні її власними фантазіями.

Психологічна трилогія ігнорує роль лібідо у спонтанному саморозвитку: «Нас веде до саморозвитку не вільне використання лібідо, а саме незалежність від нього» [4, 29].

Іще один руйнівний момент спостерігається у контексті інтегрального аналізу — заздрість і теоманія. Зокрема, заздрість до Бога, яку Кеппе вважає універсальною тенденцією, пов'язана з тенденцією до мегаломанії — надмірної величі, пихи, коли особистість бачить себе більш значущою, ніж вона є.

Теоманія — це ідея, відповідно до якої людині нібито притаманна могутність Бога, і буцімто в будь-який момент, коли вона лише цього забажає, зможе змінити світ або змінитися сама. За цією теорією, у процесі терапії важливо забезпечити усвідомлення інверсії: відхилення, ігнорування та викривлення реальності, яка є неначебто покаранням, що накладається на нас життям. Руйнує психіку заздрість до Бога та відчуття себе Богом.

Важливим моментом у дослідженнях Н. Р. Кеппе є його увага до деструктивної ролі викривлень у формуванні невротичних проявів. Вважаємо, що на цьому тримається вся система психологічних захистів, для якої відступ від реальності є необхідним компонентом (перехід у сферу фантазії, пропуск даних і т. ін.). Досвід групової психокорекції переконує, що наслідком дії психологічних захистів є формування тенденції до психологічної імпотенції та психологічної смерті. Дослідження Н. Р. Кеппе підтверджують цю тезу, але не в плані глибинної психології, а на поведінковому рівні. У висновках бразильського вченого психологічна імпотенція констатується у формі заздрощів, інтроверсії, теоманії, мегаломанії та алієнації (витіснення усвідомлення), що призводять до ворожості, страху, ревнощів. Проте психоаналітична трилогія не пояснює походження цих деструкцій.

На яких же механізмах психологічних змін ґрунтується інтегральний психоаналіз? На подоланні алієнації, тобто витісненні процесу усвідомлення. Інакше кажучи, людина не бажає усвідомлювати помилок, які спричиняє нездоровий потяг до теоманії. Вона вірить у власну досконалість і всемогутність, доступні лише Богові, а психотерапевт має змусити її усвідомити відхилення від реальності.

Слабкою ланкою інтегрального психоаналізу, на нашу думку, є те, що психіка не розглядається цілісно, з урахуванням несвідомого. Несвідоме Н. Р. Кеппе відносить до неіснуючого, а тому й стверджує: «Не можна вивчати неіснуючу психіку». З цим аж ніяк не можна погодитися, бо неіснуючим несвідоме є лише для самого його носія — суб'єкта (і то в його свідомому сприйнятті), а не для стороннього спостерігача. І хоча Кеппе позитивно ставиться до спонтанності й зазначає: «Єдиний шлях пізнати кого-небудь пролягає через діалектичний процес, що відбувається спонтанно» [4, 48], проте, ігноруючи несвідоме, він не використовує сповна можливості пізнання психіки за умови спонтанної поведінки.

Відкидаючи психоаналіз з усіма його здобутками в пізнанні глибинних структур психіки, представники інтегрального психоаналізу особливого значення надають волі. Внаслідок цього втратили силу концептуальні положення психоаналізу: витіснення, опори, захисти та ін. Феномен витіснення підмінюється небажанням усвідомлювати (алієнацією). Якщо в психоаналізі, та й у наших дослідженнях, елемент спонукання до усвідомлення небажаний (і не результативний), то представники інтегрального психоаналізу вважають за необхідне

«застосовувати глибинний аналіз, за якого психоаналітик не дозволяє пацієнтові уникнути усвідомлення» [10, 40].

На наш погляд, у цьому криються порушення професійно-етичних норм психотерапії (та психокорекції), бо в такому разі може бути присутній елемент свавілля і прихованого психологічного тиску на клієнта. Ми переконані, що найдієвішою є та інформація, яка є значущою для суб'єкта з внутрішньо зумовлених причин, відповідає тенденціям захисної системи, передусім базовим (особистісним) захистам. Якщо ми у своїй практиці покладаємо надію на розвиток розуму, інтелекту через пізнання логіки несвідомого, то інтегральний психоаналіз — на почуття. Ось як це пояснює Н. Р. Кеппе: «Інтегральний психоаналіз був цілковито побудований на експериментуванні, яке привело до висновку, що фундаментальним елементом людини є почуття (релігія)». Центральним почуттям є любов. «Коли почуття любові піддається обструкції з боку суєтності, заздрощів, ненависті, в результаті виходить дезорієнтована особистість» [А, 233].

Однак при цьому Кеппе, констатуючи як зовнішній спостерігач дезінтеграцію особистості, виявляє деяку поверховість. Ми переконані, що всі вказані ним деструкції сприяють внутрішній суб'єктивній інтеграції психіки. Адже суб'єктивна інтеграція здійснюється завдяки інверсії, викривленню реальності, відступу від неї на догоду потребам ідеалізованого «Я» тощо. Тому інтегральний психоаналіз, спонукаючи суб'єкта до усвідомлення інверсії, тим самим його й дезінтегрує, не дбаючи про наступну стадію інтеграції, яка може сприяти психічному оздоровленню та розвитку на більш високому рівні. Механізми, які у психодинамічній теорії ми називаємо «позитивною дезінтеграцією та вторинною інтеграцією», випадають із поля зору аналітичної трилогії; й зрозуміло, адже через відсутність категорії несвідомого Кеппе не має можливості пояснити наявність суб'єктивної інтеграції психіки, а отже, його теорія не охоплює в усій повноті і явищ об'єктивної інтеграції. Підхід до розуміння психіки у цій теорії є дискретним і фактично не враховує внутрішніх механізмів особистісних змін, які відбуваються на латентному рівні. Тому рятувальним кругом, пов'язаним з емоційною сферою, для Кеппе виявився феномен «воля». Проте не слід забувати, «що почуття є всім лише в царстві фантазії» (К. Г. Юнг).

Щоб керувати змінами психіки на латентному рівні, потрібна адекватна психодіагностика, а для цього науковці не повинні перекручувати реальність. У аналітичній трилогії психіка сприймається однобічно через свідоме з ігноруванням несвідомого. Найчіткіше це виявляється у ставленні Кеппе до феномену лібідо. Він та його послідовники звинувачують 3. Фрейда в тому, що він «плутав придушення любові з придушенням сексу». За цього переконання доцільно ігнорувати секс, сприяючи розвитку любові. Постає запитання: де тут місце інтегральності, значущість якої випливає вже із самої назви теорії? Послідовниця Кеппе, Клаудіа Пачеко, виправдовує цей підхід у та-

кий спосіб: «Спартанці досягли таких екстраординарних фізичних і психологічних можливостей завдяки своєму стримуванню» [10, 47-48]. Звичайно, можна погодитися з її твердженням, що «людина, яка активно віддається сексуальним заняттям або фантазіям, створює в собі стрес (фізіологічну втому)» [10, 46]. Проте, відкидаючи несвідоме, прихильники аналітичної трилогії залишають поза межами своїх досліджень феномен едіпового комплексу, який індивід переживає в дитинстві, а також те, що з близькими його пов'язували лише платонічні порухи душі. Інцестуозні тяжіння, які розвиваються в дитинстві, через обмеження можливостей злиття воєдино ніжності й чуттєвості у зрілому віці створюють нездоланні труднощі. Останнє виявляється у феномені «психічної імпотенції», яку 3. Фрейд неодмінно спостерігав у своїх пацієнтів. Саме це не дає людині бути чуттєво (сексуально) щасливою з коханою людиною. Цей факт констатує й К. Пачеко: «Коли той, хто любить, бачить коханого, він починає відчувати всі симптоми, характерні для тривоги: серцебиття, слабкість у колінах, вологість рук, запаморочення...» [там само]. Хіба це не ознаки страху зустрічі з інцестуозним об'єктом? Існує достатньо доказів того, що об'єкти інцестуозних потягів, з якими спостерігається прямий зв'язок, мають тенденцію до заміщення іншими людьми лише за певними значущими характеристиками. Н. Р. Кеппе вбачає проблему в тому, що людина «розділила саму себе на дві частини: реальну, яку вона придушує, й штучну, яку вона стримує» [4, 34]. Якщо ж ми спонукатимемо індивіда до придушення (витіснення) сексуальних потягів, які потребують чуттєвої реалізації, то чи не буде це «штучною стимуляцією» вказаної вище деструкції психіки — «психологічної імпотенції»? Видається, що так. Ми вбачаємо завдання психолога в допомозі людині позбутися уявних проблем, породжуваних незавершеними лібідіозни-ми потребами дитинства з тим, щоб бути в змозі розв'язувати реальні проблеми. У протилежному разі нереалізована енергія знаходитиме шляхи мортідіозного (деструктивного) виходу з патологічної реалізації. Такі деструктивні форми вияву лібідо можуть спрямувати активність людини до «психологічної смерті». Це підтверджується й висновками Н. Р. Кеппе: «Захворювання є актом відмови від життя» [4, 35]. Ця тенденція прихована від свідомості, адже вона конкурує з інстинктом самозбереження.

На наше переконання, без розуміння глибиннопсихологічних витоків особистісних проблем, пов'язаних з несвідомою сферою, які індивід відчуває лише на периферичному рівні, психотерапія не дасть належного ефекту.

Аналіз підходу Н. Р. Кеппе дає змогу констатувати внутрішню суперечність, притаманну його теорії. З одного боку, він має рацію, стверджуючи, що «приховуючи від себе реальність, ми стаємо нездатними бачити красу і добро» [там само], з іншого, - декларує таке:

«Оскільки ми створені за образом і подобою Бога, він повинен дозволити нам мати таку саму свободу, якою володіє сам, у виборі чого б то не було за нашим бажанням» [4, 230-231]. Такий підхід живить прояви теоманії, послаблення якої інтегральний аналіз має за головну мету терапії. Зазначена суперечність не лише не відповідає назві «інтегральний», а й веде до теоманії. Як пише Н. Р. Кеппе: «Це в нашій волі: або дедалі більше бути схожим на Нього (на Бога. — Т. Я.), або ж стати зовсім з Ним не схожим через віддалення від Нього» [4, 41]. Відповідно до висновків психотерапії інтегрального психоаналізу «... з цього моменту (з моменту терапії. — Т. Я.) ми повністю вільні постійно триматися за руки з Творцем.., іншими словами, з цього моменту й далі наше існування залежить виключно від нашого вибору» [4, 231].

Таким чином, прагнення людини до свободи може бути реалізоване лише за умови приєднання до Бога. Як показує архетипна символіка, в несвідомому відбувається ототожнення Бога з батьками, тому слабким місцем теорії аналітичної трилогії можна вважати те, що вона спекулює на едіповому потязі дітей до батьків, який у ній начебто відкидається.

З огляду на це успіх інтегрального психоаналізу опосередковано доводить залежність людей від батьків. І така залежність у межах цієї парадигми не піддається коригуванню, а, навпаки, посилюється внаслідок відкриття можливостей єднання з Богом (батьком). Усе це, природно, підсилює тенденцію до психологічної імпотенції, до якої й підводить суб'єкта така терапія. Інакше кажучи, інтегральний психоаналіз, спрямований на вивільнення суб'єкта від тривог дитинства, дає людині надію, що вона не буде самотньою, а триматиметься «за руку з Богом». Чуттєва реалізація себе в стосунках з іншою людиною протилежної статі не заслуговує (згідно з цим ученням) на заохочення, бо «ти знайдеш Бога в самому собі». Ось як це коментує Кеппе: «Фрейд аналізував своїх пацієнтів з точки зору едіпового комплексу, ми інтерпретуємо це значення, розглядаючи його як тип відносин людини із самою собою...» [4, 230]. Проте хіба така націленість людини на саму себе не відвертає погляду від реальності, з якою їй і так важко налагодити зв'язок, та адекватно її відображати?

Отже, нам вдалося виявити глибоку суперечливість теоретичного й методологічного підходів у теорії інтегрального психоаналізу.

Усе це ілюструє, як деструктивно впливає на практичні терапевтичні пошуки неадекватний погляд на психіку, який обмежується лише свідомим, ігноруючи реальність несвідомої сфери суб'єкта. Гармонізація стосунків з навколишнім світом за умови повернення людини «обличчям до самої себе» стає практично неможливою. Терапія, очевидно, відрізняється від психокорекції саме тим, що в ній, «аби позбавити симптому», прийнятні будь-які методи. Коли ж ми працюємо із психічно здоровими, то налагоджування їхніх стосунків з ін-

шими людьми є неодмінним професійним завданням. Гармонізація цілісного світу суб'єкта шляхом розв'язання його внутрішніх проблем для нас не є самоціллю; вона сприяє встановленню адекватних стосунків у службових та особистих аспектах життя. Саме цим завданням і відповідає розроблений нами метод групової психокорекції — активне соціально-психологічне навчання.

Теорія психосинтезу

Продовжуючи порівняльний аналіз, зупинімося на теорії психосинтезу американського вченого Р. Асаджолі [1, 8], яка близька до нашого розуміння засад психологічної практики.

Ми згодні з Р. Асаджолі в розумінні залежності психіки суб'єкта («структури внутрішнього світу») від попередньої історії його життя: «Ми є жертвами ілюзій і фантазмів*, рабами неусвідомлених комплексів...» [1, 14]. Він наголошує: «...Не знаючи й не розуміючи себе, людина не керує собою» [1, 46]. Саме тому, на його думку, в багатьох людей життя «не склалося», або обтяжене розчаруваннями, невдачами та хворобами. Постає проблема: як вилікуватися від цієї тяжкої недуги, як звільнитися від цього рабства, здійснити гармонійну внутрішню інтеграцію та ін. Саме на розв'язання цих питань і спрямована теорія психосинтезу, що передбачає розгляд психіки в єдності свідомих і несвідомих її проявів.

Несвідомому відводиться значна роль у виникненні особистісних проблем суб'єкта, зокрема його дитячим фантазмам, які закріпилися й переслідують людину, розпорошують її енергію.

У дослідженні несвідомого Р. Асаджолі надає перевагу методу психоаналізу, проте вважає, що цей психоаналітичний процес має бути неупередженим, об'єктивним, пом'якшувати опори та ініціювати суб'єкта до самопізнання (а не навпаки). Асаджолі не схильний обмежуватися глибинним несвідомим (та його психоаналізом), він вважає за необхідне вивчення середнього й вищого несвідомого. Завдяки такому дослідженню ми й матимемо змогу «виявити в собі вищі потенційні можливості» [1, 16].

Звернімося до головного — до стадій досягнення гармонізації та інтеграції внутрішнього світу людини.

Перша стадія — глибинне пізнання своєї особистості. Р. Асаджолі рекомендує «безстрашно спуститися в пекло нижчого несвідомого, щоб виявити його темні сили, які свого часу заворожили нас і тепер нам погрожують...» [1, 15]. При цьому постає запитання: «пекло» з чийого погляду? Об'єктивного спостерігача чи самого суб'єкта? На нашу думку, таке розуміння глибинного несвідомого можна віднести до

*Фантазм — продукт фантазії, що відображує у спотвореній формі бажання людини і водночас є ілюзорною реалізацією бажань.

негативної редукції його справжнього змісту. Ми тяжіємо більше до раю, ніж до пекла. Інше запитання: як проходило дитинство, чи рай у дитинстві був «здійснений», чи лише вимріяний на рівні «фантазмів»?

Друга стадія — контроль над різними елементами особистості. Р. Аса-джолі не дає чіткого пояснення, як виявити ці «різні елементи особистості». Проте наступним кроком після їх виявлення він пропонує розототожнювання, яке є близьким до того, що ми називаємо «перетворити себе на об'єкт дослідження». З цього випливають такі аксіоми:

над нами панує все те, з чим ми себе ототожнюємо;

ми можемо контролювати все те, з чим себе розототожнили, — володіти ним.

Загалом нам імпонує теоретичний підхід Р. Асаджолі і таке розв'язання проблеми. Замість того щоб відбивати атаки із несвідомого, вчений пропонує скористатися рішучими методами дослідження глибинних причин цих атак і «викорчовувати проблему з коренем». Проте фази, які треба пройти на цьому шляху: а) розкладання несприятливих комплексів або мислеобразів на елементи; б) керування енергією, що вивільняється, та її використання, нам видаються проблемними, особливо в пункті «цілеспрямованості психосинтезу на поелементне розкладення шкідливих комплексів». Передусім зайвим здається визначення «шкідливі», оскільки комплекс сам по собі завжди негативний унаслідок ригідності його характеристик.

Щодо «розкладення на елементи», то наш досвід показує: несвідоме пробивається й матеріалізується завжди поелементно, фрагментарно (один із способів його маскування). В цих «елементах» відображуються важливі події життя чи вікові періоди, що являють собою окремі «острівці». Поряд із цим значну роль у поелементному прояві несвідомого в певних матеріалізованих формах відіграють опори та периферичні «психологічні захисти». Наш підхід визначається об'єк-тивуванням системних характеристик несвідомого. Ми переконані: об'єктивування взаємозв'язків між окремими «острівцями», що ретельно вуалюються від свідомості «захистами», і є предметом пізнання в психологічній практиці. Тому центральним методичним вузлом у методиці АСПН є пізнання системних характеристик несвідомого, що визначають його логіку, яка суперечить логіці свідомого.

Щодо переорієнтації енергії, ми вважаємо: цей істотний аспект психокорекції завжди забезпечується опосередковано, а не прямолінійно (як мета). Цьому сприяє переорієнтація установок, якої можна досягти завдяки виокремленню логіки несвідомого (та зіставленням з логікою свідомого), що розкривається через синтетичні (а не аналітичні) їх характеристики. Логіка несвідомого є основою когні-тивного рівня базових психологічних захистів. їх розуміння суб'єктом є «ключиком» як до розототожнення, так і до глибинного розуміння спрямованості кожного конкретного вчинку людини. Інакше кажучи, АСПН забезпечує учасникам здатність до аналізу не лише

під час занять, а й у житті. Все це загалом сприяє продуктивній переорієнтації власної психічної енергії в конструктивному напрямі. Сам характер дослідження Р. Асаджолі не викликає заперечень. Високої оцінки варті об'єктивність та емоційна відчуженість психолога від матеріалу, з яким він працює.

Важливо, як пише Р. Асаджолі, «утримати ці комплекси й мисле-образи, так би мовити, на відстані простягненої руки» [1, 17-18].

Третя стадія стосується усвідомлення свого справжнього «Я» — виявлення або створення об'єднувального центру, що веде до психосинтезу: формування або перебудови особистості навколо нового центру.

Наш підхід до психокорекції не передбачає пошуків «центру особистості» поза самою особистістю. Ми виходимо з того, що він у ній уже є, і у процесі психокорекції буде знайдено належне йому місце (адже йдеться про дорослих людей). Окрім того, важко погодитися з таким положенням: «побудувати навколо центру нову особистість» та ще й «за наміченою схемою» [1, 20-21]. Хоча теорія й називається «психосинтез», проте можна помітити значну дискретність тих стадій, які має подолати особистість на шляху до «вищого Я». Наприклад, спочатку відшукується «новий центр», а потім навколо нього «будується особистість» [1, 24]. Насторожує вже сама змістова розмежо-ваність і етапність, бо у практичній психології головною цінністю є об'єктивна інтеграція психіки. Процесуальна психодіагностика не передбачає остаточного «висновку», завжди має місце лише проміжний результат, що забезпечується психокорекцією.

Трансперсональна психологія

У контексті психодинамічної теорії, що реалізується методом АСПН, становить інтерес трансперсональна психологія, розроблювана доктором медицини Станіславом Грофом (Сан-Франциско) [3]. Коротко зупинімося на його баченні науки з огляду на розв'язання практичних завдань. Для початку стадії «нормальної науки» потрібно, щоб парадигму було прийнято в суспільстві. Метою науки, по суті, є розв'язання глибинного завдання — пізнання психіки; її ж результати визначені самою парадигмою. Крім того, вчені обирають лише ті проблеми, які можуть бути розв'язані за допомогою вже наявних концептуальних і методичних (інструментальних) засобів.

Нова радикальна теорія ніколи не буде доповненням до існуючих знань. Вона змінює основні правила, потребує сміливого перегляду або переформулювання фундаментальних припущень попередньої теорії. Тому неминучим є період концептуального хаосу, коли практика підводить науку до відкриття. Це тягне за собою несумісність старої парадигми з новою.

Сказане вище опосередковано пояснює й виправдовує зовсім новий підхід у психотерапії — ЛСД-терапію, який розробляє С. Гроф. Він

пише: «Працюючи з ЛСД, я вже давно вирішив, що не можна ігнорувати... даних лише на тій підставі, що вони несумісні з базовими припущеннями сучасної науки» [3, 54].

Завдяки зануренню людей у психоделічні стани за допомогою спеціальної наркотичної речовини ЛСД С. Гроф стверджує, що їхньою характерною ознакою є стирання відмінностей між матерією, енергією і свідомістю. «Внутрішні бачення можуть бути такими реалістичними, що стають успішною імітацією явищ матеріального світу, й навпаки, те, що у повсякденному житті є твердим «матеріалом», може розсипатися на патерни енергії, на космічний танець вібрацій або гру свідомості» [3, 52].

Застосування ЛСД дає підставу виокремити чотири типи психо-делічних станів: абстрактивні (або етичні), психодинамічні (або біографічні), перинатальні й трансперсональні переживання.

Перинатальні переживання — це відображення подій, які безпосередньо передують біологічному народженню, пов'язані з ним або настають одразу після нього. С. Гроф стверджує, що людське несвідоме має «сховища», або матриці, активізація яких викликає повторне переживання біологічного народження [там само].

Трансперсональні переживання — це відчуття розширення меж свідомості. Вони є своєрідною регресією в біологічне, культурне або духовне минуле. «Багато хто повідомляє, — пише С. Гроф, — про яскраві фрагменти досвіду на клітинному рівні свідомості, що, очевидно, відображує їх існування у вигляді сперми чи яйцеклітини» [3, 59].

Для нас дослідження С. Грофа становлять неабиякий інтерес, оскільки в нашій практиці численні символи малюнків (без стимулювання їхнього автора до «занурення в подібні перинатальні чи трансперсональні переживання») свідчать про аналогічні явища. Такі збіги ставлять під сумнів упевненість, що перинатальні переживання актуалізують важливі моменти зі «сховищ» несвідомого. Гадаємо, що така актуалізація може відбуватися й без впливу ЛСД. Досвід нашої роботи показує, що едіпова ситуація розв'язується через образи єднання з батьком (матір'ю) в яйцеклітині, яка дала життя. Таке розв'язання знаходить захисна тенденція, перетворюючи «бажане на дійсне». Це певні «способи» єднання суб'єкта із забороненим (інцестуозним) об'єктом. Тому так часто можна спостерігати фатальну приреченість людини на певні регресивні способи поведінки (які є заміщенням «бажаного єднання»). Послаблення тиску цієї приреченості на свідомість фактично означає послаблення поєднувального ланцюга з табуйованим об'єктом, при цьому сам факт такого єднання перебуває поза межами свідомості, так само як і кровозмішувальний потяг.

Наш психодинамічний аналіз дає змогу з'ясувати інфантильні витоки цих регресивних стимулів. А усвідомлення їх дає можливість установити зв'язки з рисами людей, до яких був інцестний потяг, зро-

зуміти причини відчуження (невизнавання) подібних форм поведінки власним «Я». Отже, відбувається омертвіння певної частини «Я», і на сторожі цього стоять «психічні захисти» з їх здатністю спотворювати соціально-перцептивну інформацію та завдяки цьому суб'єктивно інтегрувати психіку.

Гуманістична психологія

Зупинімося на порівняльній характеристиці теоретичних передумов АСПН із груповою психотерапією американського психолога К. Роджерса, центрованою на клієнті. Цей учений, присвятивши 35 років індивідуальній терапії, лише згодом переконався у надзвичайних перевагах впливу на суб'єкта групи. Нас цікавлять теоретичні позиції К. Роджерса не лише як представника гуманістичної теорії, а й як дослідника, який утілював групові методи вдосконалення особистості в практику школи [10, 2].

Приймаючи всю гуманістичну спрямованість групової роботи, яку обґрунтував К. Роджерс, все-таки не можна погодитися з його позицією «неуправління групою». Тут може бути два підходи: а) визначення своєї позиції в групі як відсутності формальної структурованості групового процесу, як рівності позицій керівника й членів групи, як абсолютизації спонтанності й невимушеності поведінки в груповій динаміці та ін.; б) забезпечення латентного рівня індивіду-ально-особистісних і групових змін, які передбачають невидиме керування динамікою всіх процесів у групі.

Саме другий варіант перебуває у центрі уваги спеціаліста з групової психокорекції у спрямуванні процесів АСПН. Адже хто прийшов навчатися, той зацікавлений у результатах, а не прагне лише побути в ситуативно приємній атмосфері роджеріанського ґатунку. Тому в групі АСПН емпатія — не головний механізм психокорекції, бо, на наше переконання, вона є однією з необхідних умов створення в групі сприятливої для навчання атмосфери. Механізми психокорекції пов'язані з об'єктивуванням семантичних характеристик несвідомого, його логіки, яка зумовлює базові форми психологічних захистів. Емпатія ж може лише знизити ситуативні захисти, опори, проте вона не в змозі бути інструментом проникнення в несвідоме, яке супроводжується амбівалентністю почуттів, суперечністю, корені якої сягають у дитинство. Більше того, якщо врахувати специфіку психологічних захистів з їх побічними емоційними ефектами, то емпатія без особистісних передумов проблеми на ког-нітивному рівні може хибно закріпити суб'єкта на рівні інфантильних емоційних реакцій, здебільшого пов'язаних із рентними установками. Треба також ураховувати тенденції вампіризму, які за абсолютизації механізму емпатії відкоригувати дуже важко. У групі АСПН емпатія відбувається паралельно з прийняттям особистості

іншого (й самого себе) таким, яким він є. А шлях до цього пролягає через розвиток розуміння себе й іншого. Тому емпатія не лише сприяє навчанню, а й сама розвивається разом з інтеграцією.

Список використаної літератури _________________________________

1. Асаджолі Р. Психосинтез, теорія і практика (Від душевної кризи до вищого «Я»). - К., 1994.

2. Бурлачук Л. Ф., Грабская И. А, Кочарян А С. Основы психотерапии. — К., 2001.

3. Гроф С. За пределами мозга. — М., 1993.

4. Кеппе Н. Р. Восславление. — М., 1994.

5. Лапланш Ж., Понталис Ж.-Б. Словарь по психоанализу: Пер. с фр. — М., 1996.

6. Менегетти А. Мудрец и искусство жизни. — Пермь, 1993.

7. Менегетти А. Онтопсихологическая педагогика. — Пермь, 1993.

8. Менегетти А. Введение в онтопсихологию. — Пермь, 1993.

9. Менегетти А. Пособие по имагогике. — М., 1994.

 

10. Пачеко К. Б. Исцеление через осознание. Теомания: причины стресса. — М., 1994.

11. Роджерс К. О групповой психотерапии. — М., 1993.

12. Ференци Шандор. Психоанализ и воспитание // Russian Imago 2000. Исследования по психоанализу культуры. — СПб., 2001.

13. Философский энциклопедический словарь. — М., 1983. — С. 86.

14. Яценко Т. С. Активная социально-психологическая подготовка учителя к общению с учащимися. — К., 1993.

15. Яценко Т. С. По той бік символіки психомалюнків // Практична психологія та соціальна робота. — 1999. — № 7.

16. Яценко Т. С. Психологічні основи групової психокорекції. — К., 1996.

17. Яценко Т. С. СоциальнЪ-психологическое обучение в подготовке будущих учителей. — К., 1987.

18. Яценко Т. С, Кмит Я. М., Мошенскоя Л. В. Психоаналитическая интерпретация комплекса тематических психорисунков (глубиннопсихологический аспект). — М., 2000.

19. Kofta Miroslaw. Some interrelations between consciousness, behavior integration and defense mechanisms // Бессознательное: природа, функции, методы исследования. — Тбилиси, 1978. — Т. 3. — С. 402—413.

РОЗДІЛ 4