Функціонально-структурні особливості цілісного феномену психіки (Модель внутрішньої динаміки психіки)

■

Діяльнісний підхід, який домінував у радянській психології, зосереджуючи увагу на зв'язку психіки з практикою, дещо знецінював функції внутрішніх детермінант феномену психічного. Саме тому вважалося, що свідомість є вищим рівнем регулювання характеру діяльності на основі прийнятих людиною цінностей та моральних норм. Для комуністичної моралі була неприйнятною думка про те, що людина не є господарем свого внутрішнього світу, оскільки тоді потрібно було б визнати існування несвідомих душевних процесів, які не піддаються контролю з боку людського розуму.

У ті часи вважалося, що моральні норми стають інтегративним компонентом життя особистості під впливом ідеології, і тому майже не враховувалась наявність несвідомої інстанції психіки з усім її функціональним багатством, автономією та взаємозв'язками зі свідомим. Унаслідок цього в діяльнісному підході свідоме відігравало домінуючу роль, що вело до спрощеного розуміння мотивів поведінки суб'єкта. При цьому поза дослідженнями залишалось не тільки несвідоме як внутрішній феномен, що не вписувався в зовнішньоде-терміновану категорію психічного, а й такі категорії, як немотивовані вчинки, ірраціональні дії, інфантильні та регресивні прояви поведінки. Через це з активного понятійного арсеналу психолога тих часів випав феномен несвідомого, а отже, не досліджувалися взаємозв'язки між свідомим та несвідомим. Тому в тогочасній психології не знаходилось місця психологічним захистам, уже не кажучи про такі поняття, як витіснення, опори, хибне коло, закон вимушеного повторення та ін.

У результаті такого дискретно-однобічного розуміння сутності феномену психічного зусилля дослідників за своєю новизною та адекватністю отримуваних результатів не сприяли просуванню вперед. Інакше кажучи, психологи радянського періоду шукали ключик до психологічних знань там, де було світло від променів комуністичної ідеології. Внаслідок цього в психології створювалась ілюзія фундаментальних та прикладних досліджень, безплідних за своєю практичною значущістю, з фрагментарним розумінням психічного, що обумовлювало артефакти. Саме на такому «дисфункційно-науковому тлі» зародилася в 70-80-ті роки минулого століття практична психологія, якій було важко спиратись на академічну, що не була «господаркою» феномену психічного. На відміну від академічної практична психологія може розвиватися, лише враховуючи цілісний феномен психіки та розуміння свідомого та несвідомого у їх взаємозв'язках у процесі психологічної практики. Щоправда, окремі наукові школи, передусім грузинська, докладали значних зусиль до зрушення проблеми несвідомого з мертвої точки, про що свідчать Міжнародний

конгрес у Тбілісі та опублікування 1978 р. чотиритомника «Несвідоме». Проте більшість психологів не мали належного науково-практичного підґрунтя, методологічного рівня та ерудиції для адекватного сприйняття проблеми несвідомого в контексті функціонально-цілісного розвитку психіки. Психологічна наукова спільнота й досі рухається в дискретно-діяльнісному напрямі. Категорію ж несвідомого багато фахівців використовують подібно до приспіву в пісні: про неї періодично згадують, але вона все ще не набуває дієвості та істотного впливу на зміст і характер досліджень. За період розвитку України як незалежної держави намітилася тенденція до практичної орієнтації частини психологічних досліджень. Особливих зусиль у цьому напрямі докладає Інститут психології ім. Г. С Костюка на чолі з академіком АПН України С. Д. Максименком, провідним фахівцем у галузі методологічних проблем психології, який надає всіляку підтримку розвитку галузі «Практична психологія».

Матеріал цього розділу ґрунтується на емпіричних результатах групової психокорекції за авторським методом активного соціально-психологічного навчання (АСПН) [14, 16, 18]. Із часом цей метод не лише набув глибиннопсихологічної орієнтації в плані психокорекції, а й відкрив можливості наукового дослідження психіки у взаємозв'язках її свідомих та несвідомих проявів. Особливий поштовх у цьому напрямі дала методика психоаналізу комплексу тематичних малюнків, розроблена десятиріччя тому. Саме завдяки репрезентативному емпіричному матеріалу, який адекватно об'єктивує закономірності несвідомої сфери, та системному підходу до його аналізу ми змогли виокремити у структурній організації психіки лінійні взаємозалежності на доповнення до вертикальних, встановлених 3. Фрейдом. Отримані результати цілком вписуються у поняття «система».

Слово «система» (від грец. ovarii ца) означає ціле, складене із частин; це сукупність елементів, які перебувають один з одним у певних відношеннях та зв'язках. Передбачається також структурованість кожного системного об'єкта. Невід'ємною ознакою будь-якої системи є не лише наявність зв'язків і відношень між елементами, що її утворюють, а й нерозривна їх єдність. Цілісність системи полягає у взаємозв'язках із навколишнім середовищем. Розглядаючи психіку як цілісне системне утворення, ми намагалися розкрити її внутрішню динамічну сутність, від розуміння якої залежить прогнозування поведінки суб'єкта. Такий підхід орієнтує дослідження на розкриття цілісності об'єкта та механізмів, що її забезпечують, на виявлення багатоманітності взаємозв'язків та зведення їх у єдину концептуальну систему, картину. Поняття і принципи системного підходу дають змогу фіксувати недостатність старих, традиційних підходів у постановці та розв'язанні проблеми. Саме він, на відміну від діяльнісного підходу до розуміння психіки, сприяє виявленню ширшої пізнавальної реальності.

Мал. 24. Модель внутрішньої динаміки психіки

Модель внутрішньої динаміки психіки як підсумок наукових узагальнень матеріалу групової психокорекції за методом АСПН, зібраного впродовж 22 років, подано на мал. 24 (далі в посиланнях у цьому параграфі — модель). В основу моделі покладено об'єктивування механізмів інтрасуперечностей та психодинаміки в межах внутрішньої цілісності психіки.

Оцінка конфліктів у соціальних стосунках за таких умов зазнає серйозних змін завдяки визнанню того, що їх динамічною засадою може бути неперервна інтрапсихічна боротьба протилежних тенденцій. Результати системного аналізу внутрішньої динаміки психіки показали складність категорії психічного та багатоманітність взаємозв'язків між суперечливими за своєю сутністю підструктурами, які адекватно можна окреслити поняттям «антиномія», головним значенням якого є єдність і єднання суперечливих тенденцій. Наше дослідження переконує, що саме такий характер мають внутрішні суперечності психіки як цілісної системи. Класичний психоаналіз дав нам розуміння того, що, контактуючи із зовнішнім середовищем, психіка виявляє протистояння та протидію (антагонізм). У нашій моделі це відображають структурні компоненти, подані по вертикалі: «Ід» («Воно»), «Его» («Я») та «Су-nejj-Ero» («Над-Я»). Модель демонструє структуру психіки в системному синтезі лінійних (поздовжніх) взаємозалежностей, об'єктивує сутнісну суперечливість кожної підструктури і водночас їх поєднання без можливості взаємного нівелювання, усунення якоїсь із таких «кон-

куруючих» сторін або їх злиття. Саме взаємозалежності внутрішніх динамічних характеристик психіки відповідають філософській категорії «антиномія», що не виключає антагонізму відомих «вертикальних» підструктур (за 3. Фрейдом). Тому в параметрах розуміння суперечностей психіки є відмінність: «вертикальні» взаємозалежності сповнені антагонізму, а лінійні («горизонтальні») становлять єдність конкуруючих сторін одного цілого, які ніколи не виключають існування одна одної, симультанно не зливаються і водночас передбачають нерозривне і незмінне (стале) поєднання.

Якщо сутність зовнішніх суперечностей підпадає під дію діалектичного закону єдності й боротьби суперечностей, то внутрішня суперечливість психіки (інтрапсихічний конфлікт) регулюється законом єдності й поєднання суперечностей. Для точнішого розуміння внутрішньої суперечності слід прояснити значення філософських категорій «зовнішнє» і «внутрішнє».

Зовнішнє виражає властивості предмета як цілого і способи його взаємодії з навколишнім середовищем, а внутрішнє — будову самого предмета, його склад, структуру і зв'язки між елементами [13, 86]. У процесі пізнання зовнішнє, як правило, виявляє себе безпосередньо і доступне для прямого спостереження як властивість зв'язку предметів, що сприймаються емпірично. Внутрішнє здебільшого приховане від зовнішнього спостереження і може бути виявлене лише шляхом теоретичного дослідження, у процесі якого виводяться сутності й закони, недоступні для прямого спостереження, —• концепти. В такому розумінні рух пізнання є рухом від спостережуваного до таких феноменів, які не піддаються прямому спостереженню, — до концептів. Причому внутрішнє розкривається через зовнішнє, яке є способом виявлення внутрішнього. Завдяки зовнішнім його проявам відкривається можливість пізнання концептів.

Внутрішнє відображується в різних символіко-знакових формах: несвідоме як різновид внутрішнього — у символах; свідоме — у знаках. Єдність свідомого й несвідомого становить цілісність психічного.

Найрельєфніше цю нерозривну єдність свідомого й несвідомого втілює «Его».

У «Моделі внутрішньої динаміки психіки» «Его» розглядається як базова структура. Слабкість «Его» — в домінуванні примітивних захисних механізмів, що детермінуються глибиннопсихологічними цінностями (цінностями інфантильного «Я») і мають різноспрямовані тенденції: «До сили Я», «До слабкості Я» (див. стрілки 3 і 4). Умовно можна стверджувати, що за тенденцією «До сили Я» стоять ситуативні захисти, «До слабкості Я» — базові захисти. Водночас вони тісно взаємопов'язані: базові задають спрямованість психіки, ситуативні — поведінку. На когнітивному рівні це інтегрується в «умовних цінностях». Регресивні прояви «Его», що засвідчують його слабкість: відсутність толерантності до тривоги, нездатність до керу-

вання своїми імпульсами, нерозвиненість каналів сублімації, слабкість диференціації себе й об'єктів (що можна віднести до неспецифічних аспектів слабкості). Ригідність характеру інколи помилково відносять до сили, проте, на нашу думку, ні ригідність, ні «над-лабільність» не є ознаками сили чи слабкості «Его»: слабкість «Я» породжується відступами від реальності. Одним із найважливіших завдань розвитку й інтеграції «Его» є синтез ранніх та пізніх інтро-екцій, ідентифікацій у стабільне і цілісне «Его». Розщеплення захищає «Его» від конфліктів засобами дисоціації або активної підтримки окремо інтроекцій та ідентифікацій яскраво вираженого конфліктного характеру, незалежно від міри їх представленості у свідомості.

Привертає увагу подібність подструктур психіки, що відносяться до свідомого, та підструктури несвідомого (передсвідомого), що поєднуються в «Его», — їх відношення ізоморфічне (мал. 24, вертикаль).

Модель являє собою універсум, який охоплює всі основні під-структурні компоненти психіки, із яких лише одна наслідує «принцип реальності», а решта — «принцип задоволення». У сучасному науковому мисленні поняття «універсум» дедалі частіше набуває смислу фіксованої системи. З логічного погляду поняття «модель» ґрунтується на відношеннях ізоморфізму і гомоморфізму, які існують між моделлю і тим, що з її допомогою моделюється. Ізоморфний, або го-моморфний, образ певного об'єкта і є його модель. Модель внутрішньої динаміки психіки ґрунтується на відношеннях ізоморфізму (лінійній залежності).

Якщо обмежитись взаємозалежностями внутрішніх характеристик психіки із соціумом (вертикаль), то це відповідатиме характеристикам гомоморфізму. Прикладом цього є символ, який відрізняється від знака характеристиками полізначності (символ співвідноситься з несвідомою сферою, а знак — зі свідомою). Ізоморфною ж система називається у тому разі, якщо між її елементами, а також функціями, властивостями і відношеннями існують або можуть бути встановлені симетричні відповідності. На створеній нами моделі ці відповідності різняться за характером присутності реальності: свідоме «прагне» перебувати в об'єктивних категоріях реальності, несвідоме — в уявних, передбачуваних (наприклад, фотографія і передбачуваний за нею оригінал). Будь-який ізоморфізм є гомоморфізмом, але не навпаки. Скажімо, виділені в моделі підструктури набувають реальності у поведінці суб'єкта — саме в цей момент ізоморфізм переходить у гомоморфізм (одна першопричина детермінує варіативність поведінки).

У глибинній психології прийнято розглядати психіку в трьох аспектах — динамічному (як результат зіткнення різноспрямованих психічних сил), енергетичному (розподіл та спрямування енергії) та структурному. В нашій моделі іманентно присутні всі три компоненти. Динамічний аспект представлений через взаємозв'язки свідомого з

несвідомим; енергетичний — через відмінність у спрямуванні енергії лібідо і танатос; структурний — через лінійні взаємозалежності, що відрізняються від структури психічного за 3. Фрейдом. Структурний аспект істотно доповнює психоаналітичну трикомпонентну структуру психіки й розкриває в ній особливості лінійних залежностей, важливих для розуміння сутності самих підструктур психічного, які мають суперечливий характер.

Трикомпонентну структуру психіки наочно й функціонально адекватно досліджено в підручнику «Основи психотерапії» [2, 24]. Особливий інтерес у контексті наших досліджень становить «Ід». Ця інстанція «функціонує відповідно до первинних процесів (що диктується принципом задоволення. — Т. Я.), її зміст невпорядкований, не підлягає причинно-наслідковим зв'язкам і тимчасовим залежностям. Це ірраціональна, дифузно-хаотична й «аморальна» інстанція, яка живе за принципом задоволення, що виявляється в знятті напруження при задоволенні потреби» [там само].

Зрозуміло, що для вибору об'єкта задоволення потреб необхідний вторинний процес, який допоміг би співвіднести потреби й реальність.

У пропонованій моделі такою об'єднувальною інстанцією для несвідомої сфери є передсвідоме, яке резервує витіснені імпульси, а отже, й володіє можливостями презентації несвідомого у свідоме. Саме у передсвідомому несвідоме вербалізується й забезпечується його «обізнаність» із нормативними цінностями, які є визначальними в контрольній функції «Над-Я». Останнє узгоджується з такою позицією: «Супер-Его»*придушує спонуки «Ід», спрямовує на моральні цілі. «Супер-Его» зумовлює прагнення до досконалості, формує ідеали, моральні судження й оцінки» [2, 25]. З цією думкою важко не погодитися. Проте згадаймо, в цій роботі є твердження: «Ід» не знає «відмінностей між реальністю і фантазією, їй відомі лише бажання. Для «Ід» вона сама — весь світ» [2, 24]. Тобто «Ід» самодостатня. Постає запитання: для чого їй соціально забарвлене «прагнення до досконалості... ідеалів»?

Отже, в теоретичних побудовах зазначеної роботи, як і взагалі в літературі з глибиннопсихологічною орієнтацією, немає відповідного структурування інтрапсихічного феномену.

Цю прогалину й покликана заповнити створена нами модель внутрішньої динаміки психіки. Вона виникла як узагальнення групової психокорекційної практики, в якій ми не можемо досліджувати свідоме окремо від несвідомого, що характерно для академічного підходу. Будь-який фрагмент практичної психології розглядає людину цілісно. Водночас дуже важливо розрізняти ці дві сфери психіки: свідоме має просоціальні цілі, які людина здатна контролювати, сфера несвідомого (передсвідоме) також упорядкована й має свою «мету», не-усвідомлювану суб'єктом. Саме в цьому свідома і несвідома сфери гармонізуються, проте в діаметрально протилежних напрямах (мал. 24,

стрілки 2 і 5). Ці дві сфери функціонують не автономно, а мають спільність. Несвідоме «обізнане» з усім, що притаманне психіці суб'єкта, оскільки воно «гомоморфно бачить» зміст свідомого. Свідоме ж не може «бачити» змісту несвідомого, оскільки заважають захисти, з якими пов'язані механізми опорів. Якщо у процесі психокорек-ційної роботи психолог зачіпає вразливі аспекти психіки суб'єкта, той дає афективну реакцію. Опір — це така внутрішня обслуговуюча інстанція щодо «Его» та «Супер-Его», яка має іманентний характер. Емпірично опір ніяк не об'єктивується (це концепт), проте реакцію суб'єкта, детерміновану опорами, можна відчути (а також спостерігати): в якийсь момент уся сутність суб'єкта неначе вимагає: «стоп». Наголосімо, процес витіснення й опір діють у парі: не буває витіснення без опорів. Якби не було опору, доцільність витіснення була 6 сумнівною: витіснений зміст одразу міг би повернутися у свідомість. Таким чином, витіснене «випадає» зі сфери свідомості.

Що ж відбувається зі змістом, який зберігається під блоком опорів і не може ввійти у свідомість? За витісненим змістом завжди стоїть енергія, «притулком» для якої є несвідома сфера. Ця енергія зберігає тенденцію до вияву у свідомості та поведінці суб'єкта. Спрямованість несвідомого змісту єдина: реалізуватись (об'єктивуватись) у поведінці. Йдеться про несвідоме як про автономну інстанцію, оскільки воно структурно-функціонально організоване на зразок комп'ютера, цілісно інформоване (як про свою сферу, так і про сферу свідомого), обслуговує себе без помітної участі свідомого. Свідоме не існує без потенційно свідомого. «Розуміючи», що там, «нагорі», є «Супер-Его» та механізми опорів, які в явному вигляді не пропустять витісненого змісту, сфера несвідомого актуалізується у процесі символізації, що специфічно маскує її зміст. Несвідоме не представлене ні самому суб'єкту, ні об'єктивному спостерігачеві, який може пізнати його лише через певні вияви в житті суб'єкта (сновидіння, вчинки, малюнки, фантазії). Отже, процес символізації — це маскування змісту несвідомого від цензури «Над-Я» з метою забезпечення можливості його вияву в поведінці. Будь-який зміст несвідомого не має санкцій на прямий (неприхований) вихід у незашифрованому вигляді у свідому сферу, тобто він семантично закритий. Зміст свідомого суб'єкт за бажання має змогу об'єктивувати та пізнавати в будь-який момент.

Як відбувається процес пізнання сфери несвідомого? Оскільки його зміст представляється в замаскованому вигляді, тут особі не обійтися без допомоги об'єктивного спостерігача. Для пізнання несвідомого важливою є інтерпретація, дешифрування його виявів у поведінці конкретної особи, що належить до професійних функцій психолога. Найскладніше з його фахових завдань — за окремими виявами поведінки розкрити семантику символів та їх системну впорядкованість, важливу для з'ясування особливостей особистісної проблеми тієї чи

тієї людини. Процес дешифрування (інтерпретації) потребує цілісного розуміння несвідомої сфери психіки. Смислова структура символу багатошарова, він об'єктивно реалізує себе не як наявність конкретного змісту, а як динамічна тенденція: він не даний, а заданий. Тлумачення символу є діалогічною формою знання: смисл символу існує тільки всередині людського спілкування, поза яким можна спостерігати лише його оболонку. Діалог, у процесі якого розкривається зміст символу, може бути деформований хибною позицією інтерпретатора. Протилежна крайність — поверховий раціоналізм, зорієнтований на уявну (ілюзорну) об'єктивність і чіткість «остаточного» тлумачення, який усуває діалогічний момент, знижуючи сутнісні характеристики символу як динамічної системи, що дає змогу пізнати спрямованість енергетики суб'єкта.

Символ — знак, прикмета розпізнавання; він є образом, узятим в аспекті своєї знаковості, знаком, наділеним усією багатозначністю тлумачення образа. Предметний образ і глибинний смисл виступають у структурі символу як два нероздільні полюси. Символ виражає смислову глибину, перспективу образу; його не можна дешифрувати прямими зусиллями розуму, він невіддільний від структури образу й не існує у вигляді якоїсь раціональної формули, яку можна з нього виокремити. Головна відмінність символу від знаку полягає в тому, що знак відображає поодиноке явище, а символу притаманна багатозначність. Символ через часткові прояви сприяє виявленню цілісної картини. Наприклад, міфологічне світосприйняття передбачає нероздільну (недиферекційовану) тотожність символічної форми та її смислу, що виключає будь-яку рефлексію над символом. Трактування символу є певною мірою переходом від абстрактного до конкретного. Абстрактне — це «вузькість», однобічність знання, рух від менш до більш змістовного. На відміну від знакової системи символ завжди несе емоційне навантаження, 'вказуючи тим самим на причетність до сфери несвідомого. Слово ж як абстрактний знак набуває емотивного заряду, синтезуючись із символом, а без такого зв'язку воно виконує лише інформативну функцію. Тому за певних умов слово може перетворюватись на символ. І що більше воно у спілкуванні має символічний відтінок, доступний свідомому сприйняттю, то цікавішим (емоційно жвавішим) є саме спілкування. Символ же сам по собі сильніший за знак не лише емотивним зарядом, а й внутрішньою синтезованістю семантичного розмаїття, здатністю симультанного вираження змісту як свідомої, так і несвідомої сфер водночас із усіма їх суперечливими взаємозв'язками (відповідно до підструктур нашої моделі).

У процесі символізації діють механізми, на які вперше звернув увагу 3. Фрейд у своїй інтерпретації сновидінь, а саме: згущення, зміщення, натяк. Психоаналіз малюнків дав змогу доповнити цей перелік, а саме: гіперболізація, мінімізація, кількісні маскування, схематизація, порушення фізичних закономірностей предметів (відсутність чи викривлення

окремих їх частин), неприродний синтез їх якостей, компіляція окремих їх елементів, локалізація, генералізація та ін. Найяскравіше дія зазначених механізмів виявляється у процесі аналізу малюнків. Саме ці механізми сприяють прояву змісту несвідомого «назовні».

Незаперечно, що основний зміст психіки суб'єкта зберігається на несвідомому рівні. Ми усвідомлюємо лише фрагмент нашої активності в ту чи ту мить, а загалом сукупність соціально-перцептивної інформації залишається у несвідомій сфері. З огляду на це видається невиправданим звинувачення на адресу 3. Фрейда в тому, що він перебільшував роль несвідомого. Його опоненти стверджували, що все неусвідомлюване не існує. Проте говорити можна швидше про неісну-вання свідомості, яка актуалізується лише фрагментарно, а весь інший зміст перебуває в потенційно свідомому стані. Потенційно усвідомлюване — це те, що не усвідомлюється в актуальний (поточний) момент. Саме такий зміст психіки людини, який не суперечить цензурі «Над-Я», не витісняється і може зберігатись на рівні потенційно свідомого, а його прояви не актуалізують опори. Цей зміст може легко переходити у свідомість під впливом потреб (зовнішніх чи внутрішніх). Несвідоме ж, тобто існування певного змісту, який піддавався витісненням і опорам, характеризується зв'язком з «Ід» (з потягами) і не має змоги прямолінійно об'єктивуватись у свідомість особи, хоча витісненому завжди притаманне потенційне прагнення заявити про себе «назовні». Реалізація такого прагнення стає можливою саме завдяки процесу символізації. Інакше кажучи, процес символізації «йде назустріч» прагненням витісненого змісту виявитись «назовні». В цьому випадку функціонально діють «вертикальні» залежності між підструктурами моделі. «По горизонталі» провідним механізмом в об'єктиву ванні нереалізованих інфантильних потреб є механізм заміщення. Прояви несвідомого на обох «осях координат» (мал. 24) можна спостерігати, зокрема, у процесі психоаналізу комплексу тематичних малюнків.

За умови спонтанного малювання образ синтезовано виражає водночас свідоме і несвідоме автора. Найважливішою вимогою до професійної роботи психолога є цілісність пізнання. Тому, аналізуючи малюнки, ми у процесі діалогу з їх автором намагаємося здійснити аналіз та синтез свідомих і несвідомих аспектів його психіки. При цьому береться до уваги функціональна відмінність між свідомим та несвідомим.

Передавати складний психологічний зміст несвідомого в малюнках не вчили нікого і ніколи. У кожного індивіда цей процес неповторний. Якщо взяти до уваги генезис, то можна дійти висновку, що вже діти можуть передавати в малюнку символізований психологічний зміст, який грунтується на рефлексії, самоусвідомленні та самовідоб-раженні. На наше припущення, цю здатність до образної передачі змісту забезпечує (та сприяє її розвитку) вроджений інстинкт — архетип. У нашому розумінні це психодинамічна тенденція, яка сприяє

розвитку навичок та вмінь репрезентувати в образній формі складний психологічний зміст та впорядкуванню внутрішнього світу суб'єкта загалом.

Завдяки архетипу використовується банк візуальних засобів із надр колективного несвідомого. Це найвиразніше виявляється у випадках, коли на певний зміст «Я» накладається жорстке табу, що ускладнює його вияв у психомалюнках. Останнє пов'язане з едіповою залежністю, яка є основою особистісної проблеми суб'єкта. Саме завдяки архетипу в поведінці об'єктивується «потаємна» інформація із глибин несвідомого. Програмування поведінки суб'єкта інфантильними мотивами обов'язково виявляється в малюнках за умови їх вільного виконання.

Цілісність психіки та взаємозв'язок свідомої і несвідомої сфер забезпечується адаптацією архетипних символів до просоціального і водночас індивідуально неповторного досвіду особи. Тому за рахунок фіксацій минулого досвіду архетипна символіка в кожної особи має індивідуально-неповторне забарвлення. Наприклад, за допомогою піктографічного письма людина передавала емоційні стани, пов'язані зі страхом перед блискавкою, громом та ін. На нашу думку, здатність до відтворення в образах та символах психологічного змісту індивіда передається саме з генотипом. Аналізуючи малюнки, ми переконуємось у складності процесу передачі неусвідомлюваного змісту та семантичних взаємозв'язків між окремими символічними елементами. Свідомість ніколи не «впорається» з таким завданням. Візьмімо, наприклад, феномен сомнамбулізму: якщо людину, яка перебуває в такому стані, привести до тями, вона може впасти. На ці особливості прояву несвідомого психолог має звертати увагу й ретельно вивчати його закономірності.

Ми не прихильники тестової інтерпретації малюнків, оскільки фактично це є процесом переведення символічного характеру малюнка у знаковий, що диктують стандартизовані форми його тлумачення. За тестовою інтерпретацією будь-який символ перетворюється на знак. Чому? Наведемо три основні причини: по-перше, в цьому разі не враховується бачення образу самим суб'єктом, по-друге, нівелюється багатозначність інтерпретації, по-третє, не залишаються поза увагою логічні взаємозв'язки (асоціації) між окремими образами та їх елементами [15]. Тестова інтерпретація малюнка породжує артефакти, оскільки не враховує сутнісних характеристик несвідомого. Психолог за таких умов стає нецікавим для автора малюнків, оскільки таку інтерпретацію він за бажання може здійснити й сам. Символічність малюнка полягає у тому, що він може розповісти більше, ніж автор свідомо вкладає у його семантику. Для психолога-практика першорядного значення набуває його професійна здатність розуміти символічний характер несвідомого та вміти дешифрувати його, виявляючи взаємозв'язки між елементами виокремлених образів. Свідоме оперує абстрактними знаками — словами, несвідоме — образами, що ма-

ють символічний характер. Працюючи з малюнками в психоаналітичному ракурсі, ми переконуємося, що маємо справу не просто з образами, а з символами. Символ, як уже зазначалося, не виражає змісту прямолінійно та однозначно. Образна канва розходиться з семантичною, смисловою — і в цьому роль і функції символу як такого. Символ завжди багатозначний і семантично місткий. Тому, зважаючи на образний і символічний характер змісту несвідомого, дуже важливо працювати з візуальним матеріалом, який породжений спонтанною активністю руки суб'єкта, що цілісно об'єктивує зміст психіки.

Отже, свідоме й несвідоме функціонують за різними законами, які виражають сутність антиномії між цими підструктурами психіки. Вони є протилежностями одного цілого і водночас еквівалентними та зорієнтованими на збереження цієї цілісності, хоч і різноспрямовані за орієнтацією на цінності (див. модель). Ці дві підструктури (свідоме й несвідоме) не існують одна без одної, а пізнання однієї з них не може бути повним без урахування специфічних особливостей впливу іншої підструктури. На наш погляд, саме недотримання цього постулату зумовлює слабкість практичної психології. Свідоме'та несвідоме семантично настільки близькі одне до одного, наскільки й далекі — ось у чому сутність взаємозв'язків між ними.

Функціональні особливості двох підструктур психіки наведено у табл. 2.

Табліщя 2. Функціональні особливості двох сфер психіки

 

Свідоме	Несвідоме
Дії мають цілеспрямований, раціональний характер	Має ірраціональний характер
Первинно детерміноване зовнішньою діяльністю і лише потім проходить процес інтеріоризації, що має вияв у думках та ідеях	Детерміноване внутрішніми механізмами; репрезентується переважно образами фантазії, які мають символічний характер
Орієнтується на вироблені суспільством цінності	Орієнтоване на глибиннопсихологічні цінності
Охоплює ставлення суб'єкта до самого себе через цінності, притаманні самосвідомості	Ґрунтується на умовних цінностях, так само неусвідомлюваних, як і їх відношення до ідеалізованого «Я». Наявність умовних цінностей пізнається опосередковано через очікування суб'єкта на підтвердження гід-ностей «Я»
Причетне до самопізнання	Має обмежені можливості самопізнання
Переважно опосередковане досвідом пізнання інших людей	Піддається пізнанню у процесі психоаналізу матеріалу власної поведінки
Є суб'єктивним образом об'єктивного світу	Є об'єктивним образом суб'єктивного світу особи

Продовження табл. 2.

 

Свідоме	Несвідоме
Відображує у духовному житті суб'єкта інтереси та уявлення різних соціальних груп, класів, націй, суспільства загалом	Відображує інфантильні інтереси «Я», прагне за участі колективного несвідомого завершити нереалізовані потреби дитинства
Є носієм моралі	Ґрунтується на витісненнях у несвідому сферу змісту, що не відповідає моралі
Тлумачиться як особливий, вищий рівень логічної впорядкованості психічної діяльності суб'єкта	Є формою регресивного, інфантильного способу самоорганізації, підпорядкованою «іншій логіці»
Передбачає раціональність дій та їх наслідки	Має спонтанний характер активності
Із самого початку є суспільним продуктом	Стимульоване потягами «Ід», має інтра-соціальний характер
Має тим вищий рівень, чим більшою мірою людина здатна до са-мозвітування	Має тим нижчий рівень, чим меншою мірою воно вербалізоване
Має фокус і периферію («вчення про домінанту»)	Є носієм цінностей інфантильного «Я»; фокус та периферія синтезуються на латентному рівні
Має різні рівні зрозумілості (саморе-флексії)	Можлива різна міра пізнаності
Перебуває в складній взаємодії з несвідомим	Перебуває в складній взаємодії зі свідомим
Зміст виражається знаково	Зміст виражається приховано, підтекстно й символічно
Підлягає законам часу, статі та простору	Функціональні особливості змісту — поза часом, статтю і простором
Зміст переважно зберігається в потенційно свідомому й може актуалізуватись вольовим зусиллям,	Процес об'єктивування змісту стримується опорами та психічними захистами, відсутній прямий перехід у свідомість

Як видно з табл. 2, свідоме й несвідоме є проявами однієї і тієї самої реальності — психіки, і водночас мають різні функціональні характеристики. Отже, за принципом додатковості (подібно до квантової фізики) пізнання несвідомого потребує інших методів (порівняно зі свідомим), які були б спроможні відтворювати цілісну картину психіки з урахуванням лінійних взаємозалежностей її під структур.

Глибиннопсихологічна інтерпретація відповідає принципу додатковості, оскільки вона сприяє виявленню логіки несвідомого на емпіричній конкретиці: її визначають лінійні взаємозв'язки (асоціації) між образами та їх елементами. Логіка несвідомого формується поза-досвідно і їй притаманні позачасові параметри.

Термін «поза часом» узгоджується з поняттям архетипу, який сприяє символізації змісту несвідомого й передається з покоління в покоління як інстинкт, пов'язаний із колективним несвідомим.

Несвідомому (передсвідомому), яке формується за участі вербальних засобів, притаманна системна впорядкованість, яка найрельєф-ніше виявляється у базових, особистісних захистах, на противагу захистам ситуативним, провідною функцією яких є «адаптація» суб'єкта до соціально значущої ситуації. Проте потрібно пам'ятати, що обидва різновиди захистів не лише взаємопов'язані, а й не існують один без одного. На відміну від свідомого несвідоме існує не лише поза часом, а й поза статтю. Несвідоме («Ід») не знає статі, йому відомі лише бажання суб'єкта, що первісно підпорядковуються «принципу задоволення» і, реалізуючи його, намагаються перебороти (ігнорувати) інтервали часу. Наприклад, дівчатка граються переважно ляльками, хлопчики — машинками, однак це ще не є свідченням їхньої орієнтації на свою стать. Найімовірніше, архетипний образ прийнятних дій зумовлює вибіркову активність на об'єкти ідентифікацій. Ми схильні вважати, що до 2-3-річного віку провідником до свідомої активності є архетип, і активність несвідомого спочатку стимулюється не статтю, а емоційною значущістю подій, які дитина переживає в контексті індивідуальних ідентифікацій (перенесень, заміщень) та біологічних потреб. Якщо для хлопчика значущий батько, він повторюватиме його заняття; якщо не значущий (конфронтуючий), — може виявляти активність, наближену до дій матері. Для несвідомого значущість події є вагомішим чинником, ніж кількісні показники чи статеві ознаки, які згодом іманентно переходять у передсвідоме. Несвідомому притаманні глибиннопсихологічні цінності, які семантично його структурують та впорядковують, що зумовлює направленість енергетики. І тут є помітна відмінність. Якщо для свідомого це ідеал-«Я» (див. модель, стрілка 2), який може свідомо окреслюватися, визначатися, то для несвідомого — «ідеалізоване Я» (там само, стрілка 6), яке спирається на умовні цінності дитинства. Тобто, якщо в дитинстві для суб'єкта була важливішою близькість до матері, то специфіка їхніх стосунків може перейти в умовну цінність, яку суб'єкт невидимо для себе реалізовуватиме з людьми протилежної статі. При цьому лише окремі психологічні риси матері можуть заміняти її персону (відрив від об'єкта ідентифікації) й відігравати провідну роль у пошуку суб'єктом супутниці життя. За таких умов його активність визначається неусвідомлюваною цінністю пошуку об'єкта, подібного до матері (чи батька), з метою відтворення (оживлення) бажаних психічних рис та емоцій, що їх єднали. У малюнках це може передаватися сонечком, яке символізує тепло, затишок, захищеність.

Несвідоме (передсвідоме) своїми символічними засобами знаходиться поза фізичною реальністю, що їм відповідає. Якщо взяти як основну тезу, що несвідоме — це не матеріальна реальність, то стане зрозумілим, що в несвідомому існує безліч образних (ідеальних) комбінацій. За рахунок символізації