Предмет та завдання психології особистості.

Предмет та завдання психології особистості.

Предметом психології особистості є індивідуальні властивості особистості та їх роль у розвитку особистості. Психологія особистості вивчає рушійні сили і умови розвитку особистості, періодизацію розвитку індивіда, особистості та індивідуальності, індивідуальні властивості особистості та їх роль у розвитку особистості, розвиток особистості у соціо- та персоногенезі, структуру особистості і різні методичні підходи до її вивчення, теорії особистості та багато інших проблем.

Психологія особистості розв'язує три групи завдань: науково-дослідні, діагностичні, корекційні.

· Науково-дослідні завдання передбачають вивчення особистості на різних рівнях.

· Діагностичні завдання мають на меті: 1) розпізнати й оцінити рівень психіки особистості, ступеня зрілості індивідуальних і соціальних характеристик людини на різних етапах; 2) оцінити відхилення у психічному розвитку порівняно з віком і досвідом; 3) визначити потенційні можливості психічного розвитку; 4) здобути наукові дані для вдосконалення та прогнозування розвитку окремого індивіда.

· Корекційні (психокорекційні) завдання спрямовані на виправлення дефектів у психічному розвитку; усунення причин, що призводять до таких дефектів; спеціальну організацію навчального експерименту та психологічного тренінгу; розроблення рекомендацій щодо способу життя з урахуванням віку та індивідуальності людини.

Біосоціальна суть особистості. Спадкове, вроджене, соціальне.

Людина - це біосоціальна істота, наділена свідомістю і здатністю до діяльності. Об'єднання цих трьох рівнів в одне ціле формує інтегральну характеристику людини - її індивідуальність.

Центром уваги представників біогенетичного напряму є проблеми розвитку людини як індивіда, що має певні антропогенетичні властивості (задатки, темперамент, біологічний вік, стать, нейродинамічні властивості, органічні потреби, потяги тощо.), які проходять різні стадії дозрівання під час реалізації філогенетичної програми виду в онтогенезі.

Особистість – соціально-психологічна сутність людини, яка формується в результаті засвоєння індивідом суспільних форм свідомості і поведінки, суспільно-історичного досвіду людства. Особистістю ми стаємо під впливом суспільства, виховання, навчання, взаємодії, спілкування тощо.

Особистість – ступінь привласнення людиною соціальної сутності.

Особистість – соціальний індивід.

Спадкові і вроджені особливості є передумовами психічного розвитку, певними можливостями, а не готовими психічними властивостями та якостями. Самі по собі спадкові задатки не визначають процес становлення особистості, досягнення її розвитку, своєрідності кожної людини

Таким чином, особистість — соціальна якість індивіда, що не може виникнути поза суспільством. При цьому процес становлення людини як особистості в результаті включеності її в різні спільності називають соціалізацією особистості.

Соціальне в особистості окреслює соціалізацію людини, засвоєння людиною соціальних норм і ролей, набуття соціальних настанов і ціннісних орієнтацій, формування соціального і національного характеру людини як члена тієї або іншої спільності.

Спадкові і вроджені особливості є передумовами психічного розвитку, певними можливостями, а не готовими психічними властивостями та якостями. Самі по собі спадкові задатки не визначають процес становлення особистості, досягнення її розвитку, своєрідності кожної людини.

 

Основні характеристики особистості.

Особистість - це людина в системі таких психологічних характеристик, які соціально обумовлені, виявляються у суспільних відносинах, є стійкими і визначають моральні вчинки людини.

Особистість має три найважливіші психологічні характеристики: стійкість, єдність та активність. Виділяють також три основні під структури особистості: можливості, властивості та направленість.

До можливостей особистості відносяться рівень розвитку її пізнавальних, емоційно-чуттєвих та вольових психічних процесів, загальні здібності, розвинена пам’ять з усіма її культурними нашаруваннями.

До властивості особистості відносяться темпераментний характер та спеціальні здібності.

Направленість особистості виявляє мету, яку ставить перед собою людина, прагнення, мотиви, відповідно до яких вона діє. Мотивами виступають природні та психодуховні потреби, а також переконання людини.

Головну роль у процесах формування та розвитку особистості відіграють виховання, навчання та освіта. Процес розвитку особистості відноситься до психологічного періоду, а цілеспрямоване формування – до педагогічного. Процес формування ставлення та розвитку особистості відбувається протягом усього життя людини у різних соціальних інститутах, де вона грає різні соціальні ролі: у сім’ї, навчальних закладах, професійних та трудових колективах, групах стимулювання тощо.

Індивідуальність – це найвужче за змістом поняття. Воно містить в собі лише ті індивідні та особистісні якості людини, таке їх поєднання, яке відрізняє дану людину від інших.

 

Людина. Індивід. особистість Індивідуальність. Суб’єкт.

Для психологічного аналізу особистості потрібно чітко розмежувати поняття: “людина”, “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.

Найбільш загальним (філософське визначення) є поняття “людина”.

Людина – біосоціальна істота, яка володіє членороздільною мовою, свідомістю, вищими психічними функціями (абстрактно-логічне мислення, логічна пам’ять і т. д.), здатна створювати знаряддя праці та використовувати їх в процесі суспільної праці.

Індивід – біологічний організм, носій загальних спадкових якостей біологічного виду людина. Представник людського роду – homo sapiens.

Будь-яка людина – індивід, незалежно від рівня її фізичного і психічного здоров’я. Індивідами ми народжуємося.

Особистість – соціально-психологічна сутність людини, яка формується в результаті засвоєння індивідом суспільних форм свідомості і поведінки, суспільно-історичного досвіду людства. Особистістю ми стаємо під впливом суспільства, виховання, навчання, взаємодії, спілкування тощо.

Особистість – ступінь привласнення людиною соціальної сутності.

Особистість – соціальний індивід.

Таким чином, особистість — соціальна якість індивіда, що не може виникнути поза суспільством. При цьому процес становлення людини як особистості в результаті включеності її в різні спільності називають соціалізацією особистості.

Соціалізація здійснюється в соціальних групах, в які людина послідовно включена протягом життя. Вплив на людину соціального оточення через соціальні групи опосередковується психологічними властивостями людини – типом нервової діяльності, задатками, в подальшому темпераментом, здібностями, характером, ціннісними орієнтаціями. Саме через взаємодію цих начал – психофізіологічного, природного та соціального – формується особистість.

В суспільстві сформовані певні канали, важелі соціалізації. Це виховання, навчання через заклади освіти, це заклади культури, засоби масової інформації, сім’я, література, мистецтво, комп’ютерні мережі Інтернет та ін.

Індивідуальність – неповторне співвідношення особистих рис та особливостей людини (характер, темперамент, здібності, особливості протікання психічних процесів, сукупність почуттів тощо), що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей.

Індивідуальність – особлива і несхожа на інших людина в повноті її фізичних та духовних якостей.

 

Техніки

Накопичення матеріалу:

метод вільних асоціацій (або " основне правило психоаналізу ")

" Тлумачення сновидінь "

Інтерпретація - тлумачення першоджерел конфліктів

Аналіз "Опору" і "Перенесення"

Опрацювання - заключний етап (і механізм перебудови психіки при ньому)

 

Метод вільних асоціацій - психоаналітична процедура вивчення несвідомого, в процесі якого індивідуум вільно говорить про все, що приходить в голову, незважаючи на те, наскільки абсурдним або непристойним це може здатися. ^[1] Один з перших проективних методів. Метод активно використовується в психології, соціології, психіатрії, соціальній роботі, психолінгвістиці.

З. Фрейд і його послідовники передбачали, що неконтрольовані асоціації - це символічна або іноді навіть пряма проекція внутрішнього, часто неусвідомлюваного змісту свідомості. Це дозволяє використовувати асоціативний експеримент для виявлення та опису афективних комплексів. У контексті такого розуміння асоціацій всі проективні методики можуть бути класифіковані як різновид методу вільних асоціацій.

Основні положення теорії сновидінь Фрейда:

Сновидіння - це перекручений замінник чогось іншого, несвідомого; крім явного сновидіння існує несвідоме приховане сновидіння, яке і проявляється у свідомості у вигляді явного сновидіння. Зміст несвідомого - витіснення бажання.

Функція сновидінь - оберігати сон. Сновидіння - це компроміс між потребою у сні та прагнучими порушити його несвідомими бажаннями; галюцинаторне виконання бажань, функція якого - оберігати сон.

Сновидіння проходять обробку: перетворення думок у зорові образи; згущення; зсув; вторинну обробку. Пізніше Фрейд додав до цих процесів заміну прихованого змісту символами.

 

12. Структура особистості. Комплекси, установки, функції особистості (К.Юнг).

Існування комплексів Юнг відкрив в 1903 році в експериментах з використанням тесту словесних асоціацій.

Комплекси - це автономні групи асоціацій, що мають тенденцію самостійно переміщатися, жити власним життям, незалежно від наших намірів.

Ось, наприклад, комплекс матері. Його ядром є дитячі переживання, пов'язані з матір'ю і матерями взагалі. Думки, почуття, спогади, що мають відношення до матері, притягуються до ядра і утворюють комплекс. Про те, над чиєю особистістю домінує мати, кажуть, що в нього сильний комплекс матері. Його думки, почуття, дії спрямовуються уявленнями про матір, її слова і почуття надзвичайно значимі, її образ головує: «Очі матері завжди дивляться на тебе».

Комплекс може вести себе як самостійна особистість, з власним духовним життям. Він може захопити контроль над особистістю в цілому і використовувати механізми та ресурси психіки у власних цілях.

Онсновні установки: інтроверсія і екстраверсія. Перший тип установки (в нормі) характеризує людину нерішучого, рефлексивного, замкнутого, який зосереджений суто на себе, уникає об'єктів, завжди знаходиться як би в обороні і охоче ховається, йдучи в недовірливе спостереження. Другий тип (в нормі) характеризує людину люб'язного, зовні відкритого та попереджувального. Він швидко пристосовується до будь-якої ситуації, легко вступає в контакти і нерідко безтурботно й довірливо, нехтуючи обережністю, вплутується в незнайомі ситуації. У першому випадку на перших ролях явно суб'єкт, а в другому - об'єкт.

Юнг виділяв чотири основні психологічні функції: мислення, почуття, відчуття, інтуїція.

Мислення є раціональна здатність структурувати і синтезувати дискретні дані шляхом концептуального узагальнення. У своїй найпростішій формі мислення говорить суб'єкту, що є присутня річ. Воно дає ім'я речі і вводить поняття.

Почуття – функція, що визначає цінність речей, що вимірює і визначає людські взаємини. Мислення і почуття – функції раціональні, оскільки мислення оцінює речі під кутом зору “істина – неправда”, а почуття – “прийнятне – неприйнятно”. Ці функції утворять пари протилежностей, і якщо людина більш досконала в мисленні, то йому явно не дістає чуттєвості.

Відчуття – функція, що говорить людині, що щось є, вона не говорить, що це, але лише свідчить, що це щось присутнє. У відчутті предмети сприймаються так, як вони існують самі по собі в дійсності.

Інтуїція визначається як сприйняття через несвідоме, тобто зниження картин і сюжетів дійсності, походження, яких неясно, смутно, погано з’ясовано. Функції відчуття й інтуїції є ірраціональними – зовнішнім і внутрішнім сприйняттям, незалежним від яких або оцінок.

У свою чергу, раціональні й ірраціональні функції діють взаємовиключним образом. Усі чотири функції представлені двома парами протилежностей: мислення – почуття, відчуття – інтуїція.

 

Теорія научіння Торндайка

Торндайк вперше став досліджувати процес научіння з позиції об‘єктивного спостереження, фіксуючи коннекцію (зв'язок) між ситуаціями, з якими зіштовхується організм, і його рухами – відповідними реакціями.

У своїх експериментах він вивчав закономірності адаптації організму до незвичайних умов, з якими він не може справитись, коли володіє тільки певним набором програми поведінки. Для дослідження він винайшов спеціальні «проблемні ящики», так звані експериментальні пристрої різної степені складності. Тварина, перебуваючи в такому ящику, повинна була, долаючи різні перешкоди, самостійно знайти вихід — вирішити проблему. Досліди ставилися в основному над кішками, але були також ящики для собак й нижчих мавп. Тварина, яка перебуває у ящику, могла вийти з нього й одержати підкорм, лише привівши в дію спеціальний пристрій – натиснувши на пружину, потягнувши за петлю й т.ін.

Поведінка тварин була однотипною. Вони робили багато беззмістовних рухів – кидалися в різні сторони, дряпали ящик, кусали його й т.ін., поки один з рухів випадково не виявився вдалим. При наступних пробах число рухів зменшувалося, тварині було потрібно усе менше і менше часу, щоб знайти вихід, поки вона не починала діяти безпомилково.

Хід дослідів й результати зображувалися графічно у вигляді кривих, де на осі абсцис відзначалися повторні проби, а на осі ординат – витрачений час (у хвилинах). Отримана крива (Торндайк назвав її «кривою научіння») дала підставу стверджувати, що тварина діє методом «проб й помилок», випадково, знаходячи вірне рішення. Цей висновок був протипоставлений думці про те, що тварина розуміє суть задачі і діє розумно. В дійсності, стверджував Торндайк, поведінка експериментальної тварини є результатом сліпого пошуку й випадкової удачі. Про це свідчила й та обставина, що, зробивши колись правильну дію, тварина надалі робила багато помилок. Це розглядалося як загальна закономірність поведінки. У тварин вона виступає у більш наочному вигляді, але й людина, на думку Торндайка, вирішує задачі в «проблемному ящику» свого життя аналогічно, тобто постійно пробуючи, помиляючись й досягаючи успіху випадково.

У своїх подальших роботах – «Психологія научіння» (1913), «Основи научіння» (1932) – Торндайк зосередився на вивченні залежності зв'язків, які знаходяться в основі научіння, від таких факторів, як заохочення й покарання. На основі отриманих матеріалів він виділив чотири основних закони научіння..

1. Закон повторюваності (вправи). Його суть у тому, що чим частіше повторюється зв'язок між стимулом й реакцією, тим швидше він закріплюється й тим він міцніше. Згідно цьому закону, реакція на ситуацію пов‘язується з цією ситуацією пропорційно частоті, силі й тривалості повторення зв'язків.

2. Закон ефекту, який говорить про те, що з декількох реакцій на одну й ту ж ситуацію, при інших рівних умовах, більш міцно пов‘язуються із ситуацією ті з них, які викликають почуття задоволення. Пізніше цей закон був модифікований, тому що виявилося, що для дитини важливий результат будь-якої її діяльності, тобто наприкінці реакції, яка вивчається, обов‘язково повинне бути підкріплення, неважливо – позитивне чи негативне.

3. Закон готовності, суть якого в тому, що утворення нових зв'язків залежить від стану суб‘єкта.

4. Закон асоціативного зрушення – якщо при одночасній появі двох подразників один з них викликає позитивну реакцію, то й інший здобуває здатність викликати ту ж саму реакцію. Це є нейтральний стимул, пов‘язаний з асоціацією зі значимим, також починає викликати необхідну поведінку.

Торндайк виділив також додаткові умови успішності навчання – легкість розрізнення стимулу і реакцій й усвідомлення людиною зв'язку між ними.

Предмет та завдання психології особистості.

Предметом психології особистості є індивідуальні властивості особистості та їх роль у розвитку особистості. Психологія особистості вивчає рушійні сили і умови розвитку особистості, періодизацію розвитку індивіда, особистості та індивідуальності, індивідуальні властивості особистості та їх роль у розвитку особистості, розвиток особистості у соціо- та персоногенезі, структуру особистості і різні методичні підходи до її вивчення, теорії особистості та багато інших проблем.

Психологія особистості розв'язує три групи завдань: науково-дослідні, діагностичні, корекційні.

· Науково-дослідні завдання передбачають вивчення особистості на різних рівнях.

· Діагностичні завдання мають на меті: 1) розпізнати й оцінити рівень психіки особистості, ступеня зрілості індивідуальних і соціальних характеристик людини на різних етапах; 2) оцінити відхилення у психічному розвитку порівняно з віком і досвідом; 3) визначити потенційні можливості психічного розвитку; 4) здобути наукові дані для вдосконалення та прогнозування розвитку окремого індивіда.

· Корекційні (психокорекційні) завдання спрямовані на виправлення дефектів у психічному розвитку; усунення причин, що призводять до таких дефектів; спеціальну організацію навчального експерименту та психологічного тренінгу; розроблення рекомендацій щодо способу життя з урахуванням віку та індивідуальності людини.