Виникнення та розвиток соціології в Україні

Як уже зазначалося, протягом усього процесу формування українського народу суспільство було об’єктом аналізу вчених, письменників, громадських діячів. Погляди, теорії та концепції, що вони розвивали, стали тим підґрунтям, на якому поступово виникала самостійна наука про суспільство − соціологія. Причому всі труднощі розвитку української суспільної думки та українського суспільства торкнулися і соціології. Може, саме тому зараз деякі сучасні соціологи називають українську соціологію наукою без міцних і тривалих традицій, які, наприклад, у Франції пов’язані з Контом і Дюркгеймом, у Німеччині − з М.Вебером, у Польщі − із Ф.Знанецьким. Однак факт становлення української соціології не може бути зведений до запозичення, хоч засвоєння західних ідей не підлягає сумніву. У цьому розумінні до України можна віднести ідею, висловлену свого часу Г.Плехановим. Він підкреслював, що сам зовнішній вплив передбачає наявність адекватних або аналогічних суспільних умов. При цьому сила наслідування прямо пропорційна схожості суспільних умов. У культурі, яка зазнає впливу, повинні бути зачатки або потенційні моменти тієї культури, що здійснює вплив, тобто має бути певний ґрунт для спорідненості.

В Україні, як і на Заході, умови для виникнення та розвитку соціології створив капіталізм, який тут почав розвиватися значно пізніше, і тому соціологія стала формуватися в Україні в другій половині XIX ст. Історіограф російської соціології М.Кареєв відзначав, що позитивізм та соціологія ввійшли в російський розумовий побут у 60-х роках XIX ст. Наприкінці ж цього століття вона вже почала викладатися епізодично, як спецкурс, у трьох російських містах, у тому числі − у Харкові. Тут же, а також у Києві та Одесі, починають друкуватися перші соціологічні праці. Це книги Дюркгейма, вітчизняних соціологів − київського богослова П.Линицького „Філософські і соціологічні етюди”, А.3воницької „Досвід теоретичної соціології”, з’являються соціологічні праці А.Строніна, випускника історико-філологічного факультету Київського університету „Історія і метод”, „Політика як наука”, „Історія суспільності”. Переважно за кордоном видаються книги Б.Кістяківського „Суспільство і особистість”, „Соціальні науки і право”, „Нарис з методології соціальних наук і філософії права” та ін. Незважаючи на те, що в Україні були професійні, „справжні” соціологи, треба зазначити, що тут, як і в Росії, основним типом „письменника з соціології” в кінці XIX − на початку XX ст. був публіцист або історик, правознавець, етнограф тощо, хто самостійно спеціалізувався в галузі соціології.

Так, М.Грушевський і М.Драгоманов більше нам відомі як історики, В.Липинський − як історик і політолог, Б.Кістяківський − як юрист. Але Грушевський, наприклад, не лише видав таку соціологічну роботу, як „Початки громадянства (генетична соціологія)” та деякі інші праці, що з повним правом можуть бути віднесені до соціологічних, а й був засновником першого наукового соціологічного закладу в еміграції − Українського соціологічного інституту. Всі згадані діячі мали зрілі соціологічні праці, використовували соціологічні методи дослідження, розробляли методологію вивчення суспільних явищ, що дав підставу вважати їх засновниками соціологічної традиції в Україні.

В історії соціології в Україні можна виділити кілька різних етапів, які відображали своєрідність суспільного розвитку країни у відповідні періоди її існування.

Перший етап − кінець XIX − 20-ті роки XX ст. − характеризується поступовим проникненням і затвердженням у суспільній думці України кращих досягнень західної соціології, зародженням національних соціологічних традицій та шкіл. З цим періодом пов’язана наукова діяльність таких вчених, як О.Стронін, А.Звоницька, Б.Кістяківський, та деяких інших, які належать, так би мовити, до українського соціологічного кола.

Олександр Іванович Стронін (1826-1889) закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. У свій час захоплювався народницькими ідеями, за що навіть був висланий на кілька років. У його соціологічних творах головна увага приділялася методам дослідження суспільства, аналізу соціальної структури і вивченню законів функціонування та розвитку „соціального тіла”.

Стронін був одним із відомих „органіцистів” у Росії. Він вважав, що суспільні науки повинні зблизитися з природничими, у зв’язку з чим усім, хто займається ними, потрібно засвоїти прийоми та методи природознавства. Цього можна досягти тільки за допомогою методу аналогії, який, на думку вченого, повинен стати основним соціологічним принципом, а соціологія з необхідністю вже повинна бути аналогічною з фізіологією. Як відзначає Стронін, суспільство подібно до організму, а соціальні інститути − до окремих його частин. При цьому він підкреслює, що суспільство − більш складний організм і є новою формою природи.

Характеризуючи соціальну структуру суспільства, учений уявляє її у вигляді піраміди, яка відображала соціальну ієрархію російського суспільства, її вершина − привілейована меншість (законодавці, судді, адміністрація), далі йде клас капіталістів, а в основі піраміди − землероби та ремісники. У цій піраміді тільки вищі бюрократичні чини та інтелігенція, яких Стронін називав єдиними творцями моральності та розумових багатств, займаються політикою. Справа всіх інших − невтручання в політичні сфери, пасивне виконання рішень політиків. Така соціальна піраміда, як вважає Стронін, складається під впливом фізичних факторів, оскільки за законами фізики вона має найменший опір при русі й одночасно більшу стійкість, ніж інші фігури.

Розглядаючи закони функціонування суспільства, Стронін виділяє три основні закони:

1. Загальний біологічний закон: кожне суспільство має початок і кінець. Це рух від початку до кінця, його прогрес і регрес здійснюються на основі біологічних законів. Він уважає, що моральний занепад, утрата ідеалів відбуваються внаслідок біологічного виродження людини. Такий підхід є проявом віталізму, такого передвизначення „падіння” людства, яке неможливо зупинити.

2. Загальний соціологічний закон,

3. Загальний політичний закон. Політичну діяльність Стронін поділяє залежно від форм вираження психіки людей: розум знаходить виявлення в діяльності інтелігенції, почуття − у „громадянстві” мас, а воля − в актах уряду.

В особі Богдана Олександровича Кістяківського (1868-1920) соціологія мала гарячого прихильника, людину незвичайного розуму, тонкого полеміста, котрий викладав свої думки з високою літературною майстерністю. Б.Кістяківський був сином відомого юриста О.Ф.Кістяківського. Свою освіту Б.Кістяківський розпочав у Росії, а продовжив за кордоном − у Німеччині. Там і видав він свою першу соціологічну працю „Суспільство та особистість”, яка принесла автору загальноєвропейське визнання, поставивши його в один ряд із та­кими вченими, як Тьоніс, Зіммель, Рікарт. Він був пов’язаний із багатьма закордонними дослідницькими центрами, із патріархом сучасної соціології − Максом Вебером. Роль Кістяківського в розвитку соціології не така вже скромна, як це прийнято вважати, а що стосується його внеску в розвиток вітчизняної соціології, то він неоціненний.

Б.Кістяківський виступає з вимогами щодо „перегляду всіх основ” соціального пізнання. Він вважає, що необхідно робити натиск на специфіці соціального світу, на тих особливостях, які відрізняють його від світу природи, а саме − на цінностях людського життя, вищих продуктах людського духу.

Учений пропонує зробити поділ наук про суспільство за певною логікою, для цього він звертається до найбільш відомих понять у сучасній йому соціології. Він аналізує поняття „соціальний організм”, „натовп”, „фізіологічний та економічний попіл праці”, „ідеали та ідоли” тощо. Вважають, що найбільш цікавим був його аналіз категорій та принципів еволюції причин і можливостей. Кістяківсьиий пропонує покінчити з розглядом соціальних явищ з точки зору можливості. Замість цього ним були висунуті два інших принципи: „необхідність та обов’язковість”.

„Галузь соціології, − вважав він, − є галузь безумовно дійсного в соціальних явищах, а тому її точка зору міститься не у визначенні різних можливостей, а у встановленні необхідності”.

Слідом за Зіммелем Кістяківський визнавав характерною особливістю соціальної дійсності „психологічну взаємодію між індивідами”. Згідно з цим він вважає об’єктом соціології особливі продукти цієї взаємодії, що можливі лише в суспільстві. Головний з них − „однорідність у почуттях, бажаннях і думках”. На цій однорідності психічних функцій з необхідністю вимикає групова диференціація, колективна свідомість та інші результати їх взаємодії, тобто саме суспільство. Особливою стороною соціального феномена Кістяківський вважає „теологічні елементи” − норми, інститути, культуру.

Агнеса Соломонівна Звоницька (І897-1942) народилася в Києві, отримала освіту за кордоном, у 17 років написала переший том свого головного соціологічного твору „Досвід теоретичної соціології. Соціальний зв’язок”. У ньому Звоницька розглядає концепцію соціального зв’язку, яку вважає головною частиною будь-якої теоретичної соціології. У 1918 році вона переїжджає з Києва до Петрограда, де продовжує роботу над книгою з соціології. Другий том присвячує біхевіористській теорії особи, третій − дослідженню соціальних груп. Пізніше вона багато займається прикладними дослідженнями, у тому числі кримінологією, проблеми якої аналізує з точки зору соціології (соціологічна точка зору на кримінальні проблеми). Звоницька провела кілька досліджень проблеми злочинів, на основі яких були підготовлені, наприклад, такі доповіді та рукописи книг: „Хуліганство і тяжкі форми злочинності”, „Алкоголізм у зв’язку з убивством і тяжкими пораненнями”, „Соціальні типи бандитизму”, „До соціальної характеристики злодіїв-професіоналів” та ін.

Перший етап в історії соціології в Україні закінчується дуже сумно: так і не розвившись у самостійну науку, соціологія в Україні поступово витискується з суспільних наук країни, закриваються кафедри соціології, згортаються соціологічні дослідження, за кордон виїжджають соціологи.

Другий, досить тривалий, але майже зовсім безплідний з точки зору розвитку даної науки, період охоплює 20-60-ті роки XX ст. Його можна охарактеризувати як період занепаду соціології: їй відмовляли в статусі самостійної науки, сам термін використовувався лише з прикметником „буржуазна”; уважалося, що теоретичні засади аналізу суспільних проблем містяться в положеннях історичного матеріалізму, а сам аналіз був дуже ідеологізованим.

Можна погодитися з думкою сучасного українського соціолога В.В.Танчера, що в цей час соціологія не піднялася вище прикладного обслуговування ідеологічних завдань. Зараз нам дуже мало що відомо як про вчених-соціологів, котрі залишилися в країні, так і про тих, хто виїхав до інших країн.

Острівцем соціології в Україні певний час був Всеукраїнський інститут праці (Харків), який очолював Ф.Р.Дунаєвський і де фактично розроблялися різноманітні проблеми соціології праці та управління. Цей інститут проводив активну наукову та пропагандистську роботу, його співробітники виїжджали в зарубіжні відрядження. При інституті існував психологічний відділ, де з успіхом використовувалися тести профвідбору та профорієнтації. Дослідники відзначають наукові розробки директора інституту Ф.Р.Дунаєвського, інших співробітників цього закладу − В.Шнейдера, М.Файнштейна, А.Когана.

Протягом усього другого етапу соціологія розвивається лише в рамках марксистської теорії без натяку на будь-яку самостійність. В еміграції, де опинилися багато українських учених, розвиток соціології відбувався в тому ж напрямку, що й на першому етапі: тобто під значним впливом західної науки. Крім того, зароджувалися певні традиції, пов’язані з аналізом українського суспільства, його проблем і труднощів. Особливо це проявилося в етносоціологічних дослідженнях.

Як відомо, в еміграції були створені кілька українських вузів − Український вільний університет, Українська господарська академія, Український вищий педагогічний інститут їм. М.Драгоманова, а також наукові заклади − Український соціологічний інститут, Український науковий інститут. Саме в них проводилася більшість досліджень у галузі соціології, що їх здійснювали українські вчені. Одним із найбільш відомих зараз соціологів цього періоду був О.Бочковський (1885-1933) − доцент кафедри соціології Української господарської академії, професор соціології Українського техніко-господарського інституту. Серед його творів такі, наприклад, етносоціологічні дослідження, як „Народження нації”, „Життя нації”, „До проблеми української нації” тощо. Ці роботи, а також праці інших учених-емігрантів поки що мало відомі в Україні, і взагалі можна сказати, що цей етап розвитку соціології − найменш вивчена сторінка її історії.

Третій, сучасний етап розвитку соціології бере початок із 60-х років − періоду політичної відлиги, коли соціологія починала відроджуватися як самостійна наука, легалізується саме поняття соціології. Поступово, дуже повільно, крок за кроком вона завойовує позиції у суспільстві і лише наприкінці 80-х та на початку 90-х років закінчує свій процес інституалізації, початий на першому етапі і припинений на другому. Важливою сходинкою до відродження її як самостійної науки стало створення інституту соціології АН України (1990), соціологічних груп і центрів у містах і регіонах республіки, виникнення соціологічної Асоціації України (з 1968 до 1990 року − Українське відділення Радянської соціологічної асоціації), уведення соціології як навчальної дисципліни в програми вузів країни (1991). Зараз у нас ведеться підготовка спеціалістів із соціології в Києві, Харкові; видаються журнали, що пропагують соціологічні знання й дають змогу вченим обмінюватися результатами соціологічних досліджень − „Філософська і соціологічна думка”, „Современное общество”, „Український оглядач”. Усе це свідчить про закінчення процесу інституалізації соціології і дозволяє сподіватися, що вона буде розвиватися на справді наукових засадах і зможе бути корисною українському суспільству.

Контрольні питання

1. Які теми, пов’язані з предметом соціології, знайшли відображення в творчості українських мислителів минулого?

2. У творах яких мислителів мав місце аналіз соціальної структури сучасного їм суспільства? Які соціальні спільності вони виділяли? Якою мірою їхній підхід може бути використаний у наш час?

3. Кого ви знаєте з випускників Києво-Могилянської академії, котрі мали великий вплив на суспільно-політичну думку України?

4. Які соціально-політичні проблеми знайшли відображення в першій всесвітній Конституції нового часу − Конституції Пилипа Орлика?

5. Хто з українських мислителів приділяв велику увагу вирішенню національного питання на основі концепції федералізму? У чому її сутність?

6. У чому полягає сутність соціально-політичних поглядів М.Грушевського? Які соціологічні питання він розглядав у своїх творах?

7. Коли почала розвиватися соціологія в Україні? З якими складностями був пов’язаний процес її розвитку?

8. Кого з відомих учених України, які розробляли соціологічну думку, ви знаєте?

9. Що було характерним для розвитку соціології в Україні на початку XX ст.? У 20-50-ті роки? У 60-90-ті роки?

10. Як називається громадська наукова організація, що об’єднує українських соціологів? Яке вона має значення для розвитку соціології на сучасному етапі?

Проблемні питання, вправи та завдання

1. Розглядаючи соціальну структуру сучасного йому суспільства, С.Яворський писав: „Якщо же бо в колеснице, так и в царствии благочестивом, четыре суть чины, аки четыре колеса”. Про які соціальні групи йде мова? Як розглядали це питання інші мислителі − І.Вишенський, Ф.Прокопович Й.Кононович-Горбацький та інші? Як ви вважаєте, чому ця проблема розглядалася практично всіма мислителями минулого?

2. Які програми національного переустрою України існували в минулому? Чому, на вашу думку, процес організаційного оформлення українського націоналізму почався лише в ХІХ-ХХ ст.?

3. Розвиваючи концепцію федералізму, М.Драгоманов вирізняв два аспекти в розумінні федерації − федерацію общин і федерацію автономних земств і країв. У чому сутність цих форм федерації, у чому відмінність між ними? Чому Драгоманов уважав себе прихильником політичної автономії українців, а не національної? Поясніть, за що, на ваш погляд, його критикували марксисти, за що − націоналісти.

4. Який клас, на думку М.Грушевського, був найбільш причетний до розвитку української нації? З чим це пов’язано? Які це мало наслідки для розвитку українства, української державності?

5. Використовуючи журнал „Філософська та соціологічна думка”, проведіть аналіз публікацій під рубрикою „Київське коло”, де друкуються матеріали про окремих мислителів, життя і творчість яких були пов’язані з Києвом. Про яких учених, котрі займалися соціологією, тут ішла мова в останні кілька років? Підготуйте реферат про творчість одного з них.

6. Коли М.Драгоманова спитали: „Чому українська інтелігенція така слабосильна?”, він відповів так: „А як би виглядала французька інтелігенція, якщо б її третина вважала себе німцями, третина − англійцями, третина − італійцями?” Прокоментуйте що відповідь.

7. Як би ви прокоментували тезис одного з тих учених, якого ми можемо віднести до „Київського кола”, − С.Булгакова: „Соціальна наука бере людське життя не в її безпосередньо-конкретній формі, як вона підсумовується з окремих діянь, вольових та творчих актів окремих індивідів, вона цілком абстрагується від цих індивідів та їх індивідуального буття і досліджує лише те, що властиве сукупності індивідів як цілому”. Чи погоджуєтеся ви з цим твердженням?

8. Випускник Київського університету О.Стронін уважав, що суспільство тотожне живому організму, а його соціальні інститути − окремим частинам цього організму. Він писав, що „соціології необхідно бути аналогічною з фізіологією”. Погляди якого західноєвропейського соціолога нагадує цей підхід? У чому, на ваш погляд, можна погодитися з таким підходом, у чому − ні?