Суспільна думка в Україні в докапіталістичний період

Уже в ХVІ ст. отримали розвиток погляди на соціальні відносини, згідно з якими люди поділяються на особливі спеціальні групи, що відрізняються за їх роллю в суспільстві: селянство, дворяни і шляхтичі, духовенство, правителі держав, Канадський українознавець С.Величко відзначав, що вже в хроніці М.Стрийковського (XVI ст.) можна знайти твердження, що суспільство не змогло б існувати, якби не було організовано на таких засадах. Ці самі ідеї можна знайти в працях І.Вишенського, П.Могили та інших, де не тільки земне суспільство, а й Всесвіт розглядаються, як піраміда: на її вершині − Бог як всесильний володар і єдине джерело законної влади, а на землі − його представники − монархи.

Монарх розглядався багатьма мислителями того часу не тільки як джерело влади, а також і як єдине джерело справедливості. Подібні настрої мали місце і в народі. С.Величко наводить слова А.Киселя, який у 1648 році так характеризував ставлення козаків до польського короля: „А маєстат республіки нічого не значить для тих холопів... але король-то пан... для них то щось святе”. Звертаючись до короля, козаки скаржились, що шляхта і магнати шкодять їм, оскільки козацтво живе далеко від короля і не має можливості звернутися до нього за допомогою. І все буде добре, як тільки прийде король і наведе порядок.

Інше ставлення до короля, а разом з тим і до інших „вищих” верств суспільства ми знаходимо в І.Вишенського. Він також звинувачує всіх, хто стоїть на верхніх рівнях соціальної ієрархії, у тому, що вони породили зло в суспільстві. Він з ненавистю пише, наприклад, про духовенство, яке проводить своє життя у веселих бенкетах, пияцтві, чварах. Показує продажність усіх причетних до адміністративного управління країною, починаючи від секретарів короля і закінчуючи останнім писарем-хабарником. І.Вишенський вважав, що в суспільстві всі повинні бути рівними − і пани, і прості холопи. Відстоюючи рівноправність усіх людей перед Богом, він посилається на приклад Христа, який обрав місцем свого народження не розкішний палац, а вбогий вертеп.

Саме в цей період зароджується і так зване українське питання, яке до 1654 року існує тільки на польському ґрунті. Спроби щодо його вирішення зустрічаються в того ж І.Вишенського. Він виступає ярим противником нав’язування українському народові чужої латино-польської культури, остерігаючись того, щоб „убога Русь” не унаслідувала приклад деяких „немовлят білобородих руських” і не втратила свого національного обличчя та своєї культурної незалежності. Мислитель велику увагу приділяє розвиткові в Україні шкільного виховання, яке б спиралося на місцеві культурні традиції і давало добрі знання старослов’янської мови.

Пізніше, у XVII-XVIII ст., на розвиток української культури великий вплив справив перший навчальний заклад в Україні, створений Петром Могилою, − Києво-Могилянська академія, її професори і випускники зробили свій внесок у розвиток соціологічної думки. Серед них були Йосип Кононович-Горбацький, Феофан Прокопович, Стефан Яворський та ін.

У працях Й.Кононовича-Горбацького ставилося питання про право простого народу відстоювати свої інтереси шляхом відкритих виступів проти верховної влади, проти правителів. Монархи ж, у свою чергу, не повинні розправлятися із повстанцями „ні вогнем, ні мечем, ні карою смертною”, а зобов’язані привертати народ до себе „доброю любов’ю”. На думку Горбацького, усі люди мають природне право людини, яке рівняє всіх людей. При цьому він посилається на авторитет Плутарха, який поставив в один ряд царя і найбідніших людей: „Царі й бідняки − однакові люди”.

Викликає інтерес, з точки зору соціальної проблематики, творчість двох інших випускників Києво-Могилянської академії, які жили на рубежі ХVІІ-ХVІІІ ст., − Яворського та Прокоповича. Вони були відомими релігійними та політичними діячами свого часу, підтримкою яких користувався Петро І, здійснюючи свої перетворення в Росії. Розглядаючи соціальну структуру сучасного йому суспільства, С.Яворський на чолі соціальної ієрархії ставив Петра I і царський дім. Далі йшли князі та бояри, які перебували на державній службі, потім − вищі офіцери, армія та флот, нижче − купці, духовні чини і прості люди.

Ф.Прокопович уважав найголовнішими факторами суспільного прогресу освіту, науку і культуру. Він мріяв про час, коли освіта позбавить від грубих звичаїв і разом з тим поліпшить суспільний лад, який буде відповідати людському щастю. Нещастя і зло виникає, вважав Прокопович, від недостатнього знання, і найголовніша причина, яка криється в тому, що людина не знає самої себе. Розглядаючи людину як частину всього великого суспільства, він підкреслював, що честь і гідність людини, її місце в цьому суспільстві залежать не від належності до знатного роду, а від її власних вчинків та праці. Проте, не схильності або бажання визначають вид праці, якою повинна займатися та чи інша людина, а суспільна потреба в ній. Ця суспільна потреба ставиться нею над усе, відсуває на інший план особисті інтереси та схильності людини. Відповідно до цього кожному рівню соціальної градації приписуються ті чи інші обов’язки, виконуючи які людина прилучається до найвищої доброчесності. Головними завданнями царя, на його думку, і спостереження за тим, щоб у народі було „безпечалля” (щоб народ жив без жури), щоб влада здійснювалася на засадах правосуддя та від ворогів зберігалася батьківщина. Звертаючись до сенаторів, він пропонує їм чинити справедливий суд, який не зважає на особистості і є непідкупним. Воїни зобов’язані навчитися всього того, що написано у військових статутах.

Продовжуючи якоюсь мірою традицію І.Вишенського, Ф.Прокопович різко критикує бездіяльність і дармоїдство окремих соціальних верств суспільства. До дармоїдів і нероб він відносить бояр, ченців, духовенство. Простий люд, а також купців, власників мануфактур (тобто клас підприємців, що склався на той час), чиновників він уважає суспільно корисними. Хоча сам Прокопович і знаходився на верхньому рівні соціальної ієрархії, він вимагав гуманного ставлення до бідних.

Суттєвою ознакою соціологічних поглядів Ф.Прокоповича є його ставлення до українського питання в Росії, яке виникло, на думку М.Грушевського, у 1654 році. У радянській літературі відзначалося, що Прокопович був прихильником єдиної централізованої всеросійської держави, прославляв освічену Росію і не думав про українську державність. У західній українській літературі переважає протилежна думка: деякі автори стверджують, що Прокопович був апологетом Мазепи і хотів створити сильну централізовану та незалежну державу в Україні, і тільки коли не побачив можливості реалізувати свої плани, перейшов на службу до Петра І.

Значне місце в історії соціологічної думки в Україні належить Г.Сковороді, вихідцеві із сім’ї малозаможного козацтва, випускникові Києво-Могилянської академії, філософу, просвітнику та поету. Сковорода багато уваги приділяв проблемам розвитку сучасного йому феодального суспільства, різко критикував усю систему управління, яку він характеризував, як систему пограбування народу. Він говорив про поділ суспільства на багатих і бідних, про те, що розкішне життя царів і князів забезпечують бідні люди. Сковорода критикував закони та норми, за якими бідність уважається вадою, а багатий, навіть якщо він злочинець, шанується. На противагу поширеним тоді поглядам на працю як на негідне заняття для вищих верств суспільства, він говорив про працю як основу суспільного життя, доводячи, що гідність визначається особистими якостями людини, а не становищем у суспільній ієрархії чи багатством. Урятування суспільства, на думку Сковороди, − у спільній праці на благо вітчизни.

Критикуючи сучасне йому суспільство, Сковорода пропонує свій проект суспільної перебудови, у якому немає місця поділу на багатих і бідних, майнової нерівності, тяжкої рабської праці, тиранії та гноблення. У цьому суспільстві (республіці, а не монархії) всі будуть рівними в праці та в матеріальному благополуччі, отриманні освіти та можливості приносити користь вітчизні.

Важливе місце в історії української соціологічної думки належить документу, який до недавнього часу був відомий лише фахівцям, − це одна з перших відомих у світі конституцій. Написана вона П.Орликом, сподвижником І.Мазепи, і відбиває інтереси козацтва, за що й отримала назву „Конституція прав і свобод Запорізького війська”.

Конституція містить такі основні положення:

I. Необхідність установлення національного суверенітету та визнання кордонів Української держави.

II. Забезпечення демократичних прав людини.

III. Єдність та взаємодія законодавчої та судової влади.

IV. Виборність усіх державних посад знизу доверху.

V. Турбота держави про убогих, вдів і сиріт.

З точки зору соціальної проблематики, особливий інтерес викликають ті статті Конституції, у яких розглядається суспільний склад козацької республіки та, говорячи сучасною мовою, соціальна політика держави. Тут, зокрема, ідеться про необхідність збереження того соціального устрою, який завжди був у запорожців при гетьманах. Автори Конституції вважали за необхідне зберегти насамперед верхні ієрархічні рівні, тих посадових осіб, які мали б здійснювати верховну владу − гетьман: генеральна старшина, полковники, генеральні радники, генеральний підскарбій. Аналогічна структура повинна була б зберегтися і на місцевому рівні − у козацьких полках. Наприклад, передбачалося збереження таких структур, як „військові та посполиті урядники, старшини” та ін.

У Конституції йшлося також про необхідність справедливого ставлення до нижчих верств суспільства. Гетьман зобов’язувався стежити, „щоб людям військовим та посполитим зайве не чинилися утиски, наклади, пригнічення та здирство, через які вони, покинувши житла свої, звикли йти геть і в закордонних державах шукати спокійнішого, легшого і кориснішого собі мешкання. А щоб не було зловживань зі сторони як вищих чинів, так і гетьмана, на ці посади керівників обирати „вільними голосами”.

Особлива увага зверталась у цьому документі на захист малозабезпече­них: „козацькі вдови й осиротілі козацькі діти, козацькі вдови і жінки без присутності самих козаків, коли в походах або на будь-яких службах, щоб не притягалися до всіляких посполитих повинностей і не вимагали податків; ідеться також про необхідність допомагати „людям убогим”, захищати їх від несправедливості.