ТОП 10:

Соціально-етнічні спільності в структурі суспільства



4.1. Поняття етносу в соціології

У сучасній соціології відокремилась галузь, пов’язана з вивченням різних соціально-етнічних спільностей людей та взаємовідносин між ними. Вона називається етносоціологією. Її предметом є насамперед параметри соціальної структури народів, соціально значущих явищ у культурі різних етносів, соціальна обумовленість змін у культурі, у тому числі в мові, побуті, національних орієнтаціях, соціальна детермінованість національної самосвідомості, міжнаціональних стосунків. Серед найважливіших категорій, якими оперує етносоціологія, описуючи соціальну структуру суспільства з поняття етносу та нації. Щодо їх визначення, а також щодо питання про їх співвідношення існує дуже багато думок і підходів. Спинимося на характеристиці цих понять і особливостях їх трактувань представниками різних наукових шкіл та ідеологічних напрямів.

Сутність категорії „етнос” розглядається з принципово різних позицій, хоча вчені єдині в тому, що дана спільність займає дуже важливе місце в соціальній структурі суспільства і потребує постійного вивчення та аналізу.

Одні науковці вважають, що етнос не є повною мірою поняттям соціології: оскільки феномен етнічних спільностей, на їх думку, належить не до соціальних, а до біогеографічних явищ, наприклад, відомий російський учений минулого (у нього багато прихильників і серед українських науковців націоналістичної орієнтації) Л.Гумільов визначав етнос як біологічну одиницю, а сам етнічний поділ людства − як один із засобів адаптації в природних ландшафтах. Він уважав, що етнос є природним явищем, а етнічна належність несе певні популяційні ознаки, генетичні характеристики конкретних етносів. Певний генофонд начебто надає представникам окремих етносів специфічні властивості та якості, а також спільність однакових рис, що передаються від покоління до покоління за допомогою механізму „умовно-рефлекторної сигнальної спадковості”. І людина, як південно-африканська птаха-ткач, генетично запрограмована на певну поведінку. З цього випливає, що етнічна належність людини та її національність даються кожному апріорно, від народження, а тому українцями (китайцями, арабами та ін.) не стають, а народжуються.

Другий підхід до визначення сутності етносу протилежний першому. Учені цього напряму вважають, що етнос, як і нація, є лише соціальне явище. Етнос вони розглядають як стійку сукупність людей, що історично створюється на певній території, володіє спільними рисами і стійкими особливостями культури (включаючи мову) й психологічного складу, а також усвідомленням своєї єдності та відмінності від інших подібних утворень (етнічною самосвідомістю). Ці науковці вважають, що основними факторами, що сприяють формуванню етносів, є єдність території, на якій проживає сукупність людей, що складатиме основу даного етносу, а також спільність їх економічного життя, спільна економічна діяльність, яка зумовлює їх постійну взаємодію. Однак, відіграючи важливу роль у виникненні етносів, названі фактори не можуть розглядатися як ознаки вже існуючих етносів. Наочним прикладом цього є сучасне становище багатьох етносів − євреї розселені по всьому світові, значна частина тих чи інших народів проживає поза своєю етнічною територією.

Ознаками вже існуючих етносів представники цього напряму вважають мову, мистецтво, звичаї, традиції, норми поведінки − тобто все те, що можна назвати етнічною культурою. Тим самим вони підкреслюють, що етнос − це певна культурна цілісність, яка має соціальний характер. А отже, як генотип не визначає етнічної належності, так і генофонд не визначає етносу.

Біологія лише встановлює для людської природи рамки, а формування і розвиток особистості та певних груп людей відбуваються в процесі їх соціалізації, яка ніби вводить у дію для кожної конкретної людини, для певних сукупностей людей соціальні фактори. Згідно з цим підходом українцями не народжуються, ними стають у процесі тривалої соціалізації в певному етнічному оточенні. Не біологія визначає належність людини до етносу, а її самосвідомість, яка поступово формується в людині з дитинства в процесі етнічної соціалізації.

Логіка такого трактування сутності етносу примушує розглядати етнічну соціалізацію як неодмінну складову частину соціалізації особи взагалі. Етнічна соціалізація може розглядатися, як процес засвоєння індивідом етнічних особливостей конкретного етносу. Саме в результаті такої соціалізації людина забуває етнічну свідомість, самоідентифікує себе, дуже часто незалежно від предків, тобто від генетичного фактора, за переписом 1980 року, наприклад, у США мільйони громадян не зуміли визначити своя етнічне походження за предками, а ще більше − близько 80 млн. − указали на своє „американське” походження.

Етнічна соціалізація, у процесі якої людина набуває характерних рис якого-небудь етносу і визначає свою етнічну приналежність, включає, на наш погляд, кілька основних моментів:

1) засвоєння певної етнічної культури, насамперед мови, традицій, звичаїв;

2) засвоєння особою норм, цінностей і зразків поведінки, найбільш важливих для даної етнічної групи;

3) засвоєння певних стереотипів свідомості і поведінки;

4) набуття людиною відповідних властивостей та якостей, що характеризують етнічну спільність, з якою людина себе ототожнює;

5) усвідомлення своєї єдності з певною етнічною групою і самоідентифікація;

6) адаптація людини до умов життя конкретного етносу.

Етнічна соціалізація здійсниться за допомогою таких соціальних інститутів, як родина, система освіти, засоби масової інформації, а також під впливом найближчого оточення людини і тих конкретних соціальних подій, що відбуваються в суспільстві в кожний окремий період його розвитку.

Особливе значення серед названих соціальних інститутів етнічної соціалізації належить родині: саме тут з народження дитини починають закладатися основи етнічної самосвідомості, з перших кроків життя вона засвоює ті етнічні особливості, які характеризують представників етносу, до якого належать члени сім’ї. І тут немає значення, хто є предки дитини, головне значення мають ті традиції та звичаї, мова і культура взагалі, що оточують дитину з першого дня існування. Невипадково в народі кажуть: не та мати, що народила, а та − котра виховала. Не до того етносу відносить себе дитина, якому належить її рідна мати, а до того, з яким пов’язує себе мати, котра виховала це дитя. Це повною мірою стосується й етнічної соціалізації, оскільки основні механізми її мають соціальний, а не біологічний характер − це спілкування з представниками певного етносу, спільна діяльність, взаємний вплив, навчання та виховання.

Таким чином, якщо перше трактування сутності етносу пов’язане з ототожнюванням його з біологічною популяцією, то друге трактування виходить з того, що етнос − це соціальний феномен, підпорядкований закономірностям соціального розвитку. Спроби ж знайти „золоту середину”, тобто знайти в етносі як генетично запрограмовані особливості, так і його соціальні характеристики, не знімають протиріччя між ними. Його розв’язують більш ефективно, на нашу думку, ті вчені, які поряд із поняттям „етнос” вводять поняття „раса”.

Раса − це сукупність людей, які відрізняються спадковими фізичними ознаками − будовою тіла, формою обличчя й голови, носа і губ, кольором шкіри тощо. Різні раси, згідно з найбільш поширеною точкою зору, виникли під впливом певних кліматичних умов існування людства на різних територіях Землі. Найбільш чітко розрізняються три раси − негроїдна, європеоїдна, монголоїдна. Оскільки історично етноси формувалися на певних територіях, з певними кліматичними умовами, вони були пов’язані з окремими расами. Але певний расовий тип не є характеристикою етносу.

Раси й етноси − це окремі, незалежні характеристики певних сукупностей людей. Раса − це генетично запрограмована особливість людини, це біологічний феномен, а етнос − культурний, соціальний феномен, який обумовлений не походженням, а процесами етнічної соціалізації. Якщо білими, чорними, жовтими народжуються, то українцями, арабами, китайцями стають. І якщо людина має батьків, що належать до різних рас, вона в собі буде нести ці фізичні прикмети різних расових типів усе життя. У той же час людина не може бути „трошки” українцем, „трошки”, наприклад, поляком. Більшість людей ідентифікує себе з тією етнічною спільністю, з якою була пов’язана етнічна соціалізація. Якщо батьки дитини мають різне етнічне походження, вона скоріше „обере” для себе, тобто самоідентифікується з тим етносом, на території якого живе родина, − „батьківським” чи „материнським”.

4.2. Поняття нації в соціології

Іншою важливою категорією, яка використовується в етносоціології для аналізу соціальної структури суспільства, є поняття „нація”. На думку Я.Прата, ізраїльського вченого, колишнього киянина, воно належить до найменш визначених понять, якими оперують суспільні науки. Учений вважає, що є суттєві підстави для того, аби взагалі відмовитися від обговорення цього поняття в етносоціології. Не ставлячи собі завдання дати вичерпне визначення нації, проаналізуємо деякі типові підходи до вироблення такого визначення.

В етатичній концепції націю розглядають як сукупність громадян однієї держави. Відзначають, що особливо широко це поняття стало використовуватися в часи Великої Французької революції (1789 р.), коли його використовували для означення всього населення Франції. Французи − це ті, хто живе у Франції. Етатичне розуміння нації − одна з основних і поширених європейських традицій трактування нації. Прихильники цього підходу є й у нас. Наприклад, відомий український спеціаліст у галузі етносоціології та етнополітології Б.Євтух, підкреслює: „Я схиляюсь до вживання терміна „нація” в значенні „держава”, ООН також об’єднує поняття нації-держави, тобто застосовує поняття нації в етатичному значенні.

Згідно з біологічною концепцією, нація розглядається, як спільність людей, що зв’язана „єдністю крові”. Основою всіх національних особливостей у цьому випадку вважаються анатомія і фізіологія. Найбільш відомим видаленням даної концепції можна вважати фашистську теорію арійської нації, яка розвивалася в Німеччині в першій половині XX ст.

Наприкінці XIX − на початку XX ст. в західній соціології з’являється психологічна концепція нації. Французький соціолог Г.Лебон запропонував вважати об’єднуючим початком того чи іншого народу, певної нації так званий „душевний лад”. Він писав, що „кожний народ володіє душевним ладом, настільки ж стійким, як і його анатомічні особливості, від нього і виникають його почуття, його думки, вірування та його мистецтво”. На думку соціолога, усі основні елементи культури, з яких утворюється цивілізація, у тому числі і мова, і мистецтво окремих націй, повинні бути розглянуті, як зовнішні прояви душі людей, що їх створили.

У XX ст. найбільш поширеним варіантом психологічного обґрунтування нації стала теорія О.Бауера, австрійського соціаліста. Його праця „Національне питання і соціал-демократія” вважається класичним твором в галузі національного питання. О.Бауер визначав націю як культурну спільність і спільність характеру, які виникають із спільності долі. На ґрунті спільності долі, на його думку, відрізняється національна спільність від інтернаціональних спільностей професійних груп, класів, народу, що складає державу.

Згідно з марксистською теорією нації вона є продуктом природного суспільно-історичного розвитку. Нації, на думку марксистів, виникають у період зародження і розвитку капіталізму, приходячи на зміну таким етнічним спільностям, як плем’я і народність. Плем’я розглядається, як етнічне утворення, характерне для первіснообщинного устрою. Народність історично формується за племенем і передує нації.

З позиції цієї теорії, нація визначається, як історична спільність людей, що склалася в ході формування спільностей їх 1) економічних зв’язків, 2) території, 3) літературної мови, 4) деяких особливостей культури і характеру. Згідно із таким розумінням вона виникає лише в період зародження й розвитку капіталізму, який сприяє зростанню взаємозв’язків між людьми і територіями і приводить до виникнення економічної спільності (до ознак народності − спільність території, мови і культури ніби додається ще одна, яка і перетворює народність у націю). Дві останні ознаки − спільність культури і мови − беруться до уваги представниками різних концепцій, у тому числі найбільш розповсюдженої на заході психологічної теорії нації. Вони, як правило, ні в кого не викликають заперечення. Хоча... Візьмемо американців. США населені народами, які представляють різні етноси та раси. Кожний мав і має тепер свою мову, культуру (китайський квартал − це не образне висловлювання, це осередок китайської культури, китайських традицій). І в той же час ми говоримо з повною відповідальністю про американську концепцію. Інший приклад − Швейцарія – країна, що також населена представниками різних етнічних груп, де існують чотири офіційні державні мови. Однак ми говоримо про існування швейцарської нації. І в першому, і в другому випадку об’єднуючим фактором, здається, є не мова, хоча в США й існує єдина мова – англійська, і навіть не культура в цілому, оскільки вона складається з культур різних етнічних груп, а деяка „спільність долі” (як у О.Бауера), або „душевний лад’’(як у Г.Лебона), які і перетворюють багатоетнічні спільності в єдину націю.

Своєрідний підхід до визначення сутності нації характерний для українського націоналізму. Представники цього напряму вважають, що процес виникнення, розвитку і занепаду націй заповнює собою періоди існування людства. „Історію, − пише Ю.Бойко в статті „Ідеологія українського націоналізму”, − український націоналізм звільняє від кайданів схематичного раціоналізму, він шукає інтимно-духовну суть кожної епохи окремо, щоб з’єднати окремі століття узами духовної спадщини в одну суцільну лінію розвитку національного духу”.

Визначаючи суть нації, Ю.Бойко підкреслює її універсалізм, який означає, що вона вміщує в себе все вагоме і суттєве в житті людського суспільства: усе з нації починається і нею закінчується. Він називає такі ознаки нації, як спільність психічного типу, спільність історичних традицій і переживань, спільні відносно зовнішнього світу економічні інтереси, окрема мова, яка виражає духовні особливості нації. В основі нації, на думку автора, лежить той чи інший расовобіологічний тип. Крім того, для більшості націй характерна наявність власної території (якщо не державної, то етнічної), а для зрілих націй − свідомі загальні духовні й політичні цілі.

Якщо проаналізувати два останніх підходи до визначення сутності нації, можна побачити, що в них фактично повторюються ознаки, які називаються представниками інших напрямів. Це приводить до того, що вони несуть у собі й сильні, й слабкі сторони, притаманні попереднім концепціям. А психологічний, марксистський та націоналістичний підходи, по суті, включають у себе й характеристику етносу, замінюючи його поняттям „нація”. Але етнос і нація − це різні поняття для позначення специфічних суспільних явищ − близьких, але зовсім не тотожних.

Якщо ми будемо трактувати етнос як певну культурну цілісність, яка володіє спільними рисами і стійкими особливостями культури, ми можемо визначити націю, як конкретно-історичну форму етнічної спільності. Які конкретно-історичні форми етнічних спільностей узагалі знала історія? Це плем’я, народність і, нарешті, нація. На відміну від попередніх спільностей, нація характеризується не тільки спільною територією та особливостями культур, а й спільним економічним життям і спільними політичними інтересами − вона має свою державність. На думку сучасного німецького вченого Ф.Геккмана, цілком можливо визначати поняття нації через етнос, він пише: „Нація − це етнічний колектив, який має спільну політичну свідомість, а з політичного погляду зорганізований у формі національної держави”. У цьому випадку до українського етносу будуть належати всі ті, хто засвоїв цінності української культури і мав відповідну самосвідомість, незалежно від того, де вони мешкають – у Канаді чи в Україні. А до української нації будуть належати лише ті, хто проживав на території української держави і є представником українського етносу.

У той же час поняття „національна держава”, як уважає цей учений, можна розглядати двояко: 1) як „демократично-унітарну” державу (від грецького слова „демос” − народ) і 2) як етнічно-плюралістичну державу.

У зв’язку з цим фактично можна говорити про різні типи націй. По-перше, нацією можна вважати одержавлений етнос − коли йдеться про демократично-унітарну державу – це, наприклад, німецька, італійська, українська нації. По-друге, це може бути обєднання двох або більше одержавлених етносів, які співіснують у межах однієї федеративної держави − наприклад, колишні Чехословаччина, Югославія, СРСР. Можна погодитися з думкою російського соціолога Тишкова, який у свій час підкреслював, що, на жаль, в СРСР ми були позбавлені такого могутнього джерела консолідації, як ідея єдиної нації, аналогічного тому, що має місце в Іспанії, де проживає як мінімум чотири великих етноси, та в Індії, де їх десятки, – але все ж існує таке поняття, як „іспанська” та „індійська нації, цілісність яких виражена державою.

І, нарешті, це може бути поліетнічна спільність, що утворила єдину державу, наприклад, американська, канадська, швейцарська нації. Остання різновидність нації з часом (через досить тривалий час) може привести до виникнення нових етносів – відповідно американського, канадського, швейцарського або до виникнення нових націй, якщо, наприклад, у Канаді перемогу отримають сепаратистські тенденції.

4.3. Етнонаціональна структура України й проблеми етнонаціональних відносин

Якщо погодитися з тим, що нація – це конкретна форма етносу, можна сказати, що соціально-етнічна структура суспільства включає в себе кілька основних елементів:

1. Етноси. Їх налічується у світі, за різними даними, від 2 до 5 тис. Значна більшість їх надто нечисленна і не досягла стадії нації, тобто не має „своєї” державності ні в якій формі. Як відомо, зараз існують лише понад 200 держав, до складу яких і входять усі відомі на сьогодні етноси. Етнічні спільності, що мешкають компактно і проживають на етнічно своїй території, ми називаємо етносами. Але в умовах постійної інтернаціоналізації життя практично відсутні етноси, які б не мали своїх представників на інших територіях і в державах, де вони постійно проживають, або в іншому етнічному середовищі, або в поліетнічних суспільствах (як це має місце в „емігрантських країнах”: Австралії, Канаді, Сполучених Штатах). Для позначення цих етнічних спільностей при аналізі соціально-етнічної структури використовують інші поняття, наприклад, етнічна група.

2. Етнічні групи – це етнічні спільності людей, які проживають поза межами своїх етнічних територій, але не втратили певної етнічної самосвідомості і самоназви (наприклад, українці в Канаді та США, росіяни в Україні). До етнічних груп відносять, як правило, і так звані „корінні” народи Америки та Австралії, які є нечисленними і не домінують в населенні тих країн. У цих поліетнічних державах, де практично відсутні етнічні домінуючі групи, представники всіх етносів називаються етнічними групами.

3. Національні групи – це також певні етнічні спільності, але у визначенні даної категорії немає такої однозначності, як у попередньої, про яку йшлося раніше.

Існують два основних підходи до розуміння цього поняття. Одні соціологи до національних груп відносять ті етнічні групи, що належать до одержавлених етносів (у цьому випадку поляків в Україні можна назвати національною групою, а римських татар і гагаузів – ні, оскільки етноси, з якими вони себе ідентифікують, ніде не мають своєї державності). Інші, навпаки, називають національними групами ті етнічні спільності, які прагнуть до відокремлення, до об’єднання в окремий політичний організм (окрему державу), основу якого скла­дали б представники даної етнічної групи. У цьому випадку кримські татари в Україні могли б вважатися національною групою (ураховуючи їх бажання створити певну форму державності – автономну національну республіку), а поляки – ні.

У західній соціології для визначення в рамках однієї держави груп населення, які відрізняються від домінуючої групи походженням, мовними, культурними та іншими особливостями, застосовуються терміни „етнічна” і „національна меншості”, які в певному значенні можуть розглядатися як тотожні двом останнім поняттям, про які йшлося вище, тобто відповідно поняттям „етнічна” та „національна група”.

У нашій країні на побутовому рівні, а часто і в політиці, використовуються для позначення різних етнічних спільностей поняття „національність” і „національності”.

Національність (термін, що вживається в однині) – це належність до тієї або іншої етнічної спільності. Це означає, що коли людина каже: „Моя національність − „українець”, вона має на увазі свою належність до українського етносу, а не нації. Так може про себе сказати всякий, хто ототожнює, ідентифікує себе з даним етносом, а не тільки той, хто живе в Україні.

Національності (термін уживається в множині) – сукупність усіх осіб однієї етнічної належності, яке є тотожною одночасно й поняттю „етнос”, і поняттю „етнічна група”. У відповідь на запитання: „Скільки національностей живе в Україні або існує у світі?”, ми називаємо кількість відповідно етнічних груп або етносів, які налічуються в нас та на земній кулі.

Особливістю національного складу населення України є його багатонаціональність. У таблицях далі наведена інформація про найбільш численні національності нашої країни.

Найбільш численні національності, які мешкають в Україні[16]

  Кількість (тис. осіб) У % до підсумку 2001 рік у % до 1989
2001 рік 1989 рік
українці 37541,7 77,8 72,7 100,3
росіяни 8334,1 17,3 22,1 73,4
білоруси 275,8 0,6 0,9 62,7
молдавани 258,6 0,5 0,6 79,7
кримські татари 248,2 0,5 0,0 у 5,3 р. б
болгари 204,6 0,4 0,5 87,5
угорці 156,6 0,3 0,4 96,0
румуни 151,0 0,3 0,3 112,0
поляки 144,1 0,3 0,4 65,8
євреї 103,6 0,2 0,9 21,3
вірмени 99,9 0,2 0,1 у 1,8 р. б
греки 91,5 0,2 0,2 92,9
татари 73,3 0,2 0,2 84,4
цигани 47,6 0,1 0,1 99,3
азербайджанці 45,2 0,1 0,0 122,2
грузини 34,2 0,1 0,0 145,3
німці 33,3 0,1 0,1 88,0
гагаузи 31,9 0,1 0,1 99,9
ін. національності 177,1 0,4 0,4 83,9

Найбільш численні національності за окремими регіонами України[17]

  Кількість тис. осіб* Кількість наявного населення, тис. осіб 2001 рік у % до 1989
2001 рік 1989 рік    
Житомирська 1389,3 100,0 100,0 90,4
українці 90,3 84,9 96,1
росіяни 68,9 5,0 7,9 56,7
поляки 49,0 3,5 4,5 70,7
білоруси 4,9 0,4 0,5 58,9
євреї 2,6 0,2 1,4 12,3
Закарпатська 1254,6 100,0 100,0 100,7
українці 1010,1 80,5 78,4 103,4
угорці 151,5 12,1 12,5 97,3
румуни 32,1 2,6 2,4 109,0
росіяни 31,0 2,5 4,0 62,7
цигани 14,0 1,1 1,0 115,4
словаки 5,6 0,5 0,6 77,7
німці 3,5 0,3 0,3 103,0
Рівненська 1171,4 100,0 100,0 100,6
українці 1123,4 95,9 93,3 103,5
росіяни 30,1 2,6 4,6 56,2
білоруси 11,8 1,0 1,4 73,5
поляки 2,0 0,2 0,3 67,0
* До таблиці включені дані щодо національностей, частка яких у загальній кількості постійного населення відповідного регіону становила не менше 0,2%

 

У складі населення України спостерігається яскраво виражена перевага двох етносів: 77,8% є українцями і 17,3% − росіянами. Протягом міжпереписного періоду кількість українців дещо зросла, натомість кількість етнічних росіян зменшилася на чверть. Євреї, утративши майже чотири п’ятих свого складу, перемістилися з третього місця за чисельністю серед етнічних груп України на десяте. У цілому ж перепис 2001 р. зафіксував представників більш як 130 етносів. У межах України знаходяться основні регіони проживання кримських татар, караїмів, кримчаків і частково гагаузів.

Українці переважають у всіх регіонах, крім Севастополя та АР Крим, де найчисленнішою етнічною групою є росіяни (відповідно 71,6% та 58,3%). Майже в усіх інших регіонах росіяни посідають друге місце за чисельністю й лише у двох − четверте: на Закарпатті (після українців, угорців і румун) та на Буковині (після українців, румун і молдован). Висока питома вага росіян спостерігається також у Донбасі (38-39%), в інших східних та південних регіонах, на Сумщині (Путивльський район). Найбільш етнічно строкаті регіони України − Чернівецька, Одеська, Закарпатська області та Автономна Республіка Крим. Сумарна питома вага всіх етносів, крім росіян та українців, тут становить 16-21% (в інших регіонах не перевищує 6%)[18].

Уперше після Другої світової війни в Україні відбулося зростання питомої ваги осіб, для яких українська мова є рідною, тобто відбувся перелом тенденції русифікації населення.

Українську мову вважають рідною 67,5% населення, що на 2,8% більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення, порівняно з минулим переписом населення цей показник зменшився на 3,2%. Частка інших мов, які були вказані як рідна, за міжпереписний період збільшилася на 0,4% і становила 2,9%.

У сільській місцевості частка україномовного населення становить 85,8% (російськомовного − 9,5%), у міських поселеннях відповідно 58,5% і 39,5%. Лише чотири з двадцяти семи регіонів переважно російськомовні (Севастополь, Крим, Донеччина та Луганщина), у трьох регіонах (Запорізька, Одеська та Харківська області) кількість осіб із рідною українською та російською мовами приблизно однакова, понад дві третини населення решти двадцяти регіонів вважають рідною українську мову.

 

Мовний склад населення України за даними Всеукраїнського перепису населення[19]:

  Вважали рідною мовою ( %)
мову своєї націона-льності україн-ську російсь-ку іншу мову
українці 85,2 х 14,8 0,0
росіяни 95,9 3,9 х 0,2
білоруси 19,8 17,5 62,5 0,2
молдавани 70,0 10,7 17,6 1,7
кримські татари 92,0 0,1 6,1 1,8
болгари 64,2 5,0 30,3 0,5
угорці 95,4 3,4 1,0 0,2
румуни 91,7 6,2 1,5 0,6
поляки 12,9 71,0 15,6 0,5
євреї 3,1 13,4 83,0 0,5
вірмени 50,4 5,8 43,2 0,6
греки 6,4 4,8 88,5 0,3
татари 35,2 4,5 58,7 1,6
цигани 44,7 21,1 13,4 20,8
азербайджанці 53,0 7,1 37,6 2,3
грузини 36,7 8,2 54,4 0,7
німці 12,2 22,1 64,7 1,0
гагаузи 71,5 3,5 22,7 2,3
ін.національності 32,6 12,5 49,7 5,2

 

Основним фактором етнічних трансформацій стали міграційні процеси та зміни самосвідомості − якщо за радянського періоду частина українців (як і багатьох інших народів) відносила себе до росіян, то нині вони усвідомлюють себе представниками основного етносу незалежної України.

Дослідження соціологів доводять, що мовна ситуація в Україні характеризується тим, що Україна є фактично двомовною країною. Три п’ятих населення декларують як рідну українську мову. Більш однієї третини – росіяни. Переважною мовою спілкування в родині, згідно з відповідямя респондентів, у 42% родин є українська мова, у 36% − російська мова, а в 21% родин обидві мови використовуються в повсякденному спілкуванні однаковою мірою.

На питання: „Якою мовою Ви хотіли б заповнювати анкету наступного разу?” 48% відповіли – „українською мовою”, а 51% − „російською мовою”. Відповідь на це питання свідчить про те, якою мовою людям легше правильно розуміти суть написаного в тім або іншому документі, коли одне-два „незрозумілих” слова позбавляють людини можливості зрозуміти зміст цілої фрази, нерідко включеної в той або інший документ. У даному конкретному випадку йшлося про бланк анкети. Але в реальному житті людям доводиться „спілкуватися” й з іншою, часто більш життєво важливою документацією – законодавчі документи, фармакологічний опис правил прийому медикаментозних препаратів і т.п. Отже, половина населення України фактично позбавлена можливості знайомитися з державною інформацією на доступній їй мові.

Половина населення в Україні вважає за необхідне додати російській мові статус офіційної. Так уважають 81% людей, чия рідна мова російська і майже третина (31%) тих, хто як рідну мову назвав українську[20].

Аналіз наведених даних показує, що соціально-етнічна структура України є досить складною. Складність соціально-етнічної структури породжує цілу низку проблем в області міжетнічних стосунків, які розв’язати дуже непросто. Усі багатогранні проблеми, що виникають у даній сфері соціальних взаємовідносин, на наш погляд, породжені двома основними факторами, які, безумовно, пов’язані між собою, але сприймаються іноді дуже по-різному. Це національне гноблення та етноцентризм, а також націоналізм, що виникає на його основі.

Національне гноблення – це економічне, політичне або духовне пригнічення одних етнічних груп іншими. Найчастіше суб’єктом гноблення виступає домінуюча етнічна група певної держави, а об’єктом – етнічні меншості цієї держави. Іноді, коли мова йде про колоніальне поневолення, у ролі гнобителя може виступати й етнічна меншість іноземного походження або меншість, на яку спираються в країні колонізатора. Національне гноблення проявляється в експлуатації одних етнічних груп іншими, в обмеженні прав і свобод окремих етнічних спільностей, пригнічуванні почуття етнічної самосвідомості, обмеженні розвитку культур тощо. Національне гноблення завжди сприймається, як зло, яке потрібно ліквідувати.

Трохи інакше сприймається фактор, що породжує міжетнічні проблеми. У науковій і політичній літературі використовуються два поняття для характеристики явищ, пов’язаних з орієнтацією на пріоритет окремих етнічних груп над іншими. Етноцентризм – це схильність сприймати та оцінювати всі життєві явища крізь призму традицій та цінностей власної етнічної групи, яка розглядається при цьому як певний загальний еталон. Етноцентризм означає визнання переваги власного способу життя над усіма іншими. Уважають, що вже члени „примітивних суспільств” були схильні до протиставлення своєї групи іншим: „Наша група й все, що вона робить, – це сама істина й доброчесність, а до того, хто до неї не належить, відносяться з підозрою та презирством”. Етноцентризм став основою для виникнення такого явища, як націоналізм, що став поширюватися у XX ст. в багатьох країнах світу.

Націоналізм, як справедливо відзначають деякі дослідники, не має нейтрального значення, це слово використовується або як образливе, або як схвальне. У науці цим терміном, як правило, позначають ідеологію, політику або соціально-психологічну орієнтацію особистості, пов’язані з утвердженням пріоритету національних та етнічних цінностей перед особистими або іншими соціальними цінностями.

Важливими рисами ідеології націоналізму можна вважати такі: пріоритет національних цінностей над особистими; пріоритет хоча б у якихось відношеннях своєї національної культури над іншими; пріоритет державності над усіма іншими формами етнічної самоорганізації тощо. У такому розумінні націоналізм треба відокремлювати від національної самосвідомості, яка виявляється в любові до свого народу і гордості за його культурні здобутки, у почутті етнічної гідності та честі або образи та обурення щодо тих, хто зневажає й принижує вітчизняні цінності.

Усі ці почуття цілком природні, навіть благородні, але тільки за умови, що вони органічно поєднуються з доброзичливим ставленням до інших етнічних груп, щирим шануванням їхньої свободи та гідності, визнанням рівнозначності інтересів і прав усіх народів. Ці почуття характеризуються терміном „патріотизм”, який є природним здоровим інстинктом народів. Націоналізм же – гіпертрофований патріотизм, який примушує дивитися на інші народи крізь призму абсолютизованих цінностей свого етносу.

Російський філософ В.Соловйов у праці „Про націоналізм” писав: „Національна ідея, як і будь-яка інша, може розумітися досить по-різному. У нас достатньо поширене таке її розуміння, яке нагадує відому відповідь готтентота місіонеру, який питав його, чи знає він відмінності між добром і злом. „Дійсно, знаю, – відповідав готтентот, – добро – це коли я вкраду чужу худобу та чужих дружин, а зло – коли в мене їх украдуть”. Теж і націоналісти розхвалюють любов до свого народу, його культури як найвищу доброчесність, але... тільки коли це стосується „своїх”, чужий же патріотизм вони визнають за зраду. Здається, до них повною мірою відносяться такі слова українського патріота І.Франка:

Ні, хто не любить всіх братів,

Як сонце боже, всіх зарівно,

Той щиро полюбить не вмів

Тебе, коханая Вітчизно!

Соціологічний моніторинг 2005 року показав, що в Україні продовжує зберігатися „мирне співіснування” людей різних національностей. Конфліктувати з людьми, що ображають чуже національне достоїнство, як і раніше, доводилося вступати не більш 3% населення. Зіштовхувалися з випадками дискримінації представників інших національностей (українців, росіян, євреїв і інших) від 3% до 8% дорослого населення.

Як і раніше, продовжує зберігатися високий рівень психологічної відособленості населення України від представників більшості інших національностей. Крайнім проявом національної відособленості (вимірювалася за модифікованої Н.Паніною шкалою соціальної дистанції Богардуса) є ксенофобія, що виявляється у відповіді на питання „На яку позицію Ви б допустили представників цієї національності?”, − „Узагалі б не допускав в Україну”.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.234.223.162 (0.018 с.)