ТОП 10:

Сутність та структура особистості



Як галузева соціологічна теорія соціологія особистості сформувалася на початку XX ст. Особливе значення для її виникнення мали експериментальні дослідження особистості, які проводилися в перше десятиріччя цього століття вченими-психологами. Дослідники відзначають заслуги Ф.Лазурського, який розробив техніку та методику ведення наукових спостережень особистості, а також процедуру проведення природного експерименту, у якому можна було отримати та узагальнити дані, що стосуються психології та поведінки здорової особистості. Важливе значення для розвитку зазначеної галузі соціології мали розроблені Г.Айзенком методи і процедури математичної обробки даних спостережень, опитувань і аналізу документів, зібраних про людину з різних джерел. Г.Олпортом були закладені основи нової теорії особи, що отримала назву „теорія рис”. Р.Кеттел, використовуючи метод Г.Айзенка, надав дослідженням особистості в межах теорії рис експериментального характеру. Він упровадив метод факторного аналізу, виділивши, описавши та визначивши кілька суттєвих факторів або рис особистості. Цей науковець заклав основи сучасної тестології особистості, розробив один із перших особистісних тестів.

Соціологія особистості − галузь соціології, предметом якої є вивчення особи як об’єкта та суб’єкта соціальних відносин. До її основних завдань прийнято відносити аналіз соціального статусу особистості, її місце в соціальній структурі суспільства, вивчення соціальних ролей особистості, її діяльності, потреб, установок, пов’язаних із певними соціальними ролями. Крім того, особливе місце в соціології особистості займає виявлення різних соціальних типів особи, оскільки, на відміну від психології, соціологія має справу не з конкретною особою, а з соціально типовою.

Що являє собою особистість? Існує велика кількість різних визначень самого поняття „особистість”. У той же час, коли ми говоримо про конкретну особу, ми часто використовуємо й інші поняття, близькі до поняття „особистість”, але не тотожні йому: „людина”; „індивід” тощо. Людина− найвищий ступінь розвитку живих організмів на Землі. Це складна біосоціальна істота, яка характеризується численними формами життєдіяльності − рід фізіологічних до соціальних. На відміну від тварин, вона має свідомість і не може жити поза громадою. Людина має багато властивостей: природних і соціальних, природжених і придбаних, індивідуальних (тобто властивих одній людині) і загальних, що притаманні різним людям, анатомофізіологічних, психологічних, пізнавальних, поведінко-вих та ін.

Психофізіологічний стан людини стає предметом соціологічних досліджень. Зокрема, соціологічний моніторинг, проведений інститутом соціології НАН України, дав можливість оцінити психофізіологічні особливості українського населення[45]. Він свідчить, що за останній рік практично не змінився стан фізичного здоров’я населення України. Майже дві третини (58%) населення оцінюють стан свого здоров’я як задовільний. Менш як п’ята частина (17%) позитивно оцінюють своє здоров’я (як „добре” або „відмінне”). Дещо більше – чверть населення (25%) – оцінюють своє здоров’я негативно (як „погане” або „дуже погане”). У цілому загальне тло стану самопочуття населення України можна оцінити як „дещо нижче за середнє”.

Більш об’єктивними критеріями стану здоров’я є: частота простудних захворювань (як показник стану імунної системи) і кількість днів, проведених за „постільним режимом”. За цими показниками стан фізичного здоров’я, подібно до самооцінки здоров’я, залишається на попередньому рівні – трохи нижчим за середній.

Понад половину дорослого населення України (52%) готові брати участь у наданні допомоги хворим. Причому 32% населення готові робити це задарма; 12% – за часткову оплату і 8% – за повну оплату. Ці дані свідчать про потенціал добродійної допомоги хворим, які потребують відповідного організаційного забезпечення такої благодійної діяльності.

Одним із показників психічного здоров’я населення у моніторинговому дослідженні виступив показник тривожності. Рівень тривожності населення України вимірювали за 20-пунктною шкалою Спілбергера в 1992, 1996, 1998, 1999 і 2005 роках. Діапазон шкали: 20-80 балів. Значення до 30 балів характеризує знижену тривожність; від 31 до 46 балів – нормальну; від 47 до 50– підвищену; від 51 до 60 – високу і понад 60 балів – гіпертривожність.

Низька тривожність свідчить про зниження рівня активності людини, низьку мотивацію, відсутність зацікавленості та зниження відповідальності. Тривожність такого рівня є показником певних розладів психоемоційної сфери людини. Цей рівень тривожності фіксується в 4% населення. Нормальна тривожність, яка засвідчує стабільність психоемоційної регуляції, характерна майже для половини населення – 52%. Підвищеним рівнем тривожності вирізняються 15% населення. Інтерпретація підвищеної тривожності залежить від ситуації, у якій доводиться жити і діяти людині: у нормальних стабільних умовах підвищена тривожність є показником, який сигналізує певні несприятливі тенденції у функціонуванні нервової системи. В екстремальних, нестабільних умовах або в разі впливу на людину стресогенних чинників підвищена тривожність свідчить про психологічну мобілізацію, яка дає змогу подолати стресогенний вплив, активізуватися й упоратися із несприятливою ситуацією. Висока тривожність є показником того, що людина не зможе достатньо безболісно подолати стрес, і її психологічні ресурси вичерпуються. Цей рівень тривожності, що є сигналом потрапляння людей до групи ризику, притаманний більш як п’ятій частині населення (22%). І, нарешті, частка осіб, які характеризуються гіпертривожністю, що потребує медичного втручання й допомоги, становить близько 6%. Цей показник достатньо близький до даних, котрі характеризують поширеність осіб із клінічною тривожністю в різних країнах; наприклад, у Великій Британії – 6,4%, у Швейцарії – 1,5%.

Попри те, що питома вага людей, чиє психічне здоров’я потребує медичної допомоги, здебільшого не перевищує аналогічних показників у розвинених країнах, не слід нехтувати тим, що майже чверть населення України перебуває в стані, коли психологічні ресурси вже не забезпечують безболісного подолання численних негараздів.

Найвищий рівень тривожності в населення України був зафіксований 1998 року. До 2005 року цей показник дещо знизився, але й досі перевищує рівень тривожності, який фіксувався у населення України 1992 року, коли середнє значення тільки наближалося до верхньої межі норми. Є певні відмінності в рівні тривожності серед різних верств населення: у жінок він вищий, ніж у чоловіків, із віком тривожність посилюється. Вища тривожність жінок фіксується в усіх дослідженнях, спрямованих на вимірювання рівня тривожності, як у нашій країні, так і за кордоном. У моніторингу ці розбіжності зафіксовані здебільшого на рівні високої тривожності. Групи гіпертривожних чоловіків і жінок практично врівноважені, що свідчить радше про більшу емоційну лабільність жінок, ніж про більшу поширеність серед них невротичної симптоматики, зумовленої стресовими умовами життя у нестабільному суспільстві.

Моніторинг виявив, що середній зріст населення України до початку 2005 року становив 164 см у жінок і 175 см у чоловіків. Середня вага жінок – 70 кг; чоловіків – 77 кг. Якщо порівнювати ці дані із відповідними параметрами населення США, можна побачити, що жінки в Україні мають приблизно такі самі кондиції стосовно зросту, що й у США (у США середній зріст жінок становить 162,5 см) і дещо більшу вагу (у США – 67 кг). Натомість чоловіки в Україні мають такий самий зріст, що й чоловіки у США (175 см), проте вага їх значно нижча (у США середня вага чоловіків дорівнює 82 кг).

Як чинники ризику в моніторинг від 2002 року включено показники надлишкової ваги, паління та вживання алкоголю. За чотири роки особливих змін у поширеності цих чинників ризику не зафіксовано.

Моніторинг виявив, що трохи більше третини населення характеризується нормальною вагою. У цій групі, подібно до групи з недостатньою вагою, практично немає відмінностей між чоловіками та жінками. Незначну надлишкову вагу частіше мають чоловіки (52%), ніж жінки (41%). Надлишкова вага частіше трапляється в жінок України (19%), ніж у чоловіків (10%). Зі збільшенням віку питома вага людей із надлишковою вагою значно збільшується.

Індивід − окрема людина, що розглядається як одиничний представник або біологічного роду (Homo sapiens), або певної соціальної групи. Індивідуальність − це те особливе, що відрізняє людину від їй подібних. Це поняття відноситься до людини і як до біологічної істоти, і як до соціального явища.

Поняття „особистість” не зводиться до наведених понять, у той же час, особистість − це і людина, й індивід, й індивідуальність. У науці існує багато визначень особистості, які підкреслюють її багатогранність і складність. За деякими даними, можна виділити близько 80 різноманітних теорій особистості, які по-різному описують її.

На думку російського соціолога І.Кона, особистість − це, з одного боку, соціальна властивість індивіда, сукупність інтегрованих у ньому соціально значущих рис, що утворилися в процесі прямої та опосередкованої взаємодії даної особи з іншими людьми і роблять її суб’єктом праці, пізнання та спілкування. 3 іншого боку, це конкретний індивід, суб’єкт діяльності, у єдності його індивідуальних властивостей і соціальних ролей. У цьому, а також у багатьох інших трактуваннях особистість характеризується

а) як соціалізований індивід, що набули певних соціально значущих властивостей і рис;

б) як частина суспільства, що сама організується, а функцію регулятора поведінки відіграє її світогляд, спрямованість, характер, здібності;

в) як придбана властивість людини, а не її вроджена якість;

г) як суб’єкт суспільної діяльності. Об’єктом діяльності особистості при цьому є не тільки зовнішній світ, а й вона сама.

Як і інші соціальні явища, особистість має складну структуру, яку вчені інтерпретують, неоднозначна. Одні вважають, що структура особистості складається з сукупності ролей, які вона виконує (вчинки та поведінка даної людини). І Кон, наприклад, відзначає, що вже етимологія слова особистість показує, що воно має значення в контексті певних суспільних відносин. На його думку, образ людини як актора, що грає задані йому ролі і змінює ці ролі залежно від віку і соціального становища − один з найпоширеніших образів світової літератури. Кон посилається на відомий сонет В.Шекспіра:

Весь мир − театр.

В нем женщины, мужчины − все актеры.

У них свои есть выходы, уходы,

И каждый не одну играет роль...

Інші соціологи визнають, що структура особистості може бути представлена, передусім, внутрішніми властивостями, рисами та якостями людини (так звана теорія рис). За свідченням одного з прихильників даної теорії, існують мінімум 34 такі риси, які є необхідними і достатніми для повного опису особи. Усього в численних дослідженнях, виконаних у руслі теорії рис, наведено та описано близько 200 таких рис.

На думку психолога Р.Кеттела, особистість можна описати, використовуючи п’ять основних факторів − рис, які проявляються через певні властивості особистості. Екстраверсія виявляється через такі характеристики, як балакучість (мовчазність), відкритість (замкнутість), схильність до ризику (обережність). Лагідність проявляється через витриманість (дратливість), поступливість (упертість). Добросовісність виявляється через акуратність (неакуратність), відповідальність (невідповідальність), обов’язковість (необов’язковість). Емоцій-ну стійкість пов’язують із спокійністю (тривожністю), врівноваженістю (неврівноваженістю), мінорністю (мажор-ністю). І, нарешті, такий фактор-риса, як культура, розгляда-ється через інтелектуальну розвиненість (нерозвиненість), тонке почуття (грубість), любов до мистецтва (байдужість до нього).

На думку одного із сучасних російських учених В.Леднєва, структура особистості включає в себе три групи елементів: механізми психіки, досвід особи та її типологічні властивості. Механізми психіки характеризуються особливостями сприйняття людини, мови і мислення, пам’яті та психомоторики. Досвід включає в себе певну спрямованість особи, її пізнавальні якості, трудові, комунікативні та естетичні характеристики, а також фізичну підготовку людини, її знання, уміння, навички. Типологічні властивості особистості він пов’язує з характером людини, її темпераментом, задатками і здібностями. Учений підкреслює, що всі ці сторони особистості взаємопов’язані і часто перетинаються. Усі вони певною мірою вивчаються як соціологією, так і психологією. Оскільки соціологія цікавиться найбільше соціально-типовими виявленнями особистості, вона, розглядаючи сутність і структуру особистості, вивчає різні типи особистостей, обумовлені різним співвідношенням внутрішніх компонентів її структури.

Типологізація особистості

Питання про типологізацію особи − одне з основних у цій спеціальній соціологічній теорії. Типологія, як відомо, є методологічним прийомом, що базується на правильному розумінні співвідношення загального, особливого та одиничного. Він дає можливість розкрити в особі суттєве, типове, котре формується під впливом різних факторів. Науковці вважають, що типологізація дає змогу передбачити тенденції розвитку особистостей різного типу, виявити їх співвідношення в суспільстві і через це підійти до пізнання закономірностей розвитку особи як суспільного явища.

Різне сполучення тих або інших властивостей у різних комбінаціях чи висунення однієї риси як такої, що переважає, дозволяє визначити типове в особистості. Російський учений В.Ядов у зв’язку з цим відзначає, що типологізація має значну перевагу над багатьма чисто емпіричними прийомами узагальнення.

Що являє собою типологізація? Типологізація − це розподілення маси об’єктів на групи за кількома критеріями або системою критеріїв. Залежно від специфіки цих критеріїв розрізняють кілька видів типологізації, і насамперед психологічну й соціальну. У першому випадку за основу беруться психологічні властивості особистостей, у другому − ті чи інші їх соціальні характеристики. Розглянемо приклади обох видів типологізації.

Різні психологічні типи особистостей були, наприклад, виділені американським психологом Г.Айзенком на основі таких психологічних властивостей особистості, як екстраверсія − інтроверсія – нейротизм. Екстраверсія − це спрямованість особистості на людей, що її оточують, зовнішній світ та події в ньому. Інтроверсія − протилежна властивість людини, яка означає спрямованість особистості на її внутрішній світ, нейротизм − поняття, тотожне тривожності, що проявляється як емоційна нестійкість, напруження, емоційна збудливість. Ці властивості, за Айзенком, складають структуру особи і генетичне зумовлені, оскільки пов’язані з особливостями нервової системи і діяльності головного мозку.

Чим характеризуються екстраверти та інтроверти як специфічні типи особистості? Екстраверти − це особистості, що спрямовані назовні, вимагають постійної стимуляції з боку зовнішнього середовища, їм властивий потяг до нових вражень; такі люди мають потребу в компанії, для них характерні розкутість поведінки, вони товариські, безтурботні, балакучі і в той же час імпульсивні, іноді агресивні, їх почуття, емоції не завжди підлягають контроль. Вони легко встановлюють контакти з різними людьми. Мислять асоціативно, швидко, образно, хоча й поверхово.

Інтроверти − це особистості, спрямовані всередину себе, їх набагато менше займає зовнішній світ. Вони вразливі, не товариські, уникають гомінких компаній, їх характеризує повільність, серйозність; вони добре контролюють свої емоції. У них небагато друзів, але вони віддані їм. Цей тип людей планує свої дії та вчинки, шукає зв’язки, загальні закономірності явищ і процесів. Вони нелегко подають нові ідеї, важко вступають у контакт. Проявляють зайву сором’язливість, нерішучість, але високе почуття відповідальності.

Поряд із вираженими екстравертами та інтровертами існують люди, що належать до проміжного типу особи; вони характеризуються набором якостей першого і другого типу людей.

Використовуючи показник екстраверсії-інтроверсії-нейротизму, Айзенк виділив чотири групи людей за їх темпераментом: меланхоліки, флегматики, холерики, сангвініки.

Соціальна типологізація здійснюється на основі різних критеріїв, які характеризують соціальні властивості та характеристики людини. До них можна віднести, наприклад, ставлення до роботи, політичну та соціальну активність людей, релігійність особистості тощо. В одному з досліджень була зроблена типологізація сучасного студентства на основі ставлення до навчання. Були виділені пять основних типів студентів. Серед них:

І. Студенти, які прагнуть оволодіти знаннями, методами самостійної роботи, набути професійні знання та навички, шукають засоби раціоналізації навчальної діяльності. Навчальна діяльність для них − це необхідний шлях до оволодіння обраною професією. Вони відмінно вчаться з усіх предметів навчального циклу, їх інтереси торкаються широкого кола знань, вони активні в навчанні, аналізують, співвідносять, активно шукають докази.

ІІ. Студенти, що прагнуть набути знання в усіх сферах навчальної діяльності. Вони захоплюються багатьма видами діяльності, але їм швидко набридає глибоко вникати в сутність того, що вивчається, через це вони часто обмежуються поверховими знаннями. Вони не витрачають багато зусиль на конкретні справи. Учаться добре, іноді отримують незадовільні оцінки з предметів, які їх не цікавлять.

ІІІ. Студенти, які виявляють інтерес до своєї професії, тому навчальна діяльність обмежується вузько професійними рамками. Вивчають багато спеціальної літератури, але не виявляють належного інтересу до суміжних наук і дисциплін навчального плану.

ІV. Студенти, які непогано вчаться, але до навчальної програми ставляться вибірково. Виявляють інтерес лише до тих предметів, які їм подобаються. Вони несистематично відвідують навчальні заняття, часто пропускають лекції, семінари, практичні заняття, їх професійні інтереси ще не сформовані.

V. Ледарі та нероби. У вуз прийшли за настійною вимогою батьків або „за компанію” з товаришами чи для того, щоб не працювати, не йти в армію тощо. До навчання байдужі, постійно пропускають заняття, мають заборгованості.

Існують і деякі інші підходи до типологізації студентства. Вони мають не тільки теоретичне значення, а й практичну користь. Наприклад, для організації диференційованого навчання важливо знати, до якого типу особистості відносяться конкретні студенти, який тип студентів переважає в групі або на курсі, факультеті, інституті. При організації навчального процесу така інформація допоможе організувати більш ефективне навчання для різних студентів, урахувати індивідуальні особливості яких не завжди можливо в наших умовах.

На думку деяких учених, основою для певної типологізації особистості може стати й етнічний критерій, тобто належність людини до певного етносу. Учені вважають, що кожна етнічна група має свої специфічні характеристики і властивості, які проявляються в більшості її представників. Хоч ця точка зору і викликає певні сумніви, проаналізуємо головні ідеї цього підходу.

Як відзначають дослідники, на першому українському педагогічному конгресі, організованому в 1935 році товариством „Рідна школа”, український учений Яким Ярема зробив доповідь „Українська психіка в її історично-культурних проявленнях”. Тут був представлений оригінальний підхід до визначення особливостей людей, що належать до окремих націй, залежно від того, що переважав у їх особистості: екстраверсія або інтроверсія, світ об’єктів чи світ суб’єктів.

На думку Яреми, у характері римлян переважала екстраверсія, в індусів − інтроверсія, у греків же спостерігалося поєднання обох типів, подібне поєднання проявлялося в німців. В американців психологія має екстраверсівний характер: дух американізму, відзначає Ярема, − це спрямування до сили, багатства, удосконалення навколишнього світу. Учений вважав, що психологічні особливості українського народу ближчі до індуїзму, ніж до американізму.

Я.Ярема підкреслював, що психологічні особливості різних народів виявляються в їх релігії. Вона також може бути екстраверсивною або інтроверсивною. Це відобразилося, на його думку, у відмінностях українського та російського православ’я, а також у відмінностях українського православ’я і польського католицизму. Російське православ’я стало на службу політиці, а українське було більш нейтральним у ставленні до неї. Учений пише, що український народ пройнявся більше етичним духом християнства, ніж можливістю утвердження через нього державної влади. Політичну спрямованість польського католицизму він також пов’язує з особливостями народної психіки. Так, для П.Скарги, вождя агресивного католицизму, головне − добро та слава Польщі, а для І.Вишенського релігія − це духовний зміст особи.

Я.Ярема, спираючись на власні соціально-психологічні дослідження з історії культури українського народу, на роботи М.Костомарова, В.Липинського та інших учених, робить спробу визначити риси психічного складу українського народу, його характеру, а значить − і характеру особистості українця. Серед них він називав такі риси:

1. Перевага емоцій над волею та інтелектом, легка запальність і скоре вистигання.

2. Сентиментальність, чутливість, ліризм, що виявляються в естетизмі народного життя та обрядовості.

3. Егоцентризм, прагнення особистої свободи без належних поривань до державності (елементи державницьких імпульсів, на його думку, приносили вихідці зі шляхти − П.Сагайдачний, Б.Хмельницький, І.Виговський, І.Мазепа і П.Орлик).

4. Анархічний індивідуалізм, який є найбільшим ворогом єднання (рідко яка країна має таких сміливих людей, як Україна, але ніде так марно ця сміливість не витрачається).

5. Миролюбність, відсутність нахилу до насильницької експансії (польської, російської).

6. На російському ґрунті взяв гору принцип загальності на противагу особистості. Українська ж свободолюбність особи вела до демократизму, вільних об’єднань, федеративної форми суспільного життя.

На думку сучасних дослідників, близькими до тверджень Я.Яреми були ідеї іншого українського вченого того часу − Г.Ващенка, який досліджував психологічні особливості українців як особливого психологічного типу особистості. Він відзначав схильність українців до синтетичного мислення, яке є однією з важливих умов творчості. На його думку, народні українські пісні свідчать про багатство і красоту почуттів народу. Цей учений вважав, що українців відрізняє акуратність, чемність, гостинність, високі моральні якості. Як і Ярема, він відзначав індивідуалізм українців (як він пише − індивідуалізм з елементами аристократизму).

Г.Ващенко зазначав, що індивідуалізм українця при несприятливих умовах політичного і суспільного життя перетворюється на егоїзм, характеризується замиканням у коло вузьких особистих інтересів, нехтуванням суспільними інтересами. Цей егоїзм, за його свідченням, набуває різних форм, як наприклад, ренегатство, кар’єризм, байдужість до всього, що виходить за рамки власних інтересів. Характерною формою українського егоїзму є „амбіціонерство”. За відсутності високої життєвої мети „амбіціонерство” українця іноді набуває дріб’язкового характеру.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.137.159 (0.014 с.)