Погляди вітчизняних учених неї психологічну структуру особистості

У вітчизняній психології робилися неодноразові спроби розробки теоретичних основ психологічної структури особистості. Найчастіше вони здійснювалися в руслі розробки загальної теорії особистості (Л. С. Виготський, Д. М. Узнадзе, О. М. Леонтьєв, О. Р. Лурія, В. Г.Ананьєв, В. М. М'ясіщев, Л. І. Божович, В. В. Давидов, 0. В. Запорожець, П. Я. Гальперін та ін.). У наш час найбільш поширеними є теоретичні розробки структури особистості С. Л. Рубінштейна, К. К. Платонова, О. Г. Ковальова, А. В. Петровського.

Напрям досліджень структури особистості у радянській психології багато в чому визначило таке твердження С. Л. Рубінштейна: "Виокремлюють різні сфери рис, які характеризують різні аспекти склистості, але при всьому розмаїтті, несхожості й суперечливості, основні властивості особистості взаємодіючи між собою у конкретній діяльності людини і взаємопроникаючи одна в одну, об'єднуються е реальній особистості. Тому хибним є той погляд, за яким цілісність особистості виражається в аморфній єдності, що перетворює її вигляд на безформну туманність, так і інший, протилежний до нього, який бачить в особистості окремі риси і, втрачаючи будь-яку справжню, внутрішню єдність особистості, марно потім шукає "кореляцій" між зовнішніми виявами цих рис".

Одним із пертих дослідників, які застосували наведене твердження Рубінштейна в описі структури особистості, став О. Г. Ковальов, який зазначав у другому виданні своєї монографії: "Із психічних про цесів на тлі станів утворюються властивості особистості. У процесі діяльності властивості певним чином пов'язуються одна з одною відповідно до вимог діяльності й утворюють складні структури, до яких ми відносимо темперамент (система природних властивостей), спрямованість (система потреб, інтересів, ідеалів), здібності (ансамбль інтелектуальних, вольових і емоційних властивостей), характер (синтез відносин і способів поведінки)".

Подальший розвиток уявлень про структуру особистості представлено у працях Б. Г. Ананьєва і В. С. Мерліна, присвячених проблемі індивідуальності. У праці "Людина як предмет пізнання" Ананьєв так визначає свій підхід: "Окрему людину як індивідуальність можна зрозуміти лише як єдність і взаємозв'язок ЇЇ властивостей як особистості, суб'єкта діяльності, у структурі яких функціонують природні властивості людини як індивіда. Інакше кажучи, індивідуальність людини можна зрозуміти лише за умови повного набору характеристик людини. Отже, людина як вид і як людство (суспільство в його історичному існуванні) становить підставу для будь-якого визначення станів кожної окремої, одиничної людини, яка є індивідом, особистістю й індивідуальністю".

Мерлін, один із послідовників Ананьєва, розвиваючи теорію інтегральної індивідуальності, спеціально підкреслював, що "структуру особистості не можна характеризувати як систему, котра складається з різних груп психічних властивостей: темпераменту, характеру, здібностей і спрямованості. Одні з них (властивості темпераменту) взагалі не є властивостями особистості; інші ж (характер, здібності та спрямованість) являють собою не різні "підсистеми", а різні функції тих самих властивостей особистості".

У працях Ананьєва, Мерліна та їхніх послідовників накопичено великий емпіричний матеріал щодо зв'язків між елементами розглянутих структур. Тут здійснено спроби аналізу процесу формування властивостей індивідуальності й особистості залежно від їхньої належності до тієї або іншої підструктури.

Найдокладніше проблему структури особистості відображено у працях К. К. Платонова. Проаналізувавши сучасні дослідження і провівши порівняння слів російської, грузинської й болгарської мов, які використовуються для опису особистісних властивостей, Платонов висунув ідею ієрархічної структури особистості, підсистеми якої він розглядає "як рівні ієрархічної градації, в якої нижчі ступені керовані (субординовані) вищими і підпорядковані їм, а вищі, включаючи в себе нижчі й спираючись на них, не зводяться до їх суми, тому що переходи від рівня до рівня здійснюються як стрибки на основі появи системних якостей ".

Крім згаданих авторів, проблеми структури особистості в різних аспектах розглядали у своїх працях Л. І. Анциферова, Л. І. Божович, Б. В. Зейгарник, О. М. Леонтьев, Б. Ф. Ломов, В. М. М'ясищев, В. М. Русалов тощо.

Загальним недоліком більшості з цих праць, присвячених проблемі структури особистості, є недостатнє підкріплення теоретичних положень результатами емпіричних досліджень. Однією з основних причин такого становища, безумовно, було ідеологічне спрямування самого терміна "особистість" ("гармонійна, всебічно розвинута особистість", "нова історична спільність людей - радянський народ", "радянська людина може все" та ін.).

Цілком очевидно, що об'єктивний природничо-науковий підхід до дослідження такого роду "святинь" був неможливим. Не могло не позначитися на стані прикладних досліджень і негативне ставлення до тестів та інших психометричних методів, характерне для радянської психології після постанови ЦК ВКПБ 1936 р. "Про педологічні перекручення в системі Нарком просі в".

 

Ленінградська школа

Концепція "людинознавства" Б. Г. Ананьєва

 

В. Г. Ананьєв (1907-1972) виступав за цілісний підхід до проблем психіки, що дозволило йому переглянути дослідження дитячого розвитку, включивши їх в загальну картину цілісного життєвого циклу людини. Багато закономірностей психічного становлення особистості Ананьєв пояснював взаємовпливом онтогенетичного і біографічного розвитку. За Ананьєвим, еволюція людини - це єдиний процес у всій множинності її станів і властивостей, детермінований історичними умовами життя людини у суспільстві. Вчений одним із перших почав вивчати проблеми зрілості і старіння. У дослідженнях Ананьєва були отримані дані про гетерохронність і нерівномірність психічного розвитку, особливості перебігу психічних процесів у період зрілості. Вчений розробляв питання про співвідношення понять індивідуальності, особистості, суб'єкта.

Індивідуальність - це продукт злиття соціального і біологічного у індивідуальному розвитку людини. Індивідуальність спрямовує розвиток індивіда, особистості і суб'єкта в загальній структурі людини, стабілізує її властивості і є важливим чинником високої життєздатності і довголіття.

Особистість - складова індивідуальності, її характеристика як суспільного індивіда, об'єкта і суб'єкта історичного процесу. Якщо особистість - "вершина" усієї структури людських властивостей, то індивідуальність - це "глибина" особистості та суб'єкта. Своєрідність і неповторність індивідуальності виявляються в співвідношенні відкритої і закритої систем, що розкривають людину як суб'єкта діяльності і суб'єкта психічної активності.

Як відкрита система, людина, знаходячись у постійній взаємодії з природою і суспільством, здійснює індивідуальний розвиток своїх властивостей і стає особистістю з її соціальними зв'язками. Але людина е і закритою системою унаслідок внутрішньо взаємопов'язаних властивостей особистості, індивіда і суб'єкта, що складають ядро його особистості. Неповторність індивідуальності виявляється в переході внутрішніх тенденцій і потенцій у продукти творчої діяльності особистості, що змінює навколишній світ і суспільний розвиток. Онтогенез індивідуальності - внутрішньо суперечливий і гетерохронний процес. Внутрішня суперечність розвитку особистості обумовлює зміну її суспільних функцій, ролей, станів, які, у свою чергу, підсилюють суперечність еволюції індивіда.

Особистість є продуктом життєвого шляху людини. Структура особистості не є сталою, а поступово складається в процесі її соціального розвитку. У структурі особистості Ананьєв розрізняв інтеріндивідну структуру як те соціальне ціле, до якого належить особистість з її суспільними зв'язками і взаєминами, та інтраіндивідну структуру що включає п'ять ієрархічно пов'язаних підструктур (психічні процеси; стани; властивості особистості; сенсорні і мнемічні функції; мотивація а потребами та установками), які є внутрішніми психічними утвореннями самої особистості.

Структура особистості будується одночасно за субординаційним принципом супідрядності загальних властивостей елементарним соціальним і психофізіологічним властивостям і координаційному принципу, при якому взаємодія корельованих властивостей поєднується з їх відносною автономією (наприклад, система ціннісних орієнтації, установок). Сукупність властивостей інтраіндивідної структури складає характер як систему властивостей особистості, її суб'єктного ставлення до суспільства, інших людей та власне до себе. Характер - це вершина особистісних властивостей.

Б. Г. Ананьєв відмовляється визнати ієрархію провідних типів діяльності, запропоновану О.М.Леонтьєвим. Він називає лише два види діяльності - пізнання і спілкування, що мають безпосереднє значення для розвитку людини на всіх етапах онтогенезу. Пізнання є основною формою діяльності індивіда саме внаслідок того, що пізнання є всесвітньо-історичним процесом цілеспрямованого і узагальненого віддзеркалення людьми об'єктивних законів природи, суспільства і самої свідомості. Спілкування, вважає Ананьєв, настільки ж є соціальним, наскільки і індивідуальним. Завдяки розвитку пізнання і спілкування в процесі виховання, їх взаємодії і злиття у різних формах і виникає така "синтетична" форма діяльності дитини, як ігрова. Усі форми гри, за Ананьєвим, є ті або інші інтеграції елементів пізнання і спілкування.

Психологія ставлень В. М. Мясіщева

Теорія Мясіщева (1892-1973) базується на ідеях Лазурського про класифікацію особистостей, згідно з типами їх ставлення до навколишньої дійсності. Основне положення теорії Мясіщева полягає в тому, що особистість, психіка і свідомість людини - це єдність відображення об'єктивної дійсності і ставлення людини до неї. Психологічні ставлення людини - це цілісна система індивідуальних, вибіркових, свідомих зв'язків особистості з різними сторонами об'єктивної дійсності: з явищами природи і світом речей; з людьми і суспільством; із собою як суб'єктом діяльності.

Вивчаючи людину з позиції її ставлення, ми визначаємо її змістовні зв'язки з довколишньою суспільною дійсністю. Поняття ставлення відображає, за Мясіщевим, внутрішню сторону зв'язку людини з дійсністю. Воно змістовно характеризує особистість як активного суб'єкта з його вибірковим характером внутрішніх переживань і зовнішніх дій, спрямованих на різні сторони об'єктивної дійсності. Діяльність і поведінка особистості визначаються її ставленням до різних сторін дійсності.

Ставлення особистості має певну структуру, окремі компоненти якої можуть виступати як аспекти ставлення, його сторони і види. Структура ставлення визначається декількома ознаками: вибірковістю, активністю, цілісністю, усвідомленістю. Найважливішими видами ставлень автор вважав потреби, мотиви, емоційні ставлення (приязнь-неприязнь, любов, симпатія-антипатія тощо). Домінуючим ставленням, яке визначає життєвий шлях особистості, є спрямованість.

Найвищий рівень розвитку особистості визначається рівнем свідомого ставлення до оточуючого світу і самосвідомістю, як свідомим ставленням власне до себе. Ставлення людини до себе визначається її ставленням до інших людей і їх ставленням до неї. Виходячи з цього, Мясіщев у типології характерів основне значення надає особливостям ставлень людини до інших.

За теорією Мясіщева, ставлення пов'язані з різними підструктурами особистості. Властивості темпераменту і характеру виявляються лише під час активного ставлення до об'єкта, який викликає реакцію. Здібності людини знаходяться в співвідношенні із схильностями, які є рушійною силою розвитку здібностей. Схильності - не що інше, як потреба у певній діяльності і позитивне ставлення до неї.

 

Московська школа

 

Культурно-історична теорія Л. С. Виготського

 

Л. С. Виготський (1896-1934) відомий як творець культурно історичної теорії розвитку психіки людини. Заслуга Виготського в тому, що він першим запровадив історичний принцип у психологію. Історичне вивчення зовсім не означає вивчення того чи іншого фактору у минулому, це використання категорії розвитку у дослідженні явищ. Отже, вивчати будь-що історично - означає вивчати це в розвитку. У своїй теорії вчений здійснює перехід до трактування соціального середовища не як фактора, а як джерела розвитку особистості. У розвитку дитини, стверджує Виготський, переплітаються дві лінії.

Перша - шлях природного дозрівання, друга - оволодіння культурними способами поведінки і мислення. Допоміжними засобами організації поведінки і мислення, які людство створило в процесі свого історичного розвитку, є системи знаків-символів (наприклад, мова, письмо, система числення тощо).

З позиції культурно-історичної концепції психічний розвиток особистості невіддільний від розвитку особистості й проходить декілька стадій. Початкова пов'язана з тим, що дорослий управляє поведінкою дитини, спрямовуючи реалізацію його "натуральних", мимовільних функцій. На другій стадії дитина сама стає суб'єктом і спрямовує поведінку інших (приймаючи їх об'єктом). На наступній стадії дитина починає застосовувати до самої себе (як до об'єкта) ті способи управління поведінкою, які інші застосовували до неї, а вона до них. Виготський вважає, що кожна психічна функція з'являється на сцені двічі - спершу як колективна, соціальна діяльність, а потім як внутрішній спосіб мислення дитини. Отже, головна закономірність онтогенезу психіки полягає в інтеріоризації дитиною структури її зовнішньої, соціальної діяльності, внаслідок чого психічні функції стають усвідомленими і довільними.

Інтеріоризуючись, "натуральні" психічні функції трансформуються і "згортаються", набувають усвідомленості і довільності. Потім, завдяки напрацьованим алгоритмам внутрішніх перетворень, стає можливим процес екстеріоризації - винесення назовні результатів розумової діяльності, що спочатку здійснювались як задум у внутрішньому плані. Висунення принципу "зовнішнє через внутрішнє" у культурно-історичній концепції розширює розуміння провідної ролі суб'єкта у різних видах активності - перш за все, в ході навчання і самонавчання. Процес навчання трактується як колективна діяльність, а розвиток внутрішніх індивідуальних властивостей особистості дитини здійснюється завдяки її співпраці з іншими людьми. Запровадження Виготським поняття зони найближчого розвитку дозволило завершити суперечку про пріоритети навчання або розвитку: лише те навчання є успішним, яке випереджує розвиток.

Психологічний вік за Виготським не зводиться до суми окремих психічних процесів, це не календарна дата, а відносно завершений цикл розвитку особистості, що має свою структуру і динаміку. Для встановлення етапів психічного розвитку Виготський запропонував три критерії: соціальна ситуація розвитку, особистісне новоутворення, провідна діяльність. Соціальна ситуація розвитку - це особливі поєднання внутрішніх процесів розвитку і зовнішніх умов.

Включає вимоги дорослих, їх очікування щодо дитини; забезпечення матеріальних умов, особливості взаємин оточуючих. Провідна діяльність - діяльність, що обумовлює головні зміни психічних особливостей дитини в даний період її розвитку. У межах провідної діяльності виникають нові види діяльностей, та інші новоутворення. Новоутворення - центральні психічні зміни, які виникли в провідній діяльності і характеризують перебудову особистості на новій основі, Новоутворення якісно змінюють психологічне функціонування особистості.

У своєму розвитку особистість переживає ряд змін, що мають стадіальну природу. Більш-менш стабільні процеси розвитку змінюються критичними періодами у житті особистості, під час яких відбувається бурхливе формування психологічних новоутворень. Вікові кризи характеризуються єдністю негативної (деструктивної) і позитивної (конструктивної) сторін. Вони знаменують собою перехід до якісно нових рівнів на шляху подальшого розвитку дитини. Неблагополуччя дитини під час кризи не закономірність, а швидше показник негнучкої педагогічної системи, яка не встигає за швидкою зміною особистості дитини.

Особистість у теорії діяльності О. М. Леонтьєва

У працях 0. М. Леонтьєва (1903-1979) отримали подальший розвиток положення, висловлені Л. С. Виготським. О. М. Леонтьєв визначав особистість як цілісне утворення, яке є відносно пізнім продуктом (^спільно-історичного й онтогенетичного розвитку людини. Людина вступає в історію як індивід, наділений природними властивостями і здібностями, а особистістю вона стає лише будучи суб'єктом суспільних стосунків. Згідно теорії Леонтьєва, особистість характеризують тільки ті психічні процеси й особливості, які сприяють здійсненню її діяльності. Ієрархія діяльностей утворює ядро особистості. Основною характеристикою особистості є самосвідомість, тобто усвідомлення людиною себе в системі суспільних стосунків.

Кожному віковому періоду розвитку особистості, за теорією діяльності, відповідає певний вид діяльності, який набуває провідного значення у формуванні нових психічних процесів і властивостей особистості. Розробка проблеми провідної діяльності стала фундаментальним вкладом Леонтьєва в дитячу і вікову психологію. Вчений не лише охарактеризував зміну провідних діяльностей у процесі розвитку дитини, але і започаткував вивчення механізмів цих змін, перехід однієї провідної діяльності у іншу.

Провідною діяльністю Леонтьєв називає діяльність, що має наступні три ознаки. По-перше, це діяльність, у формі якої виникають і всередині якої диференціюються інші, нові види діяльності. По-друге, це діяльність, у якій формуються або розвиваються психічні процеси (мислення, сприйняття, пам'ять і так далі). По-третє, це діяльність, від якої залежать основні психологічні зміни особистості у даний період розвитку.

Леонтьєв виділяє три основних параметри особистості: широта зв'язків людини зі світом, рівень їх ієрархізованості та загальна структура. Людина живе в реальності, що дедалі більше розширюється для неї. Багатство зв'язків індивіда з оточуючим світом породжує особистість. Ієрархії мотивів та діяльностей особистості утворюють відносно самостійні одиниці її життя. Внутрішні співвідношення головних мотиваційних ліній у сукупності діяльностей людини характеризують загальний "психологічний профіль" особистості.

Психологічні підструктури особистості - темперамент, потреби і потяги, емоційні переживання та інтереси, навички та звички, моральні риси характеру тощо - виявляють себе в умовах життя особистості. Важливою є думка Леонтьєва про те, що особистість розвивається не в межах задоволення потреб людини, а у творчості, яка не знає меж.

Особистість у теорії С. Л. Рубінштейна

С. Л. Рубінштейн (1889-1960) розглядав особистість у контексті розроблених ним принципів детермінізму та єдності свідомості і діяльності. Особистість визначається своїм ставленням до навколишнього світу, до суспільного оточення, до інших людей. Це ставлення реалізується в діяльності людини. Завдяки діяльності люди пізнають і змінюють світ, природу, суспільство. Особистість формується у взаємодії з навколишнім середовищем, тому таке велике значення для розуміння особистості має діяльність. Особистість - це реальний індивід, жива, діюча людина, яка є носієм суспільних стосунків. Особистість неможлива поза психікою, поза свідомістю. Усі психічні явища і процеси органічно вплітаються в цілісне життя особистості, оскільки основна "їхня життєва функція полягає в регуляції діяльності людини. Зумовлені зовнішніми впливами, психічні процеси особистості самі опосередковують поведінку і діяльність, залежність суб'єкта від об'єктивних умов.

За теорією С. Л. Рубінштейна, людина є не лише суб'єктом діяльності і пізнання, але і суб'єктом життєдіяльності. Життєдіяльність - не лише сума пізнання, діяльності і спілкування. Під час життя людина стикається з різними проблемами. Вони виникають у ставленні до добра і зла, смерті і безсмертя, необхідності і свободи. Особливість людини як суб'єкта життя полягає в її здатності вирішувати життєві суперечності.

На відміну від більшості гносеологічно орієнтованих концепцій свідомості, що зводять її до віддзеркалення дійсності, Рубінштейн розглядає свідомість як виявлення ставлення суб'єкта до оточуючого світу, як можливість його самовизначення. У ході розвитку свідомості особистості виникає самосвідомість. Етапи розвитку самосвідомості є етапами розвитку безпосередніх зв'язків з навколишнім світом, опанування цих зв'язків і стосунків за допомогою дій. Людина усвідомлює себе лише у взаєминах з іншими людьми. Самосвідомість - це переосмислення свого життя.

 

Прослідковуючи єдність свідомості й діяльності, Рубінштейн показав, що свідомість, як вищий психічний процес, здійснює щонайменше три взаємообумовлені функції: регуляцію психічних процесів, регуляцію взаємин, регуляцію діяльності і всього життя суб'єкта.

Фундаментальне значення має положення С. Л. Рубінштейна про багатоплановість психічного, багаторівневість перебігу психічних процесів. В "Основах загальної психології" особистість визначається єдністю трьох компонентів - що людина хоче (спрямованість), що вона може (здібності, обдарування) і яка вона є (характер). Ці модальності утворюють ціле, але не зафіксоване, не статичне: у життєдіяльності людина виявляє свою спрямованість, реалізує здібності, формує характер.

Характеристика особистості включає також її ідеї, принципи, на основі яких здійснюється оцінка власних і чужих учинків. До структури особистості, на думку Рубінштейна, входять і пізнавальні процеси, без яких неможливі діяльність і поведінка людини. Багатоплановість, цілісність психічного устрою особистості зберігаються завдяки взаємозв'язку всіх його властивостей і тенденцій.

 

Київська школа

Концепція особистості Г. С. Костюка

 

Видатний український психолог Г.С. Костюк (1899-1982) зробив значний внесок у психологічну теорію особистості. За його концепцією, індивід стає суспільною істотою, особистістю тоді, як у нього формуються свідомість і самосвідомість, утворюється система психічних властивостей, здатність брати участь у житті суспільства, виконувати соціальні функції.

Об'єктивна соціальна сутність особистості завжди реалізується суб'єктивними психічними засобами. Одночасно соціальне, яке зумовлює психічне в людини, визначає її соціальні взаємини з іншими людьми.

Психічна діяльність особистості відбувається в результаті інтеграції психічних процесів та властивостей і здійснюється нейрофізіологічними механізмами. Останні є системою, що у своєму функціонуванні залежить від тих систем організму, які складаються з біохімічних, біофізичних та інших компонентів. Між психічним і фізіологічним існують складні стосунки. Психічне не тільки реалізується фізіологічним, а й зазнає змін залежно від перебігу функціонування фізіологічних механізмів.

Особливості нейродинаміки відіграють суттєву роль у становленні індивідуальної своєрідності особистості. Проте, особистість може усвідомлювати власні недоліки і певною мірою компенсувати їх. Наприклад, стримувати афективність, імпульсивність свого темпераменту тощо.

Слід розрізняти поняття "індивід" та "особистість". Людина є індивідом на всіх етапах онтогенезу і за всіх умов, а особистістю стає і може перестати бути нею.

Необхідно долати абсолютне протиставлення природного і суспільного, біологічного і соціального в житті особистості. Немає суспільного, соціального без природного, біологічного, як немає суспільства поза індивідами, які в ньому взаємодіють.

Найпродуктивнішим, на думку Г. С. Костюка, є підхід до проблеми структури особистості, який базується на аналізі її діяльності. Адже суспільні умови визначають психічні властивості особистості лише через дії самого індивіда.

Зв'язок між діяльністю особистості та її психічними властивостями складний і багатозначний. У тій самій діяльності, навчальній або трудовій, психічні властивості нерідко формуються по-різному. Якості особистості, що виникають під час діяльності, включаються у структуру її подальшої діяльності, зазнають змін, диференціюються та інтегруються і стають компонентами більш складного цілого, яким еструктура особистості. Остання постає при цьому як стійка й динамічна система психічних властивостей.

Структуру особистості утворюють різні психічні властивості. Це передусім свідомість і самосвідомість. Індивід стає особистістю, оскільки він усвідомлює навколишнє буття і себе самого, своє ставлення до нього, свої функції та обов'язки. Формою існування свідомості е насамперед знання. Вони входять у систему психічних властивостей як певна підсистема, що характеризує освіченість особистості.

Крім того, важливою підсистемою структури особистості є спрямованість її діяльності, яка визначається потребами й інтересами, ціннісними орієнтаціями, цілями та установками, моральними та іншими почуттями. Особистість характеризується й тим, як вона здійснює свої потяги, реалізує свою цілеспрямованість, якими вміннями, здібностями та вольовими якостями володіє.

Структура особистості - ієрархічне утворення, куди входять підструктури різного онтогенетичного віку. Ці підструктури входять у загальну організацію особистості як суб'єкта спілкування, пізнання і праці.

Особистість являє собою діалектичну єдність різноманітних та взаємопов'язаних психічних процесів і властивостей. Як систему, що сама себе регулює та вдосконалює, її характеризує єдність протилежних тенденцій і процесів - інтеріоризації та екстеріоризації, диференціації та інтеграції, потяг до спілкування та до усамітнення, відокремлення тощо. Важливою є проблема джерел і характеру суперечностей особистості, їхньої ролі у формуванні особистості та шляхів подолання.

Динамічність і стійкість особистості дають їй змогу бути незалежною від безпосередніх впливів ззовні, змінювати середовище відповідно до своїх намірів і планів, створювати умови для власного розвитку.