Змістовий модуль 1. Особистість як об’єкт психологічного пізнання. Індивідуальні властивості особистості

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1. ОСОБИСТІСТЬ ЯК ОБ’ЄКТ ПСИХОЛОГІЧНОГО ПІЗНАННЯ. ІНДИВІДУАЛЬНІ ВЛАСТИВОСТІ ОСОБИСТОСТІ

Тема 1. Сутність поняття "особистість" у психології. Предмет психології особистості

 

Питання лекції

1. Співставлення понять індивід, людина, особистість, індивідуальність

2. Коротка історія досліджень особистості

3. Психологія особистості як дисципліна

4. Методологія експериментальних досліджень особистості

Співставлення понять людина, індивід, індивідуальність,

Особистість

 

Слово особистість (англ."personality") в англійській мові походить від латинського "persona". Спочатку це слово означало маски, які надягали актори під час театральної вистави в давньогрецькій драмі. Раб не розглядався як персона, для цього треба бути вільною людиною. Вираження "втратити обличчя", що є в багатьох мовах, означає утрату свого місця і статусу у певній ієрархії. У російській мові здавна вживається термін "личность "(від"лик") для характеристики зображення обличчя на іконі.

Потрібно відзначити, що в східних мовах (китайській, японській) поняття особистості пов'язується не тільки і не стільки з обличчям людини, але й з усім тілом. У європейській традиції обличчя розглядається в опозиції з тілом, тому що обличчя символізує душу людини, а для китайського мислення характерне поняття "життєвість" куди входять і духовні, і тілесні якості.

Таким чином, з самого початку в поняття "особистість'' був включений зовнішній поверхневий соціальний образ, який приймає людина, коли грає певні життєві ролі, - якась "личина'', суспільне обличчя, звернене до навколишніх. Звідси випливає, що поняття "особистість'', в першу чергу, пов'язано з соціальною сутністю людини.

Слово "особистість'' широко використовується в повсякденному спілкуванні поряд з поняттями "людина'', "індивід'', "індивідуальність'', які, однак, не є тотожними. Необхідно провести розмежування між ними, щоб визначити поняття " особистість''.

Поняття людини значно ширше за поняття особистості, бо включає у себе велике коло соціальних і біологічних ознак - аопологічних, етнографічних, культурних та ін. Слід адекватно співвідносити поняття людини й особистості. Людина як соціальна біологічна істота є носієм особистості.

Людина – біосоціальна істота, яка володіє членороздільною мовою, свідомістю, вищими психічними функціями (абстрактно-логічне мислення, логічна пам’ять і т. д.), здатна створювати знаряддя праці та використовувати їх в процесі суспільної праці.

На питання "Що таке людина?" Платон відповів: "Це - тварина, що ходить на двох ногах". Обміркувавши зауваження, що й птахи ходять на двох ногах, мислитель додав: "але без пір´я". Тоді жартівники підкинули вченому обскубаного півня, на шиї якого висіла дощечка з написом: "Людина, за Платоном". Цей історико-філософський жарт свідчить про складність, багатовимірність, багатоаспектність людини.

Поняття "людина'' використовується як гранично загальне поняття для характеристики загальних, притаманних усім людям якостей і здібностей.

Використовуючи це поняття, психологи наголошують, що людина одночасно є біологічною і соціальною істотою, яка своєю життєдіяльністю впливає на навколишнє середовище.

Основні характеристики людини:

‒ особлива будова організму;

‒ здатність до трудової діяльності;

‒ наявність свідомості.

Людина як окрема істота визначається поняттям "індивід". Дослівно воно значить неподільну частку якогось цілого.

Індивід – біологічний організм, носій загальних спадкових якостей біологічного виду людина, представник людського роду – homo sapiens.

Будь-яка людина – індивід, незалежно від рівня її фізичного і психічного здоров’я. Індивідами ми народжуємося.

Цікаво відзначити, що латинський термін "homo" близьке до поняття "гумусу" (ґрунту, пороху), з якого зроблений людина, а в європейських мовах "man" виробляється від "manus" (рука). У російській мові слово "человек" має корінь "чоло", тобто чоло, верхня частина людської істоти, що наближає його до творця.

Тільки індивідні якості (приманні людині задатки, анатомо-фізіологічні передумови) закладають підвалини особистості.

Загальні характеристики індивіда:

‒ цілісність психофізичної організації організму;

‒ стійкість по відношенню до навколишньої дійсності;

‒ активність.

Інакше, можна сказати, що індивід - це " конкретна людина'' від народження до смерті. Індивід - початковий стан людини в філогенетичному та онтогенетичному розвитку.

Термін "індивід" застосовується в тих випадках, коли людину розглядають як одного з багатьох представників певної спільності (групи, колективу, виду) без вказівки на особливі якості і умови діяльності.

Особистість же розглядається як результат розвитку індивіда, втілення власне людських якостей. Особистість - це соціальна сутність людини. Дотепер ще не склалося досить обґрунтованого і загальноприйнятого визначення, багатозначність змісту цього поняття обумовлена широкоаспектністю проявів особистості, різноманіттям її становлення і розвитку.

З усього безлічі визначень, які даються в психології особистості, можна вибрати декілька. З точки зору І.С. Кона, "поняття особистості означає людського індивіда як члена суспільства, узагальнює інтегровані в ньому соціально значущі риси"; на думку К.К. Платонова, особистість - це "людина як носій свідомості"; згідно Б.Г. Ананьєву, "особистість – це суб'єкт суспільної поведінки і комунікацій"; за К. Ясперсом, "індивіда називають особистістю в тому випадку, коли він має почуття самодостатнього існування, почуттям власного, неподільного Я".

Таким чином, особистість - це конкретна людина, яка є носієм свідомості, здатна до пізнання, переживань, перетворення навколишнього світу і будує певні відносини з цим світом і зі світом інших особистостей.

Особистість розглядається як втілення в конкретній людині соціальних якостей, які купуються в процесі діяльності та спілкування з іншими індивідами. Особистістю не народжуються, особистістю стають.

Отже, у цілому поняття особистості використовується для позначення особливостей, якостей, станів індивіда, обумовлених його предметною діяльністю і спілкуванням з іншими людьми.

Якщо уявити неймовірне: в наслідок якихось драматичних подій зникли створені людством культура, мистецтво, наука, техніка, різноманітний предметний світ, інститути людської соціалізації, а маленькі діти залишилися в цих умовах без дорослих, які втілюють у своїй спільній діяльності суспільні стосунки, то розвиток індивіда за антропологічним типом припинився, став неможливим, а в кращому випадку пішов шляхом, характерним для тваринного світу. Зрозуміло, що про розвиток особистості в цих умовах зайве говорити.

Про це свідчать факти з життя дітей, які змалку потрапили до тваринних зграй. Такі діти хоч і народилися індивідами, але їхній розвиток був деформований у середовищі тварин. Тому ці діти не стали людьми, їх так і не вдалося повернути на шлях людського розвитку. Ці факти доводять вирішальну роль соціального оточення, культурно-історичного середовища та властивих людині засобів соціалізації індивіда, творення особистості.

Індивідуальність. Набагато більш змістовний інший термін "індивідуальність", що означає унікальність і неповторність людини у всоьму багатстві її особистісних якостей і властивостей. Людина виступає спочатку як “особистість”, "випадковий індивід" (Маркс), потім як соціальний індивід, персоніфікована соціальна група, і потім як особистість.

За допомогою поняття " індивідуальність'' найчастіше підкреслюється неповторність та унікальність кожної людини. З іншого боку, в індивідуальності ми зустрічає ті якості особистості та індивідуальні властивості, які є у всіх, але мають різну ступінь вираженості і утворюють поєднання. Всі індивідуальні якості проявляються в різних способах поведінки, діяльності, спілкування.

Згідно С.Л. Рубінштейну, "властивості особистості ніяк не зводяться до її індивідуальних особливостей. Вони включають і загальне, і особливе, і одиничне. Особистість тим значніша, чим більше в індивідуальному ламанні представлено загальне".

Індивідуальність - не просто "атомарність" людини, скоріше характеристика її одиничності і своєрідності, що виводять за рамки цієї одиничності. Інакше індивідуальність людини не відрізнялася б від індивідуальності скажемо стільця чи столу. Добре сказав з цього приводу сучасний німецький філософ Ю. Хабермас, "моя концепція мене самого" має сенс лише тоді, коли людина визнається і як взагалі особистість, і як саме індивідуальна особистість.

Рис. 1. Співвідношення понять “людина”, “індивід”, “особистість” та “індивідуальність”

Таблиця 1.

Приклади співвідношень понять, “індивід”, “особистість” та “індивідуальність”

 

Таким чином, поняття особистість більш вузьке, акцентоване на суспільній суті людини. Іншими словами, особистість - та ж людина, тільки абстрагована від її біологічної, природної сторони (індивід них властивостей), яка розглядається як суспільна, соціальна істота. Це член суспільства, який виконує певні соціальні функції.

Структура характеру

Характер як одна з істотних особливостей психічного складу особистості є цілісним утворенням, що характеризує людське “Я” як єдине ціле. Розуміння характеру як єдності його рис не виключає виокремлення в ньому окремих ланок з метою глибшого пізнання його сутності. І. Павлов, не заперечуючи цілісності характеру, відстоював необхідність виокремлення його структурних компонентів. Якщо ви аналізуєте особистість, писав він, — ви повинні сказати, що за такими ось рисами її можна характеризувати як тиху, спокійну, химерну, ніжну тощо. Але якщо окремі частини уявити відокремлено, без їх взаємозв’язку, то характеру людини, звичайно, визначити не можна.

Потрібно брати систему рис і в цій системі аналізувати, які риси висуваються на перший план, а які — ледве виявляються, затираються.

Визначити структуру характеру означає виокремити в ньому провідні компоненти, без яких цілісність характеру уявити не можна.

У структурі характеру необхідно розрізняти зміст і форму. Зміст характеру особистості визначається суспільними умовами життя та виховання. Вчинки людини завжди чимось мотивуються, на щось або на когось спрямовуються. Але за формою наміри, прагнення реалізуються по-різному. Це залежить і від обставин, ситуацій, у яких перебуває людина, і від особливостей її характеру, передусім від темпераменту.

У структурі характеру виокремлюють такі його компоненти:

· спрямованість;

· переконання;

· розумові риси;

· емоції;

·волю;

· темперамент;

· повноту;

· цілісність;

· визначеність;

· силу.

Спрямованість є провідною в структурі характеру особистості. Вона виявляється у вибірковому позитивному або негативному оцінному ставленні до вчинків і діяльності людей і самої себе.

Переконання — знання, ідеї, погляди, що є мотивами поведінки людини, стають рисами її характеру й визначають ставлення до дійсності, вчинки, поведінку. Переконання виявляються в принципо вості, непідкупності та правдивості, вимогливості до себе. Людина з твердими переконаннями здатна докласти максимум зусиль для досягнення мети, віддати, коли потрібно, своє життя заради суспільних справ. Безпринципним людям, кар’єристам ці риси характеру не властиві.

Розумові риси характеру виявляються в розсудливості, спостережливості, поміркованості. Спостережливість і розсудливість сприяють швидкій орієнтації в обставинах. Нерозсудливі люди легко хапаються за будь-яку справу, діють під впливом першого імпульсу. Розумова ж інертність, навпаки, виявляється в пасивності, байдужості, повільності у прийнятті рішень або у поверховому підході до справ без урахування їх важливості.

Емоції стають підґрунтям таких рис характеру, як гарячковість, запальність, надмірна або вдавана співчутливість, всепрощення або брутальність, грубість, “товстошкірість”, нечутливість до страждань інших, нездатність співпереживати. Моральні, естетичні, пізнавальні, практичні почуття завдяки мірі вираженості в них емоцій можуть проявлятись або в екзальтації, або в спокійному, поміркованому ставленні до явищ природи, мистецтва, вчинків людей.

Воля в структурі характеру зумовлює його силу, твердість. Отже, воля, як вважають, є стрижневим компонентом сформованого характеру. Сильна воля робить характер самостійним, стійким, непохитним, мужнім, здатним досягати поставленої мети. Безвільні ж люди — слабохарактерні. Навіть при багатстві знань і досвіду вони нездатні на полягати на справедливості, виявляють нерішучість, боязливість.

Темперамент у структурі характеру є динамічною формою його прояву. Характер — це єдність типологічного і набутого за життя досвіду. Особливості умов життя, навчання та виховання формують різноманітне за змістом індивідуальне ставлення до явищ навколишньої дійсності, але форма прояву цього ставлення, динаміка реакцій особистості визначаються її темпераментом. Одні й ті самі переконання, погляди, знання люди з різним темпераментом виявляють своєрідно щодо сили, врівноваженості та рухливості дій.

Виокремлюючи в характері його структурні компоненти, треба мати на увазі, що характер — це сукупність усіх його структурних компонентів. Кожний структурний компонент характеру — спрямованість, інтелект, емоції, воля, темперамент — інтегративно виявляється певною мірою в кожній рисі характеру, як і в характері загалом. Тому не можна говорити про світоглядні, інтелектуальні, емоційні, вольові риси характеру. Характер як своєрідне стійке, цілісне ставлення особистості до різних аспектів дійсності може бути стійким або нестійким, повним, цілісним, визначеним або невиразним.

Повнота характеру — це всебічний розвиток основних його структурних компонентів — розумових, моральних, емоційно-вольових.

Розсудливість вчинків такої людини завжди узгоджена з емоційною врівноваженістю та самовладанням.

Внутрішня єдність рис характеру визначає його цілісність. Вона виявляється в єдності слова та діла або в її відсутності у вчинках. У безхарактерних людей помітно виявляються розбіжність у поглядах, відсутність цілеспрямованості рис характеру, випадковість їх виявлення, залежність їх проявів від ситуацій, а не від внутрішніх установок особистості.

Особливо важливою в характері є його визначеність. Твердість і незалежність особистості в її прагненнях і переконаннях, у боротьбі за досягнення окреслених цілей свідчать про визначеність її характеру.

Визначеність характеру у людини як суб’єкта діяльності позначається на принциповості та сумлінності дій незалежно від важливості доручення. На людину з визначеним характером можна покладатися, доручаючи їй важливі справи — вона виконає доручення відповідно до його мети, змісту справи та способів виконання. Про людей з невизначеним характером важко сказати, добрі вони чи погані. Це люди безпринципні, без чітких позицій у політичному, трудовому житті, у побуті.

Сила характеру виявляється в енергійних діях, завзятті та активності в діяльності, боротьбі за доведення справи до кінця, незважаючи на жодні перешкоди. Такі люди не бояться труднощів, уміють їх долати. Це новатори в праці, ентузіасти, ініціатори.

Справжню людину — активного діяча, колективіста, патріота, інтернаціоналіста, гуманіста — характеризує єдність усіх компонентів її характеру. Проте єдність характеру не виключає того, що в різних ситуаціях у однієї й тієї самої людини по-різному виявляються зазначені компоненти та риси характеру. Одночасно людина може бути поблажливою та надмірно вимогливою, непохитною та поступливою, щедрою та скупою. При цьому єдність компонентів характеру залишається і саме у цьому виявляється.

 

Акцентуації характеру

Типові риси характеру за своєю інтенсивністю виявляються по-різному, індивідуально. Загостреність таких рис виявляється спонтанно, як тільки людина потрапляє в адекватні цим рисам умови. Такі умови провокують прояв загостреної реакції особистості. Крайню інтенсивність певних рис людини називають їх акцентуацією. Хоча акцентуація якихось рис особистості своєю загостреністю та своєрідністю прояву виходить за межі звичайного, їх не можна відносити до патологічних. Проте надмірно складні умови, які викликають акцентуацію рис особистості, частота їх повторення можуть спричинити невротичні, істеричні та інші патологічні реакції.

Акцентуація рис характеру виявляється лише за певних умов. За інших умов люди з такими рисами діють спокійно, без напруження.

Акцентуація рис характеру виробляється за суспільних умов життя під впливом суспільної спрямованості інтересів, специфіки контактів у колективі, але, як свідчать дослідження, засадовими стосовноних є своєрідні природжені індивідуальні особливості, що і створюють грунт для виникнення акцентуації за відповідних соціальних умов.

На основi рiзноманiтних класифiкацiй (К. Леонгард, П.Б. Ганнушкiн, А.Б. Личко) видiляють наступнi типи акцентуацiй характеру:

1. Циклоїдний - змiна фаз з гарного на поганий настрiй, якi мають рiзний час тривалостi.

2. Гiпертимний - постiйно пiднесений настрiй, пiдвищена психiчна активнiсть з жадібністю дiяльностi i з тенденцiєю не доводити справу до кiнця.

3. Лабiльний - рiзка змiна настрою в залежностi вiд ситуацiї.

4. Астенiчний - швидке втомлення, роздратування, схильнiсть до депресiй i iпохондрiї.

5. Сенситивний - пiдвищена вразливiсть, боязнь, загострене відчуття особистої неповноцiнностi.

6. Психостенiчний - пiдвищена тривога, пiдозрiлiсть, нерiшучiсть, схильнiсть до самоаналiзу, до постiйних сумнiвiв i мiркувань, тенденцiя до нав’язливих, ритуальних дiй.

7. Шизоїдний - вiдгородженiсть, вiдчуження, iнтраверсiя, емоцiйна холоднiсть, вiдсутнiсть хвилювання про iнших, труднощi у встановленнi емоцiйних контактiв, вiдсутнiсть iнтуїцiї в процесi спiлкування.

8. Епiлептоїдний - схильнiсть до злiсно нудьгуючого настрою, що проявляється у виглядi лютi та гнiву (iнколи з елементами жорстокостi), конфлiктнiсть, скрупульозна педантичнiсть.

9. Застряваючий (параноїдальний) - пiдвищена пiдозрiлiсть i марна образливiсть, стiйкiсть негативних емоцiй, прагнення до домiнування, не рахуючись з поглядами iнших i, як наслiдок, пiдвищена конфлiктнiсть.

10. Демонстративний (iстероїдний) - виражена тенденцiя до витiснення неприємних суб’єктовi факторiв i подiй, до брехливостi, фантазування i перевтiлення, якi використовуються для привернення до себе уваги, авантюристичнiсть, марнославство, «утеча в хворобу» при незадоволенiй потребi в зiзнаннi.

11. Дистимний - перевага зниженого настрою, схильнiсть до депресiї, зосередженiсть на похмурому та сумному боцi життя.

12. Нестiйкий - схильнiсть легко пiддаватися впливу оточуючих, постiйний пошук нових вражень, компанiй, вмiння легко встановлювати контакти, якi мають легковажний характер.

13. Конформний - надмiрна пiдпорядкованiсть i залежнiсть вiд думки iнших людей, вiдсутнiсть критичностi i iнiцiативностi, схильнiсть до консерватизму.

Найчастiше зустрiчаються змiшанi форми акцентуацiї характеру нiж «чисті» типи (істеро-збудливий, нестiйко параноїдальний i т. iн.) - тобто промiжнi типи.

Інтелектуальні здібності

Інтелект (від лат. intelectus - розуміння) - відносно стійка структура розумових здібностей людини. Він включає в себе досвід, набуті знання і здатність швидко й доцільно використовувати їх у нових ситуаціях, які досі не зустрічалися, а також у процесі розв'язання складних завдань. Інтелект не слід ідентифікувати з поняттям "інтелігентність". Хоч у практичному житті високий інтелект частіше супроводить інтелігентну людину, проте ці поняття різні. Якщо інтелект розкриває адаптаційні здібності людини, то інтелігентність, частіше зовні виражена, свідчить про культуру не лише розуму, а й поведінки.

Структура інтелекту (за Терстоуном):

1) здатність оперувати числами та виконувати арифметичні дії;

2) вербальна гнучкість, за допомогою якої люди здатні порозумітися, використовуючи найбільш вдалі слова;

3) вербальне сприйняття, тобто здатність розуміти усне та писемне мовлення;

4) просторова орієнтація або здатність уявляти різноманітні предмети та форми у просторі;

5) пам'ять;

6) здатність до міркування;

7) швидкість визначення спільних або відмінних рис між предметами або зображеннями.

 

Види почуттiв особистості

Вищi емоцiї (почуття) виникають при задоволеннi або незадоволеннi духовних потреб i мають яскраво виражений суспiльний характер, що свiдчить про вiдношення людини як суспiльної iстоти до рiзних сторiн i явищ життя.

Моральні почуття. Змiст i направленiсть почуттiв визначаються свiтоглядом, правилом поведiнки i естетичними оцiнками - оцiнка людиною своїх вчинкiв (самооцiнка), пов’язана з переживаннями почуття совiстi. Коли людина, виходячи iз почуття обов’язку, усвiдомлює правоту своїх вчинкiв, то вона переживає стан спокiйної совiстi - велике моральне задоволення i радiсть, якi дають людинi силу i впевненiсть у правотi своїх дiй.

Iнтелектуальнi почуття пов’язанi з розумовою, пiзнавальною активнiстю людини, постiйно супроводжують її i виражають ставлення людини до своїх думок, процесу i наслiдкiв iнтелектуальної дiяльностi (сумнiв, подив, задоволення, впевненiсть).

Почуття подиву виникає тоді, коли людина зустрiчається з новим, незвичайним, невiдомим. Властивiсть дивуватись - це стимул пiзнавальної дiяльностi i він бере участь у формуваннi позитивної мотивацiї до навчання. Вiдчуття сумнiву виникає при невiдповiдностi гіпотез i пропозицiй з деякими фактами i розумiннями. Це - необхiдна умова успiшної пiзнавальної дiяльностi, оскiльки спонукає до старанної перевiрки отриманих даних. Вiдчуття впевненостi народжується вiд усвiдомлення iстинностi i переконливостi фактiв, припущень, гипотез, якi виникли внаслiдок всебiчної їх перевiрки. Результативна робота викликає вiдчуття задоволення.

Велике мiсце у життi людини займають естетичнi почуття (краси, захоплення прекрасним), джерелом яких є твори мистецтв, музика, живопис, скульптура, художня проза i поезiя, а також твори архiтектури i досягнення в областi технiчних споруд. Глибокi естетичнi переживання ми вiдчуваємо при спогляданнi природи.

Поняття про свідомість

Суттєва відмінність людини як виду від тварин полягає в її здатності міркувати і мислити абстрактно. Це пов'язано з сферою людської свідомості, яка є вищим рівнем відображення людиною дійсності.

Перша психологічна характеристика свідомості людини включає відчуття себе суб'єктом, що пізнає, здатність в думках представляти існуючу і уявну дійсність, контролювати власні психічні і поведінкові стани, управляти ними, здатність бачити і сприймати у формі образів навколишню дійсність.

Відчуття себе суб'єктом, що пізнає, означає, що людина усвідомлює себе як відокремлене від решти світу істоту, готову і здатну до вивчення і пізнання цього світу, тобто до отримання більш менш достовірних знань про нього. Людина усвідомлює ці знання як феномени, відмінні від об'єктів, до яких вони відносяться, може сформулювати ці знання, виразити їх в словах, поняттях, іншій різноманітній символіці, передати іншій людині і майбутнім поколінням людей, берегти, відтворювати, працювати із знаннями як з особливим об'єктом. При втраті свідомості (сон, гіпноз, хвороба і т.п.) така здатність втрачається.

Уявлення і уява дійсності - друга важлива психологічна характеристика свідомості. Вона, як і свідомість в цілому, тісним чином пов'язана з волею. Про свідоме управління уявленнями і уявою говорять звичайно тоді, коли вони породжуються і змінюються зусиллям волі людини.

Уявлення дійсності, відсутньої в даний момент часу або зовсім не існуючої (уява, марення, мрії, фантазія), виступає як одна з найважливіших психологічних характеристик свідомості. В даному випадку людина довільно, тобто свідомо, відволікається від сприймання оточуючого, від сторонніх думок, і зосереджує всю свою увагу на якій-небудь ідеї, образах, спомині і т.п., малюючи і розвиваючи в своїй уяві те, що в даний момент вона безпосередньо не бачить або взагалі не в змозі побачити.

Свідомість тісним чином пов'язана з мовою і без неї у вищих своїх формах не існує. На відміну від відчуттів і сприймання, уявлень і пам'яті свідоме відображення характеризується рядом специфічних властивостей. Одна з них – осмисленість того, що уявляється, або усвідомлюваного, тобто її словесно-понятійна наділеність певним значенням, пов'язаним з людською культурою.

Інша властивість свідомості полягає в тому, що в свідомості відображаються не всі і не випадкові, а тільки основні, сутнісні характеристики предметів, подій і явищ, тобто те, що характерне саме для них і відрізняє їх від інших зовні схожих на них предметів і явищ.

Третя характеристика людської свідомості — це її здатність до комунікації, тобто передачі іншим особам того, що усвідомлює дана людина, за допомогою мови і інших знакових систем.

Ще однією особливістю людської свідомості є наявність в ній інтелектуальних схем, відповідно до яких сприймається, переробляється і зберігається інформація про навколишній світ і про самого себе. Схеми включають правила, поняття, логічні операції, що використовуються людьми для приведення інформації в певний порядок, включаючи відбір, класифікацію інформації, віднесення її до тієї або іншої категорії.

Обмінюючись один з одним різноманітною інформацією, люди виділяють в тому, що повідомляється, головне. Так відбувається абстрагування, тобто відволікання від всього другорядного, і зосередження свідомості на найістотнішому. Узагальнене відображення дійсності і складає зміст індивідуальної свідомості, тому без мови і мовлення свідомість людини немислима.

Свідомість, проте, існує не тільки в словесній, але і в образній формі. У такому разі вона зпов'язана з використанням другої сигнальної системи, що викликає і перетворює відповідні образи (це найбільш яскраво виявляється в мистецтві, літературі, музиці).

Головною умовою виникнення і розвитку людської свідомості є спільна продуктивна опосередкована мовою пролуктивна діяльність людей. Це така діяльність, яка вимагає кооперації, спілкування і взаємодії людей один з одним. Так само в онтогенезі виникає і починає розвиватися індивідуальна свідомість дитини. Для її становлення також необхідна спільна діяльність і активне спілкування дорослого з дитиною, виділення, усвідомлення словесне позначення мети взаємодії.

На початку свого розвитку свідомість людини є направленою на зовнішній світ. Людина усвідомлює, що знаходиться поза ним, завдяки тому, що за допомогою даних їй від природи органів чуття бачить, сприймає цей світ як відокремлений від неї і існуючий незалежно від неї. Пізніше з'являється здатність до рефлексії, тобто усвідомлення того, що сама людина для себе може і повинна стати об'єктом пізнання. Цей перший напрям в розвитку свідомості можна позначити як рефлексія.

Другий напрям пов'язаний з розвитком мислення і поступовим з'єднанням думки із словом.

Кожна нова історична епоха своєрідно відображається в свідомості її сучасників, і із зміною історичних умов існування людей міняється їх свідомість. Філогенез її розвитку можна, таким чином, представити в історичному ракурсі. Але те ж саме справедливо і відносно свідомості людини в ході її онтогенетичного розвитку, якщо завдяки творам культури, створеним людьми, індивід все глибше проникає в психологію народів, що жили до неї. Цей напрям в розвитку свідомості можна позначити як історичний.

Свідомість керує найскладнішими формами поведінки, що вимагають постійної уваги і свідомого контролю, і включається в дію в наступних випадках:

1. Коли перед людиною виникають несподівані, інтелектуально складні проблеми, що не мають очевидного рішення.

2. Коли людині вдається подолати фізичний або психологічний опір на шляху руху думки або тілесного органу.

3. Коли необхідно усвідомити і знайти вихід з якої-небудь конфліктної ситуації, яка без вольового рішення не може вирішитися.

4. Коли людина несподівано опиняється в ситуації, що містить в собі потенційну загрозу для неї у разі неприйняття негайних дій.

Подібного роду ситуації виникають перед людьми практично безперервно, тому свідомість як вищий рівень психічної регуляції поведінки постійно присутня і функціонує. Разом з нею багато поведінкових актів здійснюються на рівні перед- і несвідомої регуляції, так що в реальній дійсності одночасно в управлінні поведінкою беруть участь багато різних рівнів її психічної регуляції.

 

Розлади свідомості

У клiнiчнiй практицi порушення свiдомостi подiляють на 2 основнi групи: кiлькiснi (непсихотичнi чи «простi», за типом виключення свiдомостi) i якiснi розлади свiдомостi (психотичнi чи «складнi» - синдроми, до яких входять симптоми сенсорних, рухових, смислових та iнших розладiв).

Непсихотичні розлади:

Непритомність - раптове короткочасне повне виключення свiдомостi, що виникає внаслiдок раптової анемiї мозку.

Оглушеність - неповне виключення свiдомостi внаслiдок пiдвищення порога збудливостi, до свiдомостi доходять лише значнi за силою подразники. Навколишнє сприймаєтся нечiтко, зниженi пам’ять та увага, загальмованi руховi та емоцiйнi реакцiї.

Сопор - глибоке виключення свiдомостi з втратою орiєнтування у навколишньому i власнiй особистостi, нерухомiстю, елементарна зворотна реакцiя виникає на значнi за силою подразники (больовi). Збереженi безумовнi рефлекси (зiниць, корнеальнi, ковтальнi та iн.).

Кома - цiлковите виключення свiдомостi з втратою орiєнтування, реакцiй на подразники, пригнiченням безумовних рефлексiв, порушенням життєво-важливих функцiй внутрiшнiх органiв (дихання, серцево-судинної дiяльностi та iн.).

Психотичні розлади:

Деперсоналізація і дереалізація - порушення самосвiдомостi (втрата почуття «Я», вiдчуження почуттiв, думок, рухiв, роздвоєння особистостi, iнодi з порушенням «схеми тіла») чи усвiдомлення навколишнього свiту (нечiтке сприймання i усвiдомлення з вiдчуттям його змiнення, не-реальностi, вiдчуженостi оточуючих предметiв та речей, порушенням просторово-часових спiввiдношень, iнодi є симптоми «вже баченого» чи «нiколи небаченого»). Цi порушення можуть зустрiчатися окремо чи поєднуватися одне з одним.

Делірій - потьмарення свiдомостi iз дезорiєнтуванням у навколишньому та збереженням орiєнтування у власнiй особi. Змiст свiдомостi заповнений яскравими жахливими галюцинацiями та iлюзiями, переважно зоровими, що супроводжуються страхом, тривогою i вираженим руховим збудженням (хворий бере участь у подiях, якi переживає пiсля виходу з делiрiю). Бiльшiсть спогадiв про пережите зберiгається.

Онейроїд - сноподiбне потьмарення свiдомостi iз частковим дезорiєнтуванням у навколишньому i власнiй особi, при якому реальнiсть дивовижно переплетена з фантастичними яскравими чуттєвими переважно зоровими галюцинацiями та iлюзiями iз вiдчуттям власної участi у маренні. Змiст переживань мало вiдбивається на поведiнцi хворих. Частiше спостерiгається пасивнiсть, загальмованiсть, iнодi - незначне рухове збудження. В майбутньому бiльшiсть переживань амнезується.

Аменція - глибоке потьмарення свiдомостi iз повним всебiчним дезорiєнтуванням у поєднаннi з безладнiстю мислення, окремими галюцинацiями i маренням, почуттям розгубленостi i безпорадностi, хаотичним руховим збудженням у межах лiжка, що часом змiнюється на загальмованiсть. Усе пережите у майбутньому амнезується.

Присмеркові стани свідомості - стани хворобливо звуженої свiдомостi з присутнiстю у змiстi певних переживань (частiше з минулого досвiду, представлені маренням), з дезорiєнтуванням у оточеннi, наявнiстю певних галюцинацiй, напруженого афекту i зовнiшньо впорядкованої чи невпорядкованої поведiнки (iнодi агресивної), зумовленої хворобливими переживаннями. У майбутньому спостерiгається повна або часткова амнезiя.

Залежно вiд переважання тих чи iнших симптомiв роздiляють рiзновиди присмеркового стану свiдомостi: транс (син. - амбулаторний автоматизм), сомнамбулiзм, фугиформнi реакцiї, патологiчний афект, iстеричну присмеркову свiдомiсть (наприклад, пуерилiзм, псевдодеменцiя).

 

Спрямованість особистості

Спрямованість особистості – це системна якість, що відображає ієрархію потреб особистості і відповідних мотивів, це своєрідний інтегратор всіх динамічних тенденцій особистості. У спрямованості виражаються цілі, в ім'я яких діє особистість, мотиви, її суб'єктивні відносини. Тому, визначаючи спрямованість особистості, можна сказати, що вона виражає ставлення особистості до цілей її діяльності на емоційному, пізнавальному (когнітивному) і поведінковому рівнях.

Саме у спрямованості виражається змістовний, якісний момент потребністно-мотиваційної сфери особистості як сукупності всіх потреб, мотивів, мотиваційних утворень і рис особистості, які формуються і розвиваються протягом її життя. Безумовно, що сама по собі ця сфера динамічна і тому змінюється залежно від обставин життя людини. Проте очевидно й інше: деякі мотиви виявляються достатньо стійкими і домінуючими, вони утворюють своєрідний стрижень особистості.

Потребністно-мотиваційна сфера особистості складає своєрідний фундамент, на якому формуються життєві цілі особистості, що визначають її життєвий шлях. У життєвих цілях особистості знаходить свій вираз створювана нею концепція життя, її сенс, згідно якої і будується життєвий шлях особистості. Оскільки спрямованість виражає ставлення не тільки до цілей діяльності, але і цінностям життя, остільки в світлі тієї або іншої спрямованості будується життєвий шлях особистості.

Як йшлося вище, особистість характеризується не тільки тим, що вона хоче, до чого прагне, але і тим, що вона може, на що вона здатна. Але здібності характеризують не тільки можливості людини. Вони нерозривно пов'язані з схильностями, тобто включають і момент спрямованості. Зрозуміти здібності людини можливо в ході аналізу життєдіяльності особистості.

Потреби особистості

Поняття потреби

Загальновизнано, що потреби - це рушійна сила людської діяльності, поведінки. Розглянемо найбільш поширені підходи до визначення потреб.

1. Потреба як нужда - це стан індивіда, що створюється потребою в об'єктивних умовах, предметах, об'єктах, без яких неможливий розвиток і існування живих організмів (С. Л. Рубінштейн, Д. Н, Узнадзе, А. Пьеєон, В. І. Ковальов, В. А, Отрут, Л. І. Божовіч). Проте потребнісний стан у людини можливо і при надлишку чого-небудь, у зв'язку з чим з'являється потреба позбавитися від цього надлишку, Близьким до цього стоїть розуміння потреби як віддзеркалення потреби в свідомості людини.

2. Потреба як залежність - це стан організму, що виражає його залежність від конкретних умов існування (У. А. Василенко, Б. І. Додонов). Проте залежність показує лише, які відносини існують між організмом і зовнішнім середовищем, але не відображає суті потреб.

Слід зазначити, що наведені вище два визначення потреб є найбільш поширеними. Проте, разом з ними, є і інші погляди.

3. Потреба як відношення. У цьому випадку потреба розуміється як відношення між суб'єктом і світом (Д. А. О Леонтьєв), Це швидше філософський підхід до розуміння потреб, ніж психологічний. Але при цьому зникає власне психологічний зміст потреб.

4. Потреба як відсутність блага. Стан відсутності блага - це і є потреба (У. С. Магун). Предметом