ТОП 10:

Тема: Соціологія особистості



 

1. Особистість як суб’єкт і об’єкт соціальних відносин.

2..Життєва позиція особистості.

3.Типологія особистості у соціології.

Рекомендована література

1. Дворецька Г. В.Соціологія: Навч. посібник. - Вид. 2-ге, перероб. і доп. - К.: КНЕУ, 2002. – С. 192-204

2. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Базовий курс: Підручник. – К.: Каравела, 2005. С. 174-208

3. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник. – К.: Каравела, 2004. – С. 211-225

4. Піча В.М. Соціологія: загальний курс. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти України. –К., Каравела, 2000 – С. 157-162

5. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.Г. Городяненка – К.: Видавничий центр “Академія”, 2002

6. Танчин І.З. Соціологія: Навч. посіб.– К.: Знання.2007. – С. 210-241

7. Черниш Н.Й. Соціологія: Підручник за рейтингово-модульною системою навчання. – К.: Знання, 2009. – С.191-224

Всі соціальні утворення неможливо уявити без людини, її активної творчої діяльності, одним із результатів якої і є соціальні спільноти. Адже саме людина як істота соціальна, ґрунтуючись на соціальних зв'язках та взаємодії, створює групи, колективи, об'єднання, а згодом і спільноти — центральні осередки її життєдіяльності в соціокультурному просторі. Тому можна погодитися з визначенням цієї галузі соціологічного вчення, яке міститься у багатьох соціологічних словниках та науковій літературі: соціологія особистості — це одна зі спеціальних соціологічних теорій, предметом дослідження якої є особа як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин на рівні її взаємозв'язків із соціальними спільнотами. Саме особистість з'єднує всі ланки суспільного життя: мега-, макро-, мезо- і мікросередовища, робить їх полем своєї твор­чої активності й осередками розгортання внутрішніх потенцій.

Звичайно, може виникнути запитання: людину вивчає і досліджує багато інших наук, у чому ж полягає відмінність саме соціологічного розуміння людини?

Філософію цікавить людина з позиції її становища у світі передусім як суб'єкта пізнання і творчості. Психологія аналізує людину як усталену цілість психічних процесів, властивостей і відносин: темпераменту, харак­теру, здібностей, вольових властивостей тощо. Тобто психологія шукає ста­більні характеристики психіки, які забезпечують незмінність людської

природи. Історики, навпаки, виявляють інтерес до того, як під впливом культурно-історичних чинників змінюється людська істота. Якщо економі­сти припускають, що людина здатна на раціональний вибір, то психологи виходять із того, що мотиви людської поведінки здебільшого ірраціональні й незбагненні.

На відміну від цих наук соціологія розглядає людину як надзвичайно пластичну істоту, здатну до значних соціальних адаптацій, але водночас вирізняє в людині соціально-типові характеристики — риси, якими наділені певні типи людей. Далі, соціолог досліджує людину насамперед як особистість, як елемент соціаль­ного життя, розкриває механізми її становлення під впливом соціальних фак­торів, а також шляхи і канали зворотного впливу особистості на соціальний світ. Соціологію цікавить участь людини-особистості у змінах і розвитку соціальних відносин; вона досліджує зв'язки особистості й соціальної спільноти, особистості й суспільства, регуляцію і саморегуляцію соціальної поведінки.

Отже, як бачимо, специфіка соціологічного підходу до вивчення людини полягає у з'ясуванні насамперед того в людині, що безпосередньо пов'язане із соціальним життям, включеністю людини у систему соціальних відно­син, — тобто не її біологічних чи психічних особливостей, а суто соціальних характеристик. Звідси виникає потреба у чіткому розмежуванні термінів, які використовуються у соціогуманітарних науках щодо людини в її різ­номанітних іпостасях.

Основні проблеми соціології особистості. Можна погодитися з тими українськими соціологами, які вважають, що соціологія особистості зосе­реджується на трьох основних проблемах: вивченні особистості як еле­мента, творця і представника соціальних спільнот і соціальних інсти­тутів, аналізі особистості як об'єкта соціальних відносин (коли на перший план висувається вплив суспільства на особистість у процесі її формування, соціалізації, виховання тощо) ірозгляді особистості як суб'єкта суспільних відносин (включно з її соціальною діяльністю, активністю і творчістю в су­спільному житті).

"Свідомість і поведінка як характеристики особистості" Ще одним критерієм є аналіз особистості переважно з позицій дослідження свідомості або поведінки (діяльності). До соціологічних концепцій, де особистість та її суть з'ясовуються насамперед крізь призму соціально зумовлених свідо­мості або позасвідомого, належать уже згадувані символічний інтеракціонізм, феноменологічні концепції, інстинктивізм включно з фрейдистською со­ціологією. Коли ж ідеться про соціальну зумовленість поведінки і вчинків осо­бистості, з'ясування причин і мотивів соціальної діяльності людини, тоді доцільно звернутися до соціологічних концепцій біхевіоризму.

^Біхевіоризм і проблема особистості^ Цей термін походить від англ. behavior — "поведінка" і буквально означає соціологічну науку про поведінку. Основний сенс біхевіоризму полягає у визнанні єдиного й універсального механізму пояснення соціальної поведінки через формулу: "стимул — реакція". На думку представників цієї течії в соціології, соціальну поведінку особистості можна збагнути лише завдяки знанню фізіологічних особливостей умовних рефлексів. Головний постулат біхевіоризму міститься у вимозі описувати й аналізувати лише те в людині, що безпосередньо споглядається, а отже, її вчинки. Принциповим засадничим положенням біхевіоризму є також переконання у неможливості безпосереднього спостереження і соціологічного дослідження свідомості й тим більше позасвідомого. Натомість соціальна поведінка особистості надається фіксації і спостереженню; через неї і лише завдяки їй соціологія здатна з'ясувати спонукальні чинники людської активності й діяльності. Поведінка людини (і насамперед соціальні дії) є сукупністю спостережуваних реакцій на сукупність дослідно фіксованих стимулів.

^Модель соціальної структури особистості П. Сорокіна^ У попередніх

темах уже йшлося про соціологічні концепції, які описують сучасний і прий­дешній стани суспільства (постіндустріалізм, постмодернізм, соціологічні теорії глобалізації), а також про суть, роль і місце людини в ньому. Варто наголосити, що появі таких нових тлумачень людини передувала теоретична модель соціальної структури особистості, розроблена П. Сорокіним. Він обґрунтовує положення про те, що особистість формується в системі визначених соціальних координат. Але оскільки кожний індивід належить не до однієї, а одночасно до декількох різних соціальних спільнот і груп, то саме їх своєрідна комбінація визначає соціальне обличчя, соціальну вагу й соціальне становище такого індивіда. Отже, як зауважує Є. Бабосов, кожна особистість має не одномірну, але багатовимірну, мозаїчну соціальну структуру. Людина в один і той же час становить ніби й цілісність, але розпадається на низку "Я", часто несхожих між собою або й навіть протилежних. Така двоїстість, а ще частіше множинність "Я" одного й того самого індивіда (або мозаїчність його особистості) своїм буттям зобов'язані тій обставині, що сучасна людина є абонентом не одного суспільства, а багатьох спільнот і груп, які між собою не збігаються і одне одному не

тотожні. Крім того, кожна така спільнота або група диктує імперативи поведінки своїм членам; це означає, що за умови входження індивіда одночасно до кількох спільнот і груп він змушений почуватися і поводитися по-різному в кожній з них. П. Сорокін зазначає, що в одному й тому самому індивіді буде стільки різних "Я", скільки є спільнот і груп, членом яких він був і є. А звідси висновок про те, що зі зміною місця людини в системі соціальних координат невідворотно зміниться й її становище у суспільстві, відтак з'являється й нова людина. Як бачимо, ці положення теоретичної моделі соціальної структури особистості П. Сорокіна досить легко модифікуються у постмодерністське бачення людини, бо в усіх випадках ідеться про дроблення внутрішнього світу особистості у швидко змінюваних соціальних умовах, про формування її мозаїчного "Я".

^Основні питання соціології особистості^ Таким чином, різноманітні соціологічні тлумачення суті, змісту та якісних характеристик особистості полягають у пошуку відповідей на такі основні питання:

— що є визначальним для особистості: її біологічні чи соціальні характе­ристики?

— що нападекватніше визначає особистість: раціональні чи ір­раціональні начала?

— що становить стрижень особистості: її індивідуальні неповторні особливості чи набір соціальних норм і цінностей суспільства?

— що найкраще репрезентує особистість: її свідомість чи її пове­дінка?

Разом із тим в історії соціологічної думки представлені концепції, в яких містяться не так загальносвітоглядні, як соціологічні спроби аналізу і тлу­мачення особистості в її зв'язку зі складними соціальними реаліями. Недарма саме вони нині визначають обличчя сучасної соціології особистості, намагаючись уникнути спрощених контроверсій і протиставлень, прагнучи до вироблення певних синтезованих соціологічних компендіумів.

^Теорії соціальних ролей1'® Це насамперед стосується розмаїття соціоло­гічних концепцій і теорій соціальних ролей. Раніше вже згадувалося, що саме через поняття соціальної ролі багато соціологів вважали за можливе з'ясувати механізми входження особистості у соціальне життя. Основними поняттями в межах рольових теорій особистості є соціальний статус і со­ціальна роль.

Соціальний статус З'ясування місця й ролі особистості в системі соціальних спільнот, на думку 0. Якуби, можливе через розкриття поняття "соціальний статус". Соціальний статус особистості — це її позиція в со­ціальній системі, пов'язана з приналежністю до певної соціальної групи чи спільноти, аналізом її соціальних ролей та якістю і ступенем їх ви­конання. Соціальний статус охоплює узагальнюючу характеристику ста-

новища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, характер реально виконуваної праці, посаду, матеріальне становище, політичний вплив, партійну і профспілкову приналежність, ділові стосунки, національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв'язки, — тобто все те, що Р, Мертон називає "статусним набором". У соціології вирізняються соціальні статуси привласнені, або одержані незалежно від суб'єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, національність), і досягнуті, або надбані власними зусиллями індивіда (сімейне становище, партійна заангажованість, входження до певної громадської організації, профспілки тощо).

Соціальна роль Соціальна роль — це очікувана типова поведінка людини, пов'язана з її соціальним статусом. Людина в суспільному житті зазвичай виконує декілька соціальних ролей, які утворюють, згідно з тер­мінологією Р. Мертона, "рольовий набір". Соціальні ролі конкретної людини-особистості можуть закріплюватися формально (через посередництво закону чи іншого правового акта) або носити неформальний характер (наприклад, моральні норми поведінки в тому чи іншому суспільстві).

^Основні характеристики ролі у вченні Т. Парсонса"^ Одна з перших спроб систематизац їі соціальних ролей належить Т. Парсонсу. На його дум­ку, кожну роль можна описати п'ятьма основними характеристиками:

1) емоційною (одна роль вимагає емоційної стриманості, інша — цілкови­тої розкутості);

2) способом отримання (одні притаманні особистості органічно, інші виборюються нею);

3) масштабом (декотрі ролі сформульовані й суворо обмежені, а деякі нечіткі й розмиті);

4) ступенем формалізації (дія згідно з жорстко встановленими правилами і приписами або довільна дія);

5) характером і скеруванням мотивів (орієнтованих на особистий при­буток або на загальне добро).

Міжособистісні та внутрішні конфлікти особистості. Однією з прин­ципових засад рольової теорії особистості є визнання залежності соціальної ролі людини як істоти соціальної від очікувань інших людей, пов'язаних з їхнім розумінням соціального статусу конкретної особистості. Розбіжність між уявленнями про соціальну роль тієї чи тієї особистості та її реальною поведінкою є основою соціальних конфліктів, що звичайно мають міжособи-стісний характер. Внутрішній конфлікт особистості може виникнути внаслі­док виконання людиною декількох соціальних ролей, несумісних між собою; його наслідком здебільшого є стрес. Роль соціології полягає у виявленні передконфліктних і передстресових ситуацій або ґрунту для їх появи та в пошуках конкретних шляхів гармонізації соціальних ролей.

 

Теорії соціальної установки. 3 Помітне місце у соціологічній думці су­часності посідають теорії соціальної установки, в яких особистість становить собою результат установок, що їх формує суспільство самим фактом постійної повсякденної дії, впливів, тиску на індивіда. Накопичення людиною протягом її життя різноманітних установок призводить до того, що вона звикає бути особистістю; у неї складається принципова установка на те, щоб бути особистістю.

Термін "установка" в психології та соціології"Термін "установка" впер­ше використовується В. Томасом і Ф. Знанецьким у їхній спільній праці "Польський селянин в Європі та Америці" для аналізу зв'язків між індивідом і соціальною організацією, до якої він потрапляє і згодом стає її членом. Під соціальною установкою вони розуміють психологічне переживання індивідом цінності, значення й сенсу соціального об'єкта, стан свідомості індивіда щодо певної цінності. Якщо в психології установка визначається англійським словом "set" і досліджується насамперед як психофізіологічний феномен у взаємодії індивіда і середовища, то в соціології установка фік­сується іншим англійським терміном "attitude" і містить у собі широкий спектр взаємодії особистості та соціального середовища.

^Диспозиційна теорія саморегуляції поведінки особистості"® У сучасних умовах ці вихідні положення дістають свій подальший розвиток у диспо­зиційній теорії саморегуляції соціальної поведінки особистості (від лат. dis-positio — розміщення), яку нині репрезентує відомий російський соціолог В. Ядов. Диспозиція особистості означає схильність особи до певного сприй­няття умов діяльності та до певної поведінки в цих умовах. Диспозиції по­діляються на вищі та нижчі. Вищі диспозиції регулюють загальну спрямо­ваність поведінки особистості й мають у собі її концепцію життя, ціннісні орієнтації, узагальнені соціальні установки на типові соціальні об'єкти й си­туації, а також ситуативні соціальні установки (тобто схильність особистості до конкретного типу поведінки у певній ситуації, яка щойно склалася, у кон­кретному предметному і соціальному середовищах). Нижчі диспозиції — це схильність до поведінки у деяких сферах діяльності й скерованість дій та вчинків у звичайних типових ситуаціях, які не вимагають залучення вищих щаблів свідомості.

^Види і структура диспозицій"® Структурно диспозиції мають три ком­поненти:

1) когнітивний (усвідомлення особистістю об'єкта установки на абстракт­но-теоретичному рівні);

2) афективний (емоційна оцінка об'єкта);

3) конативний, або поведінковий (воля і прагнення до дії» свого роду переддія, скерована на об'єкт).

У західній соціології концепції, пов'язані з соціальними установками, здобувають широке визнання і використання у прикладних емпіричних дослідженнях, особливо при вивченні суспільної свідомості та її змісту, громадської думки та її усталеності чи мінливості, політичної поведінки людей під час виборчої кампанії тощо.

Теорії референтної групи Наприкінці XX ст. у західній, а також українській соціології швидкими темпами зростає кількість дослідників, які розробляють теорії референтної групи. Це пов'язано з уже згадуваною кризою макроструктурних уявлень про суспільство та нездатністю надпіи-роких соціальних утворень забезпечити комфортне самопочуття та існування особистості в їх різноманітті. Натомість дедалі частіше визнається, що ре­ферентні групи більше відповідають прагненням, інтересам і потребам особистості, оскільки вона сама обирає їх і бажає до них належати.

^Визначення референтної групи"® Під референтною групою в соціології розуміють соціальну групу, на яку індивід орієнтує свою поведінку, до якої належав у минулому, належить зараз чи хотів би належати в майбутньому.

У ролі референтних груп можуть виступати різні соціальні спільноти — від сім'ї до класу, від релігійної громади до виробничого кооперативу чи полі­тичної партії.

Основні проблеми соціології особистості

^Характерні риси особистості^ Незважаючи на різноманітність соціоло­гічних підходів до вивчення людини — істоти соціальної, існує більш-менш усталена сукупність проблем, які є предметом дослідження соціології особи­стості. До них передусім належить проблема вирізнення основних характер­них рис особистості. Соціологи зараховують до них самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, певну автономність (від грец. autonomos — самоврядний, тут використовується у значенні самодостатність і відносна незалежність) щодо суспільства, відповідальність за свої вчинки тощо.

^Внутрішня духовна структура особистості"® Інші соціологи (наприклад, 0. Якуба) акцентують на спорідненій проблемі внутрішньої духовної струк­тури особистості та включають сюди потреби та інтереси, цінності й мотиви, соціальні норми і переконання, світоглядні принципи, смаки і звички та багато інших духовних утворень.

^Потреби'® Одним із найбільш розроблених питань у соціології є питання суб'єктивних детермінант (або спонукальних чинників) соціальної поведінки особистості, до яких належать потреби та інтереси. Початковою сходинкою в аналізі особистості є потреби, тобто внутрішні збудники її активності, характеристика об'єктивного в особистості. Потреби — це необхідність для людини того, що забезпечує її існування і самозбереження.

Ієрархічна теорія потреб А. Маслоу Американський соціолог А. Мас-лоу (1908—1970) відомий у соціології як творець Ієрархічної теорії потреб.

Він класифікує потреби, поділивши їх на базові (або постійні) та похідні (або змінювані). Базові потреби розміщуються згідно з принципом ієрархії у висхідному порядку від нижчих, переважно матеріальних, до вищих, переважно духовних:

— фізіологічні та сексуальні потреби (у відтворенні людей, в їжі, диханні, рухові, одязі, житлі, відпочинку);

— екзистенційні (від лат. existentia — існування; це потреби у безпеці свого існування, впевненості у завтрашньому дні, стабільності суспіль­ства, гарантованості праці);

— соціальні (у приналежності до колективу, групи чи спільноти, у спіл­куванні, турботі про інших та увазі до себе, в участі у спільній трудовій діяльності);

— престижні (у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці своїх якостей, у службовому зростанні й високому статусі в суспільстві);

— духовні (в самовираженні через творчість).

Перші дві групи потреб А. Маслоу вважає первинними і вродженими, три інші — набутими. При цьому діє тенденція піднесення потреб, заміни

первинних набутими людиною. Можна припустити, що в концепції потреб А. Маслоу міститься дальший розвиток зауваженої ще Е. Дюркгаймом двоїстості людини ("homo duplex"); А. Маслоу через думку про поступове підвищення потреб робить спробу простежити ступеневии перехід людини від стану біологічної до стану соціальної істоти. Водночас важко погодитися з ним у тому, що зазначена тенденція — це лінійний односкерований процес заміни нижчого вищим; у реальній діяльності особистості можуть виявитися кілька потреб, не обов'язково у названій послідовності. Утім, його погляди нині широко використовуються у промисловій соціології та в соціальній практиці (наприклад, з метою вдосконалення організації виробництва, стилю управління тощо).

^Інтерес^ Інша категорія соціології особистості — інтерес — тісно пов'язана з потребою; також має об'єктивно-суб'єктивну природу і становить собою усвідомлення потреб. Разом вони є основою ціннісного ставлення особистості до навколишнього світу і використовуються для дослідження

регуляторів соціальної поведінки.

^"Цінність у соціології^ Як слушно зазначає О. Якуба, поняття цінностей широко розглядається в різних науках; суть же соціологічного підходу до проблеми цінностей полягає в його спрямованості на з'ясування їх ролі як з'єднувальної ланки між поведінкою особистості, з одного боку, та соціальними групами, спільнотами і суспільством, — з другого. Звичайно, індивід оцінює предмет, не співвідносячи його безпосередньо зі своїми потребами та інтересами, а крізь призму існуючих і поширених у певному суспільстві та в його культурі ціннісних критеріїв, уявлень про належне, справедливе, прекрасне, корисне тощо. Сукупність індивідуальних і суспільних, особистих, групових і спільнісних, засвоєних і прийнятих особистістю цінностей утворює систему її ціннісних орієнтацій, якими вона керується у своєму житті, лежить в основі рішень, що приймаються нею в ситуації вибору, "вбудовують" її в суспільство.

^Мотиви"® Мотиви характеризують ставлення особистості до інтересів і ціннісних орієнтацій, дають їм оцінку. Вони є одним із наріжних понять у соціології загалом і соціології особистості зокрема й характеризують людину насамперед як суб'єкта. Мотиви — це усвідомлена потреба особистості-суб'єк-та у досягненні певних цілей, бажаних умов діяльності. У класифікації мотивів вирізняють матеріальні й духовні як основні, а також економічні, соціальні, ідеологічні тощо. Своєю чергою, кожні з них мають свій внутрішній поділ: наприклад, у духовних мотивах можна вирізнити моральні та есте­тичні, релігійні або атеїстичні, філософські та інші. У системах мотивів ви­окремлюються також домінуючі чи периферійні, провідні чи другорядні тощо.

^Соціальна типологія особистості"63 Однією з найважливіших проблем соціологічного аналізу є проблема соціальної типології особистості. Соці­альний тип особистості — це продукт складного переплетіння історико-

культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людини, сукуп­ність повторюваних якостей і властивостей людини як істоти соціальної.

Проблема вирізнення соціальних типів особистості зумовлена тим, що со­ціологія має справу не з одиничним, а масовидним, різноманітним і нама­гається розкрити в особистості суттєве і типове. Із цього погляду можна виокремити такі типи особистості:

— ідеальний (в якому знаходить вияв вимога соціального ідеалу того чи того суспільства);

— нормативний (тобто сукупність властивостей особистості, формування яких об'єктивно необхідне для розвитку певного суспільства);

— реально існуючий, або, за висловом В. Ядова, модальний (тобто пере­важаючий тип особистості на тому чи тому етапі розвитку суспільства, який може суттєво відрізнятися від нормативного і тим більше іде­ального типу).

^"Ното soveticus"'^ Якісно новим різновидом особистості в умовах існування СРСР, який випадає з усталеної типології, є незнаний в історії тип "людини радянської", або, за висловом О. Зінов'єва, "homo soveticus". Його основою мав стати ідеальний комуністичний тип особистості, але парадокс полягає в тому, що реальна дійсність тоталітарного режиму витворила тип людини, що докорінно відрізнявся від комуністичних ідеалів, його основною характерною рисою стало розщеплення (навіть не двоїстість) особистості на декілька складових, коли люди думали одне, говорили інше, а робили чи мали намір вчинити зовсім інше і т. ін., при цьому однаково комфортно почуваючись у цих багатоликих іпостасях. Для "людини радянської" звичними були конформізм (тобто пристосовництво,

пасивне сприйняття існуючого порядку речей), патерналізм (від лат. patei----

батько) як сподівання на розв'язання всіх життєвих проблем людини державою чи добрим правителем, побоювання конфліктів і необхідності прийняття власних рішень, відсутність орієнтації на результати праці, безініціативність, небажання наражатися на ризик, недовіра до нового, ворожість до змін, нетерпимість до інших думок і поведінки, відмінної від власної. Російські соціологи слушно зазначають, що особистість пост­радянського суспільства ще надовго залишиться радянською, відчуваючи ностальгію за часами існування СРСР. Такі люди ще протягом довгого часу становитимуть соціальну базу для комуністичних та інших лівих партій і рухів у молодих незалежних державах, що постали на руїнах колишньої світової наддержави.

<ЗР"Homo postsoveticus"І=& У сучасній вітчизняній соціологічній літературі з'явилися описи нового типу особистості, притаманного пострадянським країнам на етапі їх якісних соціальних трансформацій, а саме "людини пострадянської" — "homo postsoveticus". Українські соціологи Є. Головаха і Н. Паніна називають його соціально-культурним типом особистості і вважають, що однією з його фундаментальних характеристик є мозаїчно-амбівалентна свідомість. На нашу думку, проявами такої мозаїчності та амбівалентності можна вважати:

— ностальгію за радянськими часами і дальше ототожнення себе з ра­дянською людиною і водночас гостре небажання повернення старого суспільного ладу;

— патерналістські (тобто опікунські) настрої та очікування соціальних пільг, допомог, привілеїв від держави разом із дедалі міцнішими па­ростками підприємницької ініціативності, приватновласницькими орієнтаціями і зростаючими сподіваннями лише на самого себе;

— масову недовіру до всіх офіційних соціальних інституцій (від Прези­дента до місцевої влади і від Міністерства внутрішніх справ до рядового міліціонера тощо) на тлі браку масових акцій протесту проти владних і офіційних структур;

— досить велике зацікавлення політикою та масову участь у виборах у поєднанні з індивідуальною політичною апатією та недовірою прак­тично до всіх політичних партій і рухів;

— намагання працювати не на повну силу, а заробляти якомога більше;

— прагнення мати все і якнайкращого ґатунку — і не поворухнути для цього пальцем або обрати кримінальний шлях досягнення бажаного;

— зростаючу приватизацію життя пересічних громадян, сподівання на допомогу родичів і близьких на тлі недовіри до всього соціального оточення і ворожості до тих, хто має хоча б трохи кращий, заможніший спосіб життя включно з найближчими людьми;

— великий розрив між висловленими поглядами, орієнтаціями й установ­ками та між практичною діяльністю й поведінкою, які за мірками соціології перебувають на межі пасивності тощо.

Як бачимо, багато рис "homo postsoveticus" мають вочевидь виражений генетичний зв'язок із типом особистості радянських часів. Тому питання виходу нашого суспільства з кризи багато в чому залежить від того, як скоро ми подолаємо ці риси "радянськості" у своєму житті, мисленні та стилі поведінки.

^"Проблема соціалізації в соціології^ Однак соціологію цікавить не лише і не тільки типологія особистості, а й ті обставини, завдяки яким відбувається формування і розвиток цих типів загалом й окремої особистості зокрема. Вплив соціального середовища на становлення особистості становить суть проблеми соціалізації — чи не найголовнішої в соціології особистості. Соціалізація полягає у переході людини від індивідуального до соціального (згадаймо попередній вислів: особистістю не народжуються, нею стають) під прямим чи опосередкованим впливом таких чинників со­ціального середовища, як:

^Чинники соціалізації"^

— сукупність ролей і соціальних статусів^ що їх суспільство пропонує

людині;

— соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу;

— система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві й наслідуються молодшими поколіннями від старших;

— соціальні інститути, які забезпечують виробництво і відтворення культурних взірців, норм і цінностей та сприяють їх передаванню і засвоєнню;

— загальна ситуація в країні, яка може коливатися від жорстко за­програмованого процесу формування нормативного чи ідеального типу особистості до переважання стихійності суспільних впливів на інди­віда, перша ситуація зазвичай характерна для тоталітарних режимів, друга — для суспільств у перехідні періоди їхнього розвитку;

— глобалізаційні процеси, які дедалі сильніше впливають на зміну цін­ностей і норм локальних етнічних чи національних культур, а також на перебіг соціалізації та ресоціалізації, набуття та модифікацію чи цілковиту зміну ідентифікаційних наборів особистості.

^Роль соціалізації у становленні особистості^5 Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства шляхом засвоєння мови певної соціальної спільноти, відповідних способів мислення, властивих певній культурі, форм раціональності й чуттєвості, прийняття норм, цінностей, традицій, звичаїв, взірців поведінки. Процес соціалізації охоплює всі можливості прилучення до культури, виховання й навчання, за допомогою яких людина набуває соціальної природи і здатності брати участь у соціальному житті. У цьому процесі задіяне все оточення індивіда: сім'я, сусіди, ровесники, вихователі й учителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації тощо. Важливо на­голосити, що соціалізація — не якийсь одноразовий чи короткотривалий акт; вона здійснюється протягом усього життя людини — від дитинства через зрілість і аж до старості. Це відбувається тому, що умови життя людини, а отже, і вона сама постійно змінюються, вимагаючи входження у все нові й нові соціальні ролі та відповідних змін статусу (інколи докорінних, як-от перехід від статусу дитини до статусу соціально зрілої особи).

^Соціальна адаптація та інтеріоризація^ Але якщо під час соціалізації дитини головним для неї є соціальна адаптація, тобто пристосування до су­спільного середовища, то для соціалізації молодої і навіть соціально зрілої людини головну роль відіграє інтеріоризація, або формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє "Я" особистості. Результатом інтеріоризації стає індивідуальність особистості.

^Механізми соціалізації у фройдистській соціології^ Коли йдеться про механізми соціалізації, то зазвичай звертаються до концепції 3. Фройда, який вирізняє основні з них:

— імітацію (усвідомлені спроби дитини копіювати й наслідувати поведін­ку дорослих і друзів);

— ідентифікацію (засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цін­ностей і норм як своїх власних);

— почуття сорому і вини (або негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки: сором здебільшо­го асоціюється з відчуттям, що вас викрили і зганьбили, а вина пов'я­зується з внутрішніми переживаннями і муками совісті). Звичайно, ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства.

^Імітація та ідентифікація^3 Але думки 3. Фройда були пристосовані деякими соціологами і до стадії дорослого життя особистості. Так, Т. Парсонс вживає фройдівські поняття у соціологічній теорії соціальної дії. Для нього імітація — це процес засвоєння елементів культури шляхом радше простого наслідування, аніж свідомого вибору, а ідентифікація — вияв ставлення до соціального середовища та його складових компонентів, прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, спосіб усвідомлення своєї до них приналежності. Ступінь ідентифікації визначається силою і характером прихильності до цих форм людського співжиття.

^Ресоціалізація^ У суспільствах перехідного типу доволі часто трапля­ється явище ресоціалізації. Цей термін означає ситуацію докорінної зміни соціального середовища і необхідність особистості пристосуватися до змі­нених соціальних обставин, нових норм і цінностей. Це надзвичайно болю­чий для людини процес, прикладами якого можуть слугувати цілковита зміна поглядів на суспільство та переоцінка свого минулого життя, руйну­вання основ старого світогляду й усвідомлення необхідності побудови нового світорозуміння, вимушений розрив із традиційними культурними цінностя­ми і прагнення бути "сучасним", граючи інколи зовсім невідповідну своїм бажанням соціальну роль тощо.

^Висновки"453 Таким чином, соціологія особистості на початку XXI ст., в умовах глобалізації та спровокованої нею ситуації зростання значення і ролі окремої людини-суб'єкта, особливо в житті посткомуністичних країн, знаходиться на чільному місці в системі спеціальних соціологічних теорій. Проблематика людини завжди є центральною у будь-якій соціогуманітарній науці. Однак у соціології антропологічні проблеми в теоретичних концепціях тісно пов'язані з її соціальною практикою — соціологія сьогодення безпо­середньо займається пошуком шляхів вирішення найскладніших проблем соціального життя сучасної людини, істоти водночас всемогутньої і безсилої, вільної і відчуженої, товариської і безмежно одинокої.

Лекція №10







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.208.202.194 (0.018 с.)