Тема: Суспільство, його структура та стратифікація



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Тема: Суспільство, його структура та стратифікація



 

1.Поняття суспільства. Головні ознаки суспільства та його структурні елементи.

2.Поняття соціальної структури суспільства.

3.Теорія соціальної стратифікації.

4.Поняття соціальної мобільності.

 

Рекомендована література

1. Дворецька Г. В.Соціологія: Навч. посібник. - Вид. 2-ге, перероб. і доп. - К.: КНЕУ, 2002. – С. 85 – 90, 124-138

2. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Базовий курс: Підручник. – К.: Каравела, 2005. – С. 66-89

3. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник. – К.: Каравела, 2004. – С. 81-112

4. Піча В.М. Соціологія: загальний курс. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти України. –К., Каравела, 2000

5. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.Г. Городяненка – К.: Видавничий центр “Академія”, 2002. – С.81-127

6. Танчин І.З. Соціологія: Навч. посіб.– К.: Знання.2007.С. 113-140

7. Черниш Н.Й. Соціологія: Підручник за рейтингово-модульною системою навчання. – К.: Знання, 2009. – С.127-146

 

Суспільство — це складна система взаємозв’язків та взаємодій, що складаються між людьми в процесі соціального життя. Залежно від історичного періоду, концепцій і шкіл у соціології поняття "суспільство" мало велику кількість різних тлумачень.

Сучасна соціологія визначає суспільство як сукупність усіх способів взаємодії та форм об'єднання людей, в яких відображається їхня всебічна залежність.

Ознаки суспільства - це стійкі риси, характеристики, що відрізняють суспільство як цілісне соціальне утворення від інших утворень. Це, зокрема:

• територія, на якій відбувається консолідація соціальних зв'язків, розвиваються відносини та взаємодіють індивіди. Територія локалізує організацію соціального життя;

• універсальність, тобто всеосяжний, різнобічний характер суспільства. Суспільство охоплює все розмаїття соціальних зв'язків, відносин, соціальних інститутів і спільнот. Універсальність його дає можливість створити необхідні умови для задоволення потреб людини, для самореалізації та досягнення особистої мети;

• автономність, тобто здатність до постійного відтворення соціальних зв'язків, внутрішньої саморегуляції за допомогою тих інститутів і організацій, норм та цінностей, котрі утворю­ються власне всередині суспільства;

• інтегративність, тобто можливість підкоряти собі індивідів, нові покоління, залучати їх до соціального життя, відтворювати його структуру.

Аналізуючи суспільство, необхідно виділити елементи, що структурують, формують суспільство як цілісність. До них належать:

• статусно-рольові позиції. У соціумі відбувається стандартизація різноманітних видів взаємодій, що призводить до появи статусно-рольових моделей поведінки. Це базовий, первинний рівень суспільства;

• соціальні інститути. Організованість і впорядкованість статусно-рольових позицій забезпечується за допомогою соціальних інститутів. Соціальні інститути виникають у процесі суспільного розподілу праці та суспільних відносин у межах соціальної організації суспільства. Кожен з них має свою мету, функції, статусно-рольові позиції та систему санкцій;

• соціально-ціннісні й культурні елементи, завдяки яким суспільство не руйнується, не розпадається, а відтворюється як цілісна система. Культура визначає ціннісні моделі поведінки людей у формі норм моралі, традицій, ціннісних орієнтацій тощо.

Проте можливості культури обмежені, лише вона не може забезпечити єдність суспільства. Тож політична влада через державне регулювання закріплює зв'язки між інститутами, спільнотами там, де впливу культури вже недостатньо, де норми моралі потребують підкріплення у праві, законі, примусі.

Передумовою структурованості суспільства є природа, котра поділила людей за віком, статтю, расою. Окрім того, у процесі життєдіяльності люди залучаються до спілкування, створюють розгалужену систему взаємодій. Ця сукупність зв'язків і утворює соціальну структуру.

Поняття соціальної структури суспільства в науковій літературі розглядається в декількох аспектах.

Соціальна структура - це сукупність взаємопов'язаних упорядкованих соціальних спільнот, груп, а також відносин між ними або побудова суспільства в цілому. Соціальна структура формується за різними ознаками: класовими, національними, статевими, віковими, професійними та ін.

Основні різновиди соціальної структури:

• соціально-класова структура - сукупність суспільних класів, їхні зв'язки та відносини (класи, соціальні верстви, соціальні групи);

• соціально-професійна структура (виробничі й інші колективи та організації);

• соціально-територіальна структура (міське та сільське населення, поселенські спільноти тощо);

• соціально-демографічна структура (сім'я, вікові та статеві спільноти);

• соціально-етнічна структура (етноси, нації, етнічні групи).

Ключовим у розумінні соціальної структури суспільства є поняття соціальної спільноти, соціальної групи.

Соціальні групи - це відносно сталі спільності людей, що склалися історично і відрізняються роллю і місцем у системі соціальних зв'язків суспільства. Соціальні групи виникають .на базі об'єднання людей за певною об'єктивною ознакою та відстоюючи їх інтереси.

Таким чином суспільство складається з різних соціальних спільнот, груп, які:

– посідають різні місця в системі соціальної нерівності, в диференціації населення суспільства за такими показниками, як влада, власність, прибуток та ін.;

– пов'язані між собою політичними, культурними й економічними відносинами, а також є суб'єктами функціонування соціальних інститутів.

Соціальні спільноти - це об'єднання людей, що виникають і формуються на основі:

– культурно-історичної самобутності (народи, нації);

–родинних зв'язків і схожості стадій життя (сімейні, статево-вікові тощо).

Соціальні спільноти також розрізняються за професійно-кваліфікаційними та територіально-регіональними ознаками.

Історичними детермінантами формування соціальних спільнот були:

• умови соціальної реальності, що зумовили об'єднання людей;

• загальні інтереси значної частини індивідів;

• розвиток державності та форми організації людей у різноманітних соціальних інститутах;

• спільна територія, що зумовлює міжособистісні (прямі й опосередковані) контакти.

Соціальні спільноти як ціле характеризуються такими показниками:

• умови життєдіяльності, опосередковані політичними, економічними та соціальними особливостями;

• спільні інтереси індивідів, які взаємодіють між собою;

• ставлення до конкретних соціальних інститутів і цінностей;

• соціально-професійні характеристики індивідів, об'єднаних у спільноту;

• належність до територіальних утворень.

Одні спільноти складаються об'єктивно, незалежно від волі та бажання людей (класи, верстви, нації), інші ж створюються свідомо й цілеспрямовано (політичні організації, громадські організації, партії та ін.).

Між окремими компонентами соціально структурованого суспільства існують необхідні взаємозв'язки, тобто соціальні відносини.

Соціальні відносини органічно пов'язують соціальні спільноти в соціальну структуру як її механізм, а соціальна структура є формою, що організовує їх у певну цілісність.

Соціальні відносини інтегрують соціальні спільноти в цілісну соціальну систему, котра самоорганізується та має складний ієрархічний характер.

Процеси диференціації, що відбуваються в суспільстві, є результатом розподілу економічної, політичної та культурної структур, розподілу і спеціалізації праці, ставлення до власності тощо.

Кожну соціальну спільноту характеризують такі соціально-психологічні показники:

• рівень згуртованості соціальної спільноти;

• характер взаємодії між індивідами.

Сучасне суспільство характеризується наявністю груп, які розпоряджаються значно більшими ресурсами багатства та влади, ніж інші групи. Наявну в суспільстві (спільнотах і групах) нерівність між індивідами й об'єднаннями індивідів, яка виявляється в неоднаковому доступі до соціальних благ і ресурсів та володінні ними, називають соціальною стратифікацією.

Соціальна стратифікація - це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, що існує в певному суспільстві в певний історичний період. Вона є стійкою, регулюється та підтримується інституційними механізмами, постійно відтворюється й модифікується.

Соціальна стратифікація має такі особливості:

• стратифікація - це рангове розшарування населення, коли вищі верстви перебувають у більш привілейованому стано­вищі порівняно з нижчими;

• кількість вищих верств значно менша, аніж нижчих.

Стратифікація має такі основні виміри (критерії):

• прибуток, власність;

• освіта;

• влада;

• престиж.

Перші три критерії стратифікації- прибуток, освіта, влада-мають об'єктивні одиниці виміру (гроші, роки, люди).

Престиж є суб'єктивним показником, який відтворює рівень поваги до якої-небудь професії, посади, до виду діяльності в суспільній думці.

Пітирим Сорокін вважав, що стратифікація в суспільстві має три основні види:

• економічна - за рівнем прибутку, де багатство й бідність -полюси, між якими розташовані та котрими відмежовані одна від одної різні верстви;

• політична - означає поділ населення на правлячу меншість і підпорядковану більшість;

• професійна - за ієрархічною будовою шкали професій залежно від важливості їхніх функцій у житті суспільства.

Певна частина соціологів вважає, що саме нерівномірний розподіл влади зумовлює розподіл багатства та престижу, а статус у системі влади визначає статус в економічних і соціальних структурах. Саме тому влада є тим чинником, який визначає основні ознаки соціальної стратифікації, окреслює межі верств і класів, їхню ієрархію.

У сучасній соціології найбільш поширеною думкою щодо процесу формування соціальних верств є теорія стратифікації К. Девіса й У. Мура, в якій вони запропонували функціональне пояснення нерівності. Вони вважають, що суспільство є певним чином організованою сукупністю нерівноцінних позицій, одні з яких більш важливі для функціонування суспільства як цілого, інші - менш важливі (менеджер/вахтер). Соціальний порядок у суспільстві базується на розподілі індивідів за соціальними статусами. Чим вищий статус, тим більше має здійснити витрат для розвитку здібностей, кваліфікації та компетентності індивід, який претендує на цей статус. Таким чином, суспільство заздалегідь "закладає" винагороду в статус і людина знає, що вона отримає в обмін на свої зусилля та працю. Розподіл людей на соціальні верстви відбувається за такими критеріями:

• якісні характеристики членів суспільства;

• рольовий набір, який людина виконує в суспільстві;

• володіння матеріальними та духовними цінностями.

Кожне суспільство має власну організацію соціальної нерівності. Незважаючи на соціокультурні особливості кожної країни, можна виділити чотири історичні форми стратифікації:

• рабство – форма соціальних відносин, за якої одна людина має власність, а нижча верства позбавлена всіх прав;

• касти – суворий ієрархічний розподіл суспільства, в якому між різними верствами існують бар'єри, котрі неможливо подолати;

• стани — групи людей, нерівність між якими визначалася звичаями та юридичними нормами. Належність до станів передавалась у спадок, але не виключала можливості переходу з одного стану до іншого;

• класи – організація соціальної нерівності, за якої відсутні чіткі межі між різними групами.

Перші три типи характерні для закритого суспільства, де існує суворо закріплена система стратифікації та перехід із однієї страти в іншу майже неможливий. Останній тип характеризує відкрите суспільство, де відбуваються вільні переходи з однієї верстви до іншої.

Рух індивідів між різними соціальними позиціями, тобто перехід від однієї групи до іншої називається соціальною мобільністю.

У сучасній науці розрізняють два види соціальної мобільності:

• горизонтальну - передбачає перехід індивідів з однієї соціальної групи до іншої без зміни соціального статусу;

• вертикальну — передбачає перехід індивіда з однієї групи до іншої зі зміною соціального статусу. Вертикальна мобільність може бути висхідною та спадною.

У певні складні періоди розвитку суспільства з'являються передумови для появи та виділення ще однієї стратифікаційної групи - маргіналів. До них можна віднести людей, які з тих чи інших причин відмовились від зв'язків з тією стратою, з якої вийшли, (а інколи із усім суспільством), а до іншої так і не приєднались. Тому маргінальність - це стан особистості або спільноти, що існує на межі різних культур. Прикладом може послужити стан тих людей, які переїздять із села до великого міста, міняють своє місце роботи і т.д. Труднощі адаптації, постійна внутрішня напруга впливають на поведінку маргіналів. Маргінальним може бути і все суспільство у свій перехідний період.

 

Лекція №4

Тема:Соціальна взаємодія, соціальні відносини та соціальний контроль

1.Поняття соціальної взаємодії. Соціальна взаємодія і соціальні контакти.

2.Головні механізми соціальної взаємодії.

3.Соціальні відносини: поняття, механізми формування.

Рекомендована література

Л1. Дворецька Г.В. Соціологія:Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 1999. – с.91-97;

Л3. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Базовий курс: Підручник. – К.: Каравела, 2005. – с.123-139

Л4. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник. – К.: Каравела, 2004. – с.145-163

Л6. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.Г. Городяненка – К.: Видавничий центр “Академія”, 2002. – с. 141-156

Головною особливістю соціального життя є взаємодія індивідів, соціальних груп у межах відповідних соціальних інститутів.
Соціальна взаємодія — система взаємозумовлених соціальних дій, за яких дії одного суб'єкта (індивіда, групи, спільноти) одночасно є причиною і наслідком відповідних дій інших.
У процесі її реалізується соціальна дія партнерів, відбувається взаємне пристосування дій кожного з них, одностайність у розумінні ситуації, усвідомленні її смислу дій, певний ступінь солідарності між ними.
Види соціальної взаємодії класифікують:
— за кількістю суб'єктів взаємодії: між двома людьми, між індивідом і групою, між групами;
— за характером взаємовідносин суб'єктів взаємодії: односторонні та двосторонні, солідарні (узгоджені) та антагоністичні (ворожі);
— за терміном: короткочасні й довгочасні;
— за наявністю (відсутністю) організованості: організовані та неорганізовані;
— за свідомістю взаємодії: усвідомлені та неусвідомлені;
— за «матеріальністю» обміну: інтелектуальні (ідейні), почуттєві (емоційні) та вольові.
Існують два основних рівні дослідження соціальної взаємодії: міжособова (основний фокус досліджень на мікрорівні) та інституційна інтеракція (на макрорівні суспільства). У будь-якому соціальному контексті поєднуються елементи їх обох.
Соціальна дія є сукупністю певних компонентів, діяч з його потребами і метою, ситуація (конкретні умови, обставини), в якій він діє; орієнтація діяча на ситуації, що формують способи реалізації потреб, мету. У конкретній ситуації соціальні спільноти, верстви, індивіди виокремлюють різні об'єкти відповідно до їх значущості для досягнення мети, розрізняють корисні або шкідливі елементи ситуації, визначають першочергове, важливе і другорядне, аналізують можливі наслідки соціальних дій. Мета соціальної дії — це задоволення певних потреб. Якщо вона досягнута, настає момент рівноваги діяча, його потреб і зовнішнього середовища.
Звичайно, не кожна дія людини є соціальною, оскільки не завжди мета передбачає орієнтацію на інших людей. Індивідуальна мета, що відтворює потреби людини, є початком соціальної дії, початком орієнтації на інших, сподіванням, що вона буде відповідно сприйнята оточенням.
Соціальна дія може бути традиційною або афективною. Традиційна соціальна дія ґрунтується на соціальних стандартах поведінки, звичних нормах, які не змінюються з плином часу. Вона мінімізує самостійність особистості у її вчинках. Афективна соціальна дія зумовлена емоційним станом, найчастіше супроводжується глибоким душевним хвилюванням.
Соціальна взаємодія буває випадковою, тимчасовою і стійкою, приватною і публічною; особистісною і речовою; формальною і неформальною.
Одним із виявів соціальної взаємодії є зв'язок.
Соціальний зв'язок — соціальна дія, що виражає залежність і сумісність людей або груп. Соціальні зв'язки є об'єктивними, залежать від соціальних умов, у яких живуть індивіди. Основними їх елементами є: суб'єкти зв'язку (індивіди, спільноти), предмет зв'язку (з приводу чого він здійснюється), механізм свідомого регулювання взаємин між суб'єктами («правила гри» між індивідами, соціальними спільнотами). На особливість соціального зв'язку впливає різке збільшення чи зменшення чисельності його учасників на основі прямого обміну, моральних принципів добросусідства. Він може виявлятися у формі соціального контакту і соціальної взаємодії.
За соціальної взаємодії відбувається обмін діями. Системи дій обох суб'єктів споріднені між собою, дії кожного з них скоординовані, відновлювані, взаємний їх інтерес стійкий. Соціальна взаємодія є одним із джерел суспільних явищ, оскільки завдяки їй поведінка людини стає соціальною дією.
Поведінка — форма діяльності, реакція на соціальне середовище чи на дію іншої людини.
Дії, що постійно репродукуються, орієнтовані на вищі цілі, є діяльністю. Головною ознакою соціальної діяльності є осмислення індивідом можливих варіантів поведінки осіб, які вступають з ним у взаємодію.


Важливою формою вияву соціальних тривалих, сталих, системних, оновлюваних, різноманітних за змістом зв'язків є соціальні відносини.
Вони є відносинами схожості й відмінності, рівності й нерівності, панування і підлеглості між окремими людьми та їх групами. їх формування можна зобразити схематично: соціальний контакт – соціальна дія – соціальна взаємодія – соціальні відносини
Основою соціальних відносин є соціальні зв'язки, які об'єднують індивідів, групи та інші елементи суспільства у функціональне ціле. Ядром їх є відносини рівності та нерівності, позаяк розкривають взаємини між людьми, які перебувають на різних соціальних позиціях. Йдеться про складну діалектику рівності й нерівності між людьми у межах соціальної структури суспільства. Оскільки відносини абсолютної рівності неможливі, провідними виступають відносини соціальної нерівності.
Характер соціальної нерівності у системі соціальних відносин визначають:
— відмінності між людьми закладені природою, притаманні їм від народження: етнічна належність, статеві й вікові особливості, фізичні можливості, інтелектуальні здібності та ін.;
— відмінності між людьми, що виникають у зв'язку з професійними ролями;
— відмінності між людьми, що зумовлені володінням (власністю, товарами, привілеями та ін.).
Відносини нерівності у певних ситуаціях перетворюються на відносини соціальної рівності (коли йдеться про справедливе стимулювання рівноцінної праці).
Виокремлюють різноманітні види соціальних відносин:
— за обсягом владних повноважень: відносини по горизонталі, відносини по вертикалі;
— за ступенем регламентування: формальні (офіційно оформлені), неформальні;
— за способом спілкування індивідів: безособові або опосередковані, міжособові або безпосередні;
— за суб'єктами діяльності: міжорганізаційні, внутріорганізаційні;
— за рівнем справедливості: справедливі, несправедливі.
Основою відмінностей між соціальними відносинами є мотиви і потреби, головними з яких є первинні та вторинні потреби (влада, повага) кожної людини.
Внаслідок суперечливості соціальних відносин однією з форм соціальної взаємодії суб'єктів стає соціальний конфлікт.
Соціальний конфлікт (лат. conflictus — сутичка) — зіткнення двох або більше сил, спрямованих на забезпечення своїх інтересів в умовах протидії.
Це вища стадія розвитку суперечностей у системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів суспільства, яка характеризується максимальним посиленням суперечливих тенденцій та інтересів їх поведінки.
Щодо сутності соціальних конфліктів у соціологічній науці склалося дві точки зору. Одна з них (К. Марксом) виходить з того, що конфлікт — це тимчасовий стан суспільства, організації, який може бути подоланий різноманітними засобами. За другою (Р. Дарендорф, Л. Козер та ін.), конфлікт — це нормальний стан, об'єктивна риса соціальних систем, зумовлена суперечливою природою суспільного життя, результат опору відносинам владарювання і підкорення. Придушення соціального конфлікту веде до загострення, а раціональна його регуляція — до підконтрольної еволюції. Цим зумовлені функції соціальних конфліктів: інтеграція соціальних організацій (вплив на встановлення оптимального співвідношення індивідуальних і групових інтересів); сигналізація (виявлення проблем, недоліків тощо); інновація (внаслідок конфлікту визначаються шляхи подолання опору інновації); інформація (через конфлікт розкривається латентна інформація); стабілізуюча, гносеологічна та навчальна.
Конфлікт є найважливішою формою відносин суб'єктів соціальної взаємодії, мотивація яких зумовлена різними цінностями і нормами, інтересами і потребами. Сутнісний його аспект полягає в тому, що ці суб'єкти діють у межах ширшої системи зв'язків, яка модифікується (закріплюється або руйнується) під впливом конфлікту. Учасниками соціального конфлікту можуть бути індивіди, групи, організації. Суб'єктами — особи, групи, спільноти, здатні створювати конфліктну ситуацію, впливати на її розвиток, поведінку учасників.
Виділяють такі стадії соціального конфлікту:
1. Передконфлікт (виникнення соціальної напруженості).
2. Зростання напруги (поява конфліктної ситуації).
3. Безпосередній розвиток конфлікту (стадія від критої боротьби сторін).
4. Регулювання (розв'язання соціального конфлікту).
Розв'язується соціальний конфлікт зняттям соціальної напруги на ранніх стадіях формування конфліктної ситуації. Конфліктологи розглядають такі способи подолання конфліктів: компроміс, конкуренція, втеча, згода, співробітництво, вважаючи співробітництво єдиною конструктивною можливістю подолання конфліктної ситуації.
Джерелом загострення конфліктів між великими групами є ескалація незадоволення існуючим становищем, зростання домагань, радикальна зміна свідомості та соціального самопочуття. Незадоволення, набуваючи відкритої форми, стимулює соціальний рух, під час якого з'являються лідери, формується ідеологія захисту інтересів. На цьому етапі конфлікт стає відкритим і незворотним, то перетворюючись на постійний компонент суспільного життя, то завершуючись перемогою ініціюючої сторони або вирішуючись на основі взаємних поступок сторін.
Адекватний аналіз конфліктної ситуації передбачає чітке з'ясування обставин визрівання конфлікту, під час якого можуть функціонувати історичні, соціально-економічні та культурні чинники, які завершуються у діях політичних структур та інститутів.
Існують різноманітні класифікації соціальних конфліктів:
— за включеністю до системи організаційних зв язків — функціональні та дисфункціональні;
— за специфікою впливу на організацію — конструктивні та деструктивні;
— за тривалістю — короткотермінові й довготермінові тощо.
Конфлікти бувають агоністичні (примиримі) й антагоністичні (непримиримі). Антагоністичні конфлікти, якщо упущені можливості їх вирішення, перетворюються у хронічні й навіть непримиримі. Кожен з основних типів конфліктів перебирає на себе особливості системи, у якій вони виникають і відбуваються:
Соціально-економічний конфлікт. Виникає внаслідок незадоволення існуючим економічним становищем, погіршення порівняно із звичним рівнем споживання й життя (реальний конфлікт потреб), гіршим станом, вищим порівняно з іншими соціальними групами (конфлікт інтересів).
Національно-етнічний конфлікт. Спричиняється проблемами державного суверенітету, вирішенням територіально-статусних питань, міжклановими суперечками тощо.
Політичний конфлікт. Пов'язаний зі свідомо регульованими цілями, спрямованими на перерозподіл влади. Для цього має бути сформована нова політична еліта.
Існують дві точки зору на природу конфліктів: ресурсна та ціннісна.

Ресурсна базується на матеріалістичному розумінні конфлікту, який завжди розгортається за суттєво значущі засоби життєдіяльності; ціннісна — на системах цінностей, вірувань і переконань, несумісних принципах суспільного устрою, вза-ємовиключних культурних стереотипах. Звідси постає класифікація конфліктів.
Конфлікти ресурсів. Причиною їх є обмеженість ресурсів (економічних, матеріальних та ін.), що існує практично завжди. Саме у зв'язку з розподілом ресурсів і виникають суперечності.
Конфлікти цілей. Як правило, це позиційні конфлікти. Вони виникають, коли сторони, що виконують одне й те саме завдання, займають різні позиції, переслідують свої цілі.
Конфлікти цінностей. Спричинюють їх певні цінності різних індивідів та соціальних груп щодо значущих аспектів соціального життя.
Конфлікти комунікацій. Передумовою їх є або недостатня передача інформації, або її викривлення.
Беручи за основу рівень конфліктуючих сторін, конфлікти класифікують на:
— міжіндивідуальні;
— міжгрупові (групи інтересів, етнонаціональні групи);
— конфлікти між асоціаціями (партіями);
— внутрі- та міжінституційні конфлікти;
— конфлікти між секторами суспільного розподілу праці;
— конфлікти між державними утвореннями;
— конфлікти між культурами або типами культур.

Соціальні відносини між індивідами і суспільством формуються в умовах соціального контролю.
Соціальний контроль — засіб саморегуляції соціальної системи, що забезпечує упорядковану взаємодію її елементів шляхом нормативного (у тому числі й правового) регулювання.
Соціальний контроль охоплює контрольовану діяльність індивідів і контролюючу діяльність соціальних інститутів. Взаємодія індивіда і суспільства виявляє внутрішню суперечність соціального контролю, оскільки людина не може набути своєї індивідуальності, соціальних якостей поза суспільством. Водночас особистість не зможе набути, розвинути свою індивідуальність, сліпо, автоматично пристосовуючись до зразків культури.
Динамічна модель соціального контролю включає такі основні елементи: індивід, соціальна спільнота (група, клас, соціальна організація, суспільство), індивідуальна дія, соціальна (групова) дія. Відомо, що індивідуальна і соціальна дії співвідносяться як контрольоване і контролююче. Йдеться саме про взаємодію, а не про односпрямований контроль. Акт соціальної (групової) дії, виступаючи в системі соціального контролю у формі реакції на індивідуальну поведінку, виконує функцію соціального стимулу (позитивного або негативного), який визначає особливості подальших індивідуальних актів. Індивід (індивідуальна дія) і соціальна група (соціальна дія) є вхідними елементами системи соціального контролю. До неї також належать соціально-психологічні чинники, які, перебуваючи у структурі суб'єктів дії (індивіда і соціальної групи), безпосередньо впливають на характер і спрямування відповідно індивідуальної і соціальної дій. Це самооцінка суб'єкта (індивіда, соціальної групи); сприймання і оцінка суб'єктом соціальної ситуації (соціальна концепція), у межах якої діють відповідно як індивід, так і соціальна група.
Важливими атрибутами та елементами соціального контролю є цінності, норми, звички, звичаї, санкції, які виникають та існують внаслідок дії соціальних інститутів.
Культура кожного суспільства та спільноти має свої цінності. Поряд з ними існують загальнолюдські, котрі забезпечують цілісність соціальних систем, здатність їх до виживання у перехідні періоди.
Соціальна норма — загальновизнане правило, зразок поведінки, дій індивідів, соціальних груп.
Загалом соціальні цінності й норми є інструментами соціального регулювання в суспільстві, проміжною ланкою, що пов'язує поведінку індивіда і найважливіші соціальні інститути. Тому соціальна норма визначає межу допустимої поведінки індивіда, соціальної групи або організації, що історично склалася у конкретному суспільстві. Як немає суспільства без вільної та доцільної поведінки людини, так немає і суспільства без загальних правил, які забезпечують координацію цих вільних дій. Найважливішою характеристикою будь-якої норми є її корисність, обов'язковість і фактична реалізація в поведінці людей.
Найчастіше соціальні норми поділяють на соціальні приписи і технічні правила (регулюють взаємодію людини і природи).
Соціальні приписи — норми, що визначають соціальне становище індивіда.
Вони служать реалізації загальної мети, яка відповідає інтересам широкої спільноти, навіть усупереч інтересам окремих її членів. Поважне ставлення до них у суспільстві забезпечують різні чинники — від виховання до санкцій.

Серед соціальних приписів фігурують: право, звичай, правила пристойності, мода, мораль.
Іншим великим класом соціальних норм є технічні правила.
Технічні правила — норми, що регулюють відношення людини і природи.
До них належать технічні інструкції, правила безпеки життєдіяльності тощо.
Важливу роль у механізмі соціального контролю виконують звички.
Звичка — встановлений спосіб поведінки у певних ситуаціях, який не викликає негативної реакції соціальної групи.
Вони виникають на основі навичок, закріплюються традиціями, в одних випадках визнаються як терпимі, в інших — як шановані.
У кожної людини є свої визначені звички, позитивні з них приймаються, схвалюються всією соціальною групою. На основі звичок формуються певні звичаї.
Звичай — встановлений спосіб поведінки, з яким пов'язані певні моральні цінності, порушення яких викликає негативні санкції групи чи суспільства.
Термін «звичай» пов'язаний з поняттями «традиція» та «обряд» («ритуал»). Однак традиція — це ширше поняття, ніж «звичай», охоплює різноманітні об'єкти соціальної спадщини (матеріальні й моральні цінності). Обряд є різновидом звичаю, символом певних соціальних відносин, а звичай може бути і засобом практичного перетворення.
Одним з важливих елементів соціальних норм є санкція, за допомогою якої забезпечується реалізація правил поведінки.
Санкція (лат. sanctio — непорушна постанова) — стимулювання бажаної поведінки і припинення небажаної для забезпечення внутрішньої згуртованості й безперервності суспільного життя. Хоча зазвичай санкція сприймається негативно, існують негативні і позитивні санкції.

Лекція №5

Тема:Соціальні зміни та соціальні процеси

1.Поняття соціальних змін.

2.Основні чинники соціальних змін.

3.Масштаби соціальних змін. Види соціальних змін.

4.Цикли соціальних рухів.

Рекомендована література

Л5. Піча В.М. Соціологія: загальний курс. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти України. –К., Каравела, 2000. – с.100-107

Л6. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.Г. Городяненка – К.: Видавничий центр “Академія”, 2002. – с.157-175

Соціальні зміни — процес виникнення нових явищ, структур, характеристик у різних соціальних системах і підсистемах під час їх взаємодії.
Це поняття фіксує факт зрушення, зміни в широкому розумінні слова.

Соціальні зміни відбуваються на рівні міжособистісних відносин, на рівні організана
цій та інститутів, малих і великих соціальних груп місцевому, соціетальному та глобальному рівнях.
Соціологія аналізує різні типи соціальних змін: еволюційні и революційні, короткострокові й довгострокові, організовані й стихійні, насильницькі й добровільні, усвідомлені й неусвідомлені, а також зміни на рівні індивіда, групи, організації, інституту, суспільства та ін.
Серед багатьох макросоціологічних теорій соціальних змін розрізняють три групи: соціокультурні, індустріально-технологічні та соціально-економічні.
Соціокультурні теорії
На передній план вони висувають зміни в соціокультурній сфері — світогляді, релігії, системах цінностей, менталітеті соціальних груп, суспільств та епох. Такі зміни вважаються найфундаментальнішими, що визначають усі інші зміни у суспільстві. Серед цієї групи теорій своєю ґрунтовністю виділяється теорія соціокультурної динаміки П. Сорокіна.
Індустріально-технологічні теорії
Вони інтерпретують соціальні зміни як похідні від змін в технології матеріального виробництва. Індустріальну (промислову) технологію розглядають як фундамент, на якому відбуваються зміни, і як головне джерело їх. До цієї групи відносять теорії «стадії економічного росту» (І. Ростоу), «єдиного індустріального суспільства» (Р. Арон), «постіндустріального суспільства» (Г. Белл, 3. Бжезинський, А. Турен), «кінця ідеологічної ери» (Д. Белл, М. Ліпсет).
Соціально-економічні теорії
Найпоширенішими серед них є марксизм. З його точки зору (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) вирішальним фактором соціальних змін є економічний розвиток, точніше — діалектика взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин.
Кожна з названих груп теорій має свої переваги, але жодна не може розглядатись як вичерпна.
Значні соціальні зміни відбуваються на основі важливих відкриттів і нововведень, тобто інновацій. Поняття «інновація» ввійшло в науку ще в XIX ст. і вживалось при вивченні змін у культурі на противагу поняттю «традиція». Тепер нововведення розглядається як певна стадія процесу соціальної зміни. Формування особливої галузі соціології — соціології інновації — відбувалось в основному в координатах соціології організації.
Інновація — комплексний процес створення, поширення та використання нового практичного засобу (нововведення) для задоволення людських потреб, а також пов'язані з цим нововведенням зміни в соціальному середовищі.
Інновація — не тільки відкриття, а і його впровадження. Саме воно спричиняє суттєві зміни в суспільному житті. Не всі інновації однозначно сприймаються суспільством. Різним буває термін їх втілення в життя, яке відбувається шляхом дифузії — передачі інноваційних рис і зразків поведінки від однієї групи до іншої як всередині певного суспільства, так і за його межами.
Інновації є соціокультурним процесом, що вносить у суспільне життя нові культурні зразки. Вони можуть не тільки приєднуватись до існуючих зразків, а й витісняти їх. Так, якщо наукові чи художні інновації в сучасному українському суспільстві приєднуються до того, що вже існує, то ринкові відносини можуть поширюватися тільки внаслідок витіснення адміністративно-командних відносин.
Інновації часто вступають у конфлікт з існуючими культурними зразками, цінностями та нормами.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.237.52.11 (0.016 с.)