Освіта як предмет соціології освіти

Великий вплив на розвиток сучасної людини має освіта. Інтерес учених до проблеми освіти став виявлятися давно: уже на межі XIX та XX ст. із загальнофілософської проблематики почали виділятися соціологічні проблеми освіти. Поступово вони стають предметом спеціального аналізу, формується спеціальна соціологічна теорія − соціологія освіти. Серед перших соціологічних робіт можна назвати роботи М.Вебера та Е.Дюркгейма, у яких приділялась увага навчальним закладам і процесу навчання, соціальним функціям освіти, її зв’язкам з економічними та політичними процесами.

З 60-70-х років ХХ століття соціологія освіти переживає своєрідний ренесанс. Багатопланові та всебічні дослідження проблем освіти почали проводити соціологи різних країн. На думку американського соціолога М.Троу, це було пов’язане з кількома причинами.

1. Став швидко зростати престиж вищої освіти як джерела розвитку промисловості та військової могутності. Це спонукало соціологів зайнятися аналізом способів залучення обдарованих молодих людей до поглибленого вивчення науково-технічних дисциплін.

2. Різко зросла кількість студентів, які навчались у вузах. Вища освіта стала масовою, що також ставило багато питань, які цікавили соціологів (причини збільшення кількості студентів, вплив вищої освіти на людей, організація та управління вузами).

3. Збільшилося число теоретично підготовлених і практично працюючих соціологів, що було зумовлено спеціалізацією науки, яка супроводжувалась підвищенням знань та кількості наукових працівників.

Соціологія освіти, на думку М.Троу, вивчає формальні заклади − школи, коледжі, університети тощо, процеси навчання в них і зв’язок між ними та іншими частинами суспільства, у якому вони існують. У нашій літературі соціологія освіти розглядається як спеціальна соціологічна теорія, предметом якої є система освіти як соціальний інститут, взаємодія її підсистем, а також взаємодія системи освіти з суспільством і перш за все з його соціальною структурою.

Поняття „ освіта ” трактується неоднозначно. Деякі зводять освіту до навчання. Але, на наш погляд, терміни освіта та навчання не однакові за значенням, хоча навчання і становить ядро освіти або хоча б його початковий етап. Правильніше розглядати освіту як постійний процес нагромадження знань, який пов’язаний як із навчанням, так і з вихованням, і з процесами соціалізації, про які йтиметься в наступній лекції.

У нашій літературі освіта розглядається трояко:

1. Як цілеспрямований процес засвоєння систематизованих знань, умінь, навичок, цінностей культури і досвіду минулих поколінь.

2. Як результати цього процесу, що виражаються в опануванні та засвоєнні цих знань, умінь, навичок, цінностей і досвіду.

3. Як система організацій і закладів, де здійснюється процес оволодіння знаннями, уміннями, навичками, цінностями та досвідом.

Ця неоднозначність трактування поняття освіти привела до появи в соціології освіти кількох основних напрямів її вивчення. Можна виділити принаймні три основних підходи в дослідженні освіти:

· інституціональний − пов’язаний із вивченням закладів системи освіти, їх структури, особливостей функціонування та розвитку;

· внутрішньоінституціональний − передбачає вивчення соціальних проблем навчальних закладів, тих, хто навчає, і тих, кого навчають, а також методів і форм викладання;

· функціональний − акцентує увагу на соціальних функціях освіти, виявляє аспекти взаємодії освіти та інших суспільних інститутів (виробництва, культури, науки, політики).

Основні функції освіти в суспільстві

1. Важливе значення для суспільства має економічна функція освіти, яка насамперед знаходить свій вияв у кількох напрямах: а) у формуванні професіональної структури суспільства; б) підготовці людей до праці; в) відповідному розміщенні їх у різних сферах економічного життя. Учені вважають, що майбутнє суспільства, в основному, визначатиметься тим, чи зможе система освіти підготувати спеціалістів, необхідних для його модернізації в усіх галузях, і насамперед у галузі економіки.

2. Освіта є найважливішою умовою відтворення соціальної структури суспільства: зайняти місце лікаря, менеджера, ученого не можна, не отримавши відповідної освіти.

3. Освіта є основним засобом соціальних переміщень. Добуваючи освіту, ми переходимо з однієї соціальної групи в іншу, переміщуємося всередині її, підвищуючи свою кваліфікацію. Цікаве дослідження ролі освіти в соціальних переміщеннях провів П.Сорокін. Він підкреслював, що інститути освіти та виховання, якої б конкретної форми не набули, завжди були засобами вертикальної циркуляції. „У суспільствах, − писав він, − де школи доступні всім його членам, шкільна система являє собою „соціальний ліфт”, який рухається з самого низу суспільства до самих верхів. У суспільствах, де привілейовані школи доступні тільки вищим верствам населення, шкільна система становить собою ліфт, який рухається лише на верхніх поверхах соціальної споруди, перевозить уверх і вниз лише жителів верхніх поверхів”.

У сучасному західному суспільстві, на думку П.Сорокіна, виявлення цієї функції різні: „Не закінчивши університету чи коледжу, фактично не можна (а в деяких країнах навіть юридично заборонено) досягти будь-якого політичного становища на високому урядовому рівні та в багатьох інших сферах, і навпаки, відмінник із відмінним університетським дипломом легко просувається і займає відповідальні урядові посади незалежно від його походження та сім’ї. Багато які із соціальних сфер і професій практично закриті для людини без відповідного диплома. Праця випускників вищих навчальних закладів вище оплачується”. Усе це говорить про підвищення значення освіти, яка може, як влучно зауважив Сорокін, у разі хорошої організації приносити велику суспільну користь, а у випадку незадовільної − величезну шкоду.

4. Важливе значення має культурна функція освіти. Вона сприяє переданню від покоління до покоління культурної спадщини суспільства. У рамках деяких закладів системи освіти − інститутів, університетів − розробляються різні проблеми науки, як прикладної, так і фундаментальної, визначаються шляхи застосування цих знань у всіх сферах суспільного життя.

5. Система освіти виступає одним із головних засобів соціалізації і виховання людини.

Структура української освіти

Нині освіта в Україні має складну структуру європейського типу й включає дошкільну освіту, загальну середню освіту, позашкільну освіту, професійно-технічну освіту, вищу освіту, післядипломну освіту, аспірантуру, докторантуру і самоосвіту, які мають чітку специфіку й відповідно значні відмінності в економічній діяльності, зокрема в фінансуванні.

Законодавчо встановлені такі освітні рівні: початкова загальна освіта; базова середня освіта; повна загальна середня освіта; професійно-технічна освіта; неповна вища освіта; базова вища освіта; повна вища освіта. Відповідно до сучасних європейських стандартів обов’язковою в країні є повна загальна середня освіта – 11 років навчання.

Згідно з прийнятими рівнями освіти встановлені й такі освітньо-кваліфікаційні рівні: кваліфікований робітник; молодший спеціаліст; бакалавр; спеціаліст; магістр.

Для того щоб краще розібратися в суті освіти, проаналізуймо основні структурні компоненти освіти, які виділяють соціологи на основі різних критеріїв:

· види та форми освіти, що дозволяють нам з’ясувати зміст, напрямки, основні ступені освіти;

· структуру учасників навчального (освітнього) процесу;

· структуру навчального процесу.

Види та форми освіти

Освіта включає в себе різні види та форми. Проаналізуємо деякі з них.

Найбільшими структурними компонентами освіти, які відрізняються за основним змістом, є дві її основні форми; загальна (непрофесійна) і професійна освіта. Загальна освіта − це той різновид навчання, що пов’язаний з оволодінням основами знань про природу, суспільство, людину, з опануванням найважливіших навичок, які необхідні для життя в суспільстві, з розвитком особистості людини, її нахилів і здібностей. На думку сучасних учених, загальна освіта в наш час повинна включати в себе, перш за все, такі знання: а) природничо-наукові (математика, біологія та ін.), б) гуманітарні (філософські; історичні, філологічні, психологічні та ін.), в) інформаційно-комунікативні знання, а також знання принципів риторики, екологічну та іншу культуру.

Основними закладами, пов’язаними з отриманням і вдосконаленням загальної освіти, є дитячі дошкільні і більшість позашкільних дитячих закладів (студії, гуртки тощо), школи, ліцеї, гімназії, заклади типу народних університетів, деякі відкриті навчальні заклади в сучасних розвинутих країнах.

Професійна освіта пов’язана з підготовкою людини до певного виду трудової діяльності, професії, що підтверджується дипломом відповідного навчального закладу. Разом із тим отримання професійної освіти, звичайно, супроводжується розвитком особистості, її творчих здібностей, здатності до продуктивної інтелектуальної діяльності, критичного мислення і сприймання нового. Основними закладами, пов’язаними з отриманням і вдосконаленням професійної освіти, є ПТУ, технікуми, коледжі, інститути, університети та інші навчальні заклади.

І загальна, і професійна сфери освіти нерозривно пов’язані між собою − загальна освіта є фундаментом, на якому базується професійна. І ефективність роботи спеціаліста багато в чому визначається тим, наскільки широкий у нього обсяг знань про природу, суспільство, людину. Загальна освіта означає не всеосяжне знання, а здатність до цілісного мислення, яке охоплює взаємозв’язки окремих галузей знання.

І загальна, і професійна освіта вбирають у себе елементи як природничо-наукового, так і гуманітарного знання. Але переважання одного з них над іншим дозволяє говорити про різні види освіти: гуманітарну, природничо-наукову і технічну. Гуманітарна освіта пов’язана з оволодінням науками, що мають відношення до людства і людини, загального буття і свідомості. Природничо-наукова освіта пов’язана з оволодінням природничими науками: математикою, фізикою, астрономією, біологією та ін. Близькою до природничо-наукової освіти, але зі своєю специфікою, є технічна освіта: вона пов’язана з оволодінням комплексом технічних наук.

Говорячи про професійну освіту в цілому, треба мати на увазі, що вона складається не тільки з різних знань, пов’язаних з оволодінням різними науками, але й знань, які відрізняються за ступенем загальності і стабільності. Тому виникає проблема фундаментальної і спеціальної освіти: є знання, які швидко старіють, змінюються, є стабільні, які не зазнають змін десятиліттями, а іноді і століттями. Математика, фізика, хімія і багато інших наук, а також знання культури, мов відносяться до фундаментальних знань. Без їх опанування неможлива повноцінна загальна і професійна освіта. У той же час у нинішніх умовах, коли все більш інтенсивно йде процес диференціації і спеціалізації наук, коли зростає об’єм наукової інформації, не можна обійтися без певної спеціалізації.

Треба також мати на увазі, що швидко старіють насамперед спеціальні знання. Учені зазначають, що бібліотеки американських університетів не отримують підручників дворічної давності, а в медичній освіті США критерії такі, що монографії, видані п’ять років тому, уважаються безнадійно застарілими. Фундаментальні ж знання дають стабільність. Аналіз роботи випускників університетів та інститутів, які орієнтовані на підготовку спеціалістів певного профілю, показує, що в плані професійної стійкості і мобільності перші значно перевершують других, хоча краще адаптується до умов виробництва випускник спеціалізованого вузу і гірше − університету. Однак через деякий час, коли період первинної адаптації проходить, виявляється, що спеціаліст із більш широкою підготовкою легше сприймає різні зміни в сфері даної професійної діяльності, легше пристосовується до них.

Залежно від того, які вікові групи охоплює та чи інша освіта, прийнято виділяти дві основні форми освіти − освіту дітей і дорослих. До недавнього часу в нас практично не вживалося поняття „ освіта дорослих ”. Уважалося, що в роботі з дорослими можна використовувати ті самі прийоми та методи, які застосовуються в освіті дітей та молоді. Але життя показало, що дорослі відрізняються від них своїм життєвим досвідом: соціальними ролями, психологічними характеристиками, світоглядними позиціями, ставленням до навчання. Виникла необхідність у створенні теорії навчання дорослих, її основні положення були висунуті в 60-70-ті роки в працях учених Югославії, США, Нідерландів, Великобританії і Німеччини. А сама теорія отримала назву „андрагогіка”. Вона розглядається як мистецтво і наука допомоги дорослим у навчанні. В Україні андрагогіка поки що не отримала свого розвитку. У 1991 році в Російському університеті відкрився коледж андрагогіки для підготовки спеціалістів у галузі освіти дорослих, а також для наукової роботи в цій сфері.

Освіта як процес опанування знаннями, навичками, цінностями, досвідом здійснюється поетапно. Можна виділити кілька основних ступенів освіти: „нульову” (дошкільну), початкову, середню, вищу освіту, а також „постосвіту”, яка включає в себе післядипломну підготовку спеціалістів (стажування, ординатура), систему підвищення кваліфікації, аспірантуру, докторантуру.

„ Нульова ” дошкільна освіта охоплює різні форми систематичної підготовки дітей до певних видів занять, передбачає розвиток орієнтації, спілкування, прищеплення елементарних форм культурної діяльності: дії з предметами, мова, читання, письмо і т.д. Дошкільна освіта пов’язана, головним чином, із грою − провідним видом діяльності дошкільнят. Навчальні заняття, які мають місце в старшому дошкільному віці, також повинні будуватися на ігровій основі. Дошкільна освіта в нашій країні до недавнього часу пов’язувалась, головним чином, з дитсадками. Типовий дитсадок у нас − достатньо великі одновікові групи (25-40 чоловік), жорстка програма освіти, виховання і навчання, перебування тут продовжується від 8-10 годин в „одноденних” садках і до кількох днів у „цілодобових”.

В інших країнах є й інший досвід дошкільної освіти. Так, у Франції, наприклад, існують так звані „материнські школи”, які відвідують діти з трьох років. У цих факультативних класах малюків спочатку навчають співати, малювати, робити фіззарядку, розвивають гігієнічні навички, а потім уже навчають читати, писати, рахувати. Описуючи німецькі дитячі садки, С.Соловейчик відзначає, що в них діти розподілені на однакові за кількістю групи, куди входять представники різного віку. Тут немає програм, спільних занять, діти грають, як хочуть, обідають вони вдома, потім їх знову повертають у садок. На думку Соловейчика, тут на вихователів не тисне ідея підготовки дітей до школи, виховання в них уваги та ін. Садок насамперед охороняє дитинство. Інша його мета − навчити дитину керувати собою, самій вирішувати, що робити і як діяти. Людина, якою керують іззовні, уважають деякі німецькі вчені, стає загрозою для нормального суспільства.

Початкова освіта пов’язана з першим ступенем школи, у різних країнах це 3-4 класи навчання. На цьому рівні діти навчаються читанню, письму, рахуванню, вдосконалюють культуру мови, досвід спілкування, гігієнічні навички і навички самообслуговування, тут продовжується формування особистості дитини, закладаються основи світогляду і т.д. Учені вважають, що на цьому ступені освіта повинна бути також пов’язана з грою і враховувати психологічні особливості віку при виборі форм і методів навчання.

Середня освіта включає в себе два рівні − неповну середню освіту (додатково ще 4-5 класів школи чи іншого навчального закладу, який дає середню освіту) і повну середню освіту (ще 2-3 класи), тобто в сумі час отримання середньої освіти охоплює 10-12 років навчання. На першому рівні, як правило, закладається фундамент загальноосвітньої підготовки, необхідної для продовження загальної освіти і переходу до професійної освіти, забезпечується поступальний розвиток особистості дитини, формується її світогляд. У багатьох країнах на цьому рівні закінчується обов’язкова освіта (як правило, безкоштовна), дитина отримує свідоцтво (диплом) про здобуття неповної середньої освіти, яке дає право або для наступної загальноосвітньої підготовки й здобуття середньої освіти, або дозволяє отримати професійну освіту (повну чи неповну середню спеціальну освіту). На другому етапі закінчується загальноосвітня підготовка, яка дозволяє продовжити освіту у вищих навчальних закладах, а також здобувається поглиблена спеціалізована освіта − гуманітарного, природничо-наукового або технічного профілю. Диплом про закінчення навчального закладу, який дає повну середню освіту, у багатьох випадках надає право вступу до вузу.

Шкільні проблеми давно є предметом вивчення соціологів. В одному з досліджень були отримані такі дані: 44% старшокласників назвали школу „неминучою необхідністю”, 23% − „фабрикою посередніх знань”. Із числа опитаних лише 3% мають великий інтерес до навчання, але й він падає до 11-го класу, у цей час кількість дітей, які відвідують школу без всякого інтересу, подвоюється. На прагнення стати культурною людиною як на стимул відвідування школи вказали лише 15% учнів, на можливість дізнатися про щось нове − 5%. Значна частина школярів заявила, що ходить до школи тільки для того, щоб спілкуватися з товаришами. За даними опитування, 19% відмінників та 11% ударників ніякого інтересу до навчання не мають. Найнижча питома вага відмінників та ударників серед школярів Москви та Ленінграда, серед них же більше всього невстигаючих. Як не дивно, цей факт здається обнадійливим для соціологів: у столичних школярів найбільше розвинуті внутрішні стимули до навчання, бажання рано визначитися, дізнатися якомога більше нового поза шкільною програмою. Найбільша питома вага відмінників та ударників серед сільських школярів України, Білорусі (77%), Закавказзя (79%), Європейської частини Росії (88%).

Аналогічні дослідження проводяться і в інших країнах, а також на міжнародному рівні − як порівняльні дослідження систем середньої освіти в різних країнах. У їх ході виявляються сильні і слабкі сторони шкільної освіти, що, безперечно, буде сприяти її вдосконаленню.

Вища освіта практично завжди ототожнюється з професійною освітою. Але це не зовсім так. У деяких країнах існує можливість отримати вищу загальну освіту. Наприклад, у Франції після закінчення дворічного курсу університету можна отримати Диплом про загальну університетську освіту. У багатьох країнах Заходу існують спеціальні жіночі вищі навчальні заклади, які дають своїм вихованкам вищу освіту без спеціалізації. У колишній царській Росії наприкінці XIX-початку XX ст. вже існували вищі жіночі курси з програмою, наближеною до університетської, де жінки отримували не професійну, а загальну освіту і могли стати освіченими домогосподарками. „Ученість завжди залишиться долею лише небагатьох і може бути результатом усього життя − освіта ж потрібна всім і основа її повинна бути закладена в молодості”, − говорив на відкритті Вищих жіночих курсів у Москві в 1872 році їх директор і засновник професор історії В.Гурьє.

Вища освіта, таким чином, передбачає не просто оволодіння професійними знаннями, що вимагає знання конкретних емпіричних фактів і теоретичних положень, принципів аналізу, а й опанування широким комплексом наук, відпрацювання вміння регулювати режим праці, працювати з людьми й у разі необхідності керувати ними. Вона передбачає вміння не лише вирішувати проблеми, пов’язані з конкретною професією, але й орієнтуватися в навколишньому світі та його окремих сферах: економіці, політиці, культурі.

Вища освіта − постійний об’єкт уваги соціологів. Вони вивчають професійну орієнтацію людей, які прагнуть отримати вищу освіту, соціальний склад студентів, їх ставлення до навчання, особливості навчального процесу та відносини викладачів і студентів у ньому, характер та особливості навчальних програм, їх еволюцію, питому вагу фундаментальних і спеціальних наук у ньому, особливості вищої освіти у відсталих країнах, слабкі та сильні сторони вузівської освіти та ін.

У нинішніх умовах особливого значення набуває постосвіта, яка розглядається не як певна надбудова над професійною освітою, а як важливий елемент безперервної освіти людей, який дозволяє оперативно та якісно поповнювати знання в умовах постійного старіння спеціальних знань, розвитку фундаментальних наук. Найбільш масовою формою постосвіти є різні системи підвищення кваліфікації, які діють у більшості країн і охоплюють більшу частину дорослого населення.

Завершуючи аналіз форм і ступенів освіти, зазначимо основні тенденції, засвідчені під час Всеукраїнського перепису населення 2001 року[50].

1. Підвищення рівня освіти населення, тобто зростання кількості осіб, які мають вищу і повну загальну освіту. Дослідники підкреслюють, що високий рівень освіти традиційно характерний для нашого народу. І дуже важливо, що всі переписи населення повоєнних часів фіксували невпинне підвищення рівня освіти. Якщо за даними першого повоєнного перепису населення 1959 року середня тривалість навчання населення України віком 10 років і старше становила 5,05 року, то в 1970 році цей показник збільшився до 6,43 року, у 1979 – до 8,07 року, у 1989 – до 9,34, а за даними 2001 року дорівнює 10,32 року. Таким чином, середня тривалість навчання збільшилася вдвічі й практично досягла стандартів економічно розвинутих країн.

Рівень освіти населення в Україні є одним з найвищих серед країн Центральної та Східної Європи. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року 13,7% населення України віком 10 років і старше має повну або базову вищу освіту; 17,7% – неповну вищу; 34,9% – повну загальну середню; 16,0% – базову загальну середню; 14,2% – початкову загальну освіту. Не мають початкової загальної освіти лише 2,6% осіб зазначеного віку.

Питома вага осіб, що навчаються, серед населення різного віку, %

 

За питомою вагою учнів серед населення 15-18 років Україна поступається тільки країнам Балтії та Угорщини. Зрушення впродовж міжпереписного періоду, зокрема 40%-ве збільшення частки осіб з вищою освітою, свідчать про істотне поліпшення освітнього складу населення. Помітно зросла за ці роки і чисельність випускників ВНЗів, що дозволяє оптимістично оцінювати подальші зміни.

Однак, судячи з результатів перепису, практично всі отримують освіту шляхом первинної підготовки – нема ніяких підстав стверджувати, що в Україні формуються хоча б зародки освіти упродовж життя. Після 35 років частки осіб, що навчаються, є мізерними. Реально населення припиняє підвищувати свою освітню підготовку до 35 років.

2. Розвиток української освіти має нерівномірний характер. Позитивні тенденції спостерігаються переважно на таких напрямах: а) вища освіта, невеликий сектор загальної середньої освіти, тобто там, де освітні послуги можуть бути не лише самоокупними, але й рентабельними; б) міжнародні обміни, проекти і програми, де активно діє міжнародна допомога та особиста підприємливість громадян. На тих же напрямах, де освітні послуги не є рентабельними (але потребують відчутних витрат), насамперед, у системі дошкільних і позашкільних закладів освіти відзначаються тенденції іншого характеру – скорочення мережі та контингенту, брак кадрового забезпечення, зменшення охоплення ними дітей і підлітків. Критичним є стан мережі сільських освітніх закладів. Саме ці, базові ступені неперервної освіти зазнали і зазнають відчутних втрат.

3. На відміну від більшості країн не тільки з перехідною, а й з розвиненою ринковою економікою для України характерна вища освіченість жінок. Принаймні до 60-річного віку питома вага осіб з вищою освітою серед жінок істотно перевищує аналогічний показник серед чоловіків. Тільки серед найстарших контингентів вищий рівень освіти спостерігається серед чоловіків. У цілому в Україні вищу освіту мають 35,7% чоловіків і 39,3% жінок у віці 25 років і старше. Закономірно більш освіченим є міське населення, яке значною мірою поповнюється за рахунок навчальної та післянавчальної міграції сільської молоді, – тут частка осіб з вищою освітою становить 45,3% серед чоловіків і 51,1% серед жінок у віці 25 років і старших проти 20,1 і 24,6% серед сільських чоловіків і жінок відповідно.

Вища, ніж серед чоловіків, частка осіб з вищою освітою серед жінок сформувалася протягом останніх років. Усі попередні переписи населення в повоєнні часи фіксували вищі рівні освіти серед чоловіків: у 1959 році серед чоловіків у віці 25 років і старше нараховувалось 10,7% осіб з вищою освітою і тільки 7,2% – серед жінок; у 1970 році відповідні показники становили 16,6 і 12,3%, у 1979 – 24,0 і 19,2%, у 1989 – 32,2 і 30,6%. Проте увесь час молоді жінки були освіченішими за своїх однолітків. За даними двох перших повоєнних переписів населення (1959 і 1970 років) це було характерно тільки для осіб до 35 років, у 1979 році поширилося до 40-річного віку, у 1989 – до 50-річного.

Практично в усіх вікових групах жінки вчаться частіше за своїх однолітків. Відповідно є всі підстави очікувати подальшого розвитку жіночої переваги в освіченості. Найбільша різниця спостерігається у вищій освіті – у всіх без винятку вікових групах жінки значно частіше набувають вищу освіту. Перевага в набутті середньої освіти – як загальної, так і професійної – є менш відчутною.

Частка осіб, що навчаються, серед населення відповідного віку й статі, %

 

4. Регіональний вимір освіти доводить існування істотних розбіжностей, обумовлених передусім різною урбанізацією регіонів країни. Якщо вилучити Київ та Севастополь, які закономірно концентрують значно більшу частину високоосвіченого населення, то коефіцієнт варіації становить 39,8%, а максимальна частка осіб з вищою освітою (Дніпропетровська область − 45,0%) перевищує мінімальну (Рівненську область − 33,8%) у півтора рази. Відносно низькі показники наявності вищої освіти характерні для західних областей – Закарпатської (23,3%), Чернівецької (27,2%), Житомирської (30,0%), Івано-Франківської (31,2%)

5. Етнічний формат освіти − найвища питома вага осіб з вищою освітою – серед росіян (47,6%), білорусів (39,2%) та кримських татар (39,9%). При цьому, якщо домінування осіб з повною вищою освітою є беззаперечним серед росіян (22,4%), то питома вага осіб з неповною вищою освітою серед росіян і кримських татар є майже рівною – 24-25%. Перевага росіян та білорусів пов’язана з їх переважною концентрацією у містах, зокрема основна частина білорусів свого часу потрапила до України згідно з розподілом молодих спеціалістів. Що стосується переваги в освіченості кримських татар, то це, імовірно, пояснюється поверненням до України найбільш активних верств, чия активність віддзеркалилася, зокрема, у вищих рівнях освіти.

Питома вага осіб з вищою освітою серед населення найбільш численних національностей за віком, %

Вікові групи	Українці	Росіяни	Білоруси	Кримські татари	Румуни	Болгари	Молдава-ни	Поляки	Угорці
20-24	33,0	34,2	33,4	23,0	11,2	28,5	14,9	29,5	17,1
25-29	42,4	46,9	44,7	33,1	14,0	37,4	19,6	39,3	22,1
30-34	44,2	51,7	49,6	44,8	16,1	43,2	22,9	40,6	22,3
35-39	44,7	53,6	50,5	47,3	17,6	45,2	24,1	41,4	22,0
40-44	43,8	53,7	49,3	50,3	17,4	42,9	23,5	41,2	21,3
45-49	43,4	54,4	48,3	53,1	16,0	38,9	22,5	40,3	20,3
50-54	41,8	54,9	46,0	53,2	15,6	38,1	22,2	39,5	21,3
55-59	34,0	51,6	38,2	39,3	11,0	29,1	17,4	34,8	18,8
60-64	28,8	45,3	35,0	34,6	8,8	22,9	14,8	29,6	14,5
65-69	22,1	39,3	27,9	16,9	5,8	15,3	9,9	22,2	10,0
70+	13,9	29,1	21,7	9,6	2,5	7,5	4,4	14,3	6,3

 

Найнижча питома вага осіб з вищою освітою – серед румунів (12,8%), молдован (18,7%) та угорців (18,1%). При цьому відносно низька частка осіб з вищою освітою серед угорців компенсується найвищою серед найбільш численних національностей питомою вагою осіб з повною загальною середньою освітою – 48%. Що ж стосується румунів і молдован, то серед них спостерігається істотно вища порівняно з іншими етносами питома вага осіб з початковою освітою (13%). Такі співвідношення характерні практично для всіх вікових груп, що віддзеркалює відповідно низькі настанови на освіту представників цих етносів.

6. Якісна освіта – один з головних факторів фінансової захищеності. Сьогодні в Україні соціально-економічний статус тісно пов’язаний з рівнем освіти: якщо серед осіб з повною вищою освітою частка бідних становить 11%, осіб із середніми доходами – 35%, а заможних – 7,5%, то серед тих, хто має лише повну загальну середню освіту бідних 29%, осіб із середніми доходами – 18%, а заможних – 2%.

Значно вищі грошові доходи освічених людей менше примушують їх удаватися до таких видів економічної діяльності, як праця в особистому підсобному сільському господарстві, і відповідно їх доходи більшою мірою формуються з грошових надходжень – в осіб з повною вищою освітою грошові доходи становлять 88% загальних надходжень, в осіб із повною загальною середньою освітою – 82%, а в осіб із початковою освітою – 76%. Розрахунки свідчать про наявність прямо пропорційного зв’язку між рівнем освіти та індивідуальними доходами населення.

7. Перепис населення зафіксував чіткий вплив рівня освітньої підготовки індивіда на його конкуренто-спроможність на ринку праці. Якщо, скажімо, рівень зайнятості населення з початковою освітою в будь-якому віці не перевищує 50%, то аналогічний показник для населення з вищою освітою у віці 25-49 років істотно перевищує 70%. Слід підкреслити й істотний вплив високої професійно-освітньої підготовки на збільшення періоду економічної активності. Навіть після 70 років працює 3,4% населення з вищою освітою і лише 0,5% осіб, що її не мають.

8. Генндерні аспекти розвитку освіти. Рівень освіти здійснює помітний вплив не просто на зайнятість, а й на гендерне співвідношення зайнятості. Якщо зайнятість жінок з початковою освітою в усіх вікових групах істотно поступається зайнятості чоловіків (а по досягненні пенсійного віку жінки взагалі практично припиняють трудову діяльність), то серед населення з вищою освітою ситуація не така однозначна, принаймні після 45 років.

Привертає увагу також і те, що на фоні загального більш пізнього припинення трудової діяльності особами з вищою освітою, жінки попри настання пенсійного віку на 5 років раніше, у віці 65-69 років працюють значно частіше за своїх однолітків. Це, мабуть, і беруть до уваги прибічники ідеї про доцільність встановлення рівного пенсійного віку для чоловіків та жінок.

Динаміка зайнятості жінок і чоловіків з різними рівнями освіти подано на графіку далі.

Рівні зайнятості жінок та чоловіків з різними рівнями освіти, %