Основні етапи інтеграції європейських країн у сфері вищої освіти: основні угоди, їх значення.

ОСНОВНІ ЕТАПИ ІНТЕГРАЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН У СФЕРІ ВИЩОЇ ОСВІТИ: основні угоди, їх значення.

Освітня політика ЄС представляє собою приклад інтеграції, що прагне зберегти національні особливості вищої освіти та одночасно створити спільні риси, які будуть сприяти підвищенню конкурентоспроможності Європи в цілому. Цілісна політика ЄС, яка розробляється і здійснюється в галузі вищої освіти в останні десятиріччя, сприяє формуванню наднаціональних інститутів, послідовній роботі зі створення загальноєвропейської системи вищої освіти. Важлива особливість політики ЄС у даній сфері полягає у взаємодії створених наднаціональних структур, перш за все Генерального Директорату освіти і культури Європейської Комісії і національних органів, у розробці загальноєвропейських програм у сфері вищої освіти з виділенням фінансових коштів для їх реалізації.

Перша зустріч міністрів освіти європейських країн відбулася у листопаді 1971 р., підсумком якої стала доповідь Х.Жанне «У напрямі європейської освітньої політики». У ній проголошувалося, що освіта є специфічною галуззю суспільної політики, яка потребує окремих рішень. А в 1974 р. Європейська Комісія створила Освітній комітет, перед яким була поставлена мета – шукати спільний шлях у сфері освітньої політики в умовах негативного впливу на освітній бум 60­70­х рр. паливно­енергетичної кризи, що охопила європейський регіон. Спільні освітні цілі вперше сформульовано лише в доповіді Освітнього комітету «Освіта в Європейській Спільноті» (1988), а саме: 1) зміцнення серед європейської молоді почуття європейської солідарності та розуміння важливості досягнень у сфері демократії, справедливості й поваги до прав людини 2) підготовка до участі в побудові та господарсько­суспільному розвитку ЄС, а також усвідомлення потреби його функціонування; пізнання історії, культури, господарства й традицій країн­членів. Водночас було визнано необхідність збереження освітньої багатоманітності й традицій, притаманних країнам ЄС, та відхилено концепцію уніформізму освітньої структури.

У резолюції міністрів освіти ЄС (1974 р.) передбачалося посилити зв’язки європейських ВНЗ, покращити можливості визнання дипломів, заохочувати мобільність студентів, викладачів і дослідників. У 1976 р. були створені перші об’єднані програми навчання, покликані стимулювати співробітництво і мобільність у сфері вищої освіти. Перші спроби стандартизувати європейську вищу освіту, навчальні плани для полегшення професійного визнання дипломів не були вдалими.

Протягом 1983­1992 рр. були досягнуті важливі результати в інтеграції вищої освіти: налагоджена європейська система документації і інформації в галузі освіти (Єврідіс); зняті деякі фінансові, адміністративні й інші перепони для вступу у європейські ВНЗ іноземних студентів; профінансовано і реалізовано приблизно 400 міжуніверситетських проектів, в яких взяли участь понад 500 західноєвропейських ВНЗ, в результаті чого були розроблені спільні навчальні курси, програми, підручники.

Важливий період розвитку освітньої політики ЄС почався з Маастрихтського договору (1992 р.) і продовжувався до підписання Сорбоннської декларації в 1998 р. 7 лютого 1992 р. у Маастріхі було підписано Угоду про створення Європейського Союзу. В її статтях зазначається, що справи освіти залишаються виключно внутрішньою компетенцією урядів країн­членів (зокрема, питання управління, фінансування, організації системи освіти, визначення статусу освітян, шкільного віку, доступності навчання тощо). В Угоді наголошується, що важливі напрями освітньої діяльності ЄС спрямовуються на розвиток європейського виміру освіти, зокрема через взаємовивчення і поширення мов країн­членів; підтримку обміну студентами і викладачами; розвиток обміну інформацією та досвідом із спільних питань для освітніх систем країн ЄС; заохочення ВНЗ до визнання закордонних дипломів та кваліфікацій, періодів студій. У Маастрихтському договорі було заявлено, що Співтовариство повинно внести вклад у розвиток якісної освіти, заохочуючи співробітництво між державами­членами і, якщо це необхідно, підтримуючи й розширюючи їхні дії.

Розвиток європейського освітнього простору був проголошений новою ціллю освітньої політики ЄС за умови повної поваги відповідальності держав­членів за зміст навчання, структурну організацію систем освіти. Була виключена будь­яка уніфікація законів та інструкцій відносно вищої освіти різних країн ЄС. Співтовариству надавалась допоміжна функція у вирішенні проблем вищої освіти у тих випадках, якщо вони не могли бути вирішені безпосередньо державами­членами.

Початок новому періоду у розвитку європейської політики вищої освіти поклала зустріч міністрів освіти Франції, Італії, Великобританії й Німеччини на ювілеї найстарішого французького університету – Сорбонни. Сорбоннська декларація з гармонізації архітектури європейської системи вищої освіти містить визнання прихильності країн справі інтернаціоналізації через поступову уніфікацію дипломів, ступенів і освітніх циклів і таким чином підводить теоретичну базу для створення реального «єдиного простору європейської вищої освіти». Сорбоннська декларація відображала прагнення створити в Європі не тільки загальну валютну, банківську та економічну системи, а й єдиний масив знань, який мав би надійну інтелектуальну, культурну, соціальну і технічну основи. У липні 1999 р. Сорбоннська декларація стала основною темою на зустрічі ректорів і міністрів освіти європейських країн в Болоньї, завдяки чому з’явилася Болонська декларація від 19 липня 1999 р. Прийняття цього документа переслідувало наступні дві цілі: 1) підвищення конкурентоспроможності європейської вищої освіти; 2) збільшення мобільнос­ті студентів і робочої сили в рамках Європи.

Незважаючи на те, що ця добровільна декларація не змушує до конкретних зобов’язань, вона є ознакою того, що все більше європейських країн з різними системами національної вищої освіти прагнуть почати процес гармонізації. Болонський процес ініційований і розвивається як певний політичний вибір. У цьому відношенні реформування вищої освіти в Європі пішло «зверху». Міністри, які брали участь у Болонській зустрічі, підтвердили свою згоду із загальними положеннями Болонської декларації і домовились про спільну розробку короткострокових політик.

Після засідання Європейської Ради в Лісабоні (березень 2000 р.) головною метою ЄС у перших декадах ХХІ ст. стало створення Європи знань. Було сформульовано й амбітну стратегічну мету«Лісабонського проекту»: Європа до 2010 р. повинна стати найбільш конкурентоспроможною та динамічною економікою, що буде здатною до постійного зростання та створюватиме більшу кількість кращих місць праці й забезпечуватиме більшу суспільну цілісність.

Саме через усвідомлення того факту, що в Західній Європі спостерігається відставання у розвитку НДДКР у порівнянні із США та Японією, особливо в сфері наукомістких виробництв, європейські держави розробили концепцію «Європейський дослідницький простір і створили інститут рамкових програм Європейської Комісії. Рамкові програми є основним інструментом ЄС для фінансової підтримки досліджень в Європі на державному рівні». Зараз діє сьома рамкова програма, розрахована на 7 років (2006­2013 рр.) Особливість програми – більш повне й послідовне включення до Європейського дослідницького простору країн СНД та Східної Європи. Хоча сьогодні процеси європейської інтеграції в сфері вищої освіти охоплюють 47 країн, далеко виходячи за кордони ЄС, багато аналітиків висловлюють думку, що Болонський процес є політичним інструментом, проектом саме ЄС.

ОСНОВНІ ЕТАПИ ІНТЕГРАЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН У СФЕРІ ВИЩОЇ ОСВІТИ: основні угоди, їх значення.

Освітня політика ЄС представляє собою приклад інтеграції, що прагне зберегти національні особливості вищої освіти та одночасно створити спільні риси, які будуть сприяти підвищенню конкурентоспроможності Європи в цілому. Цілісна політика ЄС, яка розробляється і здійснюється в галузі вищої освіти в останні десятиріччя, сприяє формуванню наднаціональних інститутів, послідовній роботі зі створення загальноєвропейської системи вищої освіти. Важлива особливість політики ЄС у даній сфері полягає у взаємодії створених наднаціональних структур, перш за все Генерального Директорату освіти і культури Європейської Комісії і національних органів, у розробці загальноєвропейських програм у сфері вищої освіти з виділенням фінансових коштів для їх реалізації.

Перша зустріч міністрів освіти європейських країн відбулася у листопаді 1971 р., підсумком якої стала доповідь Х.Жанне «У напрямі європейської освітньої політики». У ній проголошувалося, що освіта є специфічною галуззю суспільної політики, яка потребує окремих рішень. А в 1974 р. Європейська Комісія створила Освітній комітет, перед яким була поставлена мета – шукати спільний шлях у сфері освітньої політики в умовах негативного впливу на освітній бум 60­70­х рр. паливно­енергетичної кризи, що охопила європейський регіон. Спільні освітні цілі вперше сформульовано лише в доповіді Освітнього комітету «Освіта в Європейській Спільноті» (1988), а саме: 1) зміцнення серед європейської молоді почуття європейської солідарності та розуміння важливості досягнень у сфері демократії, справедливості й поваги до прав людини 2) підготовка до участі в побудові та господарсько­суспільному розвитку ЄС, а також усвідомлення потреби його функціонування; пізнання історії, культури, господарства й традицій країн­членів. Водночас було визнано необхідність збереження освітньої багатоманітності й традицій, притаманних країнам ЄС, та відхилено концепцію уніформізму освітньої структури.

У резолюції міністрів освіти ЄС (1974 р.) передбачалося посилити зв’язки європейських ВНЗ, покращити можливості визнання дипломів, заохочувати мобільність студентів, викладачів і дослідників. У 1976 р. були створені перші об’єднані програми навчання, покликані стимулювати співробітництво і мобільність у сфері вищої освіти. Перші спроби стандартизувати європейську вищу освіту, навчальні плани для полегшення професійного визнання дипломів не були вдалими.

Протягом 1983­1992 рр. були досягнуті важливі результати в інтеграції вищої освіти: налагоджена європейська система документації і інформації в галузі освіти (Єврідіс); зняті деякі фінансові, адміністративні й інші перепони для вступу у європейські ВНЗ іноземних студентів; профінансовано і реалізовано приблизно 400 міжуніверситетських проектів, в яких взяли участь понад 500 західноєвропейських ВНЗ, в результаті чого були розроблені спільні навчальні курси, програми, підручники.

Важливий період розвитку освітньої політики ЄС почався з Маастрихтського договору (1992 р.) і продовжувався до підписання Сорбоннської декларації в 1998 р. 7 лютого 1992 р. у Маастріхі було підписано Угоду про створення Європейського Союзу. В її статтях зазначається, що справи освіти залишаються виключно внутрішньою компетенцією урядів країн­членів (зокрема, питання управління, фінансування, організації системи освіти, визначення статусу освітян, шкільного віку, доступності навчання тощо). В Угоді наголошується, що важливі напрями освітньої діяльності ЄС спрямовуються на розвиток європейського виміру освіти, зокрема через взаємовивчення і поширення мов країн­членів; підтримку обміну студентами і викладачами; розвиток обміну інформацією та досвідом із спільних питань для освітніх систем країн ЄС; заохочення ВНЗ до визнання закордонних дипломів та кваліфікацій, періодів студій. У Маастрихтському договорі було заявлено, що Співтовариство повинно внести вклад у розвиток якісної освіти, заохочуючи співробітництво між державами­членами і, якщо це необхідно, підтримуючи й розширюючи їхні дії.

Розвиток європейського освітнього простору був проголошений новою ціллю освітньої політики ЄС за умови повної поваги відповідальності держав­членів за зміст навчання, структурну організацію систем освіти. Була виключена будь­яка уніфікація законів та інструкцій відносно вищої освіти різних країн ЄС. Співтовариству надавалась допоміжна функція у вирішенні проблем вищої освіти у тих випадках, якщо вони не могли бути вирішені безпосередньо державами­членами.

Початок новому періоду у розвитку європейської політики вищої освіти поклала зустріч міністрів освіти Франції, Італії, Великобританії й Німеччини на ювілеї найстарішого французького університету – Сорбонни. Сорбоннська декларація з гармонізації архітектури європейської системи вищої освіти містить визнання прихильності країн справі інтернаціоналізації через поступову уніфікацію дипломів, ступенів і освітніх циклів і таким чином підводить теоретичну базу для створення реального «єдиного простору європейської вищої освіти». Сорбоннська декларація відображала прагнення створити в Європі не тільки загальну валютну, банківську та економічну системи, а й єдиний масив знань, який мав би надійну інтелектуальну, культурну, соціальну і технічну основи. У липні 1999 р. Сорбоннська декларація стала основною темою на зустрічі ректорів і міністрів освіти європейських країн в Болоньї, завдяки чому з’явилася Болонська декларація від 19 липня 1999 р. Прийняття цього документа переслідувало наступні дві цілі: 1) підвищення конкурентоспроможності європейської вищої освіти; 2) збільшення мобільнос­ті студентів і робочої сили в рамках Європи.

Незважаючи на те, що ця добровільна декларація не змушує до конкретних зобов’язань, вона є ознакою того, що все більше європейських країн з різними системами національної вищої освіти прагнуть почати процес гармонізації. Болонський процес ініційований і розвивається як певний політичний вибір. У цьому відношенні реформування вищої освіти в Європі пішло «зверху». Міністри, які брали участь у Болонській зустрічі, підтвердили свою згоду із загальними положеннями Болонської декларації і домовились про спільну розробку короткострокових політик.

Після засідання Європейської Ради в Лісабоні (березень 2000 р.) головною метою ЄС у перших декадах ХХІ ст. стало створення Європи знань. Було сформульовано й амбітну стратегічну мету«Лісабонського проекту»: Європа до 2010 р. повинна стати найбільш конкурентоспроможною та динамічною економікою, що буде здатною до постійного зростання та створюватиме більшу кількість кращих місць праці й забезпечуватиме більшу суспільну цілісність.

Саме через усвідомлення того факту, що в Західній Європі спостерігається відставання у розвитку НДДКР у порівнянні із США та Японією, особливо в сфері наукомістких виробництв, європейські держави розробили концепцію «Європейський дослідницький простір і створили інститут рамкових програм Європейської Комісії. Рамкові програми є основним інструментом ЄС для фінансової підтримки досліджень в Європі на державному рівні». Зараз діє сьома рамкова програма, розрахована на 7 років (2006­2013 рр.) Особливість програми – більш повне й послідовне включення до Європейського дослідницького простору країн СНД та Східної Європи. Хоча сьогодні процеси європейської інтеграції в сфері вищої освіти охоплюють 47 країн, далеко виходячи за кордони ЄС, багато аналітиків висловлюють думку, що Болонський процес є політичним інструментом, проектом саме ЄС.