ТОП 10:

Особливості сучасної зарубіжної соціології.



Палітра сучасних соціологічних концепцій зарубіжної соціології різнобарвна і широкопланова. Важко перерахувати всі ті концепції, які з'являються, певний час володіють помислами науковців, а деякі навіть стають програмними в діяльності окремих політичних партій, широких кіл громадських рухів. Виділимо лише кілька концепцій, сьогодні добре відомих на Заході, на основі яких ми можемо щось сказати про особливості сучасної зарубіжної соціології.

У соціологічній думці Заходу вже давно домінує група концепцій, яка отримала назву концепцій функціональної орієнтації. Що таке суспільство, які механізми його діяльності, міжособові стосунки людей у групах і т. д. — все це питання, що знаходяться в центрі уваги представників функціональної орієнтації. Методологічною основою для аналізу суспільства для них служать засади, проголошені свого

часу Е.Дюркгеймом, Г.Спенсером, В.Парето, але з більш ясно вираже­ним нахилом до соціальної антропології, ніж це наголошується у вищевказаних авторів.

На думку представників функціоналізму, суспільство —- це складна система з рядом підсистем, які в свою чергу складаються з елементів, кожний з яких не завжди діє позитивно. Наприклад, групи наркоманів, порушники дисципліни, ледарі, злодії, сутенери і т. д. не зміцнюють суспільство, а розхитують його. Проте в цілому суспільство—Це такий організм, якому не загрожують різного роду негаразди: здорові засади завжди домінують над деструктивними. Стабільним суспільство може бути тоді, вважають представники функціоналізму, коли в ньому люди будуть прагнути консенсусу, а не конфліктів, конформізму, а не деструктивної творчості, пошуків того, що об'єднує, а не роз'єднує. Погляди основних теоретиків функціоналізму (Р.Мертон, Г.Парсонс та ін.) викликали і викликають критику з боку представників інших напрямів у соціології. Проте в нинішніх умовах, коли кожне суспільство прагне стабільності, концепції функціональної орієнтації мають багато прихильників серед різних верств населення.

Ще порівняно недавно (в 60-70-ті роки) на Заході була популярною група концепцій, яку умовно можна назвати концепціями соціальних конфліктів. Сьогодні, коли відбулися разючі зміни на карті Європи і світу в цілому, сфера їх впливу значно зменшилась, проте і нині в таких країнах, як Італія, Франція, Німеччина і т. д., вони ще мають певний вплив на науковців і матеріальну підтримку в особі робітників і фермерів.

Апологети концепцій соціальних конфліктів (Г.Зіммель, Р.Дарендорф та ін.) вважають, що соціальний конфлікт є вирішальним (або одним з вирішальних) чинників соціального розвитку. Е.Спенсер висунув — таку ідею: в суспільстві, як і в природі, існує своєрідний природний відбір, результатом якого є те, що виживають більш пристосовані, більш мобільні, загартовані. Боротьба за виживання, вважав Г.Спенсер, є необхідним стимулом соціального розвитку.

Засновники чиказької школи соціальної екології Парк і Берджесс дійшли висновку, що соціальний конфлікт не обов'язково повинен закінчуватись якоюсь катастрофою, втратою, як вважав Г.Спенсер. В цивілізованих формах результатом соціального конфлікту повинна бути асиміляція, примирення, згладжування всього того, що викликає конфліктну ситуацію.

Слід зазначити, що до кінця 50-х років XX ст. концепції соціальних конфліктів нічим особливо не виділялися серед десятків інших, які мали місце в соціології. Соціальні виступи молоді, які відбулися наприкінці 60-х років, пошуки їх причин на початку 70-х років привернули увагу до концепцій соціальних конфліктів. З праць прихильників цих концепцій якось непомітно стали зникати деструктивні заклики, натомість розкривалася їх позитивна роль.

Так, один з найбільш популярних представників цієї групи концеп­цій — Р.Дарендорф писав, що соціальні конфлікти оздоровлюють суспільство, не дають йому перетворитись на болото, зривають закостенілість, сприяють інноваціям. Р.Дарендорф назвав свою загальносоціологічну концепцію «теорією конфлікту». Він протиставив її марксистському вченню про класову боротьбу. У Маркса результатом класової боротьби є прихід до влади нових соціальних класів, тоді як у Р.Дарендорфа результатом соціального конфлікту є «шліфування», рафінування старих структур, але саме тих, які здатні до такого шліфування і рафінування.1DahrendorfR. Konflikt und Freiheit — Munchen, 1972.— S.250.

Представники теорії конфліктів дійшли висновку, що останні зароджуються і розвиваються як всередині суспільства, так і поза ним. Якщо суспільству загрожує небезпека зовні, внутрішньосуспільні конфлікти, як правило, затихають і воно інтегрується, тобто основну небезпеку суспільство вбачає для себе з боку зовнішніх факторів.

Значний вплив на розвиток сучасної соціологічної думки Заходу має теорія інтеракції. Розглядаючи суспільство як цілісний організм, її прихильники Д.Холманс, П.Блан, Р.Емерсон та ін. приходять до висновку, що активність людей залежить від досконалої системи нагород і покарань. Ці нагороди і покарання можуть бути економічного, юридичного, політичного, морального та іншого характеру. Якщо людина за свою діяльність отримує нагороду, то вона, за незначним винятком, буде діяти в напрямі вдосконалення свого «Я» і навпаки. Досконала система нагород і покарань детермінує прогрес суспільства в бік добра, елімінуючи зло.

Серед різного роду дій, вказують прихильники теорії інтеракції, сут­тєву роль в житті особи відіграє її суспільна діяльність. Значущість цієї діяльності полягає в тому, що вона спрямована на справи, мета яких — створювати блага іншим.

Діяльність особи в інтересах інших зароджує в неї надію на отриман­ня певної винагороди: матеріальної, моральної, можливості просування по службі. В західній соціології і психології поряд з інтими концепціями поширений напрям, який має назву «символічний інтеракціонізм». Для представників його, особливо у варіанті чиказької школи, є характерним індетерміністське бачення соціального процесу, інтерпретованого як процес становлення та зміни соціальних значень, як постійне визначення і перевизначення ситуацій взаємодії їх учасників. В процесі цього перевизначення, вважають представники символічного інтеракціонізму, змінюється об'єктивне середовище соціальної діяльності.2 Современная западная социология: Словарь.— Москва, 1990.— С.310.

Цій теорії близька теорія дій (піонери теорії — М.Вебер. Ф.Знанецький), згідно з якою основним елементом суспільного життя є активна діяльність. Людина в суспільстві, писав Ф.Знанецький, діє під впливом двох стимулів: з одного боку, вона чекає на схвалення глядачів, з другого — діяльність притаманна людині як одна з її суттєвих ознак.

Людина, яка вдається до певної дії, стоїть перед дилемою: як включатися в діяльність — з запалом душі чи байдуже розглядати цю діяльність як об'єктивну необхідність, чи суб'єктивно — на основі симпатії-антипатії; діяти, виходячи лише з позиції власних егоїстичних інтересів, чи поєднувати індивідуальний інтерес із суспільним.

Таким чином, розглядаючи діяльність особи, групи, організації і т. д., слід визначити, чому людина чинить саме так, а не інакше. Тільки тоді, коди ми визначимо це, можна сказати щось конкретно про дане суспільство. Найбільш видатними представниками теорії дій можна назвати таких мислителів, як Т.Парсонс, Р.Маслвен, Р.Білез та ін.

Теорії дій і інтеракції абсолютизувались у концепціях «нового гуманізму», який містить у собі дві лінії: суспільної феноменології і етнометодології.

Представники феноменологічної лінії (Альфред Шутц, Петер Бергер, Томас Лукман) стоять на крайніх суб'єктивних позиціях. Фшософською основою феноменалістів є рефлексія німецького філософа Едмунда Гусерля. Згідно з поглядами прихильників феноменологічної лінії суспільство характеризується загальною свідомістю його членів. Феноменалісти вважають, що уявлення про суспільство як об'єктивну даність—безпідставні. Образ суспільства, вважають вони, формується в процесі дискусій, узгоджень. Люди з часом «створюють» більш-менш прийнятний для себе образ, а потім маніпулюють цим образом як чимось реальним, хоч у дійсності суспільство і в період створення образу і після того є чимось зовсім іншим.

Погляди представників етнометодологічної лінії є вираженням крайнього суб'єктивізму і інтерпретують суспільство майже в тому значенні, що й феноменалісти. На думку представників цієї лінії, кожний член суспільства відчуває, що його існування залежить від чинників, які стоять над суспільством в цілому. Такими чинниками можуть бути суспільні норми, естетичні цінності, правила поведінки і т. д. Кожна лю­дина відчуває існування цих чинників у такий спосіб, неначе це реальні предмети. Щоб пізнати суспільство, ми мусимо насамперед вивчити його норми, цінності тощо. Саме останні дають реальне уявлення про те, що таке суспільство.

У поглядах представників «нового гуманізму» химерно переплелися положення суб'єктивного і об'єктивного ідеалізму. Така позиція була характерною для Д.Берклі, А.Шопенгауера та деяких інших мислителів і не тільки минулого, а й багатьох нинішніх соціологів Заходу.

На початку 70-х років у соціології Заходу голосно заявив про. себе новий напрям — неоконсерватизм. Вперше термін «неоконсерватизм» для назви нового філософсько-соціологічного напряму вжив американсь­кий радикальний соціолог М.Харінгтон. Назва в науковій літературі «прижилася», а невдовзі і самі представники цього напряму (які ще не­давно були відомі як неоліберали) Д.Белл, С.Ліпсет, Д.Мойніхен, Н.Глейзер та інші стали іменувати себе неоконсерваторами.1 1 Замошкин Ю.А., Мельвиль А.Ю. Между неолиберализмом и неоконсерва­тизмом // Вопросы философии.— 1976.— №11.— С.97-108.

І хоч до середини 80-х років неоконсерватизм ще не розвинувся в монолітну систему, вплив його на консервативно мислячу частину суспільства Заходу значний.2 Современная буржуазная философия человека.— Киев, 1985.— С. 199.

Як соціологічний напрям неоконсерватизм має чітко визначені філософсько-соціологічні максими (положення). Таких максим п'ять:

1. Те, що можна не змінювати, змінювати не потрібно;

2. Індивід не може бути розумним, розумним є загал.

3. Слід враховувати і оцінювати не тільки близькі, а й віддалені в майбутньому перспективи і наслідки.

4. Щоб суспільство було здорове, йому необхідна взаємодія різних класів, верств і т. д.

5. Людина за своєю природою недосконала, тому вона не може створити досконалий соціальний порядок.

Представники неоконсерватизму вважають, що держава повинна контролювати і регулювати все таким чином, щоб державні інститути не скомпрометували себе непередбаченими негативними наслідками. Тому слід впливати на суспільство через своєрідні буфери (партії, профспілки, релігійні організації). На випадок невдачі якогось соціаль­ного експерименту завжди можна зманеврувати, перекласти вину на суспільні організації як поганих провідників «правильної» політики держави. Тому бажано, щоб суспільні організації не зливалися з структурами влади: чим більший «буфер», пов'язаний з державними інститутами, тим менше державні установи мають поле для маневру. Доля цивілізації, вважають неоконсерватори, залежить від того, яка «природа» людини. На жаль, пишуть вони, в людині домінує агресив­ність, егоїзм, жорстокість, прагнення до бунту. Це в свою чергу призводить до соціокультурної патології і терору, національної нетерпимості.3 Соболь О.Н. Неоконсервативные тенденции в современной философии человека // Современная буржуазная философия человека: Критический анализ.— Киев, 1985.— С.225-226.

Щоб суспільство було стабільним, необхідні соціальні підпори. Такими підпорами може бути релігія, як вважає неоконсерватор Гіртц, або культура, мистецтво і релігія разом взяті, як стверджує Белл.

Неоконсерватори вважають, що проголошення капіталізмом культу розуму і свободи в буржуазних революціях 200 років тому було глибокою помилкою, тому що розум і свобода руйнують традиції. Вони не можуть дати людині нічого істотного, тому що на сторожі життя стоять інстинкти, а не розум і свобода. Звичайно, зазначає неоконсерватор А.Гелен, коли мова йде про інстинкти, то вони розуміються в соціалізованій, ушляхет­неній формі.

У концепціях теоретиків неоконсерватизму можна виділити два критерії: теоретико-методологічний і соціально-політичний.1

1 Замошкин Ю.А., Мельвиль А.Ю. Между неолиберализмом и неоконсерва­тизмом // Вопросы философии.— 1976.— №11.— С.97—98.

Теоретико-методологічні критерії:

специфічна інтерпретація взаємодії «еліта — маса»;

песимізм при оцінці «людської природи»;

визначення суспільства як статичної і внутрішньо збалансованої системи, якій протипоказані радикальні зміни.

Соціально-політичні критерії:

пропаганда «сильної влади»;

обмеження демократичних інститутів, дії механізмів внутріш­ньополітичного життя;

застосування збройної сили проти незадоволених.

Неоконсерватизм не є цілісним напрямом. Одна частина його представників схильна до філософсько-соціологічного осмислення механізмів дії суспільства, інша — використовує вчення для обґрунтування політичних доктрин.

70—80-ті роки стали роками бурхливого розвитку соціально-екологічних концепцій. В індустріально розвинутих країнах набула поширення теорія технологічного детермінізму, згідно з якою техніка, технологія є основною причиною екологічної небезпеки для людства.

На основі технологічного детермінізму розвинулись два напрями: технологічний песимізм (К.Фромм, Г.Маркузе, К.Ясперс, А.Шмідт та ін.) і технологічний оптимізм (Г.Кан, П.Друкер, Г.Хрідріхс, Х.Ф.Рада).

Представники технологічного песимізму в усіх нещастях звинува­чують розвиток техніки, яка, руйнуючи екосистеми, прирікає людство на вимирання, а сьогодні перетворила людину на машину.2 Fromm К Die Verschidenen Arten der Agresion und Destruktivitat ihre geweiligen Veranssetzungen. In: Anatomie der menschlichen Destruktivitat // Gesamtausgabe. Band VII.— Stuttgart, 1981.— S.202-204; Die Revolution der Hoffnung. Fur eine Humanisierung der Technik // Gesamtausgabe. Band. IV. op. cit— S.262-264.

Представники технологічного оптимізму — навпаки, з пафосом співали гімни технічним і технологічним досягненням, що зустріло могутній опір з боку екологів різних країн Західної Європи. Сьогодні теорія технологічного детермінізму стабільно утримує свій вплив серед широких кіл Заходу, хоч боротьба представників технологічного песимізму і оптимізму вже стала історією. Перші відмовилися від абсолютного заперечення ролі техніки і технології в гармонійній взаємодії людини з природою, інші — стали з певним застереженням ставитися до колишнього захоплення позитивним впливом технічних і технологічних досягнень у справі олюднення довкілля.

Сьогодні соціологія Заходу розвивається в звичному для себе ритмі. Одні напрями, соціологічні орієнтації створюються, інші тимчасово відходять в тінь, а то і назавжди стають лише здобутком історії. Але ідеї, започатковані мислителями, є необхідною теоретичною основою для розвитку нових концепцій, а останні сприяють формуванню суспільства з сучасним, цивілізованим баченням горизонтів розвитку. І в цьому їх неперехідна цінність.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.234.223.162 (0.011 с.)