Головні течії та школи в соціології.

Історичний розвиток дає приклади численних соціологічних парадигм. їх різноманітність та форми пов'язані з конкретно-історичними умовами виникнення та засобами усвідомлення і вивчення соціальної діяльності. Одним з критеріїв виявлення основних течій соціологічної думки є визна­чення соціологом головного, детермінуючого соціального фактора. Дру­гий підхід, пов'язаний з виділенням засобів, понять, через які вивчаються соціальні явища, Оскільки в період виникнення соціології як науки домінували натуралістичні підходи, то насамперед сформувались кон­цепції, аналізуючи суспільство та його прояви як обумовлені природними та біологічними закономірностями. Виходячи з вищезгаданих критеріїв, в соціології вирізняють космосоціологію, біосоціологію, демографічну, психологічну та соціокультурну школи. Розглянемо їх детально.

Космосоціологія - це сукупність соціологічних теорій, що виводять соціальне з космічних, геофізичних, географічних явищ.

Незважаючи на об'єктивний характер впливу космічних закономірностей на соціокультурні явища, у більшості цих концепцій має місце пе­ребільшення їх значення. Основні представники: Ф.Ратцель, Ф.Ле-Плей, Е.Демолен, Л.І.Мечніков, Е.Реклю, Г.Мур, О.Л.Чижевський.

Біосоціологія - це сукупність концепцій, аналізуючих суспільство через біологічні поняття на засадах біологічних закономірностей.

Біосоціологія має декілька напрямків:

а) органістична концепція (Г.Спенсер, П.Ліліенфельд, Р.Бормс, І.Новіков, К.Джині, К'еллен)- аналіз суспільства у термінах біологічного організму як однієї з найбільш досконалих систем;

б) генетико-антропологічний напрямок (Ж.де Гобіно, Х.Чемберлен, М.Грант, В. де Ляпунж) - розглядає соціокультурні явища як підпорядковані факторам расової приналежності та спадковості;

в)соціал-дарвінізм - пояснює соціальні явища, виходячи з теорії при­родного відбору Ч.Дарвіна. З боротьби за існування випливають такі яви­ща як війна, соціальний антагонізм, революція, соціальне сходження та занепад, норми права та етики (Гумплович, Ратценхофер, Вольтман, Ваккаро, Насміт);

г) інстинктивістсько-рефлекторкий (3.Фрейд, К.Юнг - психоаналітики; Блюхер, В.Мак-Дугал, Г.Елліс, В.Троттер -біхевіористи) поведінку

людей, менталітет, соціальне життя пояснює через інстинкти, рефлекси, біологічні потреби та несвідомі сили.

Взагалі біосоціологія в усіх своїх проявах зробила значний внесок у вивчення біологічних та соціокультурних феноменів, але справедливо підкреслюючи їх взаємовплив, здебільшого абсолютизувала роль біологічних чинників.

Демографічна школа через статистичні дослідження таких життєвих процесів як народження та смерть, шлюби та розлучення тощо, які впли­вають на густоту населення, розглядає біологічні фактори густоти й чи­сельності населення як інструментальні у визначенні форм соціальної ор­ганізації, політичних режимів, успіхів та невдач ідеологій, різних релігійних вірувань, норм права (Ковалевський М.М., К.Бугле, К.Джині, Р.Перл, Дж.Браунлі та ін.)

Механістична школа характеризується безпосереднім перенесенням методів, принципів, законів й навіть термінології природничих наук на пізнання соціокультурних явищ (Г.Карі - інтерпретація в термінах фізики; Воронов, Харет та інші створили соціальну механіку; Оствальд, Бехтерев -в термінах енергетики; К.Левін, Дж.Браун зробили спробу створення "топологічної соціології" на засадах геометрії, тощо). В більшості ці кон­цепції носили обмежений та еклектичний характер, за виключенням вчен­ня В. Паретто. Цей італійський соціолог та економіст намагався матема­тично обґрунтувати концепцію взаємозалежності всіх економічних фак­торів, сформулював закон розподілу прибутків і висунув ідею "циркуляції еліт" як основи процесів в суспільстві. В цілому ж представники цієї шко­ли зробили свій внесок не стільки завдяки імітації понять, скільки через порушення ними ж проголошених принципів.

Цікавість викликає психологічна школа, де в залежності від природи психологічного фактора, що є вихідним принципом пояснення, виділяють такі напрямки:

а) інстинктивістська та рефлексологічна психофізіологія (Мак-Дугал, Троттер, Томас, Веблен) - через інстинкти чи один з них пояснюються такі соціальні феномени як війна (войовничий, агресивний, стадний), соціальні інститути сім'ї, шлюбу (статевий, батьківський) тощо.

б) психоаналітичні теорії (3.Фрейд, К.Юнг, К.Хорен та ін.) пояснюють всі соціальні феномени через наявність підсвідомих комплексів та спону­кань;

в) біхевіористський напрямок (А.Бентлі, Селіоні, Лундберг, Кун) вихо­дить з тих же перемінних, що перші два, але відрізняється суто об'єктив­ним зовнішнім спостереженням за діями людей без будь-якого викорис­тання суб'єктивних та інтроспективних міркувань. Цей тип є спробою пояснення поведінки людей на засадах вчення.П.Павлова без урахування якісної різниці між поведінкою тварини та поведінкою людини;

г) інтроспективний (від лат. introspecto - вдивляюсь, дивлюсь у середи­ну) напрямок сформувався на основі аналізу та інтерпретації соціокультурних явищ у термінах емоцій, почуттів, афектів, бажань, ідей, інтересів, установок та інших психологічних переживань. Це своєрідний засіб спостереження суб'єкта за змістом й актами особистої свідомості (Г.Тард, В.Паретто, Г.Ратценхофер, В.Самнер, Л.Петражицький та інші).

Природа соціокультурних явищ, їх структурні та динамічні якості, ме­ханізм взаємодій складає проблематику соціокультурної школи, яка поєд­нує три напрямки:

1. Вивчення загальних структурних ознак соціокультурних явищ.

2. Динаміка соціокультурних явищ.

3. Вивчення взаємовідносин між різними класами соціокультур­них явищ. Перший (Е. де Роберті, Е.Дюркгейм, М.Хальвакс, П.Фоконе, Л.Леві-Брюль, Ч.Кулі та ін.) аналізує суттєві характеристики соціокультурних явищ у їх структурних аспектах. Визначальною ознакою останніх є "міжцеребральна взаємодія людей". Структурні та динамічні ознаки будь-якої системи міжособових та міжгрупових відносин не є зви­чайною арифметичною сумою індивідів, що їх складають. Багато з біологічних якостей людини формується й обумовлюється соціокультурним простором.

Ці концепції є своєрідною соціальною цито­логією, гістологією, структурною морфологією, анатомією та таксономією соціокультурних систем.

Другий напрямок через вивчення процесів, що повторюються, надає характеристику динамічних ознак та закономірностей соціокультурних явищ, здійснює їх систематизацію. Тард, Тьонніс Зіммель, Ріхард та ін. аналізували та систематизували такі явища як війна, адаптація, соціальний контроль тощо. Джині, Кулі, Самнер вивчали генезис соціокультурних Процесів, закономірності їх організацій, зміни їх кількісних параметрів. Тард, Лові, Чепін, Віслер досліджували такі процеси як винахід, дифузія, симбіоз, конверсія, трансформація. Данилевський, Шпенглер, Маркс, Тойнбі, Сорокін є творцями теорій циклічності та повторюваності у Житті більшості соціокультурних систем.

Третій напрямок здійснює аналіз взаємовідносин між різноманітними класами соціокультурних явищ у їх статичному та динамічному аспектах.

Деякі (марксизм) виводили соціокультурні явища з однієї перемінної, інші, розглядаючи економічний та технологічний чинники як первісні, розкрили вплив інших соціокультурних факторів (Вебер). У результаті ба-і ото чисельних досліджень більшість прийшла до висновку, що всі головні елементи інтегрованої соціокультурної системи взаємопов'язані, хоча й з різною силою інтенсивності.

Світ підрозділяють на три групи фактів: біологічні (дихання, сон, жив­лення тощо), психологічні (емоції любові, ненависті чи відчуття задово­лення), соціологічні (пов'язані з соціальними відносинами - дружби, праці, спілкування, гуртування у певні групи тощо). Один і той же соціальний факт може цікавити представників різних наук і неоднаково ними пояс­нюється. Ґрунтуючись на надбаннях попередників, в сучасній соціології вироблено такі основні підходи до пояснення різних фактів:

1. Демографічний (проводить аналіз суспільних відносин, спираючись на такі характеристики населення як народжуваність, смертність, міграції, віково-статевий розподіл, територіальне розселення тощо).

2. Психологічний (пояснює поведінку під кутом зору її значущості для людей як особистостей через вивчення таких психологічних характерис­тик особистості як мотиви, думки, навички, соціальні установки, уявлення людини про саму себе).

3. Колективістський (застосовується для вивчення груп та організацій, особливостей колективної поведінки).

4. Рольовий (суспільне життя досліджується як система взаємовідносин людей, зумовлених їх ролями).

5. Культурологічний (виявляється під час аналізу поведінки через такі елементи культури, як суспільні правила і цінності, що розглядаються як регулятори вчинків людей та дій груп.

Всі ці підходи спрямовані на пошук чинників стабільності та змін в суспільстві. їх застосування зумовило формування в сучасній соціології різних напрямків. Розглянемо найбільш поширені.

Соціологія функціоналізму, засади якої були закладені Г.Спенсером й знайшли своє завершене виявлення в теорії Т.Парсонса та Р.Мертона.

Го­ловним методом дослідження суспільства, механізму його дій і міжособових відносин в групах для представників цього напрямку є стру­ктурно-функціональний аналіз. Визначальними принципами сучасного функціоналізму є:

1. Суспільство - це система елементів, об'єднаних в загальне ціле.

2. Суспільні системи зберігають стабільність, усталеність завдяки існуванню таких внутрішніх механізмів контролю як правоохоронні орга­ни та суд.

3. Дисфункції звісно мають місце, але вони долаються самі собою чи врешті-решт вкорінюються в суспільстві.

4. Суспільні зміни в значній мірі носять поступовий, а не революційний характер.

5. Соціальна інтеграція суспільства, формування відчуття, що суспільство - це міцна тканина, зіткана з різних ниток, будується на заса­дах згоди більшості громадян країни слідувати єдиній системі цінностей.

Суспільство згідно з цією теорією є складна система з підсистемами, що мають свою структуру, кожний з елементів якої функціонально визна­чений, хоча й не завжди діє позитивно. Функціональна визначеність про­являється в стабільності суспільства, яка зумовлена прагненням людей до консенсусу, конформізму, пошуку того, що об'єднує.

Соціологія конфлікту (Г.Зіммель, Р.Дарендорф, К.Маркс та ін.) визна­чаючим чинником соціального розвитку та своєрідним каталізатором про­гресу вважає соціальний конфлікт. Це положення спільне для всіх пред­ставників цього напрямку, а ось причини конфліктів, засоби їх вирішення розглядаються соціологами з різних позицій. Головні тези сучасної теорії конфлікту полягають в тому, що:

- головними рисами будь-якого суспільства є панування, конфлікт та тиск;

- суспільна структура ґрунтується на владі одних груп людей над іншими;

- кожна така група має спільні інтереси, які протилежні що­до інтересів інших груп;

- усвідомлення спільності інтересів призводить до формування суспільних класів, що виявляється в формі профспілкових рухів, політичних партій, тощо;

- класовий конфлікт загострюється, якщо майже вся влада сконцентрована у незначної кількості людей, а інші майже повністю позбавлені її.

Це зумовлено тим, що з одного боку, останні не в змозі взагалі її отрима­ти, з другого - можливістю вільно організовувати політичні групи.

Ці концепції абсолютно протилежні. Функціоналісти розглядають суспільство як досконале, усталене й єдине ціле, а представники концепції конфлікту вважають, що в ньому постійно відбуваються зміни і виника­ють конфлікти. Для перших найважливіше значення має злагода усіх членів суспільства стосовно загальних цінностей, а для послідовників те­орії конфлікту - прояви тиску одних членів суспільства щодо інших. Абсолютизуючи певні аспекти суспільного розвитку обидві концепції мають певні недоліки. Функціоналізм недооцінює той факт, що у більшості суспільств ніколи не має повної злагоди стосовно цінностей. Теорія конфлікту не може пояснити, яким чином суспільство зберігається і діє, не дивлячись на постійні зміни. Безумовно, що суспільство не може існувати без загальноприйнятих цінностей і воно відзначається певною інтегрованістю.

Однак, багато його груп конфліктують і постійно відбувається процес зміни. Тому всебічне вивчення суспільства має поєд­нати як перший, так і другий підходи до його аналізу.

Теорія інтеракцій (з англ. interaction - взаємодія). Головні представни­ки: Д.Хомманс, П.Блан, Р.Емерсон. Первісною категорією соціологічного аналізу є "соціальна взаємодія" як безпосередня ко­мунікація (обмін "символами"). Тільки в процесі взаємодії з іншими людьми розвивається особистість.

В її структурі є компоненти як ті, що забезпечують її активність, так і ті, що здійснюють контроль за цією ак­тивністю згідно з соціальними нормами, ролями та установками партнерів по взаємодії. Активність в значній мірі визначається досконалістю систем нагород та покарань.

Теорія дії (М.Вебер, Ф.Знанецький, елементи у Парсонса, Маслоу, Білез, Шилс). Згідно з цією концепцією головним компонентом суспільного життя є активна діяльність і треба насамперед визначати її чинники, причини саме такої дії суб'єкта. Лише вивчивши дії особистості, групи, організації в суспільстві, ми маємо змогу сказати щось конкретно про сутність самого суспільства.

В концепціях "нового гуманізму" вирізняються два напрямки: феноме­нологічний та етнометодологічний. Перший напрямок (А.Шутц, П.Бергер, Т.Лукман) відбиває надзвичайно суб'єктивістські позиції: суспільство ви­значається загальною свідомістю його членів. Люди самі складають образ суспільства, а потім маніпулюють ним як чимось реальним, хоча на­справді суспільство є зовсім іншим. Етнометодологічна лінія (Х.Гарфінкель, П.МакХью, А.Блам) також відзначається надзвичайно суб'єктивістським та релятивістським тлумаченням соціальної реальності, позбавляючим соціальне життя об'єктивних засад. Пізнання суспільства можливе лише через норми та цінності, які кожен член суспільства відчуває як чинники свого існування, начебто це реальні предмети.

На початку 70-х голосно заявляє про себе така нова течія як неоконсер­ватизм. Вперше цю назву використав американський радикальний соціолог М.Харінгтон. В подальшому концепцію розвивали Д.Белл, С.Ліпсет, Д. Мойніхен, Н.Глейзер та ін. Як соціологічна течія неоконсер­ватизм спирається на п'ять філософсько-соціологічних максимум:

1. Те, що можна не змінювати, змінювати не потрібно.

2. Індивід не може бути розумним, розумним є загал.

3. Слід враховувати і оцінювати не тільки близькі, а й віддалені в майбутнє перспективи і наслідки.

4. Щоб суспільство було здорове, йому необхідна взаємодія різних класів, верств тощо.

5. Людина за своєю природою недосконала,тому вона не може створити досконалий соціальний порядок.

З позицій теоретико-методологічних критеріїв ця концепція дає осо­бливу інтерпретацію взаємодії "еліта-маси". Вона відзначається пе­симізмом в оцінці "людської природи" (людина агресивна, егоїстична, жорстока натура, для неї характерно прагнення до бунту), розглядає суспільство як статичну та внутрішньо збалансовану систему, якій проти­показані радикальні зміни. В плані соціально-політичному - це концепція "сильної влади": обмеження демократичних інститутів, дії механізмів внутрішньополітичного життя; можливості застосування зброї проти незадоволених. В реальній політиці цей напрямок знайшов своє втілення у вигляді тетчеризму та рейганоміки.

Футурологічні концепції оптимістичного та песимістичного напрямку, що розкривають перспективи соціальних процесів, глобальні проблеми людства та шляхи їх вирішення (Римський клуб, екологічні, технологічні прогнози, З.Бжезінський, А.Арон, Д.Белл, А.Тофлер, Ф.Полак та ін.).

Короткий огляд розвитку соціологічної думки свідчить, що цей шлях був складний. З'являючись у відповідь на соціальну потребу у регуляції соціальних відносин, розвиток соціології в подальшому, її доля, в значній мірі залежали від стану суспільства, а насамперед політичного клімату.

З часу виникнення соціології як самостійної галузі наукового знання резуль­тати її досліджень стали важливою умовою соціального розвитку, управління та удосконалення суспільства.

Соціологія в своїх кращих зразках навчає неупередженості соціального аналізу, обґрунтованості оцінок і практичних висновків.

Отже, радикальні зміни в різних сферах нашого суспільства, що спрямовані на його понов­лення, повинні спиратися на науково обґрунтовану систему соціальних орієнтацій, яка формується на засадах достовірної соціальної інформації, що здобувається соціологією.

Герасимчук