Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології

відмовою від дослідження макропроцесів та аналізу матеріальних фак-
торів, що зближує її з соціологічною феноменологією. Символічний
інтеракціонізм намагається подолати протиставлення людини й суспіль-
ства або їх розгляд як самостійних автономних підсистем, що характерно
для структурного функціоналізму. Водночас намагання досягнути цієї
мети призводить представників символічного інтеракціонізму до
визнання пріоритету соціального над індивідуальним. Усі ці положення
можна знайти у концепції американського соціолога Джорджа Міда
(1863—1931) та його послідовників.
Соціальний Дж.Мід та його учні вважають центральною категорією «соціальний

процес процес», або «соціальний акт», який ототожнюється з безперервною.

та його зміст постійною зміною і розвитком. Змістом соціальних процесів є взаємодія індивідів у групі та суспільстві. Все інше, що існує у соціальному просторі, є наслідком соціального процесу взаємодії — і соціальний світ, тобто суспільство в цілому, і середовище соціальної діяльності, і сам індивід. Отже, індивід з'єднується з суспільством через взаємозв'язок з іншими людьми, що відображено у схемі:

Взаємодія, або діалог, відбувається за допомогою символів (жесту, мови). У процесі взаємодії здійснюється не лише обмін діями, соціальними ролями та інформацією, а й становлення індивіда, повністю зумовленого соціальними функціями. Тому прагнення Дж.Міда подолати протиставлення людини й суспільства призводить у кінцевому підсумку до абсолютизації останнього і перетворення конкретної людини на вторинну, похідну від соціальної дії істоту. Свободу Дж.Мід розуміє лише як можливість людини обирати ті соціальні ролі, які вона виконує.

Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Людина-діяч як основна соціологічна категорія

Загальна модель людської взаємодії

Основні положення символічного інтеракціонізму

Завдання соціології

Колективна дія та її різновиди

Продовження ідей Дж.Міда, і водночас їхнє переосмислення зустрічаємо в концепції іншого американського соціолога Герберта Блумера (1900—1987). Він входить в історію соціологічної думки як представник гуманістично орієнтованої, розуміючої соціології, різко виступає проти однобічності та обмеженості структурного функціоналіз-му з його загостреною увагою на статичності соціальної структури й конфліктної парадигми з її акцентом на суперечливості суспільства, людей і груп, що його складають. Як і Дж.Мід, Г.Блумер поділяє взаємо-дію на символічну (притаманну лише людині, яка використовує жести й мову) та несимволічну (притаманну всьому живому, окрім людини). Людина-діяч для Г.Блумера стає основною соціологічною категорією.

Суспільство визначається Г.Блумером як символічна взаємодія людей, груп і колективів; воно включає найрізноманітніші види взаємопов'язаної поведінки і дій людей: і кооперацію, і конфлікт, і байдуже ставлення людей одне до одного, і експлуатацію — тобто все розмаїття людських взаємин. Він створює загальну модель людської взаємодії, де центральною постаттю є індивід, який постійно діє і взаємодіє, тому Г.Блумер звертає основну увагу не на статику, а на динаміку людського життя, постійні зміни, які в ньому відбуваються. Він формулює основні положення символічного інтеракціонізму в такому вигляді:

2.2.Люди діють щодо речей на підставі смислів (meanings), якими вони наділені. Наприклад, папір на столі є тим, на чому людина може записати свої думки, яблуко — тим, що людина може з'їсти. Кожна людська дія характеризується врахуванням специфічного сенсу відповідних речей.

2.3.Сенс будь-якої речі, що потрапляє у поле зору людини, виникає із взаємодії, у яку ця людина вступає з іншою. Сенс не належить речам самим по собі і не є здатністю судження якого-небудь суб'єкта: сенс виникає у процесі взаємодії і вписується в неї, тому за природою цей сенс є соціальним феноменом.

Звідси Г.Блумер виводить завдання соціології. Вони полягають у:

49 дослідженні способів інтерпретації людьми (тобто тлумачення, пояснення) сенсу речей;

50 інтерпретації ситуацій, що виникають у процесі людської взаємодії;

51 дослідженні колективної дії.

Тому центральною категорією соціології, на думку Г.Блумера, є колективна дія. Такою дією є і родинна вечеря, і гра, і судовий процес тощо, тобто колективними діями є і звичайна співпраця двох людей, і масштабні спільні дії великих скупчень індивідів. Колективна дія, за Г.Блумером, є фундаментальна, основна частина суспільства, в якій

Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології

активну участь бере індивід. У цьому плані Г.Блумер розходиться з Е.Дюркгаймом, для якого колективні дії та колективні уявлення були чимось зверхнім і вищим, визначальним стосовно окремої людини. Крім того, колективна дія у Г.Блумера теж розглядається як процес, у русі та змінах. Звідси уявлення про суспільство та процеси в ньому можна схематично зобразити так:

 

 

Феномено­логічна соціологія

Духовна взаємодія

Таким чином, для символічного інтеракціонізму характерним є:

• розуміння суспільства як символічної взаємодії людей та груп;

• у процесі взаємодії люди конструюють об'єкти і змінюють зовнішнє середовище;

• взаємодія розглядається не як взаємодія усталених соціальних ролей, а як реально існуючих, сповнених внутрішніх суперечностей, почуттів та емоцій, людей.

Ще одним напрямом інтерпретативних парадигм, досить близьким до символічного інтеракціонізму, є феноменологічна соціологія, тобто дослідження духовних сутностей. Вона є різновидом розуміючої соціо-логії і скерована передусім проти позитивізму й натуралізму, які хибно розуміли природу суспільних явищ, приписуючи їм схожість з явищами природи. Представники феноменологічної соціології намагаються осмислити соціальний світ у його суто людському бутті, з уявленнями, мотивами і цілями індивідів, які діють у цьому світі. Суспільство у цій концепції — це явище, яке постійно створюється й відтворюється у процесі духовної взаємодії людей.

Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Соціальний світ Найвагомішу роль у виникненні феноменологічної соціології відіграє
як світ сенсів австрійський, а згодом американський соціолог Альфред Шюц (1899—
1959), який, своєю чергою, опирався на ідеї М.Вебера і Дж.Міда. Соціа-
льний світ, згідно з думками А.Шюца, є світом, створеним смислом
(сенсом), оскільки соціальним явищам притаманний певний сенс. Люди
ще до появи соціології або іншої суспільствознавчої науки розчленували
й осмислили цей світ із наміром визначитися у ньому і діяти згідно з ним.
Соціальний світ — це повсякденний світ, який переживається й тлума-
читься діючими в ньому людьми як світ сенсів. Смисли, або сенси, за
А.Шюцем, — це типові уявлення людей про об'єкти цього світу. Тому,
починаючи діяти, людина обирає для себе якийсь один типовий «рецепт»
досягнення своєї мети, орієнтуючись при цьому на іншу людину й
очікуючи від неї типової реакції відповідно до загальноприйнятої логіки
«здорового глузду». Так на базі індивідуальних, суб'єктивних мотивів
Завдання будується ланцюг типових людських взаємодій. Тому завданням соціології

соціології є відкриття й систематизація загальних принципів організації повсякден-

ного життя людей. Людська ж суб'єктивність найповніше реалізується саме у повсякденному світі; соціологу слід зрозуміти процес становлення соціальних феноменів на основі суб'єктивного досвіду індивідів.

Варто наголосити, що феноменологічна соціологія, будучи близькою до символічного інтеракціонізму, відрізняється від нього тим, що акцент робиться не так на поведінковій взаємодії людей, як насамперед на осмисленій, духовній взаємодії, яку можна відобразити схемою:

Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології

Основні принципи феномено-логічної соціології

Інтегральна соціологія

Соціальна взаємодія, її елементи і типи

Завдання соціології

Отже, основними принципами феноменологічного підходу до

розуміння й пояснення соціальної реальності є такі положення:

• соціальна реальність — це існуючий до нас інтерсуб'єктивний світ;

• люди можуть долучитися до цього світу лише шляхом накопичення власного досвіду взаємодії з оточенням. Головну роль у цьому відіграє виховання у сім'ї та навчання у школі;

• таке долучення дозволяє ставити перед собою реальні цілі та досягати їх;

• тому соціальна дія — це продумана, осмислена і спланована поведінка людини в ЇЇ духовній взаємодії з іншими людьми. Самостійною парадигмою в історії соціологічної думки є інтегральна

соціологія російського, а згодом американського соціолога Питирима Сорокіна (1889—1968). Дослідники вважають, що творчість П.Сорокіна -якісно новий етап у розвитку соціологічної науки, який можна порівняти з революцією Коперника у галузі природознавства. Його інтегральна (від лат. integer — цілий) об'єднуюча соціологія охоплює всі соціологічні аспекти культури в її найширшому вияві.

Суспільство П.Сорокін визначає як сукупність людей, котрі перебу- вають у процесі спілкування і взаємодіють в одному соціокультурному просторі. Взаємодія, згідно з його вченням, — це найпростіша модель соціального явища, її елементами є індивіди, акти (дії) і провідники спілкування (символи інтеракції), тобто мова, писемність, музика, мис-тецтво, гроші тощо. Все суспільне життя і всі соціальні процеси, на його думку, можуть розглядатися як явища й процеси взаємодії двох або більше індивідів. І навпаки, комбінація різних індивідуальних чи групо-вих взаємодій може відтворити будь-який, навіть найскладніший суспільний процес, соціальну подію, від захоплення танго і до світової війни та революції. П.Сорокін визначає різні типи взаємодії і формулює завдання соціології. Вона повинна досліджувати соціальні явища, які можна спостерігати, тобто поведінку людей, котрі взаємодіють і живуть у середовищі «подібних до себе».

Вивчення всіх соціальних проблем соціологією для П.Сорокіна стає можливим крізь призму, яку зображено на схемі на стор. 96.

Окремими проблемами для соціології, у розроблення яких П.Соро-кін вносить свою вагому частку, є:

• проблема реформ і революцій, у розв'язанні якої П.Сорокін обстоює позицію поступового реформування суспільства;

• проблема соціальної рівності, яку він відмовляється розуміти абстрактно чи в дусі марксизму;

Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

• проблема соціальної стратифікації (від лат. stratum — прошарок); згідно з П.Сорокіним, суспільство поділяється не на класи-анта-гоністи, а на страти, групи, що складають різноманітну соціальну структуру суспільства;

• проблема соціальної мобільності (від лат. mobilis — рухомий), яку П.Сорокін вирішує через визнання рухомості меж страт і можливості людей вільно пересуватися з однієї страти до іншої, вертикально (з нижчої страти до вищої чи навпаки) та горизонтально (з однієї страти до іншої, розміщеної поряд); відкрите демократичне суспільство з рівними правами і шансами для всіх громадян — це суспільство інтенсивної соціальної мобільності; його гаслом згодом стає вислів: «У США і швець може стати президентом».

Теорія Однак найважливішою складовою творчого доробку П.Сорокіна є,

соціокультурної безумовно, його теорія соціокультурної динаміки. Соціокультурна
динаміки реальність, як нескінченна різноманітність, охоплює всі можливі прояви

соціальної діяльності людини і складається із соціокультурних феноменів різних рівнів. Найвищий з них — соціокультурна суперсис-тема; системи нижчого рівня — мова, етика, релігія, мистецтво, наука. Історія для П.Сорокіна — процес закономірних змін всередині соціокультурних систем та наступної заміни однієї суперсистеми іншою. Такий перехід супроводжується радикальною трансформацією соціаль-них інститутів, норм і цінностей, що знаходить свій прояв у соціальних і культурних кризах, революціях та війнах. Із цього погляду Перша світова

Концепція конвергенції

Внесок П.Сорокіна в історію соціологічної думки

Емпірична (

Становлення

емпіричної

соціології

Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології

війна — це результат величезних переворотів у соціокультурній системі західного суспільства.

Сучасний йому стан західної культури П.Сорокін діагностує як кризовий. Але це, зрештою, нормально, адже будь-яка цивілізація пере-живає стадії зародження, розквіту й руйнації: одна система цінностей стає застарілою, на зміну їй приходить інша. У майбутньому з'явиться нова цивілізація, яка виникне внаслідок конвергенції (від лат. convergere — наближатися, сходитися), тобто станеться набуття різними системами, наприклад, капіталізмом і соціалізмом, загальних або подібних ознак із дальшим злиттям у якісно нове єдине суспільство, в якому будуть збережені позитивні риси й цінності одного й другого ладу. Це, врешті, приведе до утворення змішаного соціокультурного типу, який за сприятливих умов може перерости у «сяючий інтегральний порядок» в цілому світі.

Таким чином, творчий внесок П.Сорокіна в історію сучасної соціологічної думки надзвичайно вагомий. Йому належать:

• створення всеосяжної макросоціальної соціологічної теорії із залу-ченням елементів мікросоціального аналізу за допомогою принципу інтегрального синтезу;

• розробка структури інтегральної соціології, до якої входять соціальна аналітика (вчення про будову суспільства), соціальна механіка (вчення про соціальні процеси) і соціальна генетика (теорія еволюції суспільного життя);

• вироблення та обґрунтування теорії соціальної дії;

• розв'язання проблем горизонтальної та вертикальної мобільності;

• дослідження соціальної структури суспільства і розробка поняття «соціальна стратифікація» як постійної характеристики будь-якого організованого суспільства;

• створення моделі соціокультурної динаміки, центральною категорією якої є цінність.

Соціологія

Емпірична соціологія з'являється й розвивається поряд із теоретич-ною соціологією, але набуває самостійного значення лише на початку XX ст. як специфічна галузь соціологічних досліджень з особливими тенденціями й логікою розвитку. Становлення емпіричної соціології пов'язане зі спробами подолання надмірного теоретизування, а також із необхідністю розв'язання нових практичних завдань, скерованих на

Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Етапи розвитку емпіричної соціології

Чиказька школа

Школа

Колумбійського

університету

Гарвардська школа

управління соціальними процесами й розробку засобів соціального контролю і регулювання суспільного життя.

У своєму розвитку емпірична соціологія проходить кілька етапів, її історичне коріння у працях Е.Дюркгайма й А.Смолла; останній ще 1895 р. висловлює ідею про необхідність прикладних досліджень в американ-ській соціології. Саме відтоді фахівці починають вирізняти перший етап, чи ранню фазу (1885—1920) в розвитку емпіричної соціології з її інтересом до конфліктів і соціальних реформ. Другий етап, чи фаза (1920—1950), пов'язаний з поширенням конкретно-соціологічних досліджень, початок яким поклали представники Чиказької школи. ВільямТомас (1863-1947) і Флоріан Знанецький (1882-1958) у 1918— 1920 рр. видають свою знамениту працю «Польський селянин в Європі та Америці», в якій на підставі копіткого аналізу 754 листів, особистих щоденників і автобіографій розглядалися проблеми адаптації емігрантів із Польщі до умов США. На цій підставі ними створюється типологія осіб залежно від характеру їх пристосування до соціального середовища вона містить характеристики міщанського, богемного і творчого типів. Саме ця праця знаменувала перехід соціології до емпіричних досліджень.

Наступний крок у розвитку емпіричної соціології в межах Чиказької школи роблять американські соціологи Роберт Парк (1864—1944) і Ернст Берджес (1886—1966), які спрямовують свої дослідження на розв'язання проблем міста. За допомогою картографування міста Чикаґо вони поділяють його на 75 зон і досліджують зміни у співвідношенні сил між соціальними групами, котрі до них входять. За допомогою інтерв'ю і включеного спостереження (коли соціолог непомітно для членів rpyпи входить до неї і фіксує процеси й події, які в цій групі відбуваються) вони доходять висновку про переділ групами міської території, що призводить до вироблення нових норм взаємовідносин між людьми, посилення антисоціальних дій. Це, своєю чергою, стає підставою для вдосконалення міського законодавства.

З 1950-х рр. лідерство у розвитку емпіричної соціології переходить до Колумбійського та Гарвардського університетів, що започатковує новий, третій етап. Соціологи Колумбійського університету основну увагу зосереджують на відкритті універсальних закономірностей поведінки людини в соціальній організації, з'ясуванні механізмів збереження стабільності соціальних систем, структури соціальної взаємодії між людьми і ролі особистості тощо.

Паралельно в Гарварді розробляється індустріальна соціологія і доктрина «людських взаємин». Головне місце у розвитку індустріальної

Соціальна інженерія і клінічна соціологія

Загальна характеристика емпіричної соціології

Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології

соціології та соціології управління посідають широко відомі нині
«хоторнські експерименти» Елтона Мейо (1880—1949) та його учнів. Ці
експерименти проводилися на конкретному виробництві у «Вестерн
Електрик Компані». Їхнім основним завданням було відшукати додат-
кові фактори ефективності виробництва. З'ясувалося, що умови праці
(тобто освітлення робочих місць, температура й вологість повітря у
виробничих приміщеннях, кількість перерв на відпочинок тощо) віді-
грають незначну роль; основний вплив на продуктивність праці мають
людські стосунки. У цих умовах, за рекомендаціями соціологів, керівни-
ки виробництва повинні більше орієнтуватися на людей, аніж на
виробничий процес сам по собі. Лише такий підхід забезпечує соціальне
вдоволення людини своєю безпосередньою працею, а в кінцевому під-
сумку — соціальну стабільність суспільства в цілому. Тому серед нових
на той час засобів підвищення продуктивності праці називають «гумані-
зацію праці», «просвітництво робітників», їхню обов'язкову участь в
управлінні тощо.

У 1970—80-х рр. у СІЛА відбувається посилене зростання обсягів емпіричних прикладних досліджень, які стають особливою галуззю індустрії. У 80-х рр. у них виокремлюються два основні, тісно пов'язані між собою напрями: соціальна інженерія й клінічна соціологія. Зазвичай спеціалісти цих двох профілів працюють спільно: якщо перший, наприклад, пропонує перебудувати структуру управління в якійсь фірмі чи на виробництві, то другий проводить практичне навчання керівників, службовців і персоналу з метою конкретного вирішення поставленого завдання.

Отже, емпірична соціологія виникає і розвивається як самостійний специфічний напрям, метою якого є ретельний емпіричний аналіз со-ціальної дійсності й вироблення на його основі практичних: рекоменда-цій, скерованих на вдосконалення різних мікросфер суспільного (насамперед економічного) життя. Головні риси емпіричної соціології такі:

• ототожнення наукової соціології з емпіричними дослідженнями;

• вимога звільнення соціології від оціночних суджень і перетворення її на ціннісно нейтральну соціальну науку, яка інформує зацікавлені системи про реальний стан суспільства, уникаючи його оцінок;

• з'ясування істинності наукового пізнання лише на основі емпіричних
процедур, таких, як опитування, анкетування, інтерв'ювання,
експеримент, спостереження, математичні та статистичні методи;

• визнання всього, що існує, підвладним соціологічному поясненню і
соціальному управлінню.

Розділ І. Загальна теорія та історія соціології