Рівень довіри до соціальних інституцій

Протестний

Потенціал

Населення

Табл. № 3. Членство респондентів у політичних партіях та громад­ських інституціях (у %)

1. Політичні партії	0,7	1,7	2,0
2. Суспільно-політичні рухи	0,4	0,5	0,6
3. Екологічний рух	1,3	0,9	1,5
4. Громадська організація, фундація, асоціація	0,9	0,7	0,6
5. Професійні спілки	3,3	1,7	0,4
6. Мистецькі об'єднання	1,2	"О,7	0,4
7. Спортивні клуби і товариства	3,2	3,3	1,6
8. Студентські спілки, молодіжні організації	1,7	1,4	1,4
9. Релігійні організації, церковні громади	3,0	4,3	4,2
10. Об'єднання і спілки фермерів	0,7	0,2	0,6
11. Я не є членом жодної організації чи інституції	82,2	83,6	83,2

 

До певної міри низька громадсько-політична активність населення країни спричинена низьким рівнем довіри до будь-яких публічних інсти­туцій, від уже згадуваних політичних партій і громадських організацій і до органів державної влади. За даними Центру ім. О.Разумкова, у травні 2002 р. найбільший рівень довіри мала церква — їй повністю довіряло 26,8% опитаних. До всіх інших інституцій рівень цілковитої довіри був набагато нижчим і становив: до громадських організацій — 6,0%, до профспілок — 7,3%, до політичних партій — 4,0%. Згідно з даними Є.Головахи і Н.Паніної, рівень довіри до політичних партій становив протягом 1995—2003 рр. 2,8—6,7%. Рівень довіри до владних структур, особливо центральних, був і залишається дуже низьким; Громадяни країни вірять собі, своїм рідним та Богу (докладніше див. табл. №4).

Багаторічне життя в умовах кризи могло б призвести до зростання напруженості в суспільстві й збільшення протестного потенціалу населення. На перший погляд, так і є: соціологи фіксують збільшення питомої ваги тих, хто висловлюється за різноманітні протестні дії, чи законні, чи несанкціоновані. Причому це зростання стосується обох форм прояву протесту: 1994 р. 64,1% опитаних взяли б участь у дозволених владою акціях протесту, а 2001-го — вже 84,8%. За цей час майже вдвічі

 

Табл №4. Рівень довіри соціальним інституціям (у балах, де максимум =5)

1.Сімі та рідним 4,45	4,54	4,48
2. Собі самому 4,61	4,64	**
3. Сусідам 3,27	3,17	*
4. Богу 3,81	4,05	**
5. Церкві і священикам 3,12	3,10	3,23
6. Політичним партіям 1,93*	2,07	2,12
7. Верховній Раді 2,29	2,09	2,16
8. Збройним силам України 3,15	3,1	3,01
9. Уряду 2,33	2,26	2,20
10. Президентові 2,33	2,18	2,19

* дані за 1995 рік ** немає даних

зросла кількість тих, хто б демонстрував свій протест у несанкціонованих формах. У ситуації форсованого вибору, коли перед респондентами ставилося пряме запитання про їхню реакцію на порушення прав та ігнорування їхніх інтересів, дедалі більша кількість опитаних вислов­лювалася за відкриті форми протесту (докладніше див. табл. № 5).

 

Табл. № 5. Реакція опитаних на гіпотетичну ситуацію порушення їхніх прав та ігнорування інтересів (у %)

 

1. Краще зберігати порядок, мир і злагоду 43,8 за будь-яку ціну	27,0	29,0
2. Важко відповісти 31,0	33,2	23,6
3. Краще активно протестувати 22,7 проти погіршення життєвих кондицій	39,7	46,8

Утім, як засвідчує практика, зростання рівня протестного потенціалу в Україні не призвело до масових, відкритих, зорганізованих чи стихійних

 

 

Бажані

напрями

політичного

розвитку

країни в

майбутньому

акцій непокори владі, що оцінюється як один із парадоксів українського політичного життя. Однак це не є несподіванкою для тих, хто вивчає питання соціального/національного характеру й ментальності українців, які і в минулому, за рідкісними випадками, вирізнялися низкою таких психічних особливостей, як пасивна споглядальність, індивідуалізм, комплекс меншовартості й неминучості поразки тощо.

Одним із найактуальніших політичних питань для сучасної України є прихильність її громадян до можливих векторів розвитку країни. Різноманітність уявлень такого роду демонструє табл. № 6.

, Як бачимо з наведеної таблиці, протягом 1994—2001 рр. сталися певні зміни щодо політичних преференцій розвитку України на майбутнє: стабільно зменшувалася питома вага тих, хто обстоює тісніші зв'язки з країнами колишнього СРСР, при відносному зростанні прагнень увійти до союзу Росії з Білоруссю. Набуває сили прагнення зміцнювати неза­лежність країни, спираючись передовсім на власні ресурси. Мізерною залишається група тих респондентів, які підтримують відцентрові тенденції регіонів країни, що, своєю чергою, демонструє неспроможність прогнозів про неминучий розкол країни на менші політичні утворення.

Табл. № 6. Ставлення респондентів до бажаних напрямів політич­ного розвитку України (у %)

1. Головним чином зміцнювати зв'язки з країнами СНД	40,5	16,3	13,2
2. Переважно розвивати відносини з Росією.'. -	17,5	6,6	9,8
3. Передусім зміцнювати об'єднання східних слов'ян (Росії, Білорусі, України)	24,3*	29,2	34,4
4. Створити Балтійсько-Чорноморський союз	1,7	**	**
5. Насамперед розвивати зв'язки із західними країнами	13,3	13,2	10,7
6. Головним чином спиратися на свої внутрішні ресурси для зміцнення незалежності	13,3	20,8	21,2
7. Різні регіони країни повинні обрати свої власні напрями	4,2	3,4	**
8. Інше	2,3	1,4	1,8
9. Важко відповісти	9,5	9,0	8,6
10. Не відповіли	0,2	0,1	0,2

* дані за 1997 рік, ** немає даних

Ставлення до незалеж­ності України

 

Політична

географія

України

 

 

Формування української політичної нації

 

По-різному трактується соціологами проблема ставлення населення до незалежності України, Фахівці служби СОЦИО-Геллап 1997 р. повідомляли про те, що незалежність України підтримує лише чверть опитаних, а половина виступає проти. Звичайно, ставлення населення до питання незалежності є мінливим, часто залежним від конкретної ситуації чи події (приміром, сумнозвісного касетного скандалу). Проте інші соціологи, як-от представники Київського міжнародного інституту соціології, дотримуються протилежної думки: так, директор цього інституту професор В.Хмелько зазначає, що багаторазові опитування дорослого населення країни протягом десяти років засвідчили, що позитивне ставлення до незалежності країни жодного року не знижу­валося до критичного рівня у 50%. Ці розбіжності є наслідком відмінних процедур і методик опитувань. Соціологи СОЦІСу моделювали у своїх питаннях ті основні альтернативи, які пропонують електорату політичні партії: або відновлення чи створення нового Радянського Союзу (яке обстоюють комуністичні сили), або незалежність і відхід подалі від Росії (що пропонують націонал-демократи й націоналісти). Соціологи ж КМІСу протягом десяти років незалежності моделювали іншу ситуацію: за що висловиться більшість електорату, якщо політика утвердження незалежності України поєднуватиметься з політикою налагодження доб­рих відносин з Росією. Результати останніх досліджень чітко засвідчують, стверджує В.Хмелько, що більшість наших громадян готові підтримувати незалежність України, якщо від них не вимагатимуть водночас ще й згоди на віддалення від Росії.

У цьому, як і в багатьох інших питаннях, виразно виявляється ще й така особливість політичного життя країни, як регіональні відмінності у політичній свідомості та поведінці населення. Стало вже звичним говорити про існування так званої «політичної географії» України, коли, наприклад, Захід і Схід голосують за неоднакові або й протилежні політичні сили й напрями політики. Результати останніх виборів до Верховної Ради (березень 2002 р.) ніби виразно ілюструють такі розбіжності. У західних, північних і більшості центральних областей країни перемогу здобув блок «Наша Україна» В.Ющенка; у східних і пів­денних — комуністична партія (сюди можна додати й перемогу соціаліс­тичної партії у Полтавській області). У Донецькій області перемогу святкував проурядовий блок «За єдину Україну».

На перший погляд результати виборів справді підтверджують міф про існування «двох Україна, відмінних за своїми політичними уподобан­нями, мовою, релігійною приналежністю ставленням до історії та зовнішньополітичними орієнтаціями Проте більш уважний аналіз цих

 

результатів, а також соціологічних досліджень свідчить про застарілість усталених стереотипів щодо соціокультурного й політичного поділу населення та про можливість «неминучого розколу» країни, вигідних для правлячих кіл з їхніми вузькоклановими інтересами. Насправді відбу­вається повільний, але помітний процес поступового долання відмін­ностей між регіонами країни в напрямі до формування, за словам_%и відо­мого історика Я.Грицака, великого соціального організму, який можна назвати українською політичною нацією і який характеризується згодою більшості населення України щодо низки підставових питань. Одним із проявів цього є поразка на виборах 2002 р. тих політичних партій і блоків, за які агітували населення згори, при масованій атаці засобів масової інформації. І хоч виборчі преференції цих частин насе­лення країни ще відрізняються, але між ними залишається широкий простір для досягнення компромісів, якщо не консенсусу. Тому, на думку Я.Грицака, політичну карту України вже не можна малювати лише двома фарбами, бо насправді палітра виборчих смаків доволі строката.

Інша річ, що політична культура нації, яка формується насамперед за ознаками громадянства, є ще дуже амбівалентною, суперечливою, занадто емоційно забарвленою, хиткою, ситуативно залежною, патер-налістськи орієнтованою, з переважанням політичної пасивності над свідомою й активною участю у виробленні політики та управлінських рішень. Однак із кожним роком незалежності України відбуватимуться позитивні зміни у політичній свідомості й поведінці її населення, у поступовому творенні громадянського, демократичного, відкритого суспільства.

 

 

ДЛЯ НОТАТОК

ДЛЯ НОТАТОК

 

ДЛЯ НОТАТОК

РОЗДІЛ ІІІ