Висока, народна і масова культура

 

 

У процесі порівняння різних культурних форм може утворитися дві тенденції. Перша з них — це судження про інші культури з позицій вищості своєї власної культури; така тенденція дістала назву етно-цеитризм, що буквально означає розміщення певної етнічної/націо­нальної культури в центрі соціокультурного простору. Американці, наприклад, вважають «правильним» і єдино можливим лише західний спосіб життя, а відмінний від нього — дивним або навіть варварським.

Друга має назву культурний релятивізм. її суть полягає в переконанні, що культуру можна зрозуміти лише на основі аналізу її власних цінностей. Вперше сформульована Г.Самнером, ця теза згодом зна­ходить продовження у працях Р.Бенедикт: вона вважає, що кожну культуру можна зрозуміти лише в її власному контексті та в цілісності всіх її складових елементів. Українські соціологи, уникаючи цих крайнощів, зазначають, що насправді оцінка різновидів культур неможлива без порівняльного аналізу, без врахування, з одного боку, універсальних елементів культури, а з другого — величезного розмаїття етнонаціональних культур. У багатьох сучасних підручниках із соціології подаються підрахунки американського вченого Д ж. Мер дока, який виокремив понад 60 культурних універсалій. До них він зараховує спорт, прикраси тіла, спільну працю, танець, освіту, поховальні ритуали, звичай робити подарунки, гостинність, інцест (заборону кровозмїшу-вання між близькими родичами), дотепи і жарти, мову, релігійні обряди, виготовлення знарядь праці тощо. Але для різних культур можуть бути характерними різні види спорту, прикрас і тдн. Наприклад, американські жінки образяться, якщо ви подаруєте їм непарну (як це прийнято у нас) кількість квіток; в їхньому суспільстві прийнято дарувати парну кількість — дюжину (тобто 12 квіток) або півдюжини, але завжди парне число.

Ще один аспект аналізу розмаїття культурних форм дозволяє заува­жити у більшості європейських суспільств начточатку XX ст. дві домі­нуючі форми: високу (або елітарну) і народну (або фольклорну) культури. Як зазначає Н.Смелзер, до високої культури увійшли класичні музика, живопис, література, створені фахівцями високого класу для найзаможніших верств суспільства (елітиуЛароднакультура, до якої входили казки, фольклор, пісні і міфи, належала бідним. Але з появою засобів масової інформації (радіо, масових друкованих видань, телебачення) відбулося стирання меж між високою та народною культурами, внаслідок чого виникла масова культура, не пов'язана з регіональними, релігійними або класовими субкультурами. Культура стає масовою, коли її продукти стандартизують і поширюють серед

 

Соціальні

Функції

Культури

 

 

широкої публіки. І українські, і зарубіжні соціологи наголошують на тому, що масова культура, пов'язана з уніфікацією і стандартизацією духовного начала в особистості, в суспільстві, є поверхневою і меншою мірою збагачує духовно, ніж найкращі взірці високої культури. Один із західних дослідників Л.Лоувенталь вважає, що ця обставина, з-поміж інших, не сприяє створенню умов для повнішої реалізації особистості в американському суспільстві. Харківський соціолог О.Якуба, загалом погоджуючись з таким розумінням масової культури, водночас виважено зазначає, що негативні характеристики масової культури не заперечують високого рівня окремих її проявів.

Закінчуючи аналіз головних понять і категорій соціології культури, наголосимо на соціальних функціях культури. Найбільш досліджени­ми з них є:

• пізнавальна (дослідження в галузі культури дають змогу адекватно думати про суспільство в цілому, його спільноти, групи й людину-особистість зокрема);

• функція соціальної пам'яті, або передання соціальної спадщини (культура зберігає, передає і вдосконалює людський досвід);

• освітньо-виховна (саме культура робить людину людиною в процесі соціалізації, за допомогою навчання і виховання, через соціальну трансляцію набутого людством досвіду від старших поколінь до молодших; разом з тим набута й засвоєна культура є базою для творчої іноваційно! діяльності);

• регулятивна (цінності, ідеали, норми й зразки поведінки певної культури під час соціалізації стають частиною самосвідомості особистості, формують і регулюють її поведінку); _ч

• комунікативна (від лат. соттипісайо — шлях сполучення, форма зв'язку, акт спілкування; саме культура є одним з найпоширеніших і ефективних засобів спілкування людей, дозволяє їм краще пізнати й зрозуміти одне одного);

• інтегративна і дезінтегративна (з одного боку, культура здатна згуртовувати людей, забезпечувати цілісність співтовариства, з другого — вонамає властивість поділяти людей, протиставляти їх одне одному, іншим спільнотам, оскільки вони належать до різних субкультур).

 

Специфіка соціокультурної ситуації в Україні

 

Становище культури в сучасному українському суспільств

 

Кількісні

Показники

Розвитку

Української

Культури

 

Яким же чином проаналізовані концепції і теорії можна застосувати до соціокультурних реалій України?

Передовсім необхідно зауважити, що, на відміну від світових тенден­цій, в Україні культура не перетворилася на провідний чинник розвитку суспільства; вона й далі на маргінальному місці узбіччя дер­жавної політики. За висловом відомого українського вченого С.Пав-люка, тактика суспільної еволюції перехідного періоду з численними компромісами фактично нейтралізувала фундаментальну основу націо-і державотворення, а політично розпорошена національна еліта не запропонувала систематизованої оптимальної моделі української держа­ви. Не надавши алгоритму суспільним перетворенням в усіх сферах, суспільство було введене у стан хаотичності й аритмії, надаючи сфері економіки роль суспільної панацеї (тобто універсального засобу проти всіх недуг і на всі випадки). Зовсім не було взято до уваги виняткового чинника стабілізації та гармонізації суспільства — національну свідомість і культуру. Адже стрижневим компонентом усієї суспільної будови разом із державою є ідеологія як система цінностей, яку визнає й засвоює суспільство, виступаючи тим самим консолідуючою максимою, здатною мобілізувати національну енергію для здійснення найвищої суспільної мети — повноцінного розкриття і правового забезпечення природних задатків людини.

Як і в радянські часи, коли щодо культури діяв «залишковий прин­цип» (тобто на розвиток культури державою надавалося стільки, скільки залишилося в бюджеті грошей після видатків на економіку, мілітарну сферу, утримання бюрократичного апарату тощо). Позбавлена держав­них дотацій, сфера культури почала катастрофічно зменшуватися в кількісних показниках і втрачати якісні позиції. Згідно з даними Держ-комстату, зменшується кількість дошкільних закладів (з 24,5 тис. 1990 р. до 15,3 тис. 2002 р.), при збереженні кількості середніх навчальних закладів зменшується число учнів у них (з 7,1 млн 1990/1991 навч, року до 6_г4 млн 2002/2003 навч. року); з 1179 профтехнічних закладів, які діяли 1995 р., функціонують лише 962, а з 742 вищих навчальних закладів І—II рівнів акредитації, що діяли 1995 р., 2002 року залишилося лише 667; зберігається тенденція до зменшення конкурсу на вступних іспитах до всіх типів вищих навчальних закладів; з 25,6 тис. бібліотек 1990 р. лишилося всього 20,4 тис; при тій же кількості професійних театрів кількість їх відвідувань за рік зменшилася з 17,6 млн 1990 р. до 6,2 млн.

 

2002 р.; падають наклади випуску книжок і журналів, у тому числі українською мовою тощо.

Кількісні показники, які стало зростають, властиві лише щодо розвитку церков і церковних інституцій в Україні, що відображено в табл. № 1. Загалом на січень 2003 р. в Україні нараховувалося 27446 релігійних організацій, які належали більше ніж 90 релігійним конфесіям, течіям і напрямам.

 

 

Табл. № 1. Кількість офіційно зареєстрованих релігійних організацій в Україні

 

Якісні

характеристики української культури

 

Центри, управління
Громади	15.309	21.643	26.343
Монастирі
Місії
Братства
Духовні навчальні заклади
Кількість священнослужителів		21.281	25.991
Кількість недільних шкіл	4.529	7.165	9.974

 

Із загальної кількості зареєстрованих релігійних організацій на поч.2003 р. налічувалося: православних — 14754; католицьких — 4393; протестантських — 7338; громад іудейського віровизнання — 284; громад мусульман — 431; організацій східних культів — 84; інших організацій — 162. Крім того, 2003 р. діяли 1095 незареєстр9ваних релігійних організацій.

Що ж до якісних характеристик сучасного стану культури в і Україні, то їх можна згрупувати в такий спосіб: • співіснування в одному культурному просторі двох культур із неодгш-

новими можливостями: домінуючої російської чи російськомовної та

маргінальної української, коли виразно проявляються тенденції до подальшої русифікації в багатьох сферах суспільного життя, зокрема інформаційно-комунікативній.

 

Якщо 1990 р. відсоток україномовного накладу журналів складав 90%, то 2002 р. — лише 31%. Відповідно 1990 р. 17 млн. накладу газет з 25 млн. видавалися українською мовою, а 2002 р. ця пропорція виглядала як 32 млн з 87 млн., тобто українською мовою друкувалося лише 37% накладу. Порівняно з 1990 р. питома вага періодичних видань українською мовою у 2002 р. впала з 87% до 34%, або більш ніж у 2,5 рази;

• співіснування (вживаючи наведені вище міркування Н.Смелзера) явищ культурного етноцентризму та культурного космополітизму. У першому випадку йдеться про ситуацію, коли панівна перевага і вищість визнається лише за однією з існуючих культур і знева­жаються носії інших культурних цінностей. В Україні найчастіше проявляється російський етноцентризм із поцінуванням української культури як меншовартісної, шароварної та загумінкової. Культурний космополітизм означає процес творення людини безнаціональної, без роду і племені як потенційно агресивної і неврівноваженої соціальної істоти, що зазвичай притаманне молодим людям;

• поширення «вестернїзащї» та «американізації» з орієнтаціями пере­важно на взірці західної масової культури, коли переважна більшість кінофільмів— американські або західноєвропейські (до того ж надзвичайно низької якості), коли полиці книгарень і кіосків заполонили перекладні західні детективи, сентиментальне чтиво і порнографічна низькопробна продукція, а радіо- і телеефір — англо­мовні шлягери. Нині з легкої руки американського соціолога Г.Ріт-цера дедалі більше вживається термін «макдональдизація», який озна­чає розповсюдження принципів їдальні швидкого обслуговування в інших сферах суспільства включно з освітою, сімейними відносинами, відпочинком, політикою тощо; в сучасній Україні явища «макдона-лізації» трапляються і в прямому, і в переносному значенні, коли кількість їдалень «Макдональдс» у тому чи тому українському місті перевищує кількість наукових книгарень;

• творення сурогатної культури в усіх її проявах, яка позбавлена \ найсуттєвішого н- етнічного колориту, етнічної неповторності як вагомої естетичної прикмети високості, цивілізаційності (навіть якщо йдеться про російськомовнусурогатнукультуру, різножанрові зразки якої виглядають блідим нагадуванням справжніх національних шедеврів);

• проникнення ринкових відносин у сферу культури, що призводить до її дальшої комерціалізації та створює стан коли український культурний простір стає легкою здобиччю ділків бід культури і бізнесу. Тому навіть у кількісному вимірі

 

Причини

кризового

стану

української

культури

 

Дві України?

 

 

імпортна культурна продукція набагато перевищує вітчизняну, має привабливіші для споживача шати, приносить більшу фінансову вигоду тим, хто впроваджує її на українському ринку. Водночас експорт української культурної про­дукції не має масового характеру; сучасна українська культура мало відома у світі. Багато діячів української культури і дотепер вважають, що основне завдання у культурній сфері — повернення до спадщини минулого, і виявляють дивну апатію та пасивність щодо розвитку її нових форм і напрямів. А малооригінальна культура, за словами І.Дзюби, яка не може запропонувати щось вартісне іншим культурам, приречена на пасивну роль у духовній взаємодії світових культур, на запозичення і наслідування, на ре-продукцію, а не на творче про­дукування культурних зразків високої якості, конкурентоспроможних і визнаних в усьому культурному світі;

• зростання рівня релігійності населення країни знаходило прояв як у збільшенні кількості членів традиційних релігійних громад, так і в дедалі більшому поширенні нетрадиційних релігійних організацій (див. докладніше працю Н.Дудар і Н.Филипович).

Можна назвати декілька причті кризового спиту сфери культури в Україні. Це насамперед зменшення державної підтримки, а також такі негативні явища, як географічна неоднорідність культурного простору та спадщина радянських часів. На відміну від монокультурних країн-сусідів (наприклад, Польщі) український культурний простір характеризується внутрішньою суперечливістю, оскільки в ньому можна вирізнити принаймні три соціокультурні середовища: україномовне українське, російськомовне українське і російськомовне російське. Ще досить помітними лишаються відмінності між першим і третім з них, розташованих на географічних полюсах України (Схід.— Захід), що дає підставу деяким авторам наголошувати на існуванні «двох Україна. Так, наприклад, М.Рябчук пише, що Схід і Захід країни — це досить різні світи, різні цивілізації, від архітектури і до способу мовлення й мислення місцевих жителів. Східняки й західники, продовжує він, не лише розмовляють різними мовами, а й голосують за цілком інщі йаргії, ходить до інших церков, орієнтуються на цілком інші культурні моделі, цивілізаційні й геополітичні центри, сповідують інші, принципово непримиренні й непоєднувані історичні міфи та наративи, бачать не тільки минуле, а й майбутнє краю цілком інакше. ' Відтак маємо ніби дві України та пов'язані з ними міфи і пророцтва.

Однак соціологічні дослідження різних соціологічних інституцій (серед них і Центру дослідження громадської думки Львівського наявного університету за участю автора)

 

Аномія та її прояви

 

 

Посттоталітарна амбівален­тність

 

 

засвідчують дещо іншу картину. Дедалі помітнішою стає тенденція до поступового стирання низки відмін­ностей між населеннями Сходу і Заходу та до зближення регіонів,

що проявляється у формуванні української політичної нації у значеннях кордонів і громадянства. Я.Грицак із цього приводу зазначає, що на своєму найглибшому рівні — на рівні готовності громадян добровільно й постійно співпрацювати між собою заради спільної вигоди — громадян­ська культура львів'ян (як представників Заходу країни) принципово не відрізняється від культури донеччан (представники? Сходу); обидві г мають підставові вади, зумовлені спільним радянським минулим.

Перехід від тоталітарного режиму до формування нового соціального ладу, відкритого громадянського суспільства, створив в Україні таку ситуацію, яку соціологи називають станом аиомії, притаманним власне перехідним суспільствам. Змістом цього процесу є велетенські соціо-культурні трансформації, які стосуються також безпосередньо сфери культури. Маються на увазі дві підставові речі: формування нової системи цінностей і норм при збереженні залишків напівзруйнованої старої, а також вироблення нових типів соціокультурних зв'язків між людьми, між людьми і соціальними інститутами, між ними та державою тощо. На мікрорівні (тобто на рівні окремої особистості) цей стан аномії знаходить прояв у формуванні особи, за виразом Є.Головахи і Н.Пашної, із свідомістю мозаїчно-амбівалентного (тобто внутрішньосуперечливого) типу. Зрештою такий тип свідомості притаманний в Україні нині не тільки окремій особі, а й широким верствам населення в цілому. У соціо­логії термін «амбівалентність» уперше використав Р.Мертон, який розглядав двоїстість та суперечливість соціальної позиції особи і групи як прямий наслідок соціальної аномії.

Характеризуючи специфіку посттоталітарної амбівалентності, названі українські соціологи розглядають її сутність у трьох аспектах:

• у масовій та індивідуальній свідомості взаємовиключні ціннісно-нормативні системи співіснують не як антагоністи, а як узгоджені елементи єдиного типу свідомості й емоційного ставлення до соціокультурної дійсності;

• суперечливі системи цінностей характерні не для різних соціальних груп і спільнот, конкуренція між якими могла б призвести в кінцевому підсумку до встановлення якоїсь однієї ієрархічної системи, а фактично для кожної з соціальних груп і спільнот;

• амбівалентність проявляється у суперечливому поєднанні демократич­них щлєп соціальних перетворень і тоталітарних засобів реалізації демократичних цілей.

 

Найвиразніше вона простежується у паралельній орієнтації особи

на суперечливі, а то й на взаемовиключні цінності й норми. Маючи амбівалентну свідомість людини цілком здатна обстоювати одночасно

необхідність ринкової; економіки і твердих цін та соціального захисту з боку держави; виступати за повну незалежність України і за її входження до союзу Росії та Білорусії (приклади таких політичних преференцій можна знайти в наступній темі цього курсу лекцій); за відродження української мови та культури, але із збереженням дальшого панівного становища мови й культури російської; узаконеного в так званих двох офіційних мовах тощо.

Для збування суті і проявів соціокультурної амбівалентності населення країни та характеристики її наявних станів слід звернутися до аналізу тієї інформації, яка постачається відомими соціологічними осередками країни. У цій частині теми використовуються результати довготермінових і теперішніх соціологічних досліджень українських учених із Інституту соціології та Центру економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова.

Поглянемо передусім на те, як протягом 1994—2001 рр. змінювалися цінності і ґрунтовні потреби населення країни (див. табл. № 2).

Табл.№ 2. Загальна структура соціальних цінностей і потреб насе­лення країни (інтегральні показники у балах; максимальний бал — 3; кількість позицій — 20; у таблиці подані лише перші 10 за ієрархією)

 

 

 

	І994
бал	ранг	бал	ранг
Можливість жити в нових соціальних умовах	1,66	-	1,77
Міцне здоров'я	1,81	8-9	1,74	-
Гарна робота	1,86		1,66
Необхідний повсякденний одяг	1,81	8-9	1,91
Добрі квартирні умови	1,92		2,01
Віра у власні здібності	2,00		1,96
Меблі	1,87		2,00
Сучасні політичні знання	1,79		1,81
Рішучість у досягненні поставлених перед собою цілей	1,99	2-3	1,95
Можливість купувати найнеобхідніші продукти	1,71	-	1Л
Ініціатива й незалежність при розв'язанні повсякденних проблем^:	1,99	2-3	2,06
Можливість працювати на повну силу	1,94		1,86

 

 

З наведеної таблиці можна зробити такі попередні висновки:;

• протягом зазначеного періоду великих змін не сталося; із числа провідних позицій зникли важливість міцного здоров'я і гарної роботи; натомість з'явилася така потреба, як можливість жити в нових соціальних умовах;

• віра у власні здібності, яка була 1994 р. на першій позиції, 2001-го посунулася на четверте ієрархічне місце; 2001 р. на першому місці така риса, як ініціативність і незалежність у розв'язанні повсякденних проблем, що суттєво просуває масову свідомість у напрямку визнання нових вимог проживання у новому соціумі;

• це парадоксальним чином зменшило вагу такої здатності, як рішучість у досягненні поставлених цілей, і висунуло суто матеріальні альтер­нативи: мати добрі квартирні умови, меблі, одяг тощо.

Таким чином, на відміну ситуації у розвинених країнах світу, де цін­ності й потреби матеріального характеру поступаються місцем цінностям і потребам нематеріального типу, в Україні можливість жити в нових соціальних умовах пов'язується з певними оречевленими виразниками уявлень про новий соціальний устрій.

Що ж до достатності названих нижче цінностей і потреб, то зведений індекс подано в табл. № 3.

Табл. № 3. Індекс достатності соціальних цінностей і потреб (інтегральні показники у балах; максимальний бал — 3; кількість ₍позицій—23; у таблиці подано лише перші 10)

 

 

бал	ранг	бал	ранг
Здатність черпати багатства з власної національної культури	2,21		2,10
Доброзичливе ставлення до інших людей	2,01	, - -	1,95
Наявність справжніх друзів	2,29		2,24
Можливість одержати добру освіту	2,04		1,98
Наявність політичних свобод	2,10		1,97
Знання української мови	2,47		2,43
Щастя у сімейному житті	2,23		2,13
Взаємопорозуміння між людьми різної національності	2,08		1,88	■
Кохання	2,32		2,34
Наявність земельної ділянки	2,26		2.40
Можливість одержання інформації про зміни у суспільстві	2,15		2,18

 

 

Достатність основних життєвих потреб

 

Аналіз результатів, поданих у табл. № 3, дозволяє припустити:

• у цілому кількісні виразники достатності 1994 р. були вищими, ніж через сім років; це опосередковано свідчить про два явища: звуження ' можливостей реалізації названих потреб і цінностей, з одного боку, але з другого — про їх розпорошення і збільшення варіантів вибору, що символізує ситуацію пошуків нових ідентичностей у новому соціумі;

• у цьому переліку досить високі позиції посідають ті, що пов'язані з етнічною культурою респондентів, передусім знанням української мови, а також можливістю і здатністю черпати з багатств власної національної культури;

• водночас інші етнозабарвлені «складники (представлений у таблиці за 1994 р. показник взаємопорозуміння між людьми різних національ­ностей та інший, який взагалі не потрапив до зведеної таблиці, — впевненість, що в майбутньому не.буде міжетнічних конфліктів) поступилися своїм місцем іншим. Це знову-таки опосередковано свідчить, що домінуючі уявлення про Україну як зону соціального миру й міжетнічної злагоди потребують певних коректив;

• переваги дедалі більше надаються або добробуту, або приватизованим сферам життя людини; якщо соціальні орієнтації й з'являються, то вони скеровагіі переважно на потребу одержування інформації про зміни в суспільстві, а отже, є радше пасивно-споглядальними. Звичайно, соціолог-дослідник може запропонувати й інші підходи до

визначення домінуючих у суспільстві ціннісних орієнтацій і потреб; такий зріз соціологічного аналізу маємо в дослідженнях науковців з Центру ім. О.Разумкова за 2000 р. (див. табл. № 4).

Табл. № 4. Важливість певних аспектів життя людини та задоволе­ність життям у зазначених аспектах (у %, 2000 р.; у питальнику наведено 18 позицій; в таблиці вміщено 9 найважливіших позицій)

 

 

	Важливість	Ранг	Задоволеність	Ранг
Здоров'я	98,1		42,1	-
Стосунки у сім'ї	97,2	2.	75,9
Можливість отримати те, що заробив власною працею	95,5		20,4	-
Рівень добробуту	94,9		12,6	г
Мир і спокій у країні	94,7		64,9
Дружба	91,4		78,5
Законослухняність	80,6	-	77,6
Внутрішня гармонія, порозуміння з самим собою	84,2	- •	53,5
Релігія	50,8	-	49,6

 

 

Співвідно­шення важливості та задово­леності різними аспектами життя

 

 

Співвідно­шення значущості, задоволеності й реальної поведінки

 

Перевагою цього типу побудови питань в анкеті є наочне зіставлення найважливіщих аспектів людського життя і задоволеність ними, міра їхнього досягнення. Відповідно аналіз наведених у таблиці результатів - дає можливість припустити, що:

• з шести головних для людей аспектів життя лише три до певної міри реалізуються на практиці, з приводу чого респонденти висловлюють своє задоволення: це стосунки у сім'ї і дружба в особистісному оточенні, а також мир і спокій у країні — на суспільнісному рівні;

• стан здоров'я, рівень добробуту і можливість отримати зароблене, хоч безумовно є важливими для респондентів, у плані соціальних реалій ще далекий від досягнення і, відповідно, виникнення почуттів задоволеності;

• респонденти більше задоволені своєю законослухняністю і релігій­ністю, а також своїм внутрішньо гармонійним світом; ці характерне-тикц не є для них дуже важливими, однак на практиці саме ці риси реалізуються досить повно;

• поширеність законослухняності може опосередковано пояснювати, чому при великому і дедалі більше зростаючому протестному потенціалі населення не відбувається масових акцій публічного протесту;

• задоволеність у внутрішній гармонійності є свідченням живучості й поширеності мозаїко-амбівалентного типу особистості, про який ішлося вище, суттю якого є мирне співіснування суперечливих, а то й полярно протилежних життєвих настанов.

Останнє припущення також можна проілюструвати даними дослід­жень того самого Центру Разумкова. В одному з опитувань респондентам ставили запитання про т^, які їхні дії можуть бути виправданими і до якої міри. Так от, законослухняність і внутрішня гармонійність особи пересічного українського громадянина дивним способом уживаються з такими речами, як несплата податків, якщо є така можливість (22,6% відповідей), отримання державної допомоги, на яку респондент не має права (14,2%), проїзд у транспорті без оплати квитка (32,4%) тощо.

Ці дослідження змальовують особу з виразним домінуванням приватних цінностей і матеріальних потреб, внутрішньо суперечливу, з паростками нових соціальних здібностей і залишками старих, яка рів­ною мірою є далекою і від соціальних груп та спільнот, і від держави; людину, яка живе в суспільстві, не довіряючи-нічому й нікому, крім себе і найближчого оточення, а також Бога (див. Табл. № 5)

 

Рівень довіри населення

 

Структура вільного часу населення

 

 

Табл. № 5. Рівень довіри населення людям і соціальним інституціям (інтегральні показники у балах; максимальний бал — 5)

 

 

бал	ранг	бал	ранг
Собі самому	4,61	1.	4,64	Г
Сім'ї та рідним	4,45		4,54
Богу	3,81		4,05
Колегам, співробітникам	3,26		3,26
Сусідам	3,27		3,17
Співгромадянам	3,13		3,12
Церкві й духовенству	3,12		3,10
Збройним силам країни	3,15		3,01
Засобам масової інформації	2,71		2,87
Приватним власникам	2,44	-	2,51	10-11
Керівникам великих державних підприємств	2,51		2,49	-
Традиційним профспілкам	2,42	-	2,51	10-11
Новим профспілкам	2.46		2,43	-

 

Для з'ясування повнішої картини світу цінностей і потреб пересічного громадянина країни багато інформації дають опитування щодо змісту і способів проведення вільного часу (див. Табл. № 6).

 

 

Табл. № 6. Структура вільного часу (у %; види занять, які здійсню­валися не менте одного разу на тиждень; усього 31 позиція; наведені дані про найтиповіші види діяльності на дозвіллі)

 

Відвідування друзів	39,6	44,3	38,8
Прийняття гостей у себе вдома	38,2	40,4	36,3
Читання художньо-розважальної літератури	37,7 _	40,3	28,9
Слухання музики	32,4	35,3	27,2
Проведення часу з дітьми	38,6	33,7	27,8
Відвідування магазинів для покупок ^	30,0	29,4	25,1
Перегляд програм телебачення	79,2	87,0	80,7
Прослуховування радіопередач	47,3	54,6	42,9
Читання газет	53,6	70,3	61,1
Пасивний відпочинок, коли можна нічого не робити	42,9	45,7	38,6

 

Конфесійна

приналежність

респондентів

 

 

З наведеної таблиці випливають такі міркування:

• протягом останніх років структура вільного часу практично не змі­нилася; на перших рангових місцях види дозвілля, пов'язані зі спо­живанням продукції засобів масової інформації та розваг;

• активність у споживанні продукції ЗМІ щороку зростає;

• (серед видів діяльності на дозвіллі переважають пасивні за характером;

• серед видів дозвілля, що мають бодай позірну суспільність, усталено високим є проведення вільного часу відвідуючи друзів та прийняттям їх у себе вдома;

• у структурі вільного часу практично не представлені види його творчо-продуктивного проведення, скеровані на всебічний розвиток і вдосконалення особистості.

Виразними прикметними особливостями соціокультурних характе­ристик особистості посттоталітарних суспільств на всьому пострадян­ському просторі є зростання важливості й значення релігії і віри в Бат. З року в рік збільшується кількість віруючих і належних до певної конфесії (див. Табл. № 7).

 

Табл. № 7. Конфесійна приналежність респондентів (у %)

 

Українська православна церква (Київський патріархат)	25,7	30,2
Українська православна церква (Московський патріархат)	3,3	12,4
Українська автокефальна православна церква	1,7	0,7
Російська православна церква	7,2	-
Греко-католицька церква	6,1	8,1
Не належу до жодної церкви чи конфесії	37,2	З1,7

Отже, питома вага респондентів, що належать до певної конфесії, зросла в останні роки до двох третин із відповідним зменшенням опитаних, які не вірять у Бога і не є членами певних релігійних громад. Зіставлення кількості релігійних організацій і розподілу респондентів за приналежністю до певної конфесії свідчить, що незважаючи на кількісне переважання релігійних інституцій УПЦ МП, Українська православна церква Київського патріархату є більша за кількістю членів релігійних громад і релігійних симпатиків. Якщо ж поглянути на

 

Характе­ристики посттота-літарної релігійності

 

Два типи релігійності

 

поведінкову активність тих, які вважають себе віруючими, побачимо, що відвідують церкву бодай раз протягом тижня і беруть участь у релігійних обрядах лише 18,4% опитаних (станом на 2003 р.). І в цьому випадку соціологи стало фіксують розрив між ціннісними орієнтаціями і реаль­ною поведінкою населення.

Фахівець у галузі соціології релігії Н.Дудар у своїх дослідженнях зазначає, що релігійність постсоціалістинного періоду (притаманна також і населенню України) характеризується неоднорідністю, незавер­шеністю, неоднозначністю, поліфункціональністю, багатоконфесійністю (при домінуванні християнської традиції) та дисгармонійністю між кількісним піднесенням і невідповідним якісним наповненям. Вона як риса сучасного віруючого еволюціонує в бік абстрактності й розмитості ідеї надприродного, активного розвитку позаконфесійної і позацерковної релігійності (коли кількість віруючих є більшою, ніж членів певних релігійних громаді прибічників тої чи іншої конфесії), релігійного пристосовництва тощо. Головною рисою сучасної релігійності в Україні дослідниця називає суперечливий дуалізм, що проявляється, з одного боку, в її відкритості, адогматичності, демократичності, толерантності, лояльності, індивідуалізації, а з другого — в еклектиці, невизначеності, фрагментарності, популізмі, обрядовості, прагматизадії тощо. Як бачимо, конкретний вид культурної духовно-практичної діяльності й відповідна складова свідомості є так само амбівалентними (тобто суперечливими), як і ціла царина соціокультурної діяльності і свідомості населення України в цілому.

У сучасному українському суспільстві виокремлюються принаймні два принципово різні типи релігійності (і відповідно типи носіїв цієї релігійності) — масова і воцерковлена. Перший тип означається низь­ким ступенем і поверховістю релігійних переконань, недостатньою силою релігійної віри, слабкою інтенсивністю релігійних почуттів та пережи­вань, неактивною та неусрідомленою релігійною діяльністю, повільним засвоєнням релігійних ідей, норм і цінностей, конформізмом тощо. Другий тип вирізняється цілісністю, виваженістю, ґрунтовністю релігій­них переконань та їх відповідністю конкретним релігійним віруванням, вимогливістю до виконання релігійних практик, залученістю до релігійних організацій, участю в соціальній, просвітницькій, благодійній та іншій діяльності релігійних громад. Н.Дудар належить встановлення кореляційного зв'язку (тобто узгодженості) між вірувал ьною ідентифіка­цією і ступенем сімейного релігійного виховання: міцнішими є релігійні ідентитети серед тих віруючих, які інтегрув