Тема 2. Виникнення і ставлення соціології як самостійної науки 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Тема 2. Виникнення і ставлення соціології як самостійної науки




Основні положення групових теорій соціологічного психологізму

Інстинктивізм

Інстинкти

та їх комбінації


Погодьмося, що змальована Ґ.Лебоном 1908 р. гіпотетична картина надзвичайно точно відтворила справжні події, які відбувалися після захоплення політичної влади більшовиками в Росії у 1917 р. Віддаючи належне передбачливості Ґ.Лебона, не забудьмо його перестороги: слід, щоб хоч одна країна випробувала на собі цей страхітливий режим для науки і повчання всьому людству, бо лише це зможе витверезити інші народи, заражені хмільною маячнею соціалістичної віри.

Таким чином, головні положення теорій натовпу, групової поведінки та інших подібних їм у межах другої течії соціологічного психологізму полягають у твердженнях, що:

• основним інструментом пізнання соціальних процесів повинна бути соціальна психологія, яка орієнтується не так на пізнання свідомих вчинків людей, як на неусвідомлені моменти духовного життя;

• ці неусвідомлені душевні феномени та їхні прояви найчіткіше фіксуються у групових діях і поведінці в натовпі)

• приналежність людей до певної соціальної групи на зразок натовпу є достатньою для витворення в них свого роду колективної душі, завдяки якій вони зовсім інакше почуваються, діють і мислять, аніж кожна людина окремо;

• знання непривабливої сутності мас ьнатовпу має стати одним із наріжних каменів практичної політики, яка, володіючи цим знанням, не повинна допустити панування юрби або вміти обмежити її негативні риси.

До третьої, індивідуалістичної течії соціологічного психологізму входить багато теорій і концепцій, однак зупинимося лише на інстинк-тивізмі англійського, а згодом американського соціолога й психолога Вільяма Мак-Дуґала (1871 — 1938). Провідними в його концепції є соціально-психологічна теорія особи і класифікація соціальних інстинк-тів, імпульсів та емоцій. На його думку, основна рушійна сила поведінки людини — це інстинкти, або вроджена схильність сприйняття всього існуючого, що супроводжується певними емоційними станами, а також настанова на дію та вироблення імпульсу до такої дії. В.Мак-Дуґалу належить так звана гормічна концепція (від грецького hormao — приво-дити в рух). У «горме» уособлена вітальна, тобто життєва, енергія організ-му, яка спонукає його до руху й розвитку. На базі «горме» виникають інстинкти, яких В.Мак-Дуґал нараховує 18 (серед них інстинкти цікавості, відтворення подібних до себе, самоствердження тощо). Загальні, надіндивідуальні процеси він розглядає як прояв на соціаль-ному рівні окремих інстинктів чи їхніх комбінацій. Війни є наслідком


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології


Емоції Почуття

Соціальна дія

Основні положення індивідуаліс­тичних концепцій

Два основні напрями соціологічної думки другої половини XX ст.


прояву інстинктів войовничості та почуття гніву, схильності людей до забіякуватості. Релігію трактує як наслідок прояву інстинктів втечі, цікавості, самоприниження та інших у їхньому сукупному вияві.

Кожному інстинктові відповідає певна емоція. Різноманітні емоції об'єднуються у складні групи, на ґрунті яких утворюються почуття. Серед них у структурі характеру людини домінує «еготичне» почутт, яке відповідає за формування людського «Я». Сукупність «горме», інстинктів, емоцій і почуттів утворює основу для певної соціальної дії Соціологія власне і покликана досліджувати і пояснювати соціальну поведінку людей, але зробити це вона зможе тільки простеживши всі етапи виникнення спонукальних мотивів, які призводять до вчинку.

Отже, для індивідуалістичних концепцій на зразок інстинктивізму характерними є:

88 розгляд загальних, надіндивідуальних процесів як прояв на соціаль-ному рівні окремих інстинктів чи позасвідомих сил;

89 розуміння інстинктів а позасвідомого як першопричин і механгзмів розвитку соціального;

90 дослідження сфери інстинктів і позасвідомого для віднайдення мотивів соціальних дій людини;

91 примітивізація людини й суспільства, діяльність і культура яких узалежнюються від ірраціональних неусвідомлених духовних чинників при знеціненні сфери розуму та інтелекту. Таким чином, названі концепції і напрями у рамках соціологічного

психологізму дуже відрізняються, однак їм притаманна спільна риса - психологічний редукціонізм, тобто зведення соціального до психоло-гічного, намір шукати ключ до пояснення всіх соціальних явищ і процесів у психології індивіда, групи чи суспільства як колективного цілого. Заслугою цього напряму є те, що його представники привернули увагу до проблем суспільної свідомості в її співвідношенні з індивідуальною, збагатили соціологію знанням людської натури та її внутрішнього світу. Пізніше проблематика, до якої звернулися прибічники соціологічного психологізму, набула свого подальшого розвитку й продовження у символічному інтеракціонізмі, психоаналізі та сучасній соціальній психології.

Отже, на етапі становлення і формування соціології як самостійної науки розвиток соціологічної думки відбувався у двох основних напрямах: позитивістському (натуралістичному) та психологістському що мало свої вади, оскільки в обох випадках соціальне розуміється і тлумачиться або як природне, або як психологічне. Подальший розвиток соціології вимагав позбавлення від цієї однобічності та обмеженості.


Тема 2. Виникнення і ставлення соціології як самості йної науки

ДЛЯНОТАТОК


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

для нотаток


РОЗДІЛ І

Загальна теорія та історія соціології

TЕМА 3

Класична соціологія

66 Соціологія Е. Дюркгайма

70 Соціологія М. Вебера

74 Німецька формальна соціологія (ҐЗіммель та Ф. Тьонніс)


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Соціологія Е.Дюркгайма


Суперечливість

учення

ЕДюркгайма

Перша тенденція та її суть


На межі XIX—XX ст. дедалі більше соціологів починає усвідомлювати обмеженість натуралістичних та психологічних тлумачень суспільного життя, неспроможність природничо-наукових чи психологічних понять і методів розкрити усю складність людини як істоти соціальної. Вини-кають і посилюються переконання, що суспільство має свою специфіку, що соціальні структури і відносини не є чимось зовнішнім стосовно людини, — це продукт минулої та сучасної людської діяльності і що їх можна зрозуміти лише у зв'язку з цією діяльністю. Як наслідок — зростає інтерес до проблем соціальної дії та взаємодії, розробки методів розуміючої соціології та концепції соціології особистості.

Цей процес відбувається поступово, тому в працях багатьох пред-ставників класичної соціології кінця XIXпочатку XX ст. можна знайти двоякість і суперечливість поглядів, розуміння недостатності попередньої соціологічної думки, наполегливі пошуки нових шляхів.

Яскравим прикладом нових теорій є соціологічна концепція патріарха французької соціологічно школи Еміля Дюркгайма (1857—1917). У ній простежуються дві головні тенденції. Перша — позитивістський натура-лізм — випливає з розуміння суспільства та його закономірностей за аналогією до природи. Е.Дюркгайм продовжує, але вже на якісно вищому рівні, традиції позитивізму з його вимогами збору й аналізу вихідних емпіричних даних, пояснення встановлених на основі досліджень від-носин між ними й доведенням висунутих гіпотез. Він поділяє натураліс-тичні установки позитивізму, намагаючись будувати соціологію за зразком природничих наук. Саме тому, зазначають українські соціологи А.Ручка і В.Танчер, він різко критикує представників соціологічного психологізму: теорія, яка починається з індивіда та його психології, неспроможна пояснити специфіку соціального. Водночас друга тенденція концепції Дюркгайма — так званий соціальний реалізм- вимагає розуміння суспільства як реальності особливого типу, яка відрізняється від усіх інших її видів (хімічної, фізичної, біологічної, психічної) та домінує над індивідами.

Перша тенденція покликана забезпечити об'єктивний підхід до вивчення соціальної дійсності і знаходить вияв у принципі: «Соціальні факти слід розглядати як речі». На думку Е.Дюркгайма, це означає визнавати незалежне від суб'єкта існування соціальних явищ і досліджувати їх так, як досліджує свій предмет та чи та природнича наука. При цьому Е.Дюркгайм не стверджує, що соціальні факти - це у


 

Тема 3. Класична соціологія


Причинний і функціональний

аналіз

Поняття

норми

і патології

Друга тенденція та її суть

Соціальні факти


буквальному розумінні речі, а лише наголошує, що їх треба вивчати як речі, об'єктивно й неупереджено. Таке важко осягнути соціологові, який вивчає суспільство, в якому живе сам, а отже, як і кожна людина, має свої уподобання і схильності, симпатії та антипатії. Однак це необхідно зробити, якщо ми хочемо, щоб соціологія була справжньою наукою. Згодом послідовніше вирішує цю проблему М.Вебер.

У практиці соціологічного дослідження Е.Дюркгайм застосовує два різновиди аналізу: причинний і функціональний. Він обумовлює це тим, що соціальні факти залежать від соціального середовища, тому соціологія повинна досліджувати причини появи цих фактів, відштовхуючись від наявного стану суспільства, та об'єктивні зв'язки соціальних фактів і явищ, або функції. Водночас саме суспільство Е.Дюркгайм тлумачить як соціальну цілісність, подібну до живого організму з його досконалою системою органів і функцій. Воно має свою структуру, всі складові елементи якої виконують певні функції. Історично суспільство розвивається від простого, до якого не входять інші, до складного, яке будується шляхом злиття простих суспільств або є новим синтезованим утворенням на зразок Римської імперії.

З аналогій до функціонування організму Е.Дюркгайм виводить поняття суспільств нормального типу, норми і патології. Зовнішньою, емпірично фіксованою ознакою норми чи патології є поширеність певного соціального явища або його рідкісність, винятковість. На основі цього він інтерпретує такі соціальні явища, як злочинність, кризи, самогубства тощо.

Всі ці положення дають підстави визнавати Е.Дюркгайма одним з провідних науковців-соціологів, які заснували структурний функціо-налізм — впливову течію сучасної соціологічної думки.

Друга тенденція, наявна в соціологічній концепції Е.Дюркгайма, — це утвердження принципу специфічності й автономності соціальної реальності. На думку Е.Дюркгайма, соціологія повинна вивчати соціальну реальність, яка має особливі, притаманні лише їй властивості. Елементи соціальної реальності — соціальні факти, сукупність яких утворює суспільство і які становлять предмет соціології.

Суспільство виникає у процесі причинної взаємодії індивідів, але згодом вивищується над ними. Тому одним із центральних положень соціального реалізму Е.Дюркгайма є визнання пріоритету соціальної реальності (суспільства) над індивідами. Намагаючись пояснювати со-ціальне соціальним, він розвиває положення про вирішальну роль колективних (моральних, релігійних тощо) феноменів щодо індиві-


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології


Колективні уявлення

Суспільство -Бог

Соціологізм

Соціальна солідарність

Механічна й органічна солідарність


дуальної свідомості. Колективна свідомість має свій спосіб розвиті свої умови існування, які не зводяться до матеріальної основи. «Колек- тивні уявлення» (новий термін, запроваджений Е.Дюркгаймом) об'єктивними стосовно індивіда; вони співвідносяться як ціле й частин Але у цьому зв'язку безумовну перевагу мають власне «колективні уявлення», суспільна свідомість або суспільство в цілому. Навіть більш суспільство у концепції Е.Дюркгайма ототожнюється з Богом, впливає на людей і робить їх розумними й моральними істотами.

Отже, сукупність поданих положень учення Е.Дюркгайма утворює «соціологізм» — принцип специфічності й автономності соціальної реальності, її домінування над індивідами. Соціологізм вимагає також обов'язковості застосування соціологічного методу для всіх інших суспільних наук. На думку Е.Дюркгайма, наукові дисципліни, які досліджують різні сторони соціальної реальності, залежні від соціології бо лише вона дає ключ до розуміння всіх без винятку соціальних явищ їхній сукупності.

Наступним вагомим положенням соціологічної концепції Е.Дюрк-гайма є ідея соціальної солідарності, яка лягає в основу аналізу зв'язків що об'єднують людей у суспільство. Автор переконаний, з'єднати людей може розподіл праці, який неминуче викликає потребу спільних дій Спеціалізація праці, що зростає, розподіл виробничих ролей змушують людей обмінюватися своєю діяльністю та її продуктами; а це породжує свідому чи неусвідомлену взаємозалежність. У процесі еволюції людсь-кого суспільства відбувається перехід від суспільств із механічною до суспільств із органічною солідарністю,

У примітивних і нерозвинутих стародавніх суспільствах діє меха-нічна солідарність (за аналогією до зв'язків однакових молекул неорганічної речовини, зв'язаних між собою суто механічно). Внаслідок того, що в таких суспільствах розподіл праці ще незначний, тут діють колективна свідомість і уявлення як репресивна примусова сила для об'єднання людей в єдине суспільство, в якому колективне поглинає індивідуальність. Із зростаючим розподілом праці сила колективної свідомості послаблюється, — збільшується сила органічного солідарного зв'язку: кожний стає особистістю і бачить особистість в іншому. Такий зв'язок будується на залежності членів суспільства один від одного забезпечує єдність соціального організму. Отже, солідарність, за Е.Дюркгаймом, — вищий моральний принцип і вища універсальна цінність.


Тема 3. Класична соціологія

Таким чином Е.Дюркгайм стверджує, що нормальний стан суспіль­ства повинен базуватися на професіоналізації, спеціалізації функцій, розвинутому економічному плануванні. Ненормальний стан суспільства він пов'язує зі зростанням суперечностей між працею і капіталом, анархією виробництва і аналізує його прояви як хвороби капіталізму, а саме: аномію (тобто дезінтеграцію суспільства й особи, брак чіткої моральної регуляції поведінки індивідів), соціальну нерівність, нестрим-ну конкурентну боротьбу, класові конфлікти тощо. Подолання цих хво-роб можливе через мирне розв'язання конфліктів, послаблення боротьби й конкуренції; через встановлення правил, які твердо регламентують стосунки класів, запровадження справедливості й рівності соціальних можливостей згідно з принципом «віддавати належне за заслугою».

Але однієї економічної регуляції для лікування хвороб суспільства недостатньо. Вирішальна роль у цьому плані належить моральній регу-ляції. Тому найяскравішим втіленням дюркгаймівського соціологізму є його концепція релігії. Саме вона повинна виконувати функції суспіль-ного об'єднувача: дисциплінарну (забезпечення порядку), цементуючу (забезпечення єдності суспільства), відтворюючу (забезпечення процесу передавання культурної спадщини новим поколінням). Релігійні обряди виконують важливе соціальне завдання: вони підтримують і зміцнюють соціальну солідарність суспільства. Крім релігії та церкви, об'єднанню і цілісності суспільства сприяє мораль як система правил поведінки. Її складниками є сімейна, професійна та громадянська мораль, ієрархічну структуру яких завершують загальнолюдські цінності та ідеали. Одна з основних суспільних функцій моралі, за Е.Дюркгаймом, — виховна. Саме мораль здатна подолати роздвоєння людини, яка у нього трактується як homo duplex, тобто істота двоїста, що має біологічне та соціальне начала. Якщо суспільство послаблює свій контроль над людьми, то виникає стан аномії, протилежний моральному порядку і здоровому нормальному стану суспільства, утворюється моральний вакуум (старі норми й мо-ральні принципи вже не діють, а нові ще не сформувалися і не утверди-лися як такі, що визнаються всіма).

Тісно пов'язана із попередніми частинами вчення Е.Дюркгайма його
концепція самогубств. Автор переконаний, що саме аномія суспільства
є головним, могутнім генератором самогубств: число самогубств є
обернено пропорційним до ступеня інтеграції тих соціальних груп і
спільнот, до яких цей індивід належить. Суть самогубства як патологіч-
ного соціального явища зумовлена кризовим станом суспільства в
цілому.


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології


Роль

Е.Дюркгайма в історії соціології

Антипозити­вістський напрям у класичній соціології


Отже, роль Е.Дюркгайма в історії соціології є дуже важливою, він суттєво вплинув на подальший розвиток світової соціологічної думки Його внесок у поступ сучасної соціології полягає в обґрунтуванні особливого предмета й методу цієї науки, обстоюванні її окремого статусу серед інших наук, її методологічного та фахового суверенітету. Він звернув увагу на фундаментальні проблеми соціологічної науки, такі як:

43 природа суспільства як системи, що саморегулюється;

44 причини об'єднання людей у суспільство;

45 нормальний і патологічний стан суспільства;

46 значення інститутів виховання й контролю у процесі соціалізації людини;

47 принципи функціонального підходу до аналізу суспільних явищ;

48 соціологічне обґрунтування політики реформ тощо. Усе це дає підстави вважати Е.Дюркгайма соціологом, який скерував

традиційний позитивізм у якісно нове річище.

Разом з тим майже одночасно в соціології поширюється інший, антипозитивістський підхід до вивчення соціальних явищ, в основі якого — думки про принципову протилежність законів природи й суспільства, про особливий статус соціальної дійсності, який вимагає застосування до неї інших, ніж природничо-наукові методи пізнання, Суспільство та індивіди, які його утворюють, розглядаються не як типові соціальні факти, а як такі, що постають унаслідок процесів соціальної дії та взаємодії. Цей напрям у класичній соціології отримує назву гуманістичної соціології і протистоїть і соціологізму Е.Дюркгайма, і соціологічному психологізму. До цього напряму включають соціологічну систему М.Вебера, концепції Г.Зіммеля та Ф.Тьонніса


Соціологія М.Вебера


Предмет і методи соціології М.Вебера


Німецький соціолог Макс Вебер (1864—1920) вважається заснов-ником розуміючої соціології і теорії соціальної дії. В основі його соціо-логічної системи лежить ідея якісної відмінності соціогуманітарних наук від природознавства. Ця відмінність полягає, по-перше, у предметі дослідження (природознавство досліджує живу і неживу природу, соціо-гуманітарні науки — людину й створене нею суспільство); по-друге -- у методі дослідження (якщо у природознавстві використовується метод опису й пояснення, то у соціогуманітарних науках — метод розуміння діючих у суспільстві людей).


Тема 3. Класична соціологія

Соціальна дія Вебер наголошує, що не можна вивчати людську діяльність так само,

як астроном досліджує рух небесних тіл. Людина є істота свідома, тому слід намагатися зрозуміти її дії як осмислені, спрямовані на певну мету та засоби її досягнення. Соціолога при цьому цікавить не те, що індивіди роблять, а те, чому вони щось роблять. Тому з принципом розуміння пов'язана у Вебера категорія соціальної дії. Соціологія досліджує поведінку, дії, вчинки індивіда чи групи індивідів. Соціальна дія передбачає два моменти: суб'єктивну мотивацію індивіда чи групи й орієнтацію на іншого (інших), яку Вебер ще називає «очікуванням». Не всі дії людей мають соціальний характер: зіткнення двох велосипедистів, наприклад, — це просто випадок. Якщо ж хтось із них захоче уникнути цього зіткнення, тоді ця подія стане соціальною дією, бо велосипедисту своїй поведінці орієнтується на поведінку іншого. Вебер вирізняє чотири типи соціальної дії:

92 традиційну (визначається звичкою);

93 афективну (визначається емоціями і почуттями);

94 ціннісно-раціональну (визначається свідомою вірою у певну етичну, естетичну, релігійну тощо цінність поведінки незалежно від її успіху);

95 цілераціональну (визначається очікуванням певної поведінки інших людей і використанням цього очікування як засобу для досягнення раціонально регульованих цілей з метою досягнення успіху).

Співвідношення Із цих чотирьох типів соціальної дії лише два останні є суто соціаль—
типів соціальної ними та раціональними, характерними для сучасного індустріального
діїсуспільства, тоді як перші два — суб'єктивно-ірраціональні й тому

практично незбагненні, — вони існують у традиційних суспільствах
минулого. Зрозуміти можна лише цілераціональну соціальну дію,
оскільки в ній збігаються сенс людської діяльності та суть особистості
діючої людини. У міру зменшення раціональності соціальна дія стає
менш зрозумілою і недоступною для соціології.
Суб'єкт Суб'єктом соціальної дії у М.Вебера є індивід (у кращому разі група

соціальної дії індивідів). Вводячи поняття соціальної дії та індивідів як її суб'єктів, Вебер по суті дає своє тлумачення соціального факту, протилежне розумінню його Е.Дюркгаймом. На відміну від останнього М.Вебер вважає, що ні суспільство в цілому, ні різні форми колективності не можуть виступати в ролі суб'єктів соціальної дії: вони радше є засобами організації дій окремих індивідів. Отже, якщо у Е.Дюркгайма людина є повністю узалежненою від суспільства-Бога чи колективних уявлень,то у М. Вебера саме людина перебуває в центрі суспільного життя, яке можна зрозуміти лише через індивідуальну свідомість та індивідуальну дію.


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології


Принцип

зростаючої

раціональності

Поняття ідеального типу

Завдання соціології

Принцип віднесення до цінностей

Принцип

свободи

від оціночних

суджень


Тому, прагнучи зрозуміти суспільство, соціології слід насамперед вивчати людську поведінку. Суспільні ж інститути й соціальні спільноти (право, держава, релігія нація тощо) повинні вивчатися соціологією лише у тій формі, в якій вони є значущими для окремих індивідів, і лише тією мірою, якою індивіди на ці інститути і спільноти скеровані. Якщо ж між індивідом, з одного боку, та соціальними інститутами і спільно-тами, з другого, немає зв'зку і порозуміння — то ці інститути і спільноти приречені на відмирання занепад як такі, що стали зайвими для людини.

Таким чином, для розуміючої соціології М.Вебера характерна орієнтація виключно на індивіда з його зростаючою раціональністю. Найвище досягнення людини, яка раціональна в своїх діях, — це капі-талізм з його раціональними релігією (протестантизмом), бюрократією, раціональним способом ведення господарства. Але навіть таке суспіль-ство ще не є ідеальним з погляду раціональності. М.Вебер вводить в обіг поняття ідеального типу — зразка і умоглядної конструкції, якої насправді не існує, але до якої слід прагнути. Такими ідеальними типами для М.Вебера є «економічна людина», «церква», «християнство» та, зрештою, і сам «капіталізм», який ніде не існує реально: конкретні країни мають конкретні різновиди цього ладу, наближені чи віддалені від ідеалу,

Завданням соціології саме і є з'ясовувати відповідність реальності до ідеальних типів, які є втіленням «інтересів епохи», проявом пануючих у цей час цінностей. Кожна епоха має свою систему цінностей, тому вони як сукупність основних установок та інтересів конкретної епохи і конкретного суспільства є історичними і відносними, тобто з'являються у певний історичний час і зникають чи видозмінюються з розвитком суспільства.

У своїй професійній діяльності соціолог повинен виходити з домі-нуючих у нинішній час цінностей епохи, обираючи предмет і об'єкт дослідження. Але в такому разі він не буде об'єктивним неупередженим дослідником, а керуватиметься існуючою системою суспільних цін-ностей. Звідси у творчості М.Вебера з'являється проблема об'єктив-ності соціології як науки. Вирішує він її шляхом розрізнення двох актів: ставлення до цінності й оцінки. Безумовно, соціолог у своїй професійній діяльності виходить із наявних у суспільстві цінностей, інакше його праця не будеприносити користі людям, котрі живуть у ньому. Однак власні пристрасті та уподобання вченого не повинні впливати на наукові дослідження. Соціологія має бути наукою, вільною від суб'єктивних оціночних суджень, і давати достовірні знання з досліджуваних проблем.


Тема 3. Класична соціологія


Типи раціональності

та її прояви у суспільному житті

Соціологія політики і влади

Роль М.Вебера в історії соціології


Ці основні положення соціологічного вчення М.Вебера відображені в його аналізі таких сфер суспільного життя, як економіка, політика і духовна культура. У цьому плані головними є тісно пов'язані між собою ідеї економічної, політичної та духовної раціональності. Він приходить до висновку, що існує зв'язок між релігійними переконаннями та економічною поведінкою, релігійними установками та характером суспі-льного ладу. На його думку, існує тотожність духу капіталізму й духу протестантської етики; підґрунтям, на якому виростає капіталізм, є саме цінності протестантського віровчення: сумлінна, копітка щоденна праця в ім'я слави Божої, скерована на отримання прибутку; аскетичне, позбав- лене розкошів життя тощо. Ця проблема була окреслена в найвідомішому творі М.Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму».

Соціологія економіки й соціологія релігії доповнюється у вченні Вебера соціологією політики і влади. Влада і панування засновані на взаємному очікуванні індивідів: того, хто наказує, — що його накази будуть виконуватися; того, хто підкоряється, — що одержить наказ, який слід виконувати. Відповідно до трьох головних мотивів підкорення й слухняності Вебер розрізняє три чистих типи панування:

легальне (існує в сучасних для М.Вебера буржуазних країнах таких, як Англія, Франція, США; базується на пануванні закону);

традиційне (існувало переважно у традиційних давніх суспільствах; ґрунтувалося на традиційних діях, порядках та звичаях певної пове-дінки за відсутності формального права і законів);

харизматичне (засноване на харизмі, тобто підкореності певним надординарним властивостям героїв, вождів, великих полководців, пророків і провидців, як-от Будда, Ісус, Магомет, Александр Македон-ський, Цезар, Наполеон).

Вебер вважає можливим у межах існуючого капіталістичного ладу створити взірцево-раціональний тип влади, пов'язаний з утвердженням раціонально-бюрократичного типу правління, що є реалізацією на практиці ідеї політичної раціональності. Це буде здійснено, на його думку, у процесі еволюційних (а не революційних) змін у політичному житті.

Таким чином, М.Веберу належить центральне місце у класичній соціології. Його ідеї залишаються актуальними і в сучасних умовах, що дає підстави говорити про «веберівський ренесанс», або відродження значущості його творчої спадщини нині, на самому початку XXI ст. Для соціології найважливішими є такі його положення:


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології


Початки гуманістичної і формальної соціології


 

18.суспільство — це автономна реальність, докорінно відмінна від природи;

19.ця відмінність полягає в тому, що в суспільстві діє наділена свідомістю людина, вчинки і поведінку якої покликана досліджувати у свій специфічний спосіб соціологія;

20.специфіка дослідницького методу соціології полягає у намаганні зрозуміти сенс вчинків і саму діючу особу;

21.з розвитком суспільства і самої людини в її діях зростає момент раціональності;

22. зростання раціональності в ході історичного розвитку є однією з головних тенденцій поступу людства в цілому;

23.соціологія як наука повинна бути вільною від суб'єктивних оціночних суджень;

24.професійна етика соціолога вимагає унезалежнення від пануючих у суспільстві ідеологій та власних пристрастей ісимпатій. Наукова вага М.Вебера у розробці гуманістичної соціології полягає

у тому, що він поставив людину, її активність і творчість у центр наукового дослідження. На межі XIX—XX століть це знаменувало початок принципового відходу від ідей позитивістського натуралізму, прорив до визнання пріоритетності проблематики людини у соціологіч-ному вченні. Саме М.Вебер змінює уявлення про суспільство як цілісний організм на розуміння його як атомізованого соціуму, що складається з соціальних дій індивіда. М.Вебер є одним із засновників формальної соціології з виробленням оригінального аналітичного апарату. Він вводить у науковий обіг поняття соціальної дії, соціальної поведінки, ідеального типу, легітимного порядку, розробляє категорії влади, бюро-кратії, адміністрації тощо.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; просмотров: 282; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.243.2.41 (0.124 с.)