Структурний функціоналізм про культуру 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Структурний функціоналізм про культуру



 

про соціальні інститути: всі вони (серед них і обрядові та релігійні) є наслідками й продуктами природної еволюції, а їхнє призначення полягає в регулюванні та впорядкуванні суспільного життя. Що ж до істинності чи неістинності релігійних учень, то це питання він визнає недоступним для науки; крім того, в умовах утвердження індустріального типу суспільств Спенсер убачає в релігії щось значно менш важливе у справі підтримки взірців або в соціальних змінах порівняно з такими регуляторами життя суспільства, як ринок і політична діяльність. На його думку, релігія — це одна з найпоширеніших та найвйтонченіших культурних звичок, специфічна діяльність, яка не має великого значення.

Особливо варто згадати про ту частину доробку іншого видатного соціолога Е.Дюркгайма, в якій він хоч і визнає суспільство окремим від природи специфічним утворенням, але дотримується думки про те, що існуючі в ньому колективні уявлення (культурного походження) є соціальними фактами. Ці колективні уявлення домінують над індивідом, створюють його і є джерелом усіх вищих цінностей. Одним з таких видів колективних уявлень є релігія; її основне завдання — не пояснення світу, а задоволення потреби у підтримці, пожвавленні та зміцненні колектив­них ідей і почуттів, з яких і складається єдність суспільства. Релігія завжди допомагала об'єднати суспільство. У традиційних суспільствах вона сприяла механічній, а я розвиненіших — органічній солідарності людей. В останньому випадку саме релігія, виконуючи дисциплінарну, цементуючу і відтворюючу функції, прямо спричиняє з'єднання членів суспільства в єдине ціле. Об'єднанню і цілісності соціуму допомагає також мораль. Серед, її основних соціальних функцій провідне місце посідає виховна; наслідком реалізації такої функції моралі, крім зміцнення суспільства, є подолання двоїстості людини, її біологічного деструктивного начала, і формування людини соціальної.

Отже, представники об'єктивістської течії розцінювали культуру як вторинний щодо суспільства та його структур феномен соціального поход­ження й характеру, основне призначення якого полягало у зміцненні суспільства. При цьому сутнісний бік культурних процесів і явищ цікавив соціологів цієї орієнтації набагато менше. Таким чином, культур­ні системи трактувалися ними з погляду функціонального >, як такі, що допомагають досягти певних соціальних цілей.

Таке розуміння культури певний час було репрезентоване і в концеп­ціях соціологічного структурного функціоналізму, де культура була однією з підсистем суспільства, за допомогою виконання своїх соціальних

 

 

Парсонс

про специфічну

суть культури

 

 

Парсонс про провідну роль культури

 

 

Парсонс про регулятивну роль культури

 

функцій здійснювала зв'язок з іншими підсистемами, зміцнюючи в такий спосіб цілу суспільну систему. Без участі культурної підсистеми не може бути реалізована соціальна дія: культура як комплекс ідеальних зразків обмежує і спрямовує вибір індивіда, надає йому сенсу. Культура також через свої цінності спрямовує соціальні дії особистості, має регулятивну силу та вплив на соціальні процеси; від неї часто залежать темпи дина­міки та ефективність суспільних змін. Водночас культура відзначається стабільністю, усталеністю, певною консервативністю, що позитивно впливає на стабільність суспільства загалом.

З часом структурний функціоналізм зазнає суттєвих доповнень у сенсі переосмислення суті і ролі культурної підсистеми, її висунення на провідні позиції. У теорії Т.Парсонса ці зміни набули свого концентро­ваного вираження та аргументації у вигляді таких положень. По-перше, у процесі взаємодії з суспільством культура розкривається у трьох своїх взаємопов'язаних аспектах:

• культура передається, вона становить спадщину або соціальну традицію;

• культура — це те, чого навчаються) вона не є проявом генетичної природи людини;

• культура є загальноприйнятою,.

Отже, перший висновок із наведених міркувань полягає в тому, що культура, з одного боку, є продуктом, але з другого — детермінантою (визначальною силою) системи людської соціальної взаємодії.

По-друге, культура володіє, за словами Парсонса, «надординарною інтеграційною технікою системи дій»:

• саме культура визначає суть, якість взаємодій між соціальними агентами та інтегрує індивіда в соціальну систему;

• саме культура володіє особливою здатністю проникати в усі інші системи і підсистеми, будучи їхньою органічною частиною;

• саме культура може мати самостійну форму існування, виступаючи у вигляді знань, ідей, цінностей і норм.

Відтак порівняно з іншими підсистемами соціальної дії культурна підсистема на найвищій сходинці в їхній ієрархії: без культури не може бути соціальної системи. Мало того, хоч би яку з підсистем узяти, в кожній вирішальну формуючу, інтегруючу і мотивуючу роль, що спонукає індивідів і ділі соціальні спільноти до соціальних дій, відіграє культура. Це другий висновок Парсонса.

По-третє, в кібернетично-управлінському сенсі культура є вищим регулятором будь-якої соціальної дій Це уможливлюється завдяки тому, що саме вона формує і накидає соціальним акторам — діючим

 

 

Парсонс про

культуру

як чинник

формування

нового

суспільства

 

 

Конфлікто-

логічний

підхід

 

 

особам — норми, ідеали, цінності, взірці поведінки, які мотивують їхні дії, а також зводить їхні інтегровані комплекси в єдину соціальну систему. Це третій висновок Парсонса.

Нарешті, по-четверте, культура дедалі більше виступатиме вирішаль­ним чинником формування демократичного вільного суспільства; здійсниться перехід від владно-силового ладу до ладу, заснованому на культурній легітимізації, тобто на такій загальній системі культурних цінностей ліберально-демократичного ґатунку, яка мотивує єдину для всіх або найпоширенішу мотивацію поведінки, гармонізує соціальні ролі через загальновизнані культурні стандарти і моральні орієнтації тощо. Це четвертий і завершальний висновок Парсонса в його аналізі культури.

Віддаючи належне великому внескові Т.Парсонса у розвиток соціо­логічних уявлень про культуру, все ж зазначимо, що у своїх працях він акцентував переважно на ідеальних станах рівноваги соціальних систем. Однак соціальні реалії здебільшого не збігаються з ідеальними уявлен­нями про суспільні процеси та явища; це стосується й культури. Відтак у соціологічній думці розвиваються концепції, які досліджують відхи­лення від нормальних станів суспільства. Серед них — конфлікто-логічний підхід, основне в якому — акцент на культурі як на динамічній внутрішньо суперечливій системі — арені конфліктів. Найпоширені­шими видами конфліктів, пов'язаними з розвитком культури, Н.Смелзер вважає:

аномію (порушення єдності культури, розпад системи моральних, релігійних і сімейних цінностей — феномен, який досліджував ще Е.Дюркгайм);

культурне запізнення (коли зміни в матеріальному житті суспільства випереджають зміни духовної культури, що призводить до невідповід­ності матеріальної та нематеріальної культур, а це, своєю чергою, вик­ликає появу величезної кількості невирішених соціальних проблем. Наприклад, прогрес у деревообробній промисловості пов'язаний з винищенням лісів; лише згодом людство усвідомило високу ціну цього прогресу, якою є екологічна катастрофа);

панування чужої культури (Н.Смелзер наводить приклад несуміс­ності туземної культурид культури йолонізаторів у доіндустріальних суспільствах, яку останні нав'язували туземцям будучи впевнені, що це допоможе цивілізувати їх і прищепити їм цінності західної культури — як це робила Велика Британія у своїх численних колоніях. У результаті відбулося не об'єднання двох культур, а їх протипри­родне, повне напруженості змішування з нескінченною боротьбою між ними).

 

Внесок РМертона в соціологічний аналіз культури

 

Сорокін

протри

соціокультурні

суперсистеми

в історії

людства

 

Р.Мертон намагається подолати крайнощі структуралістського та конфліктологічного підходів, вдало сполучаючи соціальну статику й соціальну динаміку, узгодженість і конфлікт, стабільність і зміни. Тим самим Р.Мертон, за словами польського соціолога-дослідника його наукової спадщини П.Штомпки, забезпечує повноцінну багатовимірну парадигму для соціології, яка задала тон інтелектуальним пошукам його наступників. Така висока оцінка доробку Р.Мертона зумовлена тим, що в його дослідженнях зовні непохитна соціальна структура виявляється внутрішньо напруженою, іманентно конфліктною, що породжує зміни двох типів: перший спричиняє відтворення старого соціального порядку, а другий — призводить до утворення нового соціального порядку. Соціальна структура, згідно з поглядами Р.Мертона, також виконує дві функції стосовно індивідів: перша (радше негативна) — стримування індивідів, які мають у ній місце для розвитку культурних потреб, моделей соціальної поведінки і психологічних схильностей; друга (радше пози­тивна) — фільтрація культурних цінностей, що робить поведінку індивіда відповідно до них можливою для представників цього суспільства і неможливою для інших. Висновок Р.Мертона звучить так: «Соціальна структура є бар'єром або, навпаки, відкритими дверима для поведінки згідно з культурними мандатами».

Окреме місце серед соціологічних учень про культуру належить пра­цям П.Сорокіна. Якщо більшість соціологів, віддаючи належне важливій соціальній ролі культури, все-таки схильні розглядати її в ролі складо­вого компонента (або підсистеми) суспільства, то для П.Сорокіна сфера культурних систем найвищого рівня (або суперсистем) перевершує окремі суспільства. Іншими словами, у ланцюгу «суспільство — культура»-представники, наприклад, структурного функціоналізму чи марксистської соціології надають пріоритет суспільству, тоді як П.Соро-кін вивищує культури великих людських спільнот та окремих історичних епох. О.Погорілий, аналізуючи концепцію соціокультурної динаміки П.Сорокіна, з огляду на це зазначає, що основу культурної суперсистеми, або «великої культури» становить певна цінність, на ґрунті якої інте­груються складники суперсистеми — форми економічної, соціальної і політичної організації, право, релігія, наука, філософія, мистецтво, разом утворюючи певну унікальну цілісність. Соціокультурна цілісність такого ґатунку характеризується нескінченним різноманіттям, що перевищує будь-який її конкретний прояв.

На думку П.Сорокіна, всі соціальні реалії, типи особистостей і груп, їх культури слід аналізувати в контексті процесу періодичної зміни трьох відомих на сьогодні соціокультурних

 

 

Закон соціо­культурної динаміки П.Сброкіна

 

 

М.Вебер як засновник культурно -аналітичного підходу

 

еуперсистем — релігійної (ідейної), чуттєвої та інтегральної при домінуванні однієї з них. У Європі з VI по XII ст. панівною була релігійна суперсистема, відповідно до цінностей якої економіка, політика, право, мораль, філософія, мистецтво тощо були підкорені теології, а вищою цінністю вважалася релігія. Хоч дві інші системи були присутніми у середньовічній культурі, їхня роль була незначною. Починаючи з XVI й аж до XX ст. у Європі утверджується і домінує чуттєва культура, яка акцентує на чуттєвих цінностях добробуту, комфорту, насолоди, популярності, прагненні влади і слави. Релігійні цінності лишилися, але втратили свою провідну роль. З XX ст. на зміну чуттєвій культурі приходить культура інтегральна, яка стверджує як домінуючу цінність нескінченну різноманітність, що складається з чуттєвого, раціонального і надраціонального-надчуттєвого аспектів. Вища інтегральна цінність — це єдність Істини, Краси і Добра.

П.Сорокін тут формулює закон соціокультурної динаміки, за яким відбуваються чергування соціокультурних еуперсистем, а відтак і суспільств разом з усіма їхніми складниками. Відтак соціокультурний чинник у нього розглядається як домінуючий щодо політичного та економічного факторів.

Іншими представниками інтегралізму в західній соціології є Р.Мюнх, Д.Александер, Ю.Габермас, що тяжіють до розробки концепції, в якій би поєднувалася макро- і мікропроблематика.

Розглянемо тепер соціологічні концепції представників другого напряму в розвитку соціології культури, а саме культурно-аналітич­ного. Початок розробки цього підходу знаходимо у працях засновника «розуміючої соціології» М.Вебера, а продовження — в концепціях символічного інтеракціонізму та феноменологічної соціології. Вище вже наведені основні погляди Вебера на культуру; слід додати, що для нього головним було розуміння людини як істоти передовсім культурної. Тому особливості соціальної поведінки людини полягають не в тому, що вона регулюється ззовні; відмінність людини від тварини полягає у наявності в людини сенсу, що суб'єктивно їй (поведінці) надається. Поряд із цим сенсом соціальної дії предметом соціологічного аналізу є вся багатоманіт­ність ідей, поглядів, переконань, уявлень, образів світу; все це в сукупнос­ті й становить культуру. Якраз складники культури й мотивують будь-яку соціальну дію, надають їй сенсу. Так, соціальні дії, що мотивувалися протестантською етикою, сприяли зародженню і формуванню культур­них передумов капіталістичного розвитку. Відтак, наголошує Л Лонін, у поле соціологічного аналізу потрапили не тільки феномени, що

 

Початпки символічного інтерак­ціонізму

 

 

Теорема Томаса

традиційно стосуються галузі культури, ай процеси становлення культурно зумовлених глобальних соціально-економічних систем (як-от капіталізму).

Розробка перших положень символічного інтеракщонізму відбувалася приблизно в ті самі часи, на які припадає розвиток «розуміючої соціо­логії»; мабуть, ця обставина й зумовила певну подібність аналізу культур­ного мікросередовища в обох напрямах. І в одному, і в іншому на першому плані стоїть людина; обидва напрями також наголошували на пошуках та розкодуванні суб'єктивного сенсу діяльності особи. Відмінність радше полягає у тонких нюансах: символічний інтеракціонізм (як видно з буквально перекладеної його назви — символічна взаємодія) надає першість тлумаченню сенсів символів, за допомогою яких і відбувається взаємодія людей. Уже в працях одного з засновників цього напряму Ч.Кулі виразно виявляється образ людини як істоти насамперед куль­турної. Людина, за словами Кулі, починає з простих форм «інтимної» взаємодії в первинних групах, особливо сімейних і сусідських, які існують всюди і завжди, і діють на конкретну людину завжди однаково. Згодом, мірою проходження людини через інші соціальні групи і спіль­ноти, в неї виробляється її соціальна природа, яка одночасно має культурний характер, бо це є певний спільний для людства комплекс соціальних почуттів, установок, моральних норм тощо; цей комплекс і становить універсальне духовно-культурне середовище людської діяльності.

Іншому засновникові символічного інтеракціонізму В.Томасу нале­жить концепція «визначення ситуації», яку Р.Мертон назвав «теоре­мою Томаса» і яка формулюється таким чином: якщо ситуація визначається як реальна, то вона є реальною також за своїми наслідками. Як ілюстрацір Томас наводить приклад з кримінальної хроніки: психічно хвора людина (параноїк зі стійкими мареннями, але без галюцинацій) убив кількох людей лише тому, що вони, йдучи вулицею, мали невинну звичку щось бурмотіти про себе. Спостерігаючи за такими людьми, цей параноїк уявляв, ніби це бурмотіння стосується саме його і в такий спосіб вони його ображають і кривдять. Тому його поведінка (акти вбивства) була реакцією на цю ситуацію, яку параноїк вважав реальною для себе і вкрай образливою; наслідки цього були також жахливо реальними: людські трупи. Звідси В.Томас робив висновок про те, що соціологи мають аналізувати соціокультурний світ двояко: так, як його бачить об'єктивний дослідник, і так, як його бачать індивіди, що діють і взаємо­діють по-своєму, згідно з вкладеним ними у ці акти суб'єктивним сенсом.

Різно­манітність концепцій символічного інтерак-ціонізму

Саме це дало підставу вважати такий підхід, зазначає Л.Іонін, культур­ним аналізом на мікрорівні.

Дж.Міду належить заслуга формулювання засадничих положень > символічного інтеракціонізму, скерованого на дослідження міжіндиві-дуальних взаємодій людей, наслідком чого і є суспільство. Іншим наслідком таких взаємодій є формування індивідуальної свідомості. Кожна така взаємодія відбувається за допомогою певних символів, серед яких Мід вирізняє і досліджує жест, з якого часто починається взаємодія, бо на нього реагують інші учасники цієї взаємодії. Відтак жест виступає як символ; іншими такими символами можуть бути мова, проста пісенька, гроші або твір мистецтва. Тому кожна людина у взаємодії з іншими людьми постійно інтерпретує символи, розшифровує значення жестів, слів, звуків, які йдуть від інших людей. Так вона вчиться жити в суспільстві, зіставляючи свою поведінку з узагальненим образом *ін-тих*. Дослідник-соціолог у таких випадках має справу не з одним об'єк­тивним соціальним світом, а з різноманітними світами різних людей, груп і спільнот, до того ж надзвичайно мінливими.

Символічний інтеракціонізм є надзвичайно популярною і добре розвиненою в науково-дослідному плані течією сучасної соціології. Всередині неї існує багато різних відгалужень.^дне з найвідоміших представлене іменами Т.Лукмана і П.Берґера, яким належить заслуга реконструкції двоякого процесу: активної побудови світу людьми в процесі їхньої соціальної діяльності (хоч часто вони і не усвідомлюють цього), а також зворотних впливів соціокультурного середовища на цих самих людей. Отже, пізнаючи світ, люди творять його, а творячи, пізнають. Інший представник цієї течії Е.Гоффман називає свою концеп­цію «драматургічним підходом», у центрі якого — вивчення ролей, що їх виконують люіди у своєму соціокультурному житті. Все це життя Е.Гоф­фман описує через театральні терміни: п'єса, сцена, актор, роль, режисер тощо. Конкретна людина щораз виступає на життєвій сцені у певній п'єсі і як актор (виконуючи певні дії), і як режисер (керуючи постановкою всієї п'єси за участю інших людей-акторів), і як глядач (що спостерігає за розвитком подій із залу), і як репортер (який дає рецензію на цю п'єсу). Побутові речі використовуються як театральний реквізит, а за кулісами людина-актор може відпочити після дійства. Іншими словами, кожна людина в повсякденному житті грає різноманітні ролі і сподівається в кожному випадку на адекватну реакцію інших людей — «публіки».

Як бачимо, символічний інтеракціонізм у своєму зверненні до індиві­дуальних людських практик є глибоко емпіричним за змістом і підкреслено уникає теоретичних узагальнень.

Феномено­логічна соціологія про життєвий світ людини

Пост­модернізм про

культурні практики

Кожна соціокультурна ситуація (мікро-чи макромасштабу) є унікальною, неповторною, а отже, виведення з цієї різноманітної емпірії якоїсь однієї теорії принципово неможливе.

Спорідненою з веберівською «розуміючою соціологією» та символічним інтеракціонізмом є і феноменологічна соціологія. У ній зусиллями А.Шюца та його послідовників наголос робиться на пізнанні світу повсякденного життя людини. Соціологія життєвого світу скерована н& пошуки витоків і основ усіх стабільних систем взаємодії, усіх велико­масштабних соціальних структур людського суспільства. Вона виходить із того, що до і перед виникненням наук існував світ людської без-посередньості, феноменальний (від грецьк. феноменон — те, що з'являється; явище, що дано нам у досвіді) світ відчування; прагнення, фантазування, бажання, сумніву, ствердження, спогаду про минуле і передчування майбутнього тощо. У цьому світі людина живе в суспільстві й культурі, і завданням соціології є дослідження цього життєвого світу людини в усіх його проявах. Це є надзвичайно складним і важким, оскільки процеси «створення життєвого світу» є постійними і безперер­вними, мінливими і різноманітними, до того ж належать безлічі людей і відбуваються у безлічі ситуацій; тому важливо «вхопити» ці процеси «тепер і саме тут», у час їхнього розгортання. Тому наступним завданням феноменологічної соціології є відетеження переходу від свііів конкретних людей до великого соціокультурного світу. Люди створюють його в процесі взаємодій та постійно змінюють, передають із покоління в покоління через соціалізацію,, *

Отже, феноменологічна соціологія є близькою до символічного інтеракціонізму, крім усього іншого, ще й тому, що вона також уникає абстрактних теоретичних побудов, звертаючись до безпосереднього пов­сякденного досвіду людини і суспільства/Саме ця обставина й зумовлює досить легке співіснування названих напрямів культурно-аналітичного підходу із ситуацією постмодерну та концепцією постмодернізму як її виявом.

У загальній концепції постмодернізму можна виокремити низку положень, які стосуються безпосередньо сфери культури. До них нале­жить передусім заклик вивчати сучасну культуру через аналіз впливу на мислення й поведінку людей так званих культурних практик. Т.Іґлтон, наприклад, називає такі види дискурсивних культурних практик сучасної людини, як кінофільми, телешоу, популярні літературні твори/наукові тексти й шедеври класичної літератури. Інші постмодер-ністи додають до цього переліку продукцію засобів масової комунікації,

Пост-



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; просмотров: 276; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.204.65.189 (0.043 с.)