Соціокультурна ситуація в Україні

 

подолання однобічності й неповноти, можливості вперше відбудувати повноцінний ансамбль національної культури з наявністю всіх ієрархічних щаблів: від масової до елітарної культури, від релігійної до світської, від церковної до політичної, від розробки теренів і тематики зарубіжних культур до плекання невмирущих зерен культури рідної.

Київський учений О.Семашко акцентує, що в Україні склалася нова ситуація, котра породжує нову соціокультурну реальність посттоталі-тарного суспільства. Вона дедалі активніше проникає у стосунки між людьми, позначається на сфері культури і знаходить прояв:

• у зміні соціальної орієнтації та ідеалів, у новому соціальному виборі;

• у переоцінці вартостей і формуванні їх нової ієрархії;

• в акцентуванні цінностей особистості на всьому полі соціуму й культури,

• у зростанні ступенів свободи, різноманітності та строкатості напрямів духовного життя як однієї з умов поновлення самодостатнього розвитку культури;

• у знятті «жорсткого» ієрархічного управління сферою культури і зростанні самостійності її розвитку в регіонах країни;

• у формуванні нової інфраструктури культури і нових принципів управління нею;

• у формуванні нових соціально-духовних потреб, шкали і критеріїв оцінки явищ культури та мистецтва, нових смаків і уподобань, у появі нових елементій способу життя;

• у складанні нових взаємин між учасниками культурного життя (в художньому житті між митцем, публікою, критикою та громад­ськістю);

• у зміні статусу, а відповідно й ролі та функцій національної культури, яка стає одним з визначальних чинників прогресу суспільства, розвитку його державності;

• у зміні соціального статусу релігії, релігієзації багатьох верств населення і клерикалізації деяких з них, зростанні й впливу на мораль суспільства.

Це дає підстави сподіватися, що культура України дістане потужні імпульси свого вільного безперешкодного розвитку у власній незалежній державі і зможе невдовзі посісти гідне місце в сім'ї світових культур.

 

ДЛЯ НОТАТОК

 

ДЛЯ НОТАТОК

 

РОЗДІЛ III

 

Сфери життєдіяльності соціальних суб'єктів

 

ТЕМА 12

 

Соціологія політики

 

340 Соціологічні підходи до аналізу політичних процесів

351 Поняття і категорії соціології політик

358 Основні складові соціології політики

366 Соціологічні дослідження політичних процесів в Україні

 

 

Соціологічні підходи до аналізу політичних процесів

 

 

О.Конт про

Позитивну політику

 

Г.Спенсер

Про політичний

Аспект

Надорганічної

Еволюції

 

Сфера політики є важливим структурним елементом суспільного життя, одним із головних регуляторів соціальних відносин, що пронизує все суспільство. У представників кожної соціологічної теорії є свої судження про політичну сферу, які засновані на використанні принци­пово різних методологічних підходів до аналізу політичних явищ і процесів. Розглянемо основні з них, які ми відібрали також і з міркувань щодо важливості застосування теоретичних схем і моделей до аналізу реалій політичного життя України.

1. Позитивістські теорії. Уже в працях засновника соціології О.Конта знаходимо важливі положення про державу — один із компо­нентів структури суспільства і вирішальний чинник побудови позитив­ного суспільства; останнє ж є меток> діяльності всіх політиків, що опанували закони соціальних змін. Ці закони, своєю чергою, є озна­ченням причинно-наслідкових закономірностей, які й зумовлюють рух суспільства в цілому і кожної окремої людини до дедалі більшої свободи і гуманізму. Шлях розвою людства пролягає від теологічної монархії через метафізичну демократію до позитивістської, сцієнтистської та індустріальної, держави. В останній влада повинна спиратися не на силу чи багатство, а на одержані у процесі спостереження наукові факти. Власне позитивні науки на чолі з соціологією й мають забезпечити ліпшу організацію політичної влади, найдосконалішу демократію і вироблення сильної соціальної політики.

Г.Спенсер розробив концепцію надорганічної еволюції суспільства, в центрі якої є такий постулат: основоположні структурні функціональні зміни в суспільстві відбуваються мірою того, як до них доростає середній рівень людського розвитку в культурному, науковому, інтелектуальному, демократичному сенсі. Особливо це стосується пом'якшення звичаїв і прилучення людей до неухильного дотримання законів. Звідси випливає, що характер влади залежить від рівня розвитку членів відповідного суспільства. Спенсер, на противагу Конту, виступає проти політичного прискорення суспільного прогресу: будь-які спроби штучно підштов­хнути соціальну еволюцію за допомогою політики (чи соціальної, спря­мованої на захист найслабших членів суспільства, чи економічної, як-от регулювання попиту і пропозиції) є небажаними, бо вони означають втручання в природній порядок розвитку. Негативістська, або мінімаліст­ська, концепція ролі держави та обстоювання доктрини Laissez-faire (або невтручання) проходять червоною ниткою крізь усі твори Спенсера.

 

ЕДюркгайм

Про різний

Характер

Права

В традиційних

Та нових

І новітніх

Суспільствах

 

 

Прояви

Соціальної

Аномії

У політичному

Житті

Суспільства

 

 

Дуже сучасними в наших умовах? положення про те, що в русі до демократичного суспільства не можна обійтися без політичної організа­ції, політичних інститутів і держави, але при цьому неприпустимим є придушення функціонування індивіда надмірним політичним контро­лем: держава має бути гарантом демократичних свобод і вільного під­приємництва.

2. Представники класичної соціології про політичне життя суспільства і людини. Велику увагу політичній проблематиці приділяв Е.Дюркгайм у тій частині його доробку, яка пов'язана з дослідженням нормальних і патологічних станів суспільства та солідарністю його членів. Визначальну роль у його аналізі відіграє розподіл пращ який у кінцевому підсумку призводить до творення зв'язків солідарності (механічної або органічної) між людьми. Для механічної солідарності доби традиційних суспільств властивою є однаковість ставлення інди­відів до соціуму, їх подібність, повна узалежненість їх свідомості від колективної свідомості і відповідно знеособлення людини. У суспіль­ствах із механічною солідарністю домінує репресивне право, що ґрун­тується на силі й примусі; йому притаманна каральна спрямованість, зневага до особистості, жорстокі покарання. Органічна солідарність нових^ і новітніх суспільств означає, що люди відрізняються одне від одного, мають свою власну сферу діяльності, індивідуальну свідомість і є особами. У таких суспільствах першість має реститутивне право, яке діє в умовах відсутності обов'язкових для всіх колективних уявлень. Суспільство з таким правом буде схоже, за висловом Дюркгайма, на величезне сузір'я, в якому кожна зірка рухається своєю орбітою, не порушуючи руху сусідніх зірок. Реститутивне право засновується на захисті інтересів людини і передусім права власності. Отже, в суспільст­вах із механічною солідарністю соціальний порядок тримається на страхові покарання, а в суспільствах із органічною солідарністю він підтримується ззовні законом, а зсередини — високою правовою сві­домістю його членів.

Дюркгайм розглядає також стан суспільної аномії в його політичному зрізі; цей стан визначається неузгодженістю ціннісного світу, розхиту­ванням базових моральних ідеалів, змішуванням законного і протизакон­ного. Проявами цього стану аномії у політичній сфері Е.Дюркгайм вважає конфлікти між поколіннями і соціальними групами, девіантну поведінку, дифузію (тобто розпорошення) влади і зрештою соціальну анархію.

 

Вебер про чотири типи політичної дії

 

М.Вебер про принцип владних повноважень

 

 

Засновник «розуміючої соціології» М.Вебер розробив оригінальну теорію соціальних дій і на цій основі створив концепції політики, бюрократії, права. Вирізнивши чотири типи соціальної дії, він відстежує, в який спосіб ці типи дій впливають на характер політичних реалій.

Афективні дії проявляються у фаворитизмі, даруванні статусних і владних привілеїв «улюбленцям», у неправовому усуненні з посад чиновників, у неадекватному виконанні службових обов'язків під впливом пристрастей чи емоцій.

До традиційних політичних дій належать буденні поведінкові акти, які здійснюються в силу традиції, як-от державна служба, повага і визнання зверхності керуючого, законослухняність тощо.

Ціннісно-раціональний тип соціальної дії поширюється у нових і новітніх суспільствах і може бути зрозумілим лише з врахуванням уявлень про цінності певних релігійних догм чи світоглядних систем. Прикладом останньої може бути марксизм-ленінізм, а відповідними цінностями політичного характеру — принципи пролетарського інтер­націоналізму, непримиренності до приватної власності, боротьби зі світовою буржуазією. Інколи ціннісно-раціональні дії політичного ґатун­ку у сукупності з певними культурними традиціями можуть утворювати цілі комплекси політичних норм і правил, наприклад, політику ненасилля в Індії часів Ганді чи політику нейтралітету в Швейцарії.

Цілераціоналщі дії притаманні сучасним розвинутим суспільствам і особливо поширені саме в політичній сфері. Для того, щоб політика була контрольованою, зводила до мінімуму конфлікти між людиною та соціальними групами, між ними і державою тощо, необхідними є акції, сенс яких зрозумілий і для керівників, і для виконавців, які здатні стимулювати особистісно усвідомлену ініціативу; до того ж вони не повинні загрожувати індивідуальній свободі або перешкоджати її розвитку. Прикладом таких дій може бути поведінка людей, які свідомо будують політичну кар'єру або приймають власні політичні рішення.

Два перші типи політичної дії притаманні традиційним суспільствам; два останні — сучасним раціоналізованим. Історія людства і є складним та взаємопов'язаним процесом змін у напрямку від «традиційних» до «раціональних» формацій в усіх сферах суспільного життя. У політичній сфері, за Вебером, на основі раціональності встановлюється чіткий узаконювальний принцип владних повноважень згідно з яким і визна­чаються форми права і форми управління. У традиційних суспільствах законність належала людині в особі пана чи монарха і була спадковою; спосіб управління був високо персоналізованим та обмеженим

 

Харизма­тичний принцип владних повноважень

 

звичаєвими нормами і обов'язками. Раціональний принцип законності зводиться до правил, які відокремлюють посаду від людини з її обов'яз­ками; раціональне управління перетворюється на постійну діяльність досвічених професіоналів, обраних завдяки їхнім здібностям, а не тому, що вони є особистими васалами чи фаворитами політичних покрови­телів. Отже, раціоналізація в сучасних суспільствах визначає розширен­ня сфери компетенції і підвищення ступеня гнучкості політичної та управлінської систем.

Третій принцип владних повноважень, харизматичний, вказує на вла­ду, яка коріниться в особистості самого політичного лідера, тобто в його харизмі, в його надзвичайних особистісних якостях і непереборній силі його звернень до людей, а не*в традиції або правилах управліцня. Саме цей принцип може успішно використовуватися у боротьбі з бюрократією, яка розмножується прогресуючими темпами, використовує державну владу для особистих цілей і часто блокує прогресивні політичні зміни з метою зміцнення свого становища та збереження у своїх руках важелів влади. Для Вебера вирішальним чинником для встановлення контролю над бюрократичною адміністрацією і запровадження нововведень є гарантування широкої участі мас у політичному процесі на основі харизматичного принципу свободи. Це можна забезпечити через запро­вадження масового виборчого права. Вибори на його основі є формою плебісциту (всенародного голосування) «за» чи «проти» партійних лідерів і розширюють для людей свободу дій у визнйченні політики через тиск на своїх індивідуальних представників у парламенті.

Для з'ясування ефективності здійснюваної політики, за Вебером, доцільно сконструювати спочатку ідеально-типову модель політичної дії, а згодом порівняти її з реально існуючою. Власне такий методологічний принцип дуже часто використовується соціологами у дослідженнях політичних реалій сьогодення.

3. Структурний функціоналізм. Засновник структурного функціо­налізму Т.Парсонс піддав критиці теорії, які абсолютизують індиві-* дуальну й суспільну раціональність (М. Вебер). Не сприйняв він і теорії, в яких головним чинником суспільного розвитку була політична бороть­ба, а підтримка порядку залежала від влади або накинених нею санкцій (К.Маркс). Натомість Парсонс пропонує свою теорію соціальної дії, в якій органічно поєднується врахування і раціонального, й ірраціональ­ного компонентів у діях людей. На його думку, влада не є головною силою, здатною попередити соціальне протиборство і його негативні наслідки. Насильство здатне викликати переважно негативні реакції

 

Роль

Культурної

Підсистеми

У формуванні

Стабільних

Суспільств

 

 

Р.Мертон

Про п'ять

Типів

Реальної

Політичної

Поведінки

 

 

людей, а відтак воно спричиняє лише суспільні дезінтеграції посилює відцентрові тенденції, загрожує стану рівноваги сусйільства.

У пошуках альтернативного владі засобу для підтримки ладу в сус­пільстві Парсонс звертається до аналізу характеристик суспільства як стабільної життєздатної системи, котра спроможна протистояти дезорга­нізації і патологічним відхиленням. Серед чотирьох підсистем соціальної дії (соціальної, культурної, особистісної, органічної) особливе місце й роль він відводить культурній підсистемі. Культура традиційного суспільства закріплює нерівність між людьми, вимагає сили для дотри­мання порядку тощо. Культура ж сучасного західного світу, пов'язана з ліберально-демократичними цінностями, створює новий тип соцієнталь-ної спільноти, забезпечує стабільну взаємодію, соціальний порядок і суспільну рівновагу не силою примусу, а авторитетом самих ціннісних схильностей. І для всіх інших суспільств бажаним є утвердження такої культурної парадигми, яка здатна забезпечити взаємне співробітництво людей на основі врахування й узгодження їх ціннісних орієнтацій і базових потреб.,Такі ціннісні настанови спонукатимуть людей до самообмеження, добровільного дотримування норм і правил поведінки; відтак у такому ідеальному випадку немає потреби у зовнішньому джерелі влади; стабільний розвиток у кінцевому підсумку визнача­тиметься загальною системою цінностей, яка, по-перше, формує єдину мотивацію поведінки, по-друге, гармонізує соціальні ролі через загально­визнані культурні стандарти й моральні орієнтири.

Картина, змальована Парсоном, досить переконлива і бажана; але у світі соціальних реальностей таке ідеальне суспільство навряд чи існує; здебільшого мають місце розбалансованість між підсистемами соціальної дії та всередині них самих, внаслідок чого майже кожна країна світу зіштовхується з низкою проблем різної сили вияву — від таких, що лише ускладнюють її розвиток, до таких, що загрожують самому її існуванню. Власне таким аспектам аналізу політичних реалій присвячує свою увагу Р.Мертон. Він вирізняє п'ять типів найхарактернішої поведінки людей за критерієм їх неоднакового ставлення до суспільних цілей і засобів:

• конформізм, або визнання офіційних політичних цілей та законних засобів їх досягнення. Цей тип поширений тоді, коли стабільність суспільства є високою, а відтак наявна відповідність і культурним цілям, і інституціональним засобам їх досягнення;

• інновація як тип політичної поведінки означає орієнтацію на мету (наприклад, досягнення найбільшого політичного

 

З.Фройд

про

позасвідомі

складники

в політичній

поведінці

людини

 

капіталу, необхідного для обіймання керівної посади), із застосуванням хоч і досягнення такої мети;

• ритуалізм, який передбачає пониження для людини такої мети, як набуття політичного капіталу, і відповідно зниження рівня без­посередньої політичної активності особи. Лише інколи вона просто бере участь у політичних діях на кшталт виборів, у разових політич­них акціях тощо;

• ретритизм (від англ. геігеаі — відходити, відступати, відмовлятися) як тип політичної поведінки означає несприйняття людиною і офіцій­них політичних цінностей, і засобів їх досягнення, втечу від суспіль­ства. Звичайно йдеться про людей на маргінесі суспільного життя — бомжів, наркоманів, алкоголіків; більшість із них негативно ставляться до будь-якої участі в суспільно-політичному житті. Остан­нім часом поширились такі форми ретритизму, як масова втрата інтересу людей до політики, входження в закритого типу релігійні секти і навіть самогубства;

• бунт, заколот, які передбачають цілковиту відмову від пануючих політичних цілей та засобів боротьби за них; при цьому носії такого типу політичної поведінки виступають за принципово інші політичні цілі, які офіційно не схвалюються, та за засоби їх досягнення, що супроводжуються активною політичною дією антисоціального спрямування.

Отже, Мертон йде далі Вебера: він розглядає цілераціональну пове­дінку не тільки за критерієм мети, а й також і за засобами її досягнення. У мертонівському аналізі переважають такі різновиди політичної поведінки, які порушують усталений політичний порядок і відповідне* розхитують стан рівноваги суспільства; це, своєю чергою, дає змогу виявити міру поширеності таких типів поведінки і вжити заходів для їх мінімізації чи переведенняу позитивне суспільнозначуще річище.

4. Соціальний і гуманістичний психоаналіз. На думку представ­ників цієї групи концепцій, соціальні (в тому числі політичні) дії індивідів можуть зумовлюватися як свідомими, так і насамперед поза­свідомими психічними процесами, стосунки між якими є вкрай динаміч- ¹ ними. Більшість усвідомлених дій є такими протягом дуже короткого часу; зазвичай у внутрішньому світі людини домінує позасвідоме і справляє величезний вплив на характер політичної поведінки. Серед позасвідомих складників психічного стану людини З.Фройд вирізняє прояви ворожості, стійку дозу деструктивиості, прагнення експлуатації людини людиною тощо. Він був дуже критично налаштований стосовно

 

 

Захисні механізми людської психіки

 

 

Політична

поведінка

мас

 

 

соціалістів і комуністів через їхню віру в те, що людина є безкінечно доброю істотою, доброзичливою до сусідів та інших людей, однак її природа зіпсована інститутом приватної власності. Таку вихідну точку Фройд вважав ідеалістичним баченням дійсної людської природи. Для нього приватна власність є не джерелом, а наслідком людської вродженої агресивності. Агресивність, ця одвічна риса людської природи, ніколи не зникне. Тому комунізм, що кинув виклик основним людським властивостям, приречений на поразку.

Суспільство їіанує над людиною, оточуючи її різноманітними вимо­гами, нормами, правилами, вказівками. Коли питома вага негативних впливів з боку суспільства перевищує певну критичну масу, спрацьо­вують захисні механізми людської психіки, до яких Фройд зараховував:

• витискання, або вилучення зі свідомості мотивів (наприклад, певних політичних явищ чи подій), які викликають стрес, страх, невпев­неність тощо;

• заперечення, несприйняття реальної політики, заміна її вигадками, плітками, чутками;

• регресію, чи перехід до більш низьких, спрощено-примітивних дій (як-от збільшення вживання алкоголю, наркотиків і т,ін.); такий механізм найбільше спрацьовує в суспільствах, які зазнають трансформацій, стрімкого зламу суспільно-політичного ладу.^Як наслідок, у таких перехідних суспільствах депресія і фрустрація (тобто розбиття надій, почуття відчаю) стають дедалі масовішими.

Що ж до людських мас та їх політичної поведінки, то 3. Фройд вважає, що вони можуть бути різними: примітивними й високоорганізованими, очолювані вождями, з чіткими підрозділами тощо. Енергія маси зазвичай знаходить прояв у ворожих і жорстоких позасвідомих імпульсах, у насильницькій політиці стосовно людей, які до цієї маси не належать. Маса зазвичай заперечує все нове, незвичне; в ній відбувається зник­нення свідомої особистості, переважають афективні дії, колективне позасвідоме, амбівалентність настроїв і почуттів, їх різке чергування. Колективне позасвідоме завжди шукає вождя, провідника, «батька нації», «рятівника Батьківщини»; в ньому завжди переважають сподівання на політику легкого вирішення складних суспільних проблем. Тому в ухваленні політичних рішень треба враховувати, з одного боку, біоло­гічну природу людини, її інстинкти, а з другого — особливості менталь­ності народу, яка має, за Фройдом, глибокі корені й не піддається швидким змінам, чинить їм опір.

 

 

Теорія