Об’єкт, предмет та суб’єкт соціології. Дискусії щодо предметного поля соціологічної науки

Свою назву соціологія отримала завдяки відомому французькому вченому Огюсту Конту (1798-1857). Він утворив її (назву) поєднанням латинського слова societas (суспільство) та грецького logos (вчення). Отже, соціологія – це наука про суспільство. Саме тому найчастіше її відносять до суспільних наук. Крім останніх, зазвичай виокремлюють ще й такі, як природничі, гуманітарні та технічні науки. Поділ наук на природничі, суспільні, гуманітарні та технічні обумовлений тим, що кожна з цих груп наук має спільний об’єкт. Зазначимо, що об’єкт науки – це реальність (природа, суспільство, людина, техніка), на яку спрямований процес наукового дослідження. Так, природничі науки (фізика, хімія, біологія, геологія тощо) мають єдиний об’єкт – природу; суспільні науки (історія, правознавство, економіка, культурологія, політологія, етнологія, демографія тощо) ‑ суспільство; гуманітарні (психологія, антропологія тощо) ‑ людину; технічні науки (машинознавство, приладобудівництво тощо) ‑ техніку. З огляду на те, що сучасна соціологія все більше уваги приділяє дослідженню людини у суспільстві, більш коректно, на наш погляд, називати цю науку суспільно-гуманітарною (чи соціогуманітарною).

Проте визначення об’єкту науки недостатньо для того, щоб побачити її специфіку, відрізнити від інших наук. Для цього перш за все необхідно виокремити її предмет, тобто ті складові об’єкту (зв’язки, відношення тощо), які й підлягають вивченню саме цією галуззю наукового знання. Отже, саме своїм предметом одна наука відрізняється від іншої.

Ретроспективний (тобто спрямований у минуле) аналіз визначень предмету соціології, сформульованих ученими різних країн, які працювали у різні часи та у різних соціокультурних умовах, свідчить про суттєві відмінності у їх розумінні предметного поля соціологічної науки. Ці відмінності обумовлюють дискусії щодо предмету соціології, які не вщухають протягом усього періоду її існування як самостійної галузі наукового знання.

Щоб пересвідчитись у тому, наскільки відрізняються уявлення класиків світової соціології та її сучасних представників про предмет своєї науки, звернемось до його визначень, наданих ученими-соціологами минулого та сьогодення.

Так, один із засновників соціології О. Конт вважав, що її предметом є суспільство як система в її минулому та сучасності, розвиток людського розуму під впливом суспільного життя. При цьому людина для нього – це не метафізична (тобто така, що не змінюється) абстракція, а продукт соціальної взаємодії, соціальної реальності, що розвивається за природними законами.

Британський соціолог Герберт Спенсер (1820-1903), якого, як і О. Конта, називають фундатором соціології, вважав її предметом стадії розвитку, диференціації та інтеграції суспільства, функціонування його інституцій, процеси утворення соціальних агрегацій, систематизований опис сфер людських стосунків.

Великого значення визначенню предметного поля соціології надавав французький учений Еміль Дюркгейм (1858-1917) – видатний представник такої специфічної соціологічної концепції, як соціологізм. Він підкреслював, що визначення предмету соціології ‑ це фундаментальна проблема, від вирішення якої залежить її статус як самостійної науки. За Е. Дюркгеймом, предметом соціології є реальність, що має особливі, тільки їй притаманні властивості, а саме – соціальні факти, сутнісною ознакою яких є незалежне від індивідів буття та примусовий вплив на них. Е. Дюркгейм також визначав соціологію "як науку про інститути, їх ґенезу і функціонування".

Відомий німецький соціолог Георг Зіммель (1858-1918) – автор концепції формальної соціології у визначенні предмету та функцій соціологічної науки додержувався антидюркгеймівської позиції. На його думку, у предметній царині соціологічного дослідження повинні знаходитися "чисті" форми соціальної взаємодії або соціації, тобто такі форми, завдяки яким індивіди на підставі різноманітних інтересів утворюють єдності, де вони реалізують ці інтереси. При цьому, за Г. Зіммелем, "чисті" форми соціації існують і виявляються незалежно від історичного контексту і мотивації індивідів.

Сучасник Г. Зіммеля видатний німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920), який був засновником так званої гуманістичної соціології, її предметом вважав внутрішні чинники соціальної взаємодії, її витлумачення індивідами. За М. Вебером, "соціологія – це універсальний, міждисциплінарний метод дослідження соціальної поведінки людей, тобто таких їх дій, які свідомо співвідносяться з поведінкою інших людей". Визначаючи соціологію як науку, що намагається досліджувати свій предмет – соціальну взаємодію – на основі розуміння, М. Вебер розробив концепцію розуміючої соціології, у центрі уваги якої знаходиться дія, пов’язана із "суб’єктивно передбачуваним смислом".

Відомий російський соціолог українського походження, харків’янин Максим Ковалевський (1851-1916), поділяючи контівське визначення предмету соціології, вважав її "наукою про порядок і прогрес людських суспільств", точніше, про організацію і еволюцію суспільств. Головна ідея "плюралістичної концепції" М. Ковалевського полягає у ствердженні того, що соціологія може пізнати суспільство як надзвичайно складний організм лише за умов урахування всіх різноманітних зв’язків та факторів, що вступають у взаємодію та визначають динаміку суспільства.

Учень М. Ковалевського російсько-американський соціолог Питирим Сорокін (1889-1968) підкреслював, що "соціологія вивчає явища взаємодії людей один з одним, з одного боку, і явища, що виникають з цього процесу взаємодії, ‑ з іншого," це наука, "яка розглядає родові види всіх цих (соціальних) явищ і взаємозв’язків між ними". Специфічною рисою соціології, яка відрізняє її від усіх інших наук, що вивчають суспільство, П. Сорокін вважав її генералізуючий характер, оскільки вона досліджує властивості, які є загальними для всіх держав, усіх націй, релігій, революцій тощо, тобто, як зазначалось вище, родові ознаки цих соціальних феноменів.

Видатний український учений і громадський діяч Богдан Кістяківський (1868-1920) розглядав соціологію як науку про закони функціонування суспільства. На його думку, у фокусі соціології, окрім економічних відносин та свідомісних феноменів, повинні бути дії людей, обумовлені соціальною реальністю та її культурними формами.

З погляду відомого польського соціолога Флоріана Знанецького (1882-1958) – одного із видатних представників гуманістичного напрямку в соціології, її предметну галузь становить вивчення свідомих людських індивідів у їхніх взаємовідносинах, що утворюють систему соціальної дії. Акцентуючи на практичному призначенні соціології, польський учений вважав, що її завдання полягає не тільки в розумінні та поясненні соціального світу, а й у реальній участі науки в гуманізації цього світу.

Толкотт Парсонс (1902-1979) – видатний американський соціолог, фундатор структурно-функціональної школи у світовій соціології зазначав, що "предметом соціологічного аналізу виступають функціональні зв’язки у процесах людської діяльності, насамперед у ході здійснення соціальної взаємодії ". Сталий комплекс соціальних дій, що постійно відтворюються та взаємопов ’ язуються, Т. Парсонс називав соціальною системою. Важливим завданням соціології учений вважав визначення необхідних умов для функціонування будь-яких соціальних систем.

На думку засновників теорії соціального обміну Джорджа Хоманса (1910-1989) і Пітера Блау (1918-2002), предметом соціологічного дослідження є реальна поведінка людей, які задля досягнення своїх цілей вступають у відносини обміну. Такі відносини є універсальними (від міжособистісних до міждержавних) та виступають обов’язковою складовою всіх соціальних явищ та процесів.

Сучасний американський соціолог Нейл Смелзер (1930) підкреслює, що "соціологія... ‑ це один із засобів вивчення людей... Соціологію можна визначити як наукове вивчення суспільства і соціальних відносин ". Наголошуючи також на тому, що соціологія – це наука про нерівність, дослідник тим самим акцентує на головній характеристиці соціальних відносин у суспільстві.

Ще один наш сучасник – відомий британський соціолог Ентоні Гідденс (1938), визначаючи предмет соціології, підкреслює, що це "наука про соціальне життя людини, груп і суспільств... Соціологія – це наука, що вивчає взаємозв’язки мікро- і макропроцесів через сферу повсякденного життя людини... Соціологія – суспільна наука, предметом вивчення якої є соціальні інститути, що виникли в результаті промислових перетворень за останні 200-300 років".

Один із найвидатніших російських соціологів сучасності Володимир Ядов (1929) надає таке визначення предмету соціології. "Соціологія, ‑ пише він, ‑ це наука про становлення, розвиток і функціонування соціальних спільнот і форм їх самоорганізації: соціальних систем, соціальних структур та інститутів. Це наука про соціальні зміни, що викликані активністю соціального суб’єкта – спільнот; наука про соціальні відносини як механізми взаємозв’язку та взаємодії між різноманітними соціальними спільнотами, між особистістю і спільнотами; наука про закономірності соціальних дій і масової поведінки".

Академік Російської академії наук Тетяна Заславська (1927), якій радянська, в тому числі вітчизняна, соціологія багато в чому зобов’язана своєю інституціоналізацією, наполягаючи на необхідності надання соціології статусу специфічної суспільної науки, вважає її предметом " закономірності функціонування, розвитку та взаємодії соціальних спільнот різного типу ".

Засновниця Харківської соціологічної школи, фундатор вітчизняної соціології Олена Якуба (1929-2002) у своєму підручнику пише: "Предметом соціології є суспільство як цілісний організм, соціальні механізми його функціонування та розвитку... Оскільки соціологія вивчає соціальну взаємодію, можна визначити соціологію як науку про соціальну активність і механізми, що її забезпечують і регулюють".

Оригінальне бачення предмету соціології належить одному з провідних вітчизняних фахівців Євгену Головасі (1950), який вважає, що у фокусі уваги соціології повинні бути соціальні феномени, тобто соціальна реальність, що безпосередньо спостерігається дослідником, являється йому.

Виходячи з ідеї про "виокремлення соціальної спільноти як центральної ланки в предметній галузі соціології", відомий український соціолог Наталія Черниш (1948), наслідуючи ідеї знаного у світі польського соціолога Петера Штомпки (1944), пише про те, що доба глобалізації зумовила розширення предметної царини соціології до світової мегаспільноти, яка знаходиться сьогодні у стані становлення. "Запровадження мегарівня соціологічного аналізу, ‑ підкреслює вона, ‑ є свідченням зосередження уваги дослідників на спільнотах різного рівня: всередині суспільства і у світі в цілому. Історія, таким чином, демонструє, що саме спільнота (локальна чи глобальна) є тією формою організації соціуму, яка найбільше відповідає вимогам, інтересам і прагненням людей в їхньому спільному (суспільному) житті на початку третього тисячоліття".

Отже, протягом розвитку соціології як самостійної науки уявлення вчених про її предмет змінювались. Це обумовлювалось перш за все трансформацією об’єкта соціології – суспільства, а саме появою та розвитком нових закономірностей, механізмів та проблем суспільного життя, його розширенням до мегарівня. Як підкреслює В. Ядов, предмет будь-якої науки не може бути стабільним, "він знаходиться у постійному русі, розвитку, як і сам процес пізнання. Його рух залежить від двох вирішальних факторів: прогресу самого наукового знання, з одного боку, та потреб суспільства, що змінюється, соціального запиту, з іншого".

Історія соціології свідчить про те, що у визначенні її предметного поля найбільш виразно виявились дві тенденції. Одна з них – це тлумачення соціології як науки, що досліджує цілісність суспільного організму як соціально-культурної системи; друга – підхід до соціології як до науки про масовидні соціальні процеси та масову поведінку. Перша тенденція більшою мірою притаманна класичній європейській соціології, яку часто визначають як предметно-орієнтовану науку. Друга ‑ характеризує розвиток американської соціології як проблемно-орієнтованої поведінкової науки.

Як зазначалось вище, дискусії щодо предмету соціології, які розпочались майже одночасно з її виникненням як самостійної науки, не вщухають й сьогодні. При цьому учасники цієї дискусії, по-різному визначаючи предмет соціології, акцентують увагу на різних елементах суспільного життя. Ось чому кожна з дефініцій (визначень) соціології (її предмету) (в тому числі наведені у цьому розділі) має так звані ключові слова: "соціальне", "соціальна структура", "соціальна сфера", "соціальні інститути", "соціальні відносини", "соціальні процеси", "соціальні механізми", "соціальні спільноти", "соціальні феномени", "самоорганізація та саморозвиток суспільства", "соціальний факт", "соціальна дія", "соціальна взаємодія" тощо. Остання категорія ("соціальна взаємодія") є сутнісною характеристикою суспільства, яке можна визначити як процес та результат людської взаємодії.

З огляду на це, серед сучасних соціологів поширенадумка про те, що соціологічну науку сьогодні перш за все цікавить " процесуальний образ соціального світу", тобто у фокусі уваги предметного поля соціології знаходяться соціальні процеси.

Отже, соціологія – це наука, яка вивчає процеси розвитку суспільства (локального чи глобального) та механізми його функціонування на рівні взаємодії між різними елементами соціальної системи: соціальними спільнотами, соціальними інститутами, особистостями.

Знаний в Україні фахівець, одеський соціолог Ірина Попова (1931-2008) підкреслювала, що визначення предмету соціології не треба абсолютизувати, надаючи вирішального значення тій чи іншій його дефініції. Головне, "слід визнати, що соціологія має своє коло проблем, свою сукупність специфічних понять та уявлень, використовує характерний для неї спосіб порушення питань та знаходження відповідей на них. Усе це необхідно опанувати професійно, здобуваючи специфічні знання, оволодіваючи спеціальними засобами й навичками соціологічного дослідження".

Саме сфера професійної соціології породжує її суб’єкта, тобто спеціаліста-соціолога, який має відповідну фахову підготовку та здійснює дослідницьку соціологічну діяльність, націлену чи то на подальший розвиток самої соціологічної науки (соціолог-теоретик), чи то на пізнання реальних соціальних проблем з метою їх ефективного вирішення (соціолог-практик). Проте розподіл соціологів-фахівців на теоретиків та практиків має умовний характер, адже неможливо розвивати теорію без знання реальних соціальних феноменів, так само неможливо досліджувати останні (соціальні феномени), не спираючись на певну теоретичну модель. Ще одним напрямком у діяльності сучасних соціологів є так звана соціальна інженерія (дивись про це докладніше в одному з наступних підрозділів цього посібника).

Сьогодні підготовку вітчизняних фахівців – соціологів здійснюють у вищих навчальних закладах Києва, Харкова, Одеси, Дніпропетровська, Львова, Луганська, Луцька та інших вузівських центрів країни.

Зазвичай першим суб’єктом соціології як самостійної науки називають французького вченого О. Конта. Серед вітчизняних дослідників, діяльність яких на початку 60-х років ХХ сторіччя сприяла відродженню соціологічної науки в Україні, треба перш за все назвати таких учених, як Л. Сохань, О. Якуба, І. Попова, В. Чорноволенко, В. Волович, В. Оссовський, В. Хмелько, В. Паніотто та ін..

Цей навчальний посібник розрахований перш за все на майбутнього фахівця-соціолога. Тому завершити міркування про предмет соціології варто словами відомого польського соціолога Яна Щепанського (1913-1993), який у своїй славнозвісній книзі "Елементарні поняття соціології", звертаючись до її читача, зазначає, "що перед ним – специфічна й складна галузь дослідження, яка має значні історичні традиції, об’ємну літературу, яка спирається на шерегу суміжних наукових дисциплін, має власну емпіричну базу, свої теорії, свою мову, й що робота у цій галузі вимагає професіоналізації".