Соціологія в росії та Україні: історія становлення та розвитку (друга половина хіх – 80-ті рр. Хх ст. )

Історія виникнення та розвитку вітчизняної соціології містить у собі як драматичні та навіть трагічні сторінки, так і обнадійливі факти, що дозволяють більш-менш оптимістично оцінювати її перспективи.

У даному підрозділі ми коротко розглянемо розвиток соціології у дореволюційній Росії, у СРСР, куди впродовж тривалого часу входила Україна (в цьому контексті ми будемо використовувати поняття "вітчизняна соціологія"), а також становлення та розвиток власне української соціологічної думки.

Аналізуючи історію розвитку вітчизняної соціології, ми, в першу чергу, розкриємо історичні, соціокультурні та теоретичні передумови її виникнення.

Перш за все зазначимо, що, на відміну від Західної Європи, де соціологія отримала потужний поштовх до свого виникнення та розвитку ще наприкінці XVIII сторіччя, де на час її легітимації у творчості О. Конта та Т. Спенсера наслідки промислової революції актуалізувалися у процесах індустріалізації та урбанізації, у царській Росії тільки напочатку 60-х років XIX сторіччя з’являються умови, що уможливили появу та розвиток соціології як самостійної науки про суспільство.

Важливою історичною подією, яка спричинила серйозні соціально-економічні та соціокультурні зрушення у житті російського суспільства того часу, було скасування кріпацтва (1861 рік). Ця подія була обумовлена зародженням капіталістичних форм господарювання, розвиток яких, безперечно, гальмувало закріпачення селян. Її наслідком, серед іншого, була певна лібералізація суспільних відносин, активізація таких соціокультурних феноменів, як суспільні настрої, громадська думка, суспільна свідомість тощо, що вимагало свого осмислення за допомогою нової для тогочасної Росії науки – соціології. Отже, виникнення вітчизняної соціології було обумовлено необхідністю вирішення практичних завдань російського суспільства, насамперед пов’язаних з динамікою соціально-економічної сфери його життєдіяльності.

Зазвичай відзначають, що російська соціологія на перших етапах свого розвитку мала запозичений характер. Дійсно, її теоретичними витоками були концепції суспільства О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса та інших західних дослідників. Проте специфічні особливості соціальних процесів тогочасної Росії зумовили унікальність вітчизняної соціології. Так, суто російським явищем, безперечно, було народництво. Видатних представників цього руху Петра Лаврова (1823-1900) та Миколу Михайловського (1842-1904) звичайно називають першими російськими соціологами. Вони розглядали соціологічну науку як типовий прояв суспільного знання, завданням якого є вираження суспільного ідеалу та мислене конструювання на його підставі образу суспільства. Тобто соціологія (на відміну від природничих наук) повинна вивчати не те, що існує в дійсності, а те, як має бути (ідеальні уявлення про суспільний устрій). Соціологічні теорії народництва торкалися широкого кола проблем: від специфіки суб’єктивного методу соціального пізнання до соціальної етики, взаємовідносин особистості та держави (Михайло Бакунін, Петро Кропоткін), суспільного, зокрема економічного, прогресу (Петро Ткачов).

Серед різноманітних концептуальних розробок російської соціології останньої третини ХІХ століття чільне місце посідає теорія географічного детермінізму Льва Мечникова (1838-1888), викладенню якої була присвячена його праця "Цивілізація та великі історичні ріки: географічна теорія розвитку сучасного суспільства" (1889). Соціологію російський вчений розглядає як науку, що вивчає явища солідарності; її головне завдання – виявлення критерію прогресу, що дозволить пізнати, чи прогресує те чи інше суспільство.

Аналізуючи фактори соціального розвитку, Л. Мечников особливу увагу приділяє такому чиннику, як географічне середовище. Під останнім він розуміє не природу взагалі, а лише ту її частину, яка залучена до процесу праці та змінюється під її впливом. Головною рушійною силою цивілізації Л. Мечников визначає гідрологічний фактор – моря, ріки, океани. Відповідно до цього у світовій історії він виокремлює три епохи, або цивілізації: річну, морську та океанічну, або всесвітню.

Сцієнтистське (тобто суто наукове) розуміння соціології як вчення про суспільство та його закони належать відомому російському історику та соціологу Миколі Карєєву (1850-1931).

Суспільство М. Карєєв визначає як "надорганічне середовище" – складну систему психічної та практичної взаємодії особистостей, де виділяються культурні групи та соціальна організація. Остання пов’язана з соціальними формами та інститутами, є продуктом колективної психології та вивчається соціологією. За М. Карєєвим, соціологія вивчає історичне життя аналітично, виключаючи з нього усе випадкове та індивідуальне; вона фіксує нове в житті суспільства, формулює соціальні закони. М. Карєєв вважав суттю історичного прогресу самовизволення особистості від підкореності "неорганічному середовищу" за допомогою критичного мислення.

Безперечно, своєрідною була й історія марксизму в Росії. Можна говорити про щонайменше дві тенденції його розвитку у вітчизняному контексті. Одна з них пов’язана з трансформацією марксистської теорії ленінізмом та сталінізмом, що стало ідейним підґрунтям внутрішньої та зовнішньої політики радянської влади. Інша – з "російською релігійною філософією", насамперед з такими її представниками, як Микола Бердяєв, Сергій Булгаков, Олександр Ізгоєв, Петро Струве, Семен Франк, Густав Шпет та інші, творчість яких сприймається як розвиток "постмарксизму".

Осмислюючи своєрідність суспільства та місце людини в ньому, "релігійні філософи" попервах захоплювались марксизмом, який приваблював їх широтою своїх підходів до соціального розвитку, приналежністю до європейської традиції тощо. Проте згодом ідеї революційного насильства, абсолютизація конфліктів відвернули їх від марксизму.

Творчі пошуки російської соціально-філософської думки кінця ХІХ- початку ХХ сторіччя торкалися різноманітних проблем тогочасного суспільства: розвитку капіталізму; етики господарського життя та праці; прав особистості (їх пріоритету порівняно з правом держави, нації, класу) тощо. Центральне місце серед усіх цих проблем, безперечно, займали проблеми революції, яка оцінювалась перш за все з моральних позицій, а саме з точки зору поваги до людської особистості, її свободи та чеснот.

Таким чином, вітчизняна соціологія мала специфічні соціально-філософські витоки, які значною мірою відображали сутність соціальних процесів, в тому числі кардинальні соціально-політичні зрушення, що визрівали в російському суспільстві у перші роки ХХ сторіччя.

Зазначимо, що у дореволюційній Росії переважали немарксистські напрямки соціологічного теоретизування. Ця ситуація зберігалася ще впродовж деякого часу після Жовтневої революції 1917 року (приблизно до 1922 р.).

Величезний внесок у процес інституціоналізації соціології у дореволюційній Росії зробив Максим Ковалевський (1851-1916). Випускник юридичного факультету Харківського імператорського університету М. Ковалевський по праву вважається одним із видатних соціологів, правознавців та істориків, ім’я якого було знане у світі.

Соціологічне теоретизування М. Ковалевського зазнало великого впливу ідей О. Конта та Г. Спенсера. Певний вплив на нього справило також безпосереднє знайомство з К. Марксом та його роботами. Марксистські ідеї М. Ковалевський намагався інтерпретувати крізь призму методологічних настанов класичного позитивізму. Своє головне теоретичне завдання він вбачав у подоланні як однобічності певних теорій і концепцій, так і однобічності вузько дисциплінарних підходів до вивчення суспільних явищ, у знаходженні їх плюралістичного синтезу. М. Ковалевський вважав, що такий синтез можливий саме в соціології, предметом якої, на його думку, є організація (порядок) та еволюція (прогрес) суспільства. При цьому він підкреслював, що суспільство не можна розглядати з точки зору якоїсь кінцевої засади (економічної, як у К. Маркса, чи світоглядної, як у О. Конта): його (суспільство) треба аналізувати у контексті "теорії факторів". Стверджуючи це, він виходив з того, що фактори, тобто об’єктивні причини того, що відбувається в суспільстві, є рівнозначними, хоча деякі з них у ході соціальної еволюції можуть на певний час займати домінуюче положення.

Велику увагу М. Ковалевський приділяв аналізу походження тих чи інших суспільних явищ. Так, генетичний метод був застосований ним до аналізу таких соціальних інститутів, як сім’я, власність, держава. Проте головним методом соціології, за М. Ковалевським, є порівняльно-історичний метод. Саме цей метод, на думку науковця, дозволяє визначити для різних народів та держав факт виникнення однакових стадій розвитку, а, отже, визначити еволюцію форм суспільного життя всього людства.

Центральною ідеєю соціології М. Ковалевського є ідея соціального прогресу, який він розумів як розширення сфер солідарності в суспільстві.

Як зазначали сучасники (друзі, колеги, учні М. Ковалевського), він був не тільки блискучим ученим-теоретиком, надзвичайно ерудованою людиною, але й організатором соціологічної науки та освіти як у Росії, так і за її межами. М. Ковалевський спілкувався з такими знаними у світі соціологами, як Г. Спенсер, К. Маркс, Е. Дюркгейм, Г. Тард та ін.. У 1884 році він брав активну участь у роботі І-го Міжнародного інституту соціології.

У 1901 році М. Ковалевський разом із відомим російським соціологом Євгеном Де-Роберті відкрив у парижі "Російську вищу школу суспільних наук", яка вважається першим в історії світової соціології соціологічним факультетом. Відкриття "Російської школи" у столиці Франції не було випадковим. Становлення та розвиток російської соціології відзначається не лише переважно запозиченим характером її теоретичних доробків, невизначеністю академічного статусу, але й відсутністю офіційного визнання державою, цензурним гонінням тощо. За таких умов інституціоналізація соціологічної науки та освіти у тогочасній Росії була вкрай проблематичною. "Російська вища школа суспільних наук" проіснувала недовго. Критична налаштованість лекцій, до читання яких М. Ковалевський залучав не тільки таких видатних західних соціологів, як Е. Дюркгейм, але й таких вкрай опозиційних до російської монархії діячів, як перший російський марксист Георгій Плеханов та майбутній вождь світового пролетаріату Володимир Ленін, не залишилась не поміченою царською владою. Російський самодержавець Микола ІІ висунув вимогу: або М. Ковалевський закриває школу, або його позбавлять російського громадянства. Школу довелося закрити.

У 1905 році М. Ковалевський повернувся до Росії, де викладав у Петербурзькому університеті, політехнічному, психоневрологічному інститутах.

Наступні 10 років відзначились помітними досягненнями у справі інституціоналізації російської соціології. Свідоцтвом тому є, в тому числі, зростання кількості соціологічних публікацій, пік якого припався на 1906-1910 рр.; викладання соціологічних курсів у Московському, Петербурзькому, Харківському та Варшавському університетах тощо.

У 1907 році М. Ковалевський разом з Є. Де-Роберті заснував та очолив у Петербурзькому психоневрологічному інституті першу в Росії кафедру соціології. Студентом цього інституту з 1909 року був Питирим Сорокін, який у 1912 році став асистентом та секретарем М. Ковалевського, а згодом одним із найвідоміших у світі соціологом.

Після смерті М. Ковалевського у 1916 році П. Сорокін ініціював створення "Соціологічного товариства імені М.М. Ковалевського". Згодом, у 1919 році, на базі цього товариства було відкрито факультет соціології Петроградського університету. У 1920 році кафедру соціології цього університету очолив П. Сорокін.

Основні праці М. Ковалевського: "Общинне землеволодіння. Причини, хід та наслідки його розпаду" (1879), "Сучасний звичай та давній закон" (1886), "Первісне право" (1886), "Закон і звичай на Кавказі" (1890), "Економічне зростання Європи до виникнення капіталістичного господарства" (1898-1903), "Розвиток народного господарства в Західній Європі" (1899), "Походження сучасної демократії" (1895-1899), "Сучасні соціологи" (1905), "Від прямого народоправства до представницького та від патріархальної монархії до парламентаризму" (1906), "Соціологія" (1910) та ін..

Імпульс до розвитку, який отримала російська соціологія у десятиріччя, що передувало Жовтневій революції 1917 року, ще певний час (до 1922 року) давав себе взнаки. Велику роль у розбудові вітчизняної соціологічної науки та освіти відігравав у цей період Питирим Сорокін (1889-1968) ‑ представник позитивістського напрямку в російській соціології.

Життя та творчість П. Сорокіна поділяються на два періоди ‑ російський та американський. Ось чому у словниках про нього пишуть як про російсько-американського (чи американсько-російського) соціолога. Російський період життя П. Сорокіна відрізнявся не лише систематичним науковими розвідками, що знайшло своє відображення у його статтях, монографіях, підручниках, але й активною політичною діяльністю: він брав участь у роботі Державної думи Росії, Тимчасового уряду, редагував опозиційні до більшовицького уряду есерівські газети. У 1918 році П. Сорокін за свою політичну діяльність був заарештований більшовиками, проте невдовзі опинився на свободі і у 1920 році, як підкреслювалось вище, очолив кафедру соціології Петроградського університету. Того ж року П. Сорокін видає двотомник "Система соціології". У цій роботі він викладав свої головні наукові принципи та бачення соціології. З точки зору дослідника, теоретичну соціологію можна поділити на три розділа: соціальну аналітику (соціальна анатомія і морфологія), соціальну механіку (її об’єкт – соціальні процеси) та соціальну генетику (теорія еволюції суспільного життя). Виходячи з ідей позитивізму та наслідуючи погляди свого учителя – М. Ковалевського, П. Сорокін формулює такі принципи побудови соціології: 1) соціологія може і повиння бути побудована за принципом природничих наук; 2) соціологія повинна відмовитися від будь-якого нормативізму; 3) вона повинна вивчати тільки ті явища, які доступні спостереженню, вимірюванню, перевірці; 4) соціологія має виходити із фактів і відмовитися від будь-якого філософування; 5) соціологія за своєю природою є плюралістичною дисципліною. Оскільки соціологія вивчає взаємодію (духовну та психологічну), її завданням є вияв головних рис цієї взаємодії.

У 1922 році П. Сорокін разом з багатьма іншими представниками російської науки був висланий із радянської Росії, якій виявились непотрібними кращі представники, "цвіт" тогочасної вітчизняної філософії, економічної, соціологічної, правової тощо наук. У США він стає одним із засновників американської соціології, наставником таких видатних науковців, як Т. Парсонс і Р. Мертон.

На американський період творчості П. Сорокіна припадають такі його наукові здобутки, як теорія соціальної мобільності (останню він вважає природним станом суспільства), концепція соціальної стратифікації (за П. Сорокіним, соціальна стратифікація – це постійна характеристика будь-якого організованого суспільства; нестратифіковане суспільство з дійсною, реальною рівністю його членів є міфом, вважав учений), теорія соціокультурної динаміки, згідно з якою найважливішим фактором такої динаміки є розпад тієї чи іншої домінантної культурної (ціннісної) системи. Як підкреслювалось вище, П. Сорокін стверджував, що соціологічний аналіз – це завжди соціокультурний аналіз; будь-яке суспільне явище, процес тощо соціолог повинен розглядати крізь призму соціокультурної матриці. На думку вченого, соціологія має концентрувати свою увагу на проблемах генези, еволюції, кризи та розпаду домінантних культурних систем. Тільки завдяки аналізу цих проблем і можна відповісти на питання, як, чому і коли відбуваються ті чи інші соціокультурні зміни, що провокує соціальну і культурну динаміку.

У своїй автобіографії, написаній вже наприкінці життя, П. Сорокін підкреслює: "Хоч би що трапилося у майбутньому, я знаю тепер три речі, які збережу в голові й серці назавжди. Життя, навіть найтяжче, - це кращий скарб у світі. Слідування обов’язку – інший скарб, який робить життя щасливим і дає душі наснагу не зраджувати свої ідеали. Третя річ, яку я пізнав, полягає в тому, що жорстокість, ненависть і несправедливість не можуть і ніколи не зможуть створити нічого вічного ні в інтелектуальному, ані в моральному, ані в матеріальному відношенні".

Основні праці П. Сорокіна: "Злочин і покарання, подвиг і винагорода" (1913), "Проблема соціальної рівності" (1907), "Система соціології" (1920), "Соціологія революції" (1925), "Соціальна мобільність" (1927), "Сучасні соціологічні теорії" (1928), "Систематична антологія сільської соціології" (1930-1932), "Соціальна та культурна динаміка" (1937-1941), "Суспільство, культура і особистість" (1947), "Вигадки і недоліки сучасної соціології та суміжно-прилеглих наук" (1956) та ін..

Драматичною, якщо не сказати трагічною, була доля соціології за радянських часів (за виключенням 80-х років минулого сторіччя, особливо періоду так званої "перебудови").

Як підкреслювалося вище, після Жовтневової революції 1917 року вітчизняна соціологія протягом ще майже п’яти років розвивалась досить активно. Відкриття факультету соціології у Петербурзькому університеті, видання численних наукових статей, монографій, підручників з соціології, у тому числі згаданого вище двотомника П. Сорокіна "Система соціології", здійснення емпіричних досліджень, дискусії між представниками різних напрямків соціогуманітраного знання, які точилися як на сторінках наукових та публіцистичних видань, так і в університетських аудиторіях, свідчило про те, що процес інституціоналізації вітчизняної соціологічної науки та освіти не тільки продовжувався, але й "набирав обертів". Звичайно, соціологічні студії тих років, враховуючи специфічну традицію критичного аналізу соціальної реальності в межах її соціологічного пізнання, не могли подобатися радянській владі. Проте у перші роки свого існування у влади були більш невідкладні справи, ніж боротьба з соціологією. Їй треба було ствердити себе на одній шостій земної кулі, одержати перемогу у громадянській війні і т.ін.

У 1922 році радянська влада отямилась. Громадянська війна скінчилась, і вона (влада Радянської Росії) розпочала нову війну ‑ з так би мовити інтелектуальною контрреволюцією, тобто з тими представниками вітчизняної інтелігенції, які не переймались комуністичною ідеологією (цю війну радянська влада вела практично всі роки свого існування).

Вище ми вже писали про депортацію інтелігенції з Росії 1922 року. Ця подія, безперечно, справила великий негативний вплив як на розвиток вітчизняного соціогуманітарного знання, в тому числі соціології, так і на стан суспільної думки та громадсько-політичну атмосферу в СРСР протягом декількох наступних десятиліть. За даними різних джерел, було вислано чи то 60, чи то близько 300, чи то навіть близько 1000 кращих представників інтелектуальної еліти Росії, які не поділяли марксистські погляди, а, отже, становили загрозу для більшовицької влади. Серед них був і П. Сорокін. Парадоксально, але за цих умов більше всього постраждав саме марксизм, адже за відсутності опозиційних йому напрямків соціально-політичної думки, творчі дискусії з якими сприяли б розвиткові марксизму, він догматизувався, перетворившись на "служницю політики". Як пише І. Попова, "здійснена акція – це той зовнішній чинник, який у поєднанні з наступними ідеологічними чистками й "проробками", нарешті "з прямими репресіями" фактично перервав розвиток соціології, як і розвиток практично всіх суміжних дисциплін у Росії".

Окрім депортації інтелігенції, 1922 рік ознаменувався ще однією подією, яка суттєво позначилась на розвиткові соціологічної науки та освіти в Радянському Союзі. Мається на увазі так звана "пролетаризація" вищої школи. За рішенням уряду до університетів та інших вищих навчальних закладів прийом мав здійснюватися за класовим принципом, тобто вихідцям із дворянства, духовенства, купецтва тощо шлях до вищої освіти був закритий. При цьому це стосувалось не лише тих, хто вступав до ВНЗ. Шляхом перереєстрації проводилися "чистки" студентів, які вже навчались у вищій школі. Не обминули такі "чистки" й професорсько-викладацький склад ВНЗ. Численні його представники, насамперед ті, хто не поділяв марксистські погляди, займав нейтральні позиції по відношенню до радянської влади, мусили залишити університети. На зміну їм прийшла так звана "червона професура". Оскільки вітчизняна соціологія розвивалася саме в університетах, це не могло не позначитися на соціологічних студіях.

І все ж таки, якщо можна так сказати, за інерцією соціологія в Радянському Союзі живилась аж до кінця 1920-х років. Правда, насамперед це стосувалось емпіричних досліджень, оскільки теоретизування у царині соціології було, так би мовити, недоречним, зайвим, бо вже існувала єдина "правильна" теорія суспільства – історичний матеріалізм К. Маркса та Ф. Енгельса. Що стосується емпіричних досліджень, то у 1920-ті роки вони присвячувались таким питанням, як праця та побут пересічних радянських громадян (особлива увага при цьому приділялась проблемам праці та побуту жінок та підлітків); наркоманія та проституція (вивчення цих форм девіантної (такої, що відхиляється від норми) поведінки почалося ще у дореволюційній Росії); професійний відбір та підготовка кадрів у вищій школі тощо.

Серед досліджень з проблем тогочасної освітньої системи, учнівства та студентства особливу увагу привертає дослідження, що було здійснено у 1922-1923 рр. у Харкові (його результати були представлені у книзі "Життя сучасного українського студентства", яка вийшла у 1924 році). За кількістю проблем, які вивчалися, це дослідження до сих пір не має аналогів, бо в ньому було зроблено акцент не тільки на питаннях академічної та наукової активності студентів, їх громадського життя, ідеологічних уподобань, ставлення до політичного устрою тощо, але й на таких проблемах, як стан здоров’я та режим харчування студентів, санітарно-гігієнічні умови їх проживання в гуртожитку, стан навчальних аудиторій (зокрема, з’ясовувалось, чи вистачає у цих приміщеннях повітря для нормальної життєдіяльності людини) тощо. Знайомство з цим, як і з багатьма іншими дослідженнями, що були здійснені в СРСР у 1920-ті роки, свідчить про те, що їх характер (максимальна наближеність до людини у конкретній ситуації), методи, за допомогою яких вони проводились, аналіз та інтерпретація отриманої інформації відповідали досягненням світової соціологічної науки.

Серед науковців, які працювали у цей час та здійснювали, в тому числі ці дослідження, треба відзначити такого соціолога-марксиста, як Євген Енгель (1887-1942). Розпочавши свою соціологічну діяльність ще до подій жовтня 1917 року, після революції він викладав соціологію у вищих навчальних закладах, працював разом із П. Сорокіним. У 1919 році вийшов його підручник з соціології, в якому вона визначається як наука про суспільну людину, яка відрізняється від усіх інших наук про людину та суспільство. Незважаючи на свої марксистські погляди, Є. Енгель не вважав історичний матеріалізм єдиною теорією суспільства, що претендує на істину. Він розрізняв предмет історичного матеріалізму та предмет соціології, говорячи про останню як про окрему науку, що за тогочасних умов було не лише новаторською, але й мужньою позицією.

За часів сталінізму розвиток вітчизняної соціології було перервано, вона була проголошена буржуазною наукою, такою, що "ллє воду на млин імперіалізму", а, отже, навіть вживання слова "соціологія" було небезпечним. Головна причина заборони соціології в СРСР вбачається в тому, що, на відміну від дозволених владою суспільних наук (історії Комуністичної партії Радянського Союзу, марксистсько-ленінської філософії, політичної економії, наукового комунізму), вона не займалась міфотворчістю, видаючи бажане за дійсне, а вивчала реальні соціальні процеси, що не влаштовувало можновладців. Яскравим прикладом ставлення радянської влади до соціології є висловлювання заступника міністра вищої та середньої спеціальної освіти СРСР М.І. Мохова, який багато пізніше, у 1970-ті роки, у доповідній записці до Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу (ЦК КПРС) підкреслював, що завдяки соціологічним дослідженням інформація про радянське суспільство стає відомою "заходу", що завдає шкоди державі. Таким чином, окрім зазначених вище причин гоніння на соціологію, можна стверджувати, що радянська влада за всіх часів (будь то 1930-ті чи 1970-ті роки) побоювалась соціології, оскільки як справжня наука вона продукує неупереджене знання про суспільство.

Отже, у тридцяті роки минулого сторіччя в умовах переслідування та нещадної боротьби з проявами будь-якого інакомислення радянська соціологія стає репресованою наукою. Її часткова реабілітація відбулася лише у 1956 році, після ХХ з’їзду КПРС. Розвінчання на цьому з’їзді культу особистості Сталіна призвело до певної демократизації суспільного життя, що позначилося й на стані соціологічної науки в СРСР. Вже у тому ж 1956 році радянські науковці брали участь у Міжнародному соціологічному конгресі. У 1958 році було створено Радянську соціологічну асоціацію (РСА). І хоча це до певної міри було спровоковане "зовнішнім" чинником (без утворення РСА не можна було брати участь у роботі Міжнародної соціологічної асоціації, що було важливо для ствердження нового іміджу Радянського Союзу), за часів хрущовської "відлиги" у влади виникла гостра "внутрішня" потреба в соціологічній інформації щодо стану громадсько-політичної думки в країні. Партійне керівництво (Центральний комітет КПРС), якому належала вища влада в СРСР, дозволило соціологам проводити дослідження. Проте це не означало визнання за соціологією статусу самостійної науки. Склалася парадоксальна ситуація: соціологічні (емпіричні) дослідження існували, а соціології як наукової системи знань про суспільство не було. Таким знанням, як і раніше, визнавався історичний матеріалізм, саме він вважався єдино вірною загальносоціологічною теорією.

Відродження радянської соціології відбувалося завдяки активній діяльності з її ствердження таких подвижників соціологічної науки, як В. Ядов, Т. Заславська, А. Здравомислов, Ю. Левада, І. Кон, М. Лапін, Г. Осипов, І. Попова, В. Чорноволенко, В. Волович, О. Якуба та ін. Усі вони були соціологами-мігрантами, тобто прийшли у соціологію з інших наук (історичної, філософської, економічної, правової тощо). Сьогодні їх праці складають "золотий фонд" вітчизняної соціології, а їх імена знані не тільки на батьківщині, а й далеко за її межами. За участі цих та багатьох інших учених за часів "відлиги" в СРСР були здійснені численні соціологічні дослідження, присвячені аналізу характеру та спрямованості тих реальних процесів, які відбувалися тоді в країні. В реалізації цих досліджень, зокрема, брали участь науковці сектору "Нових форм праці й побуту", який було створено 1965 року в Інституті філософії Академії наук СРСР. Пізніше цей сектор було реорганізовано у сектор соціології, на базі якого у 1968 році за спеціальним рішенням ЦК КПРС був створений Інститут конкретних соціологічних досліджень.

Початок 1960-х років у СРСР ознаменувався відкриттям ряду соціологічних лабораторій у Москві, Ленінграді (нині Санкт-Петербург), Новосибірську, Свердловську (нині Єкатеринбург), Харкові. Такі лабораторії створювали перш за все в університетах та академічних інститутах. Так, у 1963 році при Харківському державному університеті ім. О.М. Горького (нині Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна) було відкрито одну з перших в Україні та Радянському Союзі в цілому лабораторію конкретно-соціологічних досліджень (ЛКСД) (докладно про її діяльність, як і про діяльність заснованої професором Якубою О.О. Харківської соціологічної школи, йтиметься далі).

Соціологічні лабораторії відкривалися не тільки у вишах навчальних та академічних установах, а й на промислових підприємствах. Так, соціологічні групи було створено на Ленінградському виробничому об’єднанні "Світлана", Пермському телефонному заводі, Київському заводі "Арсенал", Харківському електро-механічному та Харківському тракторному заводах, Тираспольському швейному об’єднанні та багатьох інших підприємствах. Співробітники цих груп проводили численні дослідження. Рекомендації та пропозиції, сформульовані за результатами цих досліджень, допомагали розв’язувати конкретні соціальні проблеми як самих підприємств, так і галузей народного господарства, до яких вони належали.

У 1960-ті роки радянські соціологи почали активно контактувати зі своїми закордонними колегами. У ці роки до Радянського Союзу приїзджали такі знані західні науковці, як Р. Арон, Ж. Фрідман, Р. Мертон, Т. Парсонс. Водночас до США виїзджали В. Ядов, О. Шкаратан, Ю. Замошкін.

Наприкінці 1960-тих – початку 1970 років у СРСР з’являється низка соціологічних публікацій, в яких були представлені результати емпіричних досліджень; виходять підручники, які по праву вважаються вітчизняною соціологічною класикою цього жанру: "Методологія та техніка статистичної обробки первинної соціологічної інформації" (1968 р.), "Методологія та процедура соціологічних досліджень" А. Здравомислова (1969 р.), "Соціологія для всіх" В. Шляпентоха, "Соціологічне дослідження: методологія, програма, методи" В. Ядова (1972 р.).

У 1974 році було засновано журнал "Соціологічні дослідження" ‑ перше фахове видання з соціології у СРСР. Створення Інституту конкретних соціологічних досліджень (1968 р.), випуск зазначеного вище часопису, проведення досліджень з проблем соціології праці, просмислової соціології, соціології молоді, соціології масової інформації тощо, публікація наукових монографій, статей, підручників було свідченням розвитку радянської соціології, початком її інституціоналізації. Проте ідеологічний пресинг, що значно посилився за часів правління Л. Брежнєва (цей період радянської історії називають "застоєм"), загальмував цей процес. Так, у 1972 році було розгромлено Інститут конкретних соціологічних досліджень: більше 60 співробітників цього інституту були звільнені. Згодом деякі з них були вимушені емігрувати. Було закрито багато соціологічних центрів та лабораторій по всьому Радянському Союзу. Для вітчизняної соціології знову почалися важкі часи. І все ж таки, незважаючи на ідеологічний тиск, політизацію діяльності соціологів, обмеження тематики емпіричних досліджень, відсутність соціологічної освіти повністю зупинити розвиток вітчизняної соціології було неможливо.

У другій половині 1980-х років, коли в СРСР почалася так звана "перебудова", соціологія отримала новий шанс для свого розвитку, який було реалізовано вже після розпаду Радянського Союзу. Більш докладно основні етапи інституціоналізації соціології у світовому та локальному, зокрема українському, контексті будуть висвітлені у наступних модулях навчального курсу "Вступ до соціології та соціальної роботи", а, отже, у другій частині цього навчального посібника, яка буде опублікована окремим виданням.

А тепер розглянемо собливості становлення та розвитку української соціології.

Аналізуючи історію розвитку власно української соціологічної думки, зазначимо, що її витоки зазвичай пов’язують з проповідями метрополіта Ілларіона (помер приблизно у 1055 р.), посланнями Клима Смолятича (помер після 1164 р.) та Володимира Мономаха (1053-1125), з працями Ю. Рогатинця (помер після 1605 р.), П. Скарги (1536-1612), Х. Філалета (помер після 1599 р.), І. Вишенського (1545/50 – після 1620), З. Копистенського (помер у 1627 р.), Ф. Прокоповича (1681-1736), Г. Сковороди (1722-1794).

Українськими протосоціологами по праву можна також вважати П. Могилу (1597-1647), Т. Федоровича (помер приблизно у 1639 р.), Я. Козельського (1729-1794), П. Лодія (1769-1828), І. Шада (1758 - 1834), М. Костомарова (1817-1885), П. Куліша (1819-1897), О. Строніна (1826-1889), М. Грота (1852-1899), М. Зібера (1844-1888), С. Подолинського (1850-1891), Р. Вовка (1847-1981), Ю. Юркевича (1826-1870), В. Лесевича (1837-1905), Б. Кістяківського (1837-1905), І. Франка (1856-1916), І. Лучинського (1845-1918) та багатьох інших соціальних філософів, етнографів, істориків, письменників, громадських діячів. Підкреслимо, що їх твори склали міцний фундамент духовної традиції у розвитку української соціології, а саме акцентування на внутрішньому світі людини, її ціннісній свідомості, тобто на суб’єктивних чинниках суспільно-історичного розвитку українського народу.

Говорячи про становлення української соціології, можна назвати ще багато імен науковців, які зробили значний внесок у її інтелектуальне та інституціональне оформлення. З огляду на те, що історії української соціології присвячено окремий навчальний курс, у межах цього посібника ми не будемо докладно аналізувати їх теоретичні доробки, а звернемось лише до постатей таких видатних вітчизняних соціологів, як М. Драгоманов (1841-1895) та М. Грушевський (1866-1934). Це зумовлено тим, що саме з їх іменами пов’язують інтелектуальне та інституціональне становлення української соціології, визначаючи дві ключових дати, від яких можна почати відлік її існування: це запровадження терміну "соціологія" в науковий обіг М. Драгомановим у жовтні 1874 р. і заснування Українського соціологічного інституту М. Грушевським у жовтні 1919 р..

Видатний український історик, соціолог, фольклорист та публіцист Михайло Драгоманов у лекції, прочитаній у Київському університеті на початку листопада 1873 р., окреслив предмет, завдання та структуру соціологічного знання.

Соціологію він визначав як універсальну і точну науку про суспільство, що синтезує всі галузі суспільствознавства. М. Драгоманов поділяв позитивістські погляди щодо соціологічного знання, намагаючись знайти "такі ж об’єктивно точні початки для пояснення історичних явищ, які вже мають для багатьох життєвих процесів науки природничі".

Проте М. Драгоманов був не тільки популяризатором позитивізму. Йому належать оригінальні ідеї, які створили фундамент нової для його часу системи суспільного знання. Критично переосмислюючи позитивістські надбання, М. Драгоманов завжди підкреслював, що будь-яку теорію треба розглядати в історико-соціальному контексті, враховуючи особливості світогляду епохи. Запропонований ним метод "логічної семантики", тобто аналітичного групування, класифікації та типологізації суспільних явищ, що досліджуються, спрямований, на думку автора, на дослідження точних узагальнень соціальних фактів, їх відокремлення від міфологічних нашарувань. Суспільство, за М. Драгомановим, ‑ це складна, багаторівнева структура, яку визначають три основні елементи: 1) матеріал, з якого складаються суспільства (індивіди, народності); 2) суспільства (їхні форми: родина, класи, державні та міждержавні союзи); 3) продукти суспільної діяльності (матеріальні, моральні).

На думку М. Драгоманова, соціологія відрізняється від історії, антропології та етнології систематичним та узагальнюючим характером. Відповідно, М. Драгоманов так окреслив завдання соціології: 1) виявляти закони соціального життя; 2) пропонувати висновки, які можна застосовувати в практичному житті.

При аналізі суспільних явищ, згідно М. Драгоманову, необхідно застосовувати багатофакторний підхід, тобто враховувати вплив на суспільний розвиток таких чинників, як економіка, політика, культура тощо.