ТОП 10:

СОЦІОЛОГІЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ



СОЦІОЛОГІЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ

Методичні рекомендації до вивчення дисципліни, проведення семінарських занять та самостійної роботи студентів з напряму підготовки освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» денної форми навчання 6.030101- Соціологія

Рекомендовано кафедрою філософії

Протокол № 7 від 26.03.2014 р.

Завідувач кафедри філософії

________________Б.В.Новіков

Київ 2014


Соціологічна думка в Україні. Методичні рекомендації до вивчення дисципліни, проведення семінарських занять та самостійної роботи студентів з напряму підготовки освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» денної форми навчання 6.030101- Соціологія / Укладачі: Т. М. Свідло, М. І. Сторожик – К.: НТУУ «КПІ», 2014. – 48 с.

 

 

Укладачі: Свідло Тетяна Миколаївна, к. філос. н., доц.

Сторожик Марина Іванівна, викладач

 

 

Напрям підготовки 6.030101 – Соціологія

 

 

Відповідальний редактор: Б. В. Новіков, д. філос. н., проф.

 

Рецензент: Крижанівська О. П., к. філос. н., доц.



Тема 1: ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ, РОЗВИТКУ ТА ДОСЛІДЖЕНЬ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

1. Історико-культурний детермінізм гуманітарного знання.

2. Експлікація терміну „протосоціологія”.

3. Об’єктно-предметна сфера та специфіка історії вітчизняної соціології.

Методичні поради

При підготовці до першого питання слід звернути увагу на те, що у розвитку соціального знання на відміну від природничо-наукового є певні особливості, які полягають у значному впливі на соціальні ідеї, теорії, пошуки суспільних потреб, інтересів, ідеалів, ціннісних орієнтацій, суспільно-психологічних настроїв та інших факторів, тому поряд із загальними закономірностями можна бачити й певні специфічні тенденції, притаманні розвиткові соціального знання в межах певної культури, цивілізації, епохи, країни чи етносу. Історія України, тривалий час позбавленої незалежності, відбилася на специфіці розвитку соціальної думки, для якої домінуючою були ідеї національної єдності, державності, що зумовлювалось постійною зовнішньою загрозою денаціоналізації народу, наступу на його культуру та небезпекою асиміляції в перспективі. Відкидання, замовчування, фальсифікація творчості видатних представників української соціальної науки тривалий час було нормою, тому постає необхідність у нових концептуальних підходах, у перегляді основних догматичних та ідеологічних принципів, відмові від старих схем, коли історія розвитку України, українського народу, його культури інтерпретувалися всупереч історичним фактам як похідні, побічні, а не іманентно сформовані на власній історичній основі.

У другому питанні необхідно розкрити поняття “соціологічна думка”, яке має два значення: інституціональне, коли об'єктом аналізу виступає система спеціалізованого знання – соціологія з її визначеним предметом, проблематикою та методами, і більш умовне – конвенційне, яке пов'язане з розвитком інтегрованого, недиференційованого на окремі наукові галузі знання в його синкретичній формі. Тому виділяють два періоди в історичному розвитку соціології в Україні: протосоціологію та академічну соціологію. Кожний з періодів має певні етапи, які більш детально треба розглянути на семінарському занятті.

Третє питання слід розпочати з розмежування понять предмет і об'єкт. При цьому слід пам'ятати, що об'єктом науки є вибраний, вмотивовано обмежений елемент реальності, який вирізняється у навколишньому середовищі. Об'єктом соціології є певна соціальна реальність, яка не залежить від дослідника. Для соціології немає спеціально відведеної сфери соціальних явищ (як культура чи психологія), вона не вивчає які-небудь специфічні, характерні тільки для конкретної сфери суспільного життя явища. Загалом, об'єктом соціології є: суспільство; соціальні спільноти; людина як творець соціальних спільнот і суб'єкт соціальних процесів; соціальні інститути. Предметом кожної науки є логічно взаємопов'язана і несуперечлива система фундаментальних понять, які описують ту частину об'єктивної реальності, на яку націлені методи вивчення цієї науки. Предмет соціології – це сукупність основних теоретичних понять, за допомогою яких вчені описують реальні факти, пояснюють і практично вирішують соціальні проблеми.

 

Основна література

1. Бурлачук В. та ін. Біля витоків соціологічної думки в Україні / Бурлачук В., Молчанов М., Степаненко В.; Під. ред. В. Танчера; Ін-т соціології НАНУ. – Київ: [Б.в.], 1996. – 114 с.

2. Гансова Е.А. Соціологічні школи та напрямки в Україні наприкінці XIX – початку XX століть (Соціологія в Україні чи українська соціологія?): Навч. посібник / Одеський держ. ун-т ім. І. І. Мечникова. – О.: Астропринт, 2000. – 64 с.

3. Історія соціологічної думки в Україні: Навчальний посібник. – Львів: Новий світ. – 2000. – 334 с.

4. Піча В. М., Черниш Н. Й., Кондратик Л. Й. З історії української соціологічної думки: Матеріали до лекції з курсу "Соціологія". – Львів, 1995. – 64 с.

5. Ручка А., Танчер В. Курс історії теоретичної соціології. – К.: Наукова думка, 1995. – 347 с.

6. Соціологічна думка України: Навч. посібник / М. В. Захарченко,

В. Ф. Бурлачук, М. О. Молчанов та ін. – К.: Заповіт, 1996. – 424 с.

Тема 2: ПРОТОСОЦІОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ, ІДЕЇ, ВЧЕННЯ ЧАСІВ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

 

1. Передумови формування Київської Русі, її структурні елементи.

2. Соціальна стратифікація києворуського суспільства.

3. Міфологічні уявлення давніх слов’ян: український Олімп та українська демонологія.

4. Прийняття християнства та його роль в культурі Київської Русі.

5. Книжні люди: Феодосій Печерський, Іларіон, Володимир Мономах.

6. Просвітник Київської Русі Климент Смолятич.

7. Діяльність Кирила Туровського та Даниїла Заточника.

 

Методичні поради

У першому питанні наголос треба зробити на соціологічному плані аналізу появи і розквіту Київської Русі, що становить значний інтерес для дослідників, бо саме тут відбувалися надзвичайно цікаві соціальні процеси культурного, духовного характеру, які істотно вплинули на майбутній розвиток українського народу, його культуру, науку, а також на соціально-політичні, культурні процеси у ряді європейських, азійських і “змішаних” країн.

Інформація щодо соціальних фактів і гуманітарних ідей часів Київської Русі відображена загалом у пам’ятках власне києворуської держави, Галицько-Волинського князівства, Великого князівства Литовського, а також у роботах азійських та західноєвропейських дослідників. Це, насамперед, хроніки, літописи та тогочасні закони, у яких відбивається суспільний устрій, звички та традиції русичів. Разом з цим для якомога повнішого розуміння граней життя києворуського соціуму, сумлінному дослідникові потрібно звернутися до деяких етнографічних, лінгвістичних, а, почасти, і археологічних даних і пам’яток.

Київська держава була однією з найсильніших слов’янських держав і найбільших монархій (князівств) європейського Середньовіччя. Проіснувавши з ІХ до ХІІІ ст., ця первинна вітчизняна державна форма підтримувала сталі, широкі та інтенсивні політичні, економічні і культурні відносини з ближніми і дальніми сусідами.

Доба києворуського соціуму безумовно цікава для дослідників також тим, що в цей час відбувалося закладання основ східно-слов’янського етногенезу. Разом з цим, певна консолідація, безумовно, відбувалася – цьому сприяло існування державного центру – Києва і, відповідно, доцентрових соціальних сил. Отже, первинний родовий склад, в основі якого лежала кровна спорідненість, поступово замінювався іншими відносинами, які базувалися на територіальній спорідненості племен. Іншими словами, на окремих територіях Київської Русі, де між родами відбувалися тісні та інтенсивні контакти, формувалися народностішляхом консолідації племен.

У сучасних теоріях етногенезу українців існує позиція, що саме плем’я полян (яке існувало поряд з іншими слов’янськими племенами: сіверян, древлян, уличів, тиверців, волинян, білих хорватів, в’ятичів та їх нащадків ) з причин значної чисельності і вищого культурного рівня відіграло домінуючу роль у інтеграції східно-слов’янських племен.

Розкриваючи друге питання, слід врахувати, що у Києворуській державі, яка була продуктом тривалого історичного розвитку, існував суспільний поділ праці, була устаткована досить складна соціально-класова структура. Суспільство поділялося на вільних, напіввільних, невільних людей та ізгоїв. Більш детально про соціальну стратифікацію поговоримо на семінарському занятті.

Стосовно релігійних вірувань Київської Русі, то за раннього періоду тут панувало язичництво. На вітчизняних теренах до прийняття християнства домінувала досить гуманна і відносно мирна політеїстична релігія з господарсько-утилітарним підтекстом. Специфіка її полягала загалом у порівняно невеликій (не більше кількох десятків) кількості основних божеств і їх відносно слабкій антропоморфності, що беззаперечно свідчить про якісно глибшу архаїчну древність вітчизняних містичних персонажів у порівнянні, скажімо, з давньогрецькою, де вони були яскраво антропоморфними.

На початкових етапах своєї історії східні слов'яни в діяльності та духовному житті спирались на емпіричний досвід і міфологічну картину світу з її обожнюванням реальних сил природи, поклоніння їм. Таке світорозуміння не втратило свого впливу на духовну культуру Київської Русі і при політичній орієнтації Володимира на прийняття християнства. Навпаки, трансформуючись у християнстві, у міфологічні погляди язичництва наклали свій відбиток і на систему багатьох положень самого християнства, формуючи його специфічні особливості в руських землях. Вам необхідно провести паралелі між язичництвом і християнством на конкретних прикладах.

Водночас, в Київській Русі вже в Х-1Х ст. йде процес розвитку світської культури. Окрасою архітектури і мистецтва стають Михайлівський Золотоверхий собор, церква Спаса на Бересті, Михайлівський собор Видубецького монастиря, Велика Лаврська церква, а особливо Софіївський собор, який не мав собі рівних в історії світового мистецтва Х1 ст. Відкриваються школи, зростає кількість «книжних» людей, створюються центри по перекладу та переписуванню книг, бібліотеки. Письменність на Русі стає об’єктом піклування держави.

У Х-ХШ ст. з’являються перші твори київських книжників – слова, повчання, моління, в яких суспільно-політична думка стверджувала ідеї незалежності Русі, її історичного призначення. Це – «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Повчання» Володимира Мономаха, «Моління» Даниїла Заточника, «Слово о полку Ігоревім» та ін. Визначаючись полемічним характером, вказані твори містили ряд глибоких філософських ідей про співвідношення віри і розуму, пізнавальні можливості людини, її місце у світі та призначення.

Готуючись до розкриття наступних питань, особливу увагу слід звернути на вивчення творчої спадщини наших великих попередників і ознайомитися з їх творами (Див. рубрику “першоджерела”).

Основна література

1. Бурлачук В. та ін. Біля витоків соціологічної думки в Україні / Бурлачук В., Молчанов М., Степаненко В.; Під. ред. В. Танчера; Ін-т соціології НАНУ. – Київ: [Б.в.], 1996. – 114 с.

2. Гансова Е.А. Соціологічні школи та напрямки в Україні наприкінці XIX – початку XX століть (Соціологія в Україні чи українська соціологія?): Навч. посібник / Одеський держ. ун-т ім. І. І. Мечникова. – О.: Астропринт, 2000. – 64 с.

3. Історія соціологічної думки в Україні: Навчальний посібник. – Львів: Новий світ. – 2000. – 334 с.

4. Піча В. М., Черниш Н. Й., Кондратик Л. Й. З історії української соціологічної думки: Матеріали до лекції з курсу "Соціологія". – Львів, 1995. – 64 с.

5.Соціологічна думка України: Навч. посібник / М.В.Захарченко, В.Ф.Бурлачук, М.О.Молчанов та ін. – К.: Заповіт, 1996. – 424 с.

Основна література (першоджерела)

1. Былины. Русские эпические песни: сказания в изложении и обработке А.Н.Нечаева.– К.: Веселка, 1978.–108 с.

2. Иларион. О законе данном Моисеем, и благодати, и истине, данные Иисусом Христом (Слово «О законе и благодати» митрополита Илариона) / Режим доступу: litopys.org.ua/oldukr/ilarion.htm

3. Мифы народов мира: энциклопедия: в 2-х т. / Гл.ред. С.А.Токарев. – 2-е изд. – М.: Сов.энцикл.: изд-во малого предприятия «Останкино», 1991. – т.1. – 671 с.; т.2. – 719 с.

4. Новицкий О. Постепенное развитие древних философских учений в связи с развитием языческих верований. – К., 1860. – тт. 1-4.

5. Поучение Владимира Мономаха. / Режим доступу: www.pushkinskijdom.ru

Додаткова література

1. Попович М.В. Мировоззренние древних славян. – К.: Наукова думка, 1985. – 167с.

2. Попович М.В. Нарис історії культури України. – К.: «АртЕк», 1998. – 728 с.

3. Українська педагогіка в персоналіях – ХІХ століття / За редакцією О.В. Сухомлинської / навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, у двох книгах// «Либідь», – К., 2005, кн. 1., стор. 23 –27./Режим доступу: http://www.spadshina.com/programs/vidatni ukrayintsi /feodosij-pecherskij/? _offset[0]=0&.

4. Погодин М. П. О Поучении Мономаховом. – Изв. АН по отд. рус. яз. и слов., т. X, 1861 – 1863, стовп. 234 – 244. / Режим доступу: http://feb-web.ru/feb/izvest/1861/03/613-234.htm.

5. Гранстрем Е. Э. Почему митрополита Климента Смолятича называли “философом” // ТОДРЛ. 1970. Т. 25. – С. 20-28. / Режим доступу: http://feb-web.ru/feb/todrl/t25/t25-020.htm.

6. Колесов В. В. К характеристике поэтического стиля Кирилла Туровского//ТОДРЛ. – 1981. – Т. 36. – С. 37-49. / Режим доступу: http://odrl.pushkinskijdom.ru/LinkClick.aspx?fileticket=mVuBgCptmTo%3D&tabid=2282.

 

Методичні поради

У першому питанні зверніть увагу на те, що боротьба між православним та уніатським соборами викликала значне піднесення культурно-освітньої діяльності. Пожвавлення культурних інтересів почалось передусім під впливом близьких зв’язків із Західною Європою, звідки поступали нові ідеї. Носіями нових гуманістичних ідей західноєвропейської культури епохи Відродження стали в Україні кінця ХV – першій половині ХVІ ст. Юрій Дрогобич, Лукаш з Нового Міста, Станіслав Оріховський-Роксолан.

Серед оригінальних мислителів ХVІ ст. слід відзначити українського і польського публіциста, історика, філософа Станіслава Оріховського-Роксолана (1513-1566 рр.). В Західній Європі його називали «українським (рутенським) Демосфеном» і «сучасним Цицероном». Найбільш значними творами Оріховського-Роксолана вважаються дві промови «Про турецьку загрозу» на латинській мові, виданих київським видавцем Гієронімом Віктором у 1543 р. та 1544 р., «Про целібат» (1547 р.), «Відступництво Риму», «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543, 1548 рр.). Вам рекомендується ознайомитися з його творами «Про целібат» та «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу». Також зверніть увагу на те, що з поглядами на державу пов’язана і розроблювана С. Оріховським теорія природного права. Справедливою є держава, що забезпечує життя громадян згідно з їхніми природними правами. Такими є, насамперед, право на власність, свобода совісті, слова, право жити відповідно до вказівок власного розуму. Закон природи один є мірою свободи людини, прав та обов’язків її. Розглядаючи питання про найкращу форму державного управління, С. Оріховський віддає перевагу становій монархії, де влада короля обмежується законом. Таким, принаймні, на його переконання, має бути ідеальний устрій Речі Посполитої. Спираючись на ідеї Аристотеля та італійських гуманістів, у суспільстві С. Оріховський виокремлює 6 станів, що розподіляються на 2 групи. До 1-ї групи «громадян» входять 3 стани: ксьондзи, король і шляхта, які й повинні управляти державою. Другу групу «корисних слуг» становлять купці, ремісники, селяни. Кожний стан виконує свою функцію у державі: селяни – годують, ремісники – одягають, купці – збагачують, шляхта – боронить, король – править, ксьондзи – повчають. Прикметним при цьому є те, що з погляду С. Оріховського, шляхетність визначається не величчю предків і давністю гербів, а особистими доброчинностями. У дилемі «талант чи порода» перевага однозначно надається першому.

Розгляд наступних питань слід розпочати із з'ясування того факту, що загрозу зникненню самобутньої віри, мови, культури розуміли найбільш далекоглядні й освічені представники української еліти та духовенства, які розпочали боротьбу за відродження популярності православ’я, розглядаючи його як реальний духовний інтегруючий чинник, здатний зберегти цілісність українського народу. Серед представників цієї еліти слід назвати, перш за все, державного діяча, вельможного князя, який претендував на королівські трони країн Європи, мецената Костянтина Острозького.

Наприкінці XVI ст. на зміну окремим подвижникам, подібних князю Острозькому, приходять релігійні братства– масові об’єднання, згуртовані організаційно і ідейно. Вони зміцнювали серед своїх членів солідарність і національну дисципліну, повели широку культурну діяльність, будували школи, покровительствували освіті, закладали видавництво книжок. Тут зародилось нове письменство, що тісно пов’язувалося з потребами національної оборони. Учителі, літератори, друкарі, видавці з’єдналися у міцний провідний гурт, що творив ідеологію і підіймав свідомість мас. Найважливішими з них стають Острозький культурно-освітній центр, Львівське, Луцьке, а пізніше Київське братства. У історії України вони відігравали унікальну роль, бо консолідували український народ, формували його ідеологію, виконували потужну просвітницьку діяльність серед усіх верств населення. З позиції соціології братства і глибоко законспіровані таємні елітарні об’єднання також є цікавим і вартим пильної уваги феноменом. Він показує, як за відсутності офіційних організацій, установ поневолений народ стихійно створює неформальні об’єднання (у сучасному розумінні – інститути громадянського суспільства), які, зміцнівши, диференціюються за видами діяльності – організаційною, виховною, регіонально-адміністративною тощо.

Щодо безпосередніх причин появи цих об’єднань існують великі розбіжності (пропонуємо самостійно дослідити цю проблему), проте передумовою цих організаційно-ідеологічних братств, товариств, лож була, безумовно, необхідність зберігати, захищати свою віру, звичаї, культуру, традиції, спроможність самоврядування. Саме тому ці організації виникали спершу в регіонах найбільшого духовного і політичного тиску. Найдавнішими з релігійних братств (XVI – XVII ст.) є: у Львові – Успенське, в Луцьку – Хрестовоздвиженське, були вони також і у Кам’янці Подільському, Рогатині, Києві, багатьох інших містах. За кілька десятиліть активної діяльності братства високо підняли культурний рівень громадян, освіту, книгодрукування, виховали високоосвічених діячів культури, науки, православної церкви. У свою чергу це породило новий інтелектуальний феномен XVI – XVIІ ст. – полемічну літературу, адресовану управлінській верхівці, меценатам, братствам, простим громадянам країни, у якій назрівав соціальний вибух (козацтво). Різні точки зору на церковні, соціальні протиріччя представляли: Герасим і Мелетій Смотрицькі, Іван Вишенський (з творчістю якого рекомендується ознайомитися більш детально, вибравши будь-яке послання з “Книжки”), Христофор Філалет, Стефан Зизаній, Захарія Копистенський, Юрій Рогатинець, Петро Скарга та інші мислителі, вчені, релігійні діячі. Полемічна література, як різновид просвітницької активності, досить сильно впливала на розвиток української народної самосвідомості. Зокрема цей розвиток стимулював аналіз полемістами дихотомічних пар “нашої” – “чужої” – щодо церкви й віри, через що формувалася у масах раціональна аргументація відмінностей між “нами” та “ними”. Згодом вже скристалізоване усвідомлення національної аутоідентичності позначається на тематиці наступних прото- і власне соціологічних працях, обумовлюючи специфіку пізнішої української соціологічної науки. Відзначимо також, що з ретроспективної соціологічної точки зору полемічна література дає дослідникові багатий соціологічний фактаж. Так, у працях Івана Вишенського відтворені численні елементи вітчизняної соціальної структури – гетьмани, воєводи, старости, судді, міщани, митники, корчмарі, ремісники, представники духовенства тощо. Важливо і те, що ті з полемістів, які були настроєні патріотично, постійно підкреслювали проблему втрати для народу значної кількості українських іменитих княжих родів (“Тренос” Мелетія Смотрицького), які або були знищені, або добровільно піддалися культурній, релігійній асиміляції.

Основна література

1. Бурлачук В. та ін. Біля витоків соціологічної думки в Україні / Бурлачук В., Молчанов М., Степаненко В.; Під. ред. В. Танчера; Ін-т соціології НАНУ. – Київ: [Б.в.], 1996. – 114 с.

2. Гансова Е.А. Соціологічні школи та напрямки в Україні наприкінці XIX – початку XX століть (Соціологія в Україні чи українська соціологія?): Навч. посібник / Одеський держ. ун-т ім. І. І. Мечникова. – О.: Астропринт, 2000. – 64 с.

3. Історія соціологічної думки в Україні: Навчальний посібник. – Львів: Новий світ. – 2000. – 334 с.

4. Піча В. М., Черниш Н. Й., Кондратик Л. Й. З історії української соціологічної думки: Матеріали до лекції з курсу "Соціологія". – Львів, 1995. – 64 с.

5.Соціологічна думка України: Навч. посібник / М.В.Захарченко, В.Ф.Бурлачук, М.О.Молчанов та ін. – К.: Заповіт, 1996. – 424 с.

Основна література (першоджерела)

1. Оріховський Станіслав. Твори / В. Литвинов (упоряд.). – К.: Дніпро, 2004. – 672 с.

2. Юрій Дрогобич. Verba Magistri: пророцтва і роздуми. / Наук. ред. – укл. – В.М.Вандишев). – Дрогобич: Вимір, 2001.– 340 с.

3. Іван Вишенський. Книжка. / Режим доступу:www.utoronto.ca/elul/.../knyzhka00.html

Додаткова література

1. Ісаєвич Я.Б. Юрій Дрогобич. – К.: Молодь, 1972. – 122 с.

2.Пам’ятки братських шкіл на Україні кінець XVI – початок XVII ст.: Тексти і дослідження / АН УРСР. Ін-т філософії; підгот. В. М. Нічик та ін. – К.: Наук. думка, 1988. – 568 с.

 

Методичні поради

У першому питанні слід звернути увагу на те, що бурхливі суспільно-політичні події, загальна народна протидія польсько-шляхетській і татаро-турецькій постійній загрозі вимагали нового мислення, розширення й удосконалення освіти, розвитку гуманітарної науки, доведення її до загальноєвропейського рівня. Це розуміла тодішня українська інтелігенція, це розумів і високоосвічений архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила, який у приміщенні Троїцької церкви 1632 р. улаштував «гімназіон», або Лаврську школу на 100 чоловік для засвоєння «вільних наук» грецькою, слов’янською і латинською мовами. Школу було задумано як філософське відділення із п’яти нижчих класів: інфіми, граматики, синтаксими, риторики і піїтики, що читалася латинською та польською мовами. Професорами і викладачами були виключно вихованці колегіуму, які часто завершували та удосконалювали свою освіту в польських, литовських і взагалі західноєвропейських навчальних закладах.

Студентом, а потім викладачем, професором і ректором колегіуму був Інокентій Гізель.На основі читаного в колегіумі курсу філософії І. Гізель створив латинською мовою трактат «Твір про всю філософію» (1647), а також «Мир з богом людині» (1669), в яких подано своєрідну характеристику суспільної моралі українського населення середини ХVІІ століття. З Києво-Могилянським колегіумом тісно пов’язана і доля Лазаря Барановича та Йоаникія Галятовського,де вони також пройшли шлях від студентів до професорів і ректорів. Особливої уваги заслуговує вчення про щастя Л. Барановича, яке зосереджується на розкритті його трьох умов, на які при підготовці до семінарського заняття слід звернути особливу увагу.

Доля студента, потім професора і префекта колегіуму Стефана (Семена Івановича) Яворського була досить характерною для тих часів. Його призначають префектом колегіуму, професором поетики, риторики, філософії і богослов’я. З приїздом до Москви Московська академія зазнає корінних змін і перебудов за «образом і подобієм» Київської, тим паче, що Стефан Яворський стає її керівником. Спочатку він підтримував світські реформи Петра I в реорганізації армії і флоту, поширенні освіти, промисловості, торгівлі, але коли цар здійснив церковні реформи, то виступив проти Петра I, встряв у довготривалу гостру боротьбу з фактичним керівником тогочасної церкви у Росії, колишнім Київським професором і ректором академії Феофаном Прокоповичем. Широкий розголос отримали його книжки проповідей «Виноград Христов» (Чернігів, 1698) і «КамЬнь вЬры» (Москва, 1728), спрямовані проти лютеранства на захист православної догматики.

Феофан Прокопович – визначний український діяч епохи бароко. Різносторонність обдарувань, енциклопедичність знань, видатні досягнення в галузі науки, політики, без сумніву дозволяють поставити його в ряд геніїв людства. Праці Ф. Прокоповича торкаються фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про державу і право, теології. Ф. Прокопович був основним ідеологом реформ Петра І. Критичне вістря своєї теорії держави Ф. Прокопович спрямовує на князівсько-боярську опозицію процесу централізації держави і проти зверхності і автономії влади церкви стосовно держави. Створюючи свою теорію, Прокопович глибоко вивчає історію країни, спирається на ранньобуржуазні праці про державу і право Гоббса, Гроція, Пуффендорфа. Але при цьому він витворював свій оригінальний варіант теорії держави і державності. Ф. Прокопович пише ряд суспільно-політичних праць: «Слово о правде и чести царской», «Правда воли монаршей» та ін., де викладає основи ідеї міцної держави і застосовує їх безпосередньо до тогочасної Росії. Ф. Прокопович пов'язує найкраще забезпечення народної користі з сильною державою, а сила держави вбачається ним у єдності й неподільності. З цих позицій Ф. Прокопович жорстко критикує унію і католицизм (як інструменти внутрішнього поділу народу), аристокра-тичну олігархію, обґрунтовує необхідність підпорядкування церкви світській владі. Створення «Духовного регламенту», який набув чинності закону, й заснування Синоду – органу управління Російською православною церквою, який підпорядковувався світській владі, були практичним втіленням ідей Прокоповича. Рекомендується до вивчення праці Ф. Прокоповича : «Етика» та «Духовний регламент».

Ідейна спадщина Григорія Сковороди належить до визначних надбань вітчизняної прогресивної культури XVIII століття. Ім’я Сковороди посідає поважне місце в ряду тих видатних діячів минулого, які збагатили філософську думку та художню літературу нашої країни. У свідомості народу образ Г. Ско-вороди пов’язувався зі звичним для того часу портретом мандрівного дяка-філософа. Висока філософська освіченість у Г. Сковороди сполучалася з мудрістю людини з народу. Зневага до сильних світу цього, протест проти несправедливості і зла, засудження багатства і наживи, духовна незалежність створили Г. Сковороді в народі добру славу. Сковорода рішуче засуджував гонитву за наживою, чинами, ґрунтами, багатством, висловлював протест проти суспільних порядків, що несли ницість духу, занепад високих моральних і духовних цінностей. До вивчення пропонуються наступні твори: Сковорода Г. Діалоги. Трактати. Притчі. ( Начальная дверь ко христіанскому добронравию; Наркісс. Разглагол о том: Узнай себе; Бесіда 1-я, нареченная Observatorium (Сіон); Розговор п’яти путников о истинном щастіи в жизни; Кольцо; Разговор, называемый алфавіт, или букварь мира; Книжечка, называемая Silenus Alciviadis, сиречь Икона Алківіадская; Брань архистратига Михайла с Сатаною о сем: легко быть благим; Пря бесу со Варсавою; Благодарный Еродій; Убогій Жайворонок; Діалог. Имя Ему – Потоп зміин).

Вершиною розвитку просвітительських та гуманістичних традицій Києво-Могилянської академії стала творчість найвидатнішого її учня – Гри-горія Сковороди з його розумінням людини як єдності тілесного і духовного, сенсу її буття та діяльності через “сродну працю”, зумовлену реалізацією природних задатків у адекватних їм сферах діяльності, його вчення про шляхи досягнення людського щастя і, особливо, доказ необхідності “найверховнішої” науки – науки про людину.

 

Основна література

1. Бурлачук В. та ін. Біля витоків соціологічної думки в Україні / Бурлачук В., Молчанов М., Степаненко В.; Під. ред. В. Танчера; Ін-т соціології НАНУ. – Київ: [Б.в.], 1996. – 114 с.

2. Гансова Е.А. Соціологічні школи та напрямки в Україні наприкінці XIX – початку XX століть (Соціологія в Україні чи українська соціологія?): Навч. посібник / Одеський держ. ун-т ім. І. І. Мечникова. – О.: Астропринт, 2000. – 64 с.

3. Історія соціологічної думки в Україні: Навчальний посібник. – Львів: Новий світ. – 2000. – 334 с.

4. Піча В. М., Черниш Н. Й., Кондратик Л. Й. З історії української соціологічної думки: Матеріали до лекції з курсу "Соціологія". – Львів, 1995. – 64 с.

5.Соціологічна думка України: Навч. посібник / М.В.Захарченко, В.Ф.Бурлачук, М.О.Молчанов та ін. – К.: Заповіт, 1996. – 424 с.

Основна література (першоджерела)

1. Прокопович Ф. Етика. / Феофан Прокопович. Філософські твори в трьох томах. – К.: Наукова думка, 1980. – Т. 2. – 552 с. / Режим доступу: uk.wikipedia.org/wiki/

2. Прокопович Ф. Духовний регламент. / Режим доступу: ru.wikipedia.org/wiki/Духовный_Регламент_1721_года‎

3. Сковорода Г. Твори: у 2-х т. – К.: АТ «Обереги», 1994. – Т. 1. –528 с.; Т. 2.– 479 с.

4. Яворський Стефан. Філософські твори: У 3 т. / ред. кол.: І. В. Паславський (відп. ред.) та ін. – К.: Наукова думка, 1992. – Т. 1. – 629 с.

 

Додаткова література

1. Захара І.С. Стефан Яворський. / І.С. Захара – Львів : Каменяр, 1991. – 112 с.

2. Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори. – К.: Абрис, 1994. – 288 с.

3. Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (XVI – перша половина XVII ст.) – К.: Наукова думка, 1990. – 382 с.

4. Ничик В.М. Феофан Прокопович. – М.: «Мысль», 1977. – 192 с.

  1. Попович М. Григорій Сковорода: філософія свободи. – 2-е вид. – К.: Майстерня Білецьких, 2008. – 256 с.

 

Методичні поради

У першому питанні необхідно звернути увагу на те, що розвиток української суспільно-наукової думки з кінця XVIIІ ст. значною мірою відбувався у географічному і державно-політичному просторі Російської імперії. Разом з цим, ідеологічний вектор великого числа досліджень вітчизняних гуманітаріїв був спрямований на пошук якісних відмінностей автохтонних культурних процесів від “великорусских”. Науковці здійснювали ретроспективний пошук причин занепаду української культури, вбачаючи їх, в цілому, у чужому суспільному ладі, який штучно і безапеляційно був насаджений царизмом. Одним з яскравих прикладів цього є наукова діяльність Я. П. Козельського, який, спираючись на погляди Ж.-Ж. Руссо, вбачав шляхи удосконалення суспільства в поліпшенні законів, зростанні знань. Професор філософії Харківського університету (заснованого у 1804 р.) Іоган Шад розвивав теорію природного права на релігійній основі, але висував настільки радикальні ідеї щодо дотримання природного права в суспільстві, що царський уряд примусово вислав його до Німеччини. Цікавими творчими здобутками сповнена і робота П. Д. Лодія, відомого більше як філософа, що займався дослідженням суспільних проблем (на самостійне опрацювання виноситься його праця “Теория общих прав, содержащая в себе философское учение о естественном всеобщем государственном праве”).

У другому питанні необхідно з'ясувати причини створення в Україні у 1845–1846 роках таємної політичної організації “Братство святих Кирила і Мефодія” з вираженим науково-просвітницьким і громадсько-політичним спрямуванням. Фундаторами “Братства” були: Микола Костомаров, Василь Білозерський та Микола Гулак. Згодом до них приєдналися Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та інші представники патріотично налаштованої вітчизняної інтелігенції. Таємна спілка мала серйозні стратегічні цілі: поборення кріпацтва, скасування станових привілеїв, встановлення республіканської форми державного устрою, при цьому наголошувалося на необхідності мирного об’єднання всіх слов’янських країн у єдину державну форму (федерацію), очолювану Україною – на засадах збереження рівноправності, певної політичної незалежності.

Провідною персоналією у “Братстві” був Микола Іванович Костомаров(1817 – 1885 рр.) – на час створення організації – викладач Київського університету, український етнограф, історик та письменник. Розгляд третього питання присвячено саме йому. Він опікувався розробкою ідеологічних і стратегічних засад діяльності організації, зокрема, створив програмний документ “Закон Божий” чи “Книга буття українського народу”, який Вам рекомендується до опрацювання. У „Законі” говориться про провідну роль українського народу у майбутній боротьбі за свободу і незалежність, значення України, Києва для всіх слов’ян. Примітно, що у цій праці чітко простежується вплив стилю “Енеїди” І. П. Котляревського – вона теж являє собою “переклад на новий лад” Старого Завіту. Документ також має елементи аналізу головних рис слов’янського і, зокрема, українського і російського менталітету – М. Костомаров, зокрема, наголошував на надмірному індивідуалізмі українців і водночас зайвій толерантності до чужоземного впливу. У інших своїх працях („Руїна”, „Павло Полуботок”, “Дві руські народності” та ін. ) Костомаров вказував, що росіянам загалом властиві: примат загального, слабка толерантність до носіїв іншої культури, представників іншої віри, авторитарна влада. Натомість український менталітет Микола Іванович наділяв такими рисами: повагою до особистості, національною і релігійною терпимістю, творчим і мистецьким потягом до природи). Іншою непересічною персоналією, членом Братства був відомий письменник, історик, етнограф, літературний критик і перекладач Пантелеймон Олександрович Куліш(1819 – 1897 рр.). Саме він увів до широкого вжитку традиційну нині систему періодизації історії України, виділивши добу Київської Русі, Польсько-Литовську, Хмельниччину, „Руїну” та українське відродження. Серед його основних творів – „Записки о Южной Руси”, „Чорна рада”, „Граматика” та ін. П. Куліш у контексті вітчизняної протосоціології відомий як автор так званої “хуторянської концепції”, яка не є бездоганною – якщо її оцінювати з позицій бажаності посилення національної гідності. Куліш ставив під сумнів наявність в Україні соціальної сили, здатної до наполегливих конструктивних державницьких дій. Так, скажімо, українське козацтво загалом (крім еліти) він називав руйнівною силою, натомість пропагуючи просвітництво як найбільш потужний і універсальний важіль впливу на масову свідомість. Саме воно, на думку П. Куліша, здатне пробудити до життя потужний креативний потенціал нації. Разом з цим, П.Куліш не вважав явище козацтва соціально неадекватним і полемізував, зокрема, з польським вченим М. Грабовськоим на шпальтах журналу “Записки о Южной Руси” (1857 рік). На відміну від свого опонента, який вважав, що Річ Посполита не експлуатувала український народ, захищала його і намагалася створити уніфіковану церкву для універсалізації впливу на громадян (як поляків, так і зкатоличених українців), Куліш наголошував, що українці свого часу розглядалися польською шляхтою як “бидло”, люди нижчого ґатунку, зазнаючи принизливого ставлення, що і стало однією з причин бурхливого розвитку козацтва.

 

Основна література

1. Бурлачук В. та ін. Біля витоків соціологічної думки в Україні / Бурлачук В., Молчанов М., Степаненко В.; Під. ред. В. Танчера; Ін-т соціології НАНУ. – Київ: [Б.в.], 1996. – 114 с.

2. Гансова Е.А. Соціологічні школи та напрямки в Україні наприкінці XIX – початку XX століть (Соціологія в Україні чи українська соціологія?): Навч. посібник / Одеський держ. ун-т ім. І. І. Мечникова. – О.: Астропринт, 2000. – 64 с.

3. Історія соціологічної думки в Україні: Навчальний посібник. – Львів: Новий світ. – 2000. – 334 с.

4. Піча В. М., Черниш Н. Й., Кондратик Л. Й. З іс







Последнее изменение этой страницы: 2016-07-11; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.234.207.100 (0.03 с.)