Тема 5: соціокультурні процеси В україні XVIIі – початку XIX ст. Та їх роль у розвитку національної свідомості

1. Ідеї природного права та суспільного договору в українській суспільній думці кінця XVIII – початку ХІХ століття: Я. Козельський, І. Шад, П. Лодій.

2. Діяльність Кирило-Мефодіївського Товариства.

3. Соціологічна тематика праць Миколи Костомарова.

Методичні поради

У першому питанні необхідно звернути увагу на те, що розвиток української суспільно-наукової думки з кінця XVIIІ ст. значною мірою відбувався у географічному і державно-політичному просторі Російської імперії. Разом з цим, ідеологічний вектор великого числа досліджень вітчизняних гуманітаріїв був спрямований на пошук якісних відмінностей автохтонних культурних процесів від “великорусских”. Науковці здійснювали ретроспективний пошук причин занепаду української культури, вбачаючи їх, в цілому, у чужому суспільному ладі, який штучно і безапеляційно був насаджений царизмом. Одним з яскравих прикладів цього є наукова діяльність Я. П. Козельського, який, спираючись на погляди Ж.-Ж. Руссо, вбачав шляхи удосконалення суспільства в поліпшенні законів, зростанні знань. Професор філософії Харківського університету (заснованого у 1804 р.) Іоган Шад розвивав теорію природного права на релігійній основі, але висував настільки радикальні ідеї щодо дотримання природного права в суспільстві, що царський уряд примусово вислав його до Німеччини. Цікавими творчими здобутками сповнена і робота П. Д. Лодія, відомого більше як філософа, що займався дослідженням суспільних проблем (на самостійне опрацювання виноситься його праця “Теория общих прав, содержащая в себе философское учение о естественном всеобщем государственном праве”).

У другому питанні необхідно з'ясувати причини створення в Україні у 1845–1846 роках таємної політичної організації “Братство святих Кирила і Мефодія” з вираженим науково-просвітницьким і громадсько-політичним спрямуванням. Фундаторами “Братства” були: Микола Костомаров, Василь Білозерський та Микола Гулак. Згодом до них приєдналися Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та інші представники патріотично налаштованої вітчизняної інтелігенції. Таємна спілка мала серйозні стратегічні цілі: поборення кріпацтва, скасування станових привілеїв, встановлення республіканської форми державного устрою, при цьому наголошувалося на необхідності мирного об’єднання всіх слов’янських країн у єдину державну форму (федерацію), очолювану Україною – на засадах збереження рівноправності, певної політичної незалежності.

Провідною персоналією у “Братстві” був Микола Іванович Костомаров(1817 – 1885 рр.) – на час створення організації – викладач Київського університету, український етнограф, історик та письменник. Розгляд третього питання присвячено саме йому. Він опікувався розробкою ідеологічних і стратегічних засад діяльності організації, зокрема, створив програмний документ “Закон Божий” чи “Книга буття українського народу”, який Вам рекомендується до опрацювання. У „Законі” говориться про провідну роль українського народу у майбутній боротьбі за свободу і незалежність, значення України, Києва для всіх слов’ян. Примітно, що у цій праці чітко простежується вплив стилю “Енеїди” І. П. Котляревського – вона теж являє собою “переклад на новий лад” Старого Завіту. Документ також має елементи аналізу головних рис слов’янського і, зокрема, українського і російського менталітету – М. Костомаров, зокрема, наголошував на надмірному індивідуалізмі українців і водночас зайвій толерантності до чужоземного впливу. У інших своїх працях („Руїна”, „Павло Полуботок”, “Дві руські народності” та ін.) Костомаров вказував, що росіянам загалом властиві: примат загального, слабка толерантність до носіїв іншої культури, представників іншої віри, авторитарна влада. Натомість український менталітет Микола Іванович наділяв такими рисами: повагою до особистості, національною і релігійною терпимістю, творчим і мистецьким потягом до природи). Іншою непересічною персоналією, членом Братства був відомий письменник, історик, етнограф, літературний критик і перекладач Пантелеймон Олександрович Куліш(1819 – 1897 рр.). Саме він увів до широкого вжитку традиційну нині систему періодизації історії України, виділивши добу Київської Русі, Польсько-Литовську, Хмельниччину, „Руїну” та українське відродження. Серед його основних творів – „Записки о Южной Руси”, „Чорна рада”, „Граматика” та ін. П. Куліш у контексті вітчизняної протосоціології відомий як автор так званої “хуторянської концепції”, яка не є бездоганною – якщо її оцінювати з позицій бажаності посилення національної гідності. Куліш ставив під сумнів наявність в Україні соціальної сили, здатної до наполегливих конструктивних державницьких дій. Так, скажімо, українське козацтво загалом (крім еліти) він називав руйнівною силою, натомість пропагуючи просвітництво як найбільш потужний і універсальний важіль впливу на масову свідомість. Саме воно, на думку П. Куліша, здатне пробудити до життя потужний креативний потенціал нації. Разом з цим, П.Куліш не вважав явище козацтва соціально неадекватним і полемізував, зокрема, з польським вченим М. Грабовськоим на шпальтах журналу “Записки о Южной Руси” (1857 рік). На відміну від свого опонента, який вважав, що Річ Посполита не експлуатувала український народ, захищала його і намагалася створити уніфіковану церкву для універсалізації впливу на громадян (як поляків, так і зкатоличених українців), Куліш наголошував, що українці свого часу розглядалися польською шляхтою як “бидло”, люди нижчого ґатунку, зазнаючи принизливого ставлення, що і стало однією з причин бурхливого розвитку козацтва.

 

Основна література

1. Бурлачук В. та ін. Біля витоків соціологічної думки в Україні / Бурлачук В., Молчанов М., Степаненко В.; Під. ред. В. Танчера; Ін-т соціології НАНУ. – Київ: [Б.в.], 1996. – 114 с.

2. Гансова Е.А. Соціологічні школи та напрямки в Україні наприкінці XIX – початку XX століть (Соціологія в Україні чи українська соціологія?): Навч. посібник / Одеський держ. ун-т ім. І. І. Мечникова. – О.: Астропринт, 2000. – 64 с.

3. Історія соціологічної думки в Україні: Навчальний посібник. – Львів: Новий світ. – 2000. – 334 с.

4. Піча В. М., Черниш Н. Й., Кондратик Л. Й. З історії української соціологічної думки: Матеріали до лекції з курсу "Соціологія". – Львів, 1995. – 64 с.

5. Соціологічна думка України: Навч. посібник / М.В.Захарченко, В.Ф.Бурлачук, М.О.Молчанов та ін. – К.: Заповіт, 1996. – 424 с.

Основна література (першоджерела)

1. Грот М.Я. Философия и ее общие задачи.– СПб, 1904. / Режим доступу: http://books.e-heritage.ru/book/10072350

2. Костомаров М.І. Книги Битія українського народу. / Режим доступу: www.ukrlib.com.ua/ book s/printthe book. php?...‎

3. Лодій П.Д. Теория общих прав, содержащая в себе философское учение о естественном всеобщем государственном праве. – Спб,1828./ Режим доступу: http://minervium.com/sociology/Lodij-Teorija-obshhih-prav.html

Додаткова література

1. Ничкало Н.Г. Сучасна вища школа: психолого-педагогічний аспект. / Монографія/ За ред. Н.Г. Ничкало. – К.: ІПППО, 1999. – с. 331-335. / Режим доступу:ruh.znaimo.com.ua/index-27595.html?page=18.

2. Підгорна Л. Микола Костомаров в оцінках Івана Франка. / Л. Під-горна; Українське літературознавство. 2012. Випуск 76. С. 167–172. / Режим доступу: lnu.edu.ua/faculty/ Philol/www/ukr_literaturoznavstvo/ 76_2012/76_2013_11 PIDHORNA. pdf

3. Жадько, Віктор Олексійович. Український некрополь [Електронний ресурс]: іст. наук. довід. / Віктор Жадько. – К.: Жадько В. О., 2005.

 

Тема 6: УКРАЇНСЬКА СОЦІОЛОГІЯ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX–ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XX ст.

1. Українські філософи-позитивісти: О. Стронін, В. Лесевич, І. Лучинський, М. Грот.

2. Київське товариство “Громада”: М. Зібер.

4. “Громада”: С. Подолинський та Ф. Вовк.

5. Соціологічна концепція М. Драгоманова.

6. Соціологічні проблеми у творчості О. Потебні.

7. Соціологічна творчість І. Франка.

8. Проект створення наукової соціології Б. Кістяківського.

9. Генетична соціологія М. Грушевського.

 

Методичні поради

У першому питанні необхідно зрозуміти, що до ранніх вітчизняних власне соціологічнихштудій сучасні дослідники відносять роботи численних українських науковців-гуманітаріїв і правознавців 60-70 років ХІХ ст. Така їх ідентифікація пояснюється тим, що, по-перше, це цілком правомірно з позицій історичного періоду і, по-друге, у своїх працях широке коло цих дослідників зосереджувалося саме на розгляді суспільства, висуваючи ідеї щодо його закономірностей і структури. Це якісно відрізняє їх від попередників, які до такого предмету переходили через історіо- та етнографічні пошуки. Поява і поширення перших вітчизняних соціологічних робіт в Україні обумовлена впливом молодої європейської соціології, у якій тоді домінував напрямок позитивізму(марксистська соціальна теорія лише починала віднаходити своїх прихильників). Зрозуміло, що ці загальноєвропейські (і світові) тенденції вплинули на широке колоукраїнських науковців, які прагнули асимілювати, а також популяризувати їх на українських (і російсько-імперських) теренах. Це цілком типово для тогочасної соціології, бо вона для більшості країн була наукою новітньою – спочатку її тлумаченням опікувалися науковці-історики, етнографи-філософи, економісти, психологи. Тому у третьому питанні рекомендуємо познайомитися ближче з творами українські філософів-позитивістів: О. Строніна, В. Лесевича, І. Лучинського, М. Грота.

У другому питанні необхідно звернути увагу на те, що другий період розвитку соціологічної думки в Україні безпосередньо пов´язаний з виникненням соціології як окремої науки. У наукових колах його називають періодом академічної соціології. Розпочинається він за існування та інституціалізації соціології на Заході. Це породжує певні способи бачення й моделі пізнання соціальної реальності, нові підходи, способи вирішення й засоби реалізації соціальних цілей, інтересів і потреб, оскільки соціологічні принципи, методи та концепції були вже досить відомими серед українських науковців. Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі «Громада». У рамках даної теми окремого виділення і розгляду заслуговує діяльність численного київського товариства “Громада” („Стара Громада”), яке зародилося на початку 1860-х років. Найбільш плідна робота „Старої Громади” відбувалася у 70-х роках ХІХ ст., а політична програма передбачала відстоювання основних принципів демократичної держави (як їх бачили громадівці): політичного федералізму, демократизму соціальних відносин, раціоналізму у культурі. Членами цієї організації були В. Антонович, М. Зібер, М. Драгоманов, Ф. Вовк, П. Чубинський, М. Старицький, М. Лисенко та інші дослідники історії, культурології, лінгвістики.

Економіст, професор кафедри політичної економіки та статистики Київського університету Микола Іванович Зібер(1844 – 1888 рр.), який зрештою був вимушений еміґрувати до Швейцарії, загалом опікувався соціологічними проблемами суспільства, його розвитку, народонаселення та історії соціології. Де в чому погоджуючись з К. Марксом стосовно концепції базису і надбудови, економічних стосунків, стадіальності суспільного розвитку, він, однак, наголошував, що порядок суспільних відносин має змінюватися еволюційно і не підтримував позицію щодо методів досягнення стану соціалізму. У своїх роботах “Нариси первісної економічної культури”, “До історії російської общини”, “Вибрані економічні твори” М. Зібер досліджував первісне суспільство, викладав порівняльний аналіз общинного і капіталістичного суспільства, характеризував риси общинної організації, віднайшов відмінності між цим суспільним станом і сучасною йому європейською цивілізацією. Розмірковуючи над суспільним розвитком, професор вказував зрештою, що європейська цивілізація створює значно більші умови для розвитку особистої свободи. У свою чергу, щодо проблеми народонаселення, М.Зібер різко критикував відому концепцію Т.Мальтуса (мальтузіанство), доводячи, що покращення життя людей (зокрема, робітників), цілком можливе, а збільшення їх кількості не можна однозначно пов’язувати з погіршенням рівня їх життя. Він вказував, що людське життя далеко не у всьому тотожне життю тварин, бо “розмноження людини обумовлює і розмноження її їжі” – тобто суспільство, знаючи закони природи, здатне (і повинне) відновлювати споживані продукти. Цікавився М.Зібер також компаративним аналізом широкого спектру культурних виявів різних соціальних груп, які перебувають на різному щаблі суспільного або історичного розвитку.

В наступному питанні зверніть увагу на творчість Сергія Андрійовича Подолинського (1850 – 1891 рр.) та Федіра Кіндратовича Вовка (1847 – 1918 рр.). С.А. Подолинський також член “Женевського” гуртка, був економістом, соціологом і публіцистом. Коло його наукових інтересів включало академічну соціологічну тематику: соціальні аспекти виробничої діяльності, господарські стосунки, суспільну стратифікацію, мобільність, залежність статусу індивіда від національної належності, ряд соціологічних законів. Аналізуючи їх, С.Подолинський, як і деякі інші вчені, звертався до марксистських поглядів, вміло поєднуючи їх з соціал-дарвіністськими. Практичне застосування поєднання цих двох концепцій призвело до досить оригінальних раціональних припущень – вчений вважав, що у суспільстві, побудованому на засадах солідарності, природний відбір виявить себе у просуванні науки, мистецтва, морального вдосконалення людей. Сукупно це дозволить людям долати природні проблеми, не витрачаючи сили на боротьбу між собою. Соціолог, подібно до більшості вітчизняних науковців, також виступав проти мальтузіанства – аргументи його були подібними до висловлених М. Зібером.

У свою чергу, український антрополог, етнограф і політичний діяч, Федір Кіндратович Вовк (1847 – 1918 рр.) тлумачив соціологію як науку про громадське життя, а також як своєрідну складову базової науки про людину – антропології, до якої також мають входити спеціальна та передісторична археологія, етнологія та етнографія. Будучи під впливом ідей О. Конта, Г. Спенсера, український соціолог припускав, що антропології еволюційно передують геологія, палеонтологія та біологія. У дусі раннього позитивізму Ф. Вовк певною мірою прагнув біологізувати соціологію, вважаючи, що форми суспільного життя можуть еволюціонувати навіть без зовнішнього впливу. Їх розвиток доволі суперечливо тлумачився як вивільнення і реалізація у сфері соціального внутрішніх зародків фізичної природи людини. При цьому певне розмаїття соціальних явищ пояснюється вченим різними природними умовами, у яких реалізуються ці принципово однакові біологічні потенції.

Серед учених-дослідників українського суспільства кінця XIX ст. насамперед вирізняється постать Михайла Драгоманова (1841–1895), який чимало уваги приділяв перспективам історичного поступу України, можливості її самостійного існування на європейському терені. Національне питання він вважав одним з найважливіших. Основу для його вирішення вбачав передусім у демократизації суспільства, запровадженні політичних свобод (всенародного земського представництва з контролем за діями виконавчої влади, недоторканності свободи особи, слова, товариств). М. Драгоманов черпав досвід з демократичних надбань європейських держав. Йому була близькою соціальна проблема у марксизмі, але не відкидав він і національних засад у розвитку людства, через які суспільство має засвоювати найпрогресивніші надбання. Розглядаючи соціологію як науку про суспільство, важливу роль відводив порівняльному методу досліджень, намагаючись піднести їх до світових зразків.

У наступному питанні зверніть увагу на творчість О. О. Потебні, який був прихильником політичної та національної рівноправності народів, ідеалів свободи, демократизму та гуманізму, що зумовило насторожене ставлення до нього офіційних властей. Його твори були досить академічними за формою та ніщивно-критичними за змістом, а, головне, їх соціально-політична актуальність не зменшувалась, а зростала з історичним часом – отож, були неприйнятними за будь-яких часів.

В сьомому питанні відкрийте для себе ще один бік великого українського поета, драматурга, художнього перекладача Івана Яковича Франка, який крім своєї відомої мистецької і громадської діяльності займався розв’язанням широкого кола філософських питань, проблем історії, естетики, публіцистики, культурології. Яскравий слід він залишив і в історії української соціологічної думки. Серед його праць з яскравим соціологічним тлом слід назвати зокрема такі: “Про соціалізм”, “Наука та її становище щодо працюючих класів”, “Про працю”, “Що таке поступ?”, а також “Мислі о еволюції в історії людськості”.

Восьме питання присвячено Богдану (Федіру) Олександровичу Кістяківському – правознавцю, громадському діячу, українському філософу права і соціологу неокантіанської орієнтації, одному з організаторів Академії наук України. На шляху до створення наукової соціології Б. Кістяківський бачив декілька перепон. Одна з них полягала в пануванні психологізму в соціальних науках. Проте психологічне обґрунтування гуманітарних наук містило в собі вразливий пункт. Знання, набуте за допомогою інтуїції, і вживання у світ чужої душі не мають тієї загальної значущості, яка є необхідною гарантією вірогідності знання. На думку Б. Кістяківського, перетворення соціології в строгу науку вимагає виконання наступних умов: критичного аналізу понятійного апарату соціології; застосування причинних відносин у сфері соціальних явищ; визначення ролі й значення цінностей у соціальному житті. До ознайомлення рекомендується книга Б. Кістяківського “Соціальні науки і право. Нариси з методології соціальних наук і загальної теорії права”, на основі якої він захистив у Харківському університеті магістерську дисертацію (1917 р.), що дозволило йому отримати ступінь доктора права.

У дев'ятому питанні зверніть увагу на те, що розвивати українську соціологію – нехай і в рамках СРСР – прагнув також і академік М. Гру-шевський. Зафондувавши і організаційно забезпечивши ряд соціологічних закладів за кордоном, він прагнув зробити те ж саме на батьківщині. Коло його інтересів з часом розширялося – він активно досліджував специфіку українського народу, бажаючи це робити у „природних” умовах. М. Грушевський волів перенести до України віденський УСІ, але такі намагання не були підтримані Інститутом марксизму – йому було дозволено лише відкрити і очолити у 1924 році науково-дослідну кафедруісторії України. Саме тут продовжувалася діяльність М. Грушевського, а також його дочки – Катерини Грушевської (1900 – 1943 рр.), спрямована на розвиток генетичної соціології, етносоціології, фольклористики, соціології вікових категорій та історії соціології. Найбільш адекватний вираз соціологічні інтереси вченого, що формувалися під теоретичним впливом ідей класичної позитивістської традиції, французької соціологічної школи Дюркгейма, антропологічних дослідів Леві-Брюля, Л. Моргана, етнології та психології В. Вундта, найшли в його курсі “генетичної соціології”, яка була своєрідним вступом до початків еволюції громадянства в Україні. Ця книга рекомендується до самостійного опрацювання.

Основна література

1. Бурлачук В. та ін. Біля витоків соціологічної думки в Україні / Бурлачук В., Молчанов М., Степаненко В.; Під. ред. В. Танчера; Ін-т соціології НАНУ. – Київ: [Б.в.], 1996. – 114 с.

2. Гансова Е.А. Соціологічні школи та напрямки в Україні наприкінці XIX – початку XX століть (Соціологія в Україні чи українська соціологія?): Навч. посібник / Одеський держ. ун-т ім. І. І. Мечникова. – О.: Астропринт, 2000. – 64 с.

3. Історія соціологічної думки в Україні: Навчальний посібник. – Львів: Новий світ. – 2000. – 334 с.

4. Піча В. М., Черниш Н. Й., Кондратик Л. Й. З історії української соціологічної думки: Матеріали до лекції з курсу "Соціологія". – Львів, 1995. – 64 с.

5. Соціологічна думка України: Навч. посібник / М.В.Захарченко, В.Ф.Бурлачук, М.О.Молчанов та ін. – К.: Заповіт, 1996. – 424 с.

Основна література (першоджерела)

1. Грушевський М.С. Початки громадянства (генетична соціологія). – Відень: Український соціологічний інститут, 1921. – 328 с.

2. Грушевський М. На порозі нової України: Гадки і мрії / М.Грушевський; передм. І. Юхновського; ред. В. Плачинда. – К., 1991. – 120 с.: ілюстр.

3. Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть.– К.: Т-во “Знання” України, 1991. – 240 с.

4. Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей теории права / Б. А. Кистяковский. – М.: М. и С. Сабашниковы, 1916. – 704 с. / Режим доступу: http://civil.consultant.ru/reprint/books/136/5.html

5. Вовк Ф.К. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мис-тецтво, 1995. – 336 с.

6. Драгоманов М. Борьба за духовную власть и свободу совести в ХVІ-ХVІІ столетии // Драгоманов М.П. Вибране. – К.: Либідь, 1991. – 685 с.

7. Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу.// Михайло Драгоманов. – 3 -тє вид. – Київ: [Криниця]; Друкарня А.І. Гросмана, 1913. / Режим доступу: www.rare.univ.kiev.ua/ukr/.../showbook.php3?.

8. Потебня О. Мова і народність. / Режим доступу: http://genhis.philol.msu.ru/article_158.shtml

9. Франко І. Мислі о еволюції в історії людськості // Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – К.: Наукова думка, 1986. – Т. 45: Філософські праці. – С. 76-139. / Режим доступу: lib.sumdu.edu.ua/library/Doc Download?docid=319606

10. Франко І. Що таке поступ? / Там же, С. 300–348. / Режим доступу: lib.sumdu.edu.ua/library/DocDownload?docid=319606

Додаткова література

1. Винар Любомир. Автобіографія Михайла Грушевського з 1906 і 1926 років, як джерело до вивчення його життя і творчості / Любомир Винар. – Український історик, 1974. – №01-03. – С.41-43 / Режим доступу: http://chtyvo.org.ua/authors/Vynar_Liubomyr/Avtobiohrafiia_Mykhaila_Hrushevskoho_z_1906_i_1926_rokiv/

2. Франко О.О. Наукова та суспільно-політична діяльність Федора Кіндратовича Вовка 2000 года. / Автореф. дис... д-ра іст. наук: 07.00.05 / О.О. Франко; НАН України. Ін-т українознав. ім. І.Крип'якевича, Ін-т народознав. – Л., 2000. – 33 с. – укp.

3. Конта Р. Етнологічна діяльність Федора Вовка: радянська історіографія / Режим доступу: history.univ.kiev.ua/ethnology/journal/ ethnic_history_36/36_5.pdf

4. Куца О. Михайло Драгоманов і розвиток української літератури у другій половині ХІХ століття. – Тернопіль, 1995. – 224 с. / Режим доступу: mnib.malorus.org/kniga/688/