Загальна теорія права як галузь юридичної науки: її мета та завдання.

Загальна теорія права як галузь юридичної науки: її мета та завдання.

Загальна теорія д. і пр..- це система знань про загальні закономірності державно правових явищ, їх сутність, призначення, виникнення, функціонування та розвиток у суспільстві.

На відміну від галузевих юридичних наук, теорія держави і права, як вже зазначалося, вивчає не будь-яку галузь юриспруденції, або якийсь її напрям, або історію державно-правового життя, а загальні і специфічні закономірності розвитку держави і права у цілому, її дослідження не тільки поширюються на сучасну окрему, конкретну країну, в якій безпосередньо здійснюється дослідний процес, а й охоплюють вивчення держави і права різних країн, суспільно-економічних формацій, всіх галузей та напрямів державно-правової дійсності. Поряд із закономірностями їх розвитку вона визначає також основні ознаки та суттєві характерні риси.

Теорія держави і права посідає чільне місце у системі юридичних наук. Вона дає найширші за обсягом і найглибші за змістом знання про державно-правові явища. Ці знання фіксуються у поняттях і теоретичних конструкціях, що є найбільш загальними та абстрактними у порівнянні з поняттями інших юридичних наук. Але висновки теорії держави і права не є вторинними, похідними, які виникають внаслідок узагальнення результатів галузевих юридичних наук. Загальність її висновків заснована на дослідженнях власного предмета — загальних закономірностей державно-правових явищ. Вона не дає конкретних, готових рішень з питань, що досліджуються галузевими юридичними науками, але сприяє з'ясуванню ними важливих керівних відправних точок досліджень, які дозволяють уникнути однобічності при розв'язанні галузевих наукових проблем. Таким чином забезпечується методологічна єдність досліджень у галузевих юридичних науках. Висновки і положення теорії держави і права виступають як єдині теоретичні засади та головні орієнтири при розробленні цими науками спеціальних питань і рекомендацій для практики. Зв'язком з юридичною практикою, здатністю задовольняти запити останньої багато у чому визначаються життєвість і соціальна значущість теорії держави і права та всіх галузевих правових наук. Юридична практика, досвід функціонування держави, численні факти державно-правової діяльності слугують невичерпним джерелом розвитку юриспруденції. Практика ж обумовлює мету та цілі дослідження держави і права, тобто теоретичне й практичне пізнання державно-правових явищ здійснюється також для того, щоб сама практика розвивалася на науковій основі. Теорія держави і права, вивчаючи та узагальнюючи практику, формулює поняття і визначення державно-правових явищ, виробляє наукові рекомендації та висновки, генерує нові ідеї, які дозволяють не тільки зрозуміти сутність, зміст і форми держави і права, а й вміло застосовувати їх з метою прогресивного розвитку суспільства. Теоретичні положення мають широко використовуватися фахівцями у правотворчій і правозастосовчій діяльності, при вирішенні питань вдосконалення правового виховання населення тощо. Державно-правова дійсність, політико-правові процеси, що досліджуються теорією держави і права, належать до найскладніших та найважливіших суспільних сфер, від яких багато у чому залежить життєдіяльність суспільства. Їх наукове осмислення — об'єктивна потреба українського соціуму на сучасному етапі його існування та розвитку, адже теорія держави і права як фундаментальна наука є вагомим джерелом правового прогресу, справляє величезний вплив на розвиток суспільного юридичного мислення та зростання юридичної активності як всього суспільства, так і кожної особи у ньому.

Об’єкт та предмет загальної теорії права.

Предмет загальної теорії держави та права - основні сутнісні властивості державно-правових явищ, що зумовлюються загальними закономірностями їх виникнення, функціонування та розвитку.

Об'єкт науки — це об'єктивна реальність явища, що вивчається. Іншими словами, це — відносини та явища, що реально існують у світі, і на які спрямовується пізнавальна діяльність людей.

Предметом науки є сукупність закономірностей та особливостей явищ об'єктивної дійсності чи теоретичних знань про них, які вивчаються цією наукою. Відмінність цих двох понять полягає в тому, що об’єкт науки — це реально існуючі явища, а предмет — це результат теоретичного обґрунтування при дослідженні цих явищ. Під терміном „закономірності” мається на увазі стійкі, характерні зв'язки, які виражають сутність даних соціальних явищ.

Об’єктом теорії права і держави є право і держава, як самостійні, але органічно взаємопов'язані між собою важливі сфери суспільного життя. Це частина державно-правової реальності, що пізнається в межах предмета загальної теорії д. і пр..

Предметом теорії праваі держави є загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування права і держави, їхніх окремих елементів, а також органічно пов'язані з ними інші соціальні явища і процеси.

А сама теорія права і держави як юридична наука є системою об'єктивних знань про ці загальні та специфічні закономірності, їхні окремі елементи та органічно пов'язані з ними соціальні явища і процеси.

Юридичний позитивізм.

Юридичний позитивам: право - це система юридичних норм, встановлених та забезпечених державою.

ОЗНАКИ ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ ПЕРЕВАГИ ЦІЄЇ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВА

1. визначають прямий зв язок права з державою, оскільки держава встановлює та забезпечує норми права;

2. дієвість права пов'язана з його нормативною природою (система правил поведінки загального характеру);

3. дієвість права пов'язана з формальною визначеністю норм права (вираженням їх змісту в джерелах права);

4. ефективність регулятивного впливу визначається можливістю чіткого встановлення меж дозволеної та забороненої поведінки; є обов'язковими до виконання адресатами;

5. таке розуміння права дає змогу визначити загальні стандарти поведінки для однойменних учасників суспільних відносин

ОЗНАКИ ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ НЕДОЛІКИ ЦІЄЇ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВА

1. перебільшення ролі держави в нормотворенні;

2. поза межами права залишаються норми, створені іншими суб'єктами; недооцінювання зв'язку права з економікою, політикою, іншими соціальними явищами;

3. часто абсолютизується юридична форма, недооцінюється зміст, а тому не розмежовуються право та закон;

4. не охоплює діяльнісні (прагматичні) аспекти (не охоплює чинне, «живе» право).

Природничо-правовий підхід.

Природнича юриспруденція: право - це система природно-соціальних та правових цінностей, які необхідні людині (особі) для її існування та розвитку в конкретних історичних умовах.

ОЗНАКИ ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ ПЕРЕВАГИ ЦІЄЇ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВА

1) заснована на пріоритеті прав людини, ідей справедливості, рівності;

2) право пов'язане не з державою, а з природою людини (її біосоціальними властивостями);

3) є ціннісною характеристикою права;

4) розмежовує право та закон;

5) дає змогу сформулювати систему природно-соціальних та правових цінностей, що використовуються як критерії правового закону права людини визначаються її біосоціальними властивостями;

6) належать людині від народження; мають невід'ємний, невідчужуваний характер;

7) зміст і обсяг прав людини відповідають конкретно-історичним умовам рівня розвитку суспільства; виникають об'єктивно, незалежно від держави;

8) є певними вимогами щодо держави;

9) їх визнання, дотримання, захист є обов'язком держави;

10) визнаються вищою природно-соціальною та правовою цінністю;

11) визначають взаємодію людей, а також людей та держави; є необхідними для нормального існування та розвитку людини в кон­кретно історичних умовах

ОЗНАКИ ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ НЕДОЛІКИ ЦІЄЇ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВА

1) формальна невизначеність права знижує його регулятивні (формально-юридичні) властивості; ототожнення права та моралі; є більш близьким до правосвідомості;

2) знижує можливості права як загального стандарту поведінки учасників суспільного життя;

3) не дає змоги встановити чіткі критерії між правомірним і неправомір­ним (оскільки морально-правові уявлення можуть бути різними у різ­них суб'єктів);

4) допускає доволі вільне тлумачення змісту права

Інтегративна юриспруденція.

Інтегративна юриспруденція: право - це втілені в юридичних нормах та фактичних правових діяннях правові цінності, що ви­значають їх ефективність.

ОЗНАКИ ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ ПЕРЕВАГИ ЦІЄЇ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВА

1. намагання об'єднати юридичну форму та соціальний зміст права, що посилює його функційні можливості; поєднує певні концептуальні позиції природничої, позитивістської,

2. соціологічної юриспруденції; намагання відобразити у праві нові явища; долає обмеженості природничої, позитивістської, соціологічної юрис­пруденції;

3. підкреслює важливість у праві морально-правових цінностей норм пра­ва та їх втілення у практику

ОЗНАКИ ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ НЕДОЛІКИ ЦІЄЇ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВА

1. механічне поєднання елементів різних концепцій;

2. відсутність чітких характерних ознак, розмитість поняття права

В оцінці інтегративних теорій, можна сказати, що серед вчених не спостерігається єдності щодо того, що слід розуміти під інтегративної концепцією праворозуміння. Спільним у розумінні є те, що під інтегративним праворозуміння слід розуміти принципово новий, а не доповнений елементами з інших теорій тип розуміння права, заснований на об'єднанні традиційних варіантів праворозуміння з метою виробити більш концентроване визначення права. Проте в сучасній юридичній науці не вироблені критерії таких теорій. Так, не встановлено, які концепції підлягають об'єднанню, які їх положення слід синтезувати і т.д. Це ускладнює пошук інтегративних варіантів праворозуміння та їх оцінку.

ПРИНЦИПИ ПРАВОТВОРЧОСТІ

· наукової обгрунтованості створення джерел права з використанням надбань юридичної науки та інших наукових знань;

· демократизму (характеризує рівень участі громадян у правотворчості та врахування інтересів різних соціальних груп);

· законності (дотримання процедури правотворчості, а також компетен­ції правотворчого суб'єкта);

· гласності (відкритість процедури правотворчості);

· професіоналізму (компетентність, обізнаність, наявність навичок у суб'єктів правотворення); оперативності (своєчасність прийняття нормативно-правових приписів, унесення до них змін, скасування);

· диференціації правотворчої компетенції (розподіл повноважень між правотворчими суб'єктами);

· компаративності (використання позитивного досвіду інших держав)

ВИДИ ПРАВОТВОРЧОСТІ

За способом правотворчості: пряма (здійснюється шляхом прийнят­тя рішень на референдумі чи на за­гальних зборах); опосередкована (здійснюється шляхом прийняття рішень уповноваженим на те органом чи посадовою особою)

За суб'єктами правотворчості: правотворчість народу; органів держави; спеціально уповноважених посадових осіб держави;

органів місцевого самоврядування; недержавних організацій; об'єднань громадян; фізичних осіб, які використовують найману працю

За способом формування нормативно-правових

приписів: створення (встановлення); санкціонування

За способом надання юридичної сили: делегована; договірна; санкціонована; прецедентна

За значущістю: Законотворчість; підзаконна правотворчість

Правотворча діяльність у європейських правових системах континентального типу не є однорідною, а також має особливості, притаманні для кожної правової системи. В ній можна виокремити загальні ознаки, притаманні для правотворчості континенту в цілому. Насамперед, це стосується законотворчої діяльності, яка здійснюється в усіх правових системах типу парламентами (органами законодавчої влади), за чітко визначеною у законодавстві процедурою, повноваженнями, предметною сферою та юридичною формою актів (законів).

ВИДИ ЗАКОНОТВОРЧОСТІ

За способом здійснення: прийняття закону шляхом рефе­рендуму;

прийняття закону шляхом здійс­нення законотворчої процедури

За суб'єктами: закони,прийняті народом; закони, прийняті органом зако­нодавчої влади

СТАДІЇ ЗАКОНОТВОРЧОСТІ

1. Законодавча ініціатива Підготовка проекту джерела права: розробка концепції закону; підготовка законопроекту; внесення законопроекту до органу законодавчої влади

2. Обговорення законопроекту: підготовка до слухання (в т. ч. розгляд у профільному комітеті); заслуховування доповіді суб'єкта законодавчої ініціативи; заслуховування доповіді представника профільного комітету; виступи народних депутатів, представників фракцій; прийняття законопроекту чи одного з альтернативних законопроектів у 1 читанні

3. Прийняття закону: прийняття під час процедури 2 читання (постатейно та в цілому); неприйняття (відхилення); прийняття (під час процедури третього читання) доопрацьованого за­конопроекту, за який не проголосовано в цілому під час процедури 2 читання; підписання прийнятого в цілому закону керівником законодавчого органу

4. Підписання главою держави прийнятого закону

5. Офіційне опублікування закону та набрання ним чинності

Аналіз наукової літератури, свідчить про відсутність єдиного підходу до визначення терміна “законотворчість”. З одного боку, така ситуація зумовлює сприятливі умови для подальших теоретичних напрацювань, які “живитимуть” теорію правознавства та практику державотворчих реформ. З іншого боку, відсутність чітко визначеної концепції, яка б відображала пріоритетний підхід у теоретико-методологічному аналізі законотворчої процедури, перешкоджає її оптимальній правовій регламентації та є одним із чинників суперечливого та малоефективного законодавства, яке не відповідає потребам сьогодення.

Одразу зауважимо, що вважаємо терміни “законотворчий процес”, “законотворчість” і “законотворча процедура” взаємозамінними.

Проаналізувавши дефініції “законотворчість”, які наводять теоретики права та конституціоналісти у власних наукових розробках, можна умовно виділити два основні підходи в тлумаченнях. Перший аналізує цей інститут як особливу діяльність держави (її уповноважених органів), спрямовану на формування системи законодавства з метою врегулювання значущих суспільних відносин. Подібного підходу дотримується Н. Задирака, яка наголошує: “Законотворчість – це один із найважливіших напрямів діяльності будь-якої держави. Це достатньо специфічна діяльність, яка потребує особливих знань та навичок у різних галузях права, а іноді і у інших галузях та видах діяльності, має інтелектуальний характер та пов’язана зі створенням та/або зміною правових норм, які діють у країні”. Науковець вважає законотворчість видом правотворчості, який реалізується у формі специфічної нормотворчої діяльності компетентних уповноважених представницьких органів держави з метою закріплення об’єктивної дійсності в нормативно-правових актах. Далі автор додає, що законотворчість – складний процес, який акумулює політико-державні, соціальні й інші інтереси його учасників, а також індивідуальні суспільно значущі особливості розробників законодавчих актів.

А. Ришелюк також розкриває зміст законотворчості через визначення завдань цього процесу: закріплення в законі нових реалій суспільного життя, створення нових бажаних моделей поведінки людей та впорядкування наявного масиву законодавства.

ПРАВОТВОРЧА ТЕХНІКА (СКЛАД)

—► правотворча (юридична) термінологія;

—► правотворчі (юридичні) конструкції;

—► правотворча (юридична) стилістика;

—► засоби організаційно-документального оформлення;

—► особливі засоби правотворчої (юридичної) техніки

Юридична (правотворча) термінологія - це словесне виражен­ня державно-правових понять у нормативно-правових приписах.

Юридичні (правотворчі) конструкції - структурне розміщен­ня (моделі) державно-правових явищ, за допомогою яких форму­ються нормативно-правові приписи.

Юридична (правотворча) технологія - це засоби (процедури) нормативної побудови змісту джерел права.

Засоби організаційно-документального оформлення джерел права - це реквізити та структурна організація тексту.

Юридична (правотворча) стилістика - це прийоми найбільш доцільного використання мовних засобів у процесі створення нор­мативно-правових приписів.

ВИМОГИ ДО ПРАВОТВОРЧОЇ (ЮРИДИЧНОЇ) СТИЛІСТИКИ

відповідність вимогам сучасної літературної мови; лаконічність (стислість викладу); простота (відсутність складних мовних конструкцій, фразеологічних зворотів); зрозумілість для адресатів; точність (однозначність термінів); визначеність виразів (фраз);

правильне використання сполучників, порівнянь, неологізмів; відсутність емоційного забарвлення; відповідність мові ділових (офіційних) документів

ОСОБЛИВІ ЗАСОБИ ПРАВОТВОРЧОЇ (ЮРИДИЧНОЇ) ТЕХНІКИ

Правова презумпція: припущення про наявність або відсутність юридичних фактів. Правова аксіома: очевидні положення, що не потребують доведення. Правова фікція: прийом, за допомогою якого неіс­нуючий факт оголошується існую­чим. Правове застереження: умова, що частково змінює зміст чи обсяг дії норми права, є формою узго­дження інтересів суб'єктів, створює новий правовий режим, породжує специ­фічні юридичні наслідки. Оформлюється за допомо­гою виразів «як правило», «за винятком», «крім ви­падків», «незалежно від», «у цьому разі» Правовий символ: умовний образ, що набуває право­вого змісту та охороняється держа­вою. Правова примітка: текстовий, цифровий або образотвор­чий матеріал, що міститься в додат­ках або виносках до основного тексту джерела права та доповнює його до­відковим, інформаційним, аналітич­ним, порівняльним масивом

Правова класифікація: поділ державно-правових явищ на види, групи, типи, розділи тощо

Правозастосувальні колізії

неоднаковість у застосуванні нормативно-правових приписів

невідповідність індивідуальних приписів нормативно-правовим

неузгодженість індивідуальних приписів зі змістом актів офіційного тлумаченння

взаємовиключність індивідуальних приписів, що містяться в декількох правозастосовчих актах

Загальна теорія права як галузь юридичної науки: її мета та завдання.

Загальна теорія д. і пр..- це система знань про загальні закономірності державно правових явищ, їх сутність, призначення, виникнення, функціонування та розвиток у суспільстві.

На відміну від галузевих юридичних наук, теорія держави і права, як вже зазначалося, вивчає не будь-яку галузь юриспруденції, або якийсь її напрям, або історію державно-правового життя, а загальні і специфічні закономірності розвитку держави і права у цілому, її дослідження не тільки поширюються на сучасну окрему, конкретну країну, в якій безпосередньо здійснюється дослідний процес, а й охоплюють вивчення держави і права різних країн, суспільно-економічних формацій, всіх галузей та напрямів державно-правової дійсності. Поряд із закономірностями їх розвитку вона визначає також основні ознаки та суттєві характерні риси.

Теорія держави і права посідає чільне місце у системі юридичних наук. Вона дає найширші за обсягом і найглибші за змістом знання про державно-правові явища. Ці знання фіксуються у поняттях і теоретичних конструкціях, що є найбільш загальними та абстрактними у порівнянні з поняттями інших юридичних наук. Але висновки теорії держави і права не є вторинними, похідними, які виникають внаслідок узагальнення результатів галузевих юридичних наук. Загальність її висновків заснована на дослідженнях власного предмета — загальних закономірностей державно-правових явищ. Вона не дає конкретних, готових рішень з питань, що досліджуються галузевими юридичними науками, але сприяє з'ясуванню ними важливих керівних відправних точок досліджень, які дозволяють уникнути однобічності при розв'язанні галузевих наукових проблем. Таким чином забезпечується методологічна єдність досліджень у галузевих юридичних науках. Висновки і положення теорії держави і права виступають як єдині теоретичні засади та головні орієнтири при розробленні цими науками спеціальних питань і рекомендацій для практики. Зв'язком з юридичною практикою, здатністю задовольняти запити останньої багато у чому визначаються життєвість і соціальна значущість теорії держави і права та всіх галузевих правових наук. Юридична практика, досвід функціонування держави, численні факти державно-правової діяльності слугують невичерпним джерелом розвитку юриспруденції. Практика ж обумовлює мету та цілі дослідження держави і права, тобто теоретичне й практичне пізнання державно-правових явищ здійснюється також для того, щоб сама практика розвивалася на науковій основі. Теорія держави і права, вивчаючи та узагальнюючи практику, формулює поняття і визначення державно-правових явищ, виробляє наукові рекомендації та висновки, генерує нові ідеї, які дозволяють не тільки зрозуміти сутність, зміст і форми держави і права, а й вміло застосовувати їх з метою прогресивного розвитку суспільства. Теоретичні положення мають широко використовуватися фахівцями у правотворчій і правозастосовчій діяльності, при вирішенні питань вдосконалення правового виховання населення тощо. Державно-правова дійсність, політико-правові процеси, що досліджуються теорією держави і права, належать до найскладніших та найважливіших суспільних сфер, від яких багато у чому залежить життєдіяльність суспільства. Їх наукове осмислення — об'єктивна потреба українського соціуму на сучасному етапі його існування та розвитку, адже теорія держави і права як фундаментальна наука є вагомим джерелом правового прогресу, справляє величезний вплив на розвиток суспільного юридичного мислення та зростання юридичної активності як всього суспільства, так і кожної особи у ньому.