ТОП 10:

Соціальна структура і соціальна стратифікація



Соціальна структура і соціальна стратифікація

 

Суспільство є складною соціальною системою, структурно організованою цілістю, яку утворюють різні елементи, компоненти, підрозділи. На підставі цього ми можемо стверджувати, що кожна соціальна система, в тому числі й суспільство, має певну соціальну структуру.

Саме в цій темі ми повинні визначити з чого складається соціальна структура суспільства та що є підґрунтям для соціальної стратифікації.

Соціальна структура суспільства – це ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об`єднаних стійкими зв`язками і відносинами.

Іншими словами, це внутрішній устрій суспільства, який складається з відповідно розташованих, упорядкованих елементів, що взаємодіють між собою. Це розподіл суспільства на окремі спільноти (класи, групи), вказує на різне положення людей один до одного з огляду на багаточисельні критерії. Основними елементами соціальної структури є індивіди, тобто люди, які займають певні соціальні статуси в суспільстві та виконують у ньому певні соціальні ролі. На підставі статусно-ролевих принципів і відбувається об`єднання індивідів у групи та інші соціальні спільноти.

Види соціальної структури суспільства:

1. Соціально-територіальна підструктура– це структура, яка охоплює територіальні спільноти (міське, сільське населення, поселенські групи). Формується на підставі нерівномірності розміщення виробництва й розселення людей.

2. Соціально-професійна підструктура– це сукупності існуючих у суспільстві професійних груп і відносини між ними. Обумовлена професійним розподілом праці та спеціалізацією.

3. Соціально-класова підструктура– це соціальні класи, верстви, групи, касти, стани. Виникає як результат роз`єднання людей. Відображає картину соціальної нерівності.

4. Соціально-етнічна підструктура – це історичні спільноти людей – рід, плем`я, народність, нація, етнос. Виникає як результат об`єднання людей територією, економікою, культурою, звичаями, традиціями, психологічними особливостями.

5. Соціально-демографічна підструктура– це структура, яка зумовлена статтю, віком (чоловіки, жінки, діти, молодь, особи працездатного віку, пенсіонери).

Отже, соціальна структура суспільства в його вертикальній проекції є ієрархічно організована сукупність статусів, груп, верств та класів. Факт нерівності зумовлює розвиток і зміну соціальної структури. Нерівність людей виявляється у різних аспектах їх буття. Але про соціальну нерівність йдеться тільки тоді, коли вона за якимось критерієм закріплена інституціонально як базовий принцип вертикальної класифікації людей. Наприклад, у простих суспільствах соціально значущими були належність до певного роду, стать, вік, що відповідно трансформувалися в ієрархію родинних, вікових і статевих груп. Соціологія соціальну нерівність розглядає як результат соціальної стратифікації.

Соціальна стратифікація – це поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо.

Теорію соціальної стратифікації було створено на початку 40-х років ХХ ст. американськими соціологами Т. Парсонсом, Р. Мертоном, К. Девісом та іншими вченими, які вважали, що вертикальна класифікація людей та їх груп спричинена розподілом функцій у суспільстві. На їх думку, кожна страта поєднує тих людей, які мають приблизні доходи, владу, освіту та престиж.

Економічне вимірювання стратифікації визначається багатством та доходом. Доход – це кількість грошових надходжень індивіда або родини за певний період часу (місяць, рік). Багатство – це те, чим люди володіють.

Освіта вимірюється числом років навчання в державній або власній школі або вищому навчальному закладі.

Влада – це можливість окремих індивідів та соціальних груп нав`язувати свою волю іншим людям незалежно від їх бажання та мобілізувати ресурси для досягнення мети.

Престиж – це повага, якою в суспільній думці користується та чи інша професія та рід занять.

Суттєво, що для кожної соціальної страти характерні певні форми використання матеріальних та культурних благ, а також певний уклад життя.

Признаками, які дозволяють бачити цю сторону стратифікації, є:

1. Використання життєвих благ, наприклад, район проживання, місця відпочинку, якість медичного обслуговування та ін.

2. Використання культурних благ, наприклад, об`єм та характер соціальної інформації, освіти та культурної продукції.

3. Характер сімейних відносин, наприклад, тип домашнього господарства, форма виховання дітей, чоловічі та жіночі ролі.

4. Характер неформальних зв`язків, наприклад, коло спілкування, норми неформального спілкування та зв`язків.

Таким чином, соціальна стратифікація означає як сам процес, що безперервно триває в суспільстві, так і його результат. Вона засвідчує не просто різне становище в суспільстві індивідів, родин чи цілих країн, а саме їх нерівне становище. Тому стратифікація – риса будь-якого суспільства.

 

5.2. Типи стратифікаційних систем

 

В цьому питанні ми повинні розкрити основні види та типи соціальної стратифікації. Простратифікувавши населення країни, можна виділити страти (верстви), з яких воно складається.

Стратифікаційна система – це система регульованої нерівності, при якій члени суспільства знаходяться вище або нижче відповідно до прийнятих степенів різниць.

Соціологи розрізняють закриті та відкритітипи соціальної стратифікації.

Соціальну структуру, члени якої з легкістю змінюють свій соціальний статус, називають відкритою системою стратифікації. До цієї системи відносяться класи. У відкритій системі можливі і бажані переміщення з одного класу в інші.

Соціальну структуру, члени якої з великим трудом змінюють свій соціальний статус, називають закритою системою стратифікації. До такої системи відносять рабство, касти й стани.

Розглянемо їх детальніше.

Почнемо з закритого типу стратифікаційної системи, яка включає в себе рабство, касти, стани.

Рабство – це економічна, соціальна та юридична форма закріплення людей.Рабство було граничною формою нерівності, при якій одні люди володіли іншими. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому – йому відводилася роль слуги чи солдата.

Касти – це така соціальна група, членство в якої людина зобов’язана виключно народженню. У різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо характерні вони для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов`язана з індуїзмом і з ученням про “переселення душі”. Сподівання на те, що в “наступному” житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.

Стани – це соціальна група, яка має закріплені звичаї та юридичні закони, права та обов`язки.Для цієї системи, яка включає кілька страт, характерна ієрархія, виражена у нерівності їх положення та привілей. Стани властиві європейському феодалізмові. До найвищого стану належали аристократи і вельможі. До нижчого – духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану – вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним.

Далі розглянемо відкритий тип стратифікації, до якого відносять класи.

Соціальна мобільність

 

Як історичний феномен, соціальна структура суспільства перебуває в постійному розвитку. Його динаміка залежить насамперед від соціальної мобільності елементів соціальної структури.

Соціальні взаємодії

 

Протягом всієї історії соціології однією з важливіших її проблем була проблема: що представляє собою суспільство та які є механізми соціальної інтеграції, що забезпечують соціальну стабільність.

Особливе місце в соціології займають поняття “соціальна дія” та “соціальна взаємодія”. З ними пов’язано пояснення динаміки суспільства: його функціонування, зміна та розвиток. Вони є провідними при вивчанні та опису діяльності людини у сучасному суспільстві, його самореалізації.

Польський соціолог Ян Щепаньський пропонував наступне визначення соціальної дії:

Соціальна взаємодія – це такий соціальний зв’язок, невід’ємною частиною якого є система, яка включає до себе соціальні дії, статуси та ролі індивідів, здійснюючих їх, а також соціальні значення та сутність цих дій.

Для того, щоб найглибше зрозуміти соціальні взаємодії, необхідно проаналізувати їх основні типи.

Типи соціальних взаємодій:

– економічний тип (робітники, безробітні, підприємці та ін.);

– професіональний тип (викладачі, лікарі, банкіри, шахтарі та ін.);

– сімейно-родовий тип (мати, батько, сестри, брати, тітки та ін.);

– демографічний тип (стать, вік, національність, раса та ін.);

– політичний тип (представники різних партій, державної влади та ін.);

– конфесіональний тип (представники різноманітних релігій);

– територіально-поселенський тип (емігранти, міські та сільські мешканці).

В даній темі необхідно засвоїти такий факт, що існує два рівні дослідження соціальних взаємодій: мікрорівень (основний фокус дослідження концентрується на рівні міжособистих відносинах – сім’я, соціальна група) та макрорівень (взаємодії між великими соціальними системами – етносами, поколіннями, класами).

В соціології існують декілька теорій, які пояснюють механізм соціальної взаємодії на мікрорівні (інтеракції):

1. Теорія соціального обміну. Автор цієї теорії Дж. Хоманс розглядав соціальну взаємодію як складну систему обмінів, зумовлених засобами врівноваження винагород і затрат. А американський соціолог Р. Парк обґрунтував чотири основні види соціальної взаємодії: змагання, пристосування, соціальний конфлікт та асиміляцію. Суспільство, стверджував він, є найважливішим елементом соціальної взаємодії, що сприяє руйнуванню або зміцненню соціальних зв’язків.

2. Теорія символічного інтеракціонізму.Цю теорію сформулював американський соціолог і філософ Дж. Мід. Ідея концепції полягає в тому, що поведінка людей у відношенні один до одного та до предметів навколишнього світу визначається тим значенням, яке вони їм придають. Значущі події набувають символічного значення, коли поняття, дія чи предмет символізують або виражають зміст іншого поняття, дії або предмета.

3. Теорія драматичного підходу.Автор теорії Є. Гоффман виходив з того, що люди самі створюють ситуації схожі на драматичні спектаклі, в яких люди-актори своїми взаємодіями прагнуть справляти та підтримувати гарне враження про себе.

Можна виділити наступні типи соціальних взаємодій:

– за кількістю суб’єктів взаємодії: між двома людьми, між індивідом і групою, між групами;

– за характером взаємовідносин суб’єктів взаємодії: односторонні та двосторонні, солідарні (узгоджені) та антагоністичні (ворожі);

– за терміном: короткочасні й довгочасні;

– за наявністю (відсутністю) організованості: організовані та неорганізовані;

– за свідомістю взаємодії: усвідомлені та неусвідомлені;

– за “матеріальністю” обміну: інтелектуальні (ідейні), почуттєві (емоційні) та вольові.

Таким чином, всі соціальні взаємодії є відправним моментом при виникненні соціальних відносин між індивідами для задовільнення тих чи інших різноманітних суспільних потреб.

 

Соціальні відносини – це стійка самовідновлююча система взаємодій між двома чи більше індивідами на підставі певних відносин. Це визначення має на увазі присутність мети, яку мають досягнути люди, що об’єдналися.

Ядром соціальних відносин є поняття рівності та нерівності. Оскільки відносини абсолютної рівності неможливі, головними виступають відносини соціальної нерівності.

Характер соціальної нерівності у системі соціальних відносин визначають:

1. Відмінності між людьми що закладені природою, притаманні їм від народження: етнічна належність, статеві й вікові особливості, фізичні можливості, інтелектуальні здібності та ін.

2. Відмінності між людьми, що виникають у зв’язку з професійними ролями.

3. Відмінності між людьми, що зумовлені володінням (власністю, товарами, привілеями та ін.).

Для виникнення соціальних відносин необхідні наступні умови:

1) взаємодія індивідів між собою, а також з соціальними групами та соціальними інститутами;

2) взаємодія між суспільними індивідами, тобто носіями соціальних якостей (статусу, ролі та ін.);

3) взаємодії повинні з’являться для отримання певних соціальних цінностей.

Матеріальні та духовні цінності розповсюджені у суспільстві нерівномірно. Це викликає активність людей, яка спрямована на досягнення дефіцитних для них цінностей. Для цього вони з необхідністю вступають один з одним у взаємодії з приводу розповсюдження цінностей. Такого роду взаємодії мають повторюваний характер, що призводить до формування таких відносин, які називаються соціальними відносинами.

Фундаментом відмінностей між соціальними відносинами є мотиви та потреби, головними з яких є первинні та вторинні потреби (влада, повага) кожної людини.

Цінності, які лежать в основі соціальних відносин, багатогранні, що впливає на диференціацію соціальних відносин. Так можна виділити соціальні відносини у сфері самореалізації (трудові відносини, сімейні відносини та ін.), відносини у сфері матеріальних та соціальних умов життя особистості (економічні, політичні, правові відносини та ін.), соціально-культурні відносини (дозвіллю, релігійні, світоглядові та ін.).

Виділяють основні види соціальних відносин:

1. За обсягом владних повноважень: відносини по горизонталі, відносини по вертикалі.

2. За ступенем регламентування: формальні (офіційно оформлені) та неформальні відносини.

3. За способом спілкування індивідів: безособові або опосередковані, міжособові або безпосередні відносини.

4. За суб’єктами діяльності: між організаційні та внутріорганізаційні відносини.

5. За рівнем справедливості: справедливі та несправедливі відносини.

В реальному житті всі види соціальних відносин взаємодіють між собою, доповнюючи один одного.

 

Соціальні інститути

 

У реальному житті люди, групи людей, які займають різне становище у суспільстві й беруть неоднакову участь в економічній, політичній, духовній сферах життєдіяльності, вступають між собою у різноманітні стосунки. Щоб забезпечити сталість соціальних відносин, суспільство виробило своєрідну систему, яка узгоджує взаємодію його елементів. У цій системі особливо важливу роль виконують соціальні інститути – досить стійкі форми організації та регулювання спільної діяльності людей.

Термін „соціальний інститут” почав активно вживатися в соціології ХІХ ст., особливо наприкінці, коли на Заході стала розвиватись інституціональна соціологія, яка вивчає сталі форми організації та регулювання суспільного життя. Поняття „соціальний інститут” прийшло у соціологію з юридичних наук, де воно позначало комплекс юридичних норм, які регулюють соціально-правові відносини (інститут власності, сім’ї, шлюбу, успадкування, тощо). У соціології поняття „інститут” набуло широкого значення і позначає широкий спектр соціально-регульованої та організованої поведінки людей.

Соціальний інститут – (з лат. – устрій, установа) – це форма закріплення і спосіб здійснення спеціалізованої діяльності, яка забезпечує стабільне функціонування суспільних відносин.

Це поняття широко використовується у вітчизняній і зарубіжній літературі. Воно уособлює в собі чотири основні значення:

1. Відносно складна соціальна практика, яка підлягає широкому соціальному контролю за допомогою системи позитивних і негативних санкцій (інститут приватної власності, інститут шлюбу).

2. Будь-яка складна організація великого розміру (університет, лікарня тощо).

3. Складна система дій і відносин, яка виконує певні соціальні функції (економічний інститут, інститут освіти тощо).

4. Нормативна і відносно стабільна соціальна практика.

Соціальний інститут створює можливість членам суспільства задовольняти різні потреби, регулює дії людей у межах соціальних відносин, тобто забезпечує виконання бажаних дій і здійснює репресії щодо небажаних дій, забезпечує сталість суспільного життя, інтегрує наміри, дії, відносини індивідів. У сучасному суспільстві кожна людина належить до безлічі різних інститутів. Вона народжується в сім’ї, навчається в школі, працює на виробництві, користується громадським транспортом тощо.

Соціальні інститути тісно взаємодіють із суспільством. Основою взаємодії є реалізація головної функції інститутів – задоволення конкретних соціальних потреб, інтересів та ін. Проте, якщо сталися зміни, що в соціальних потребах не знаходять адекватного відображення в структурі і функціях відповідного соціального інституту, то в його діяльності виникають явища дисфункції. Дисфункції виражаються в нестачі матеріальних засобів і в організаційних неполадках, у неясності мети діяльності. Проблемою усунення дисфункції соціальних інститутів у сучасному українському суспільстві є те, що раз виникнувши, соціальні інститути і в умовах наростання дисфункції продовжують діяти, працювати на себе, на інтереси, що не співпадають із суспільними. Адже „свій” інтерес завжди має свого конкретного носія. Така персоніфікація призводить до виродження соціальних інститутів.

Якщо людина тисячами невидимих ниток зв’язана з людьми, із суспільством, то в системі соціальних зв’язків соціальні інститути найміцніші. Саме вирішальним фактором, що визначає рівень життєдіяльності індивіда, соціальної спільності є стверджуючий, регулярний аспект соціального життя. Одніє з важливіших умов динамічного розвитку суспільства є оволодіння певними знаннями, набутими поколіннями.

Розвиток соціальних інститутів відбувається у двох основних варіантах.

По-перше, виникнення нових соціальних інститутів. У сучасних умовах формування державності України створюються такі важливі соціальні інститути: фінанси, армія, дипломатія, соціальні інститути вищої освіти, науки та ін., що стають важливим фактором підвищення динамізму суспільства.

По-друге, розвиток, удосконалення вже сформованих соціальних інститутів.

Успішне функціонування соціального інституту залежить від того, чи відповідає він певним загальним вимогам. Насамперед йдеться про необхідність чіткого визначення мети, кола завдань, дій, які він буде забезпечувати. Якщо функція інституту визначена не чітко, він не може без конфліктів включитися у глобальну систему інститутів даного суспільства й наштовхуватиметься на різні протидії. Важливо також, щоб він раціонально організував діяльність. Соціальний інститут має бути деперсоналізованим, тобто незалежним від інтересів людей, які виконують інституційні функції. В іншому разі він втратить свій суспільний характер, загальний престиж, це є ще однією проблемою функціонування соціальних інститутів у сучасному суспільстві.

Кожен соціальний інститут виконує специфічну функцію. Їх сукупність формує загальні функції. Основними і найбільш значущими серед них є:

регулятивна функція – полягає у регулюванні за допомогою норм, правил поведінки, санкцій дій індивідів у межах соціальних відносин (забезпечується виконання бажаних дій і усунення небажаної поведінки);

функція відтворення безперервності суспільних відносин – завдяки їй соціальний інститут транслює досвід, цінності, норми культури з покоління в покоління; соціальні інститути існують у всіх суспільствах і є частиною звичаїв народу;

інтегративна функція – полягає у згуртуванні прагнень, дій, відносин індивідів, що в цілому забезпечує соціальну стабільність;

комунікативна функція – спрямована на забезпечення зв’язків, спілкування, взаємодій між людьми за рахунок певної організації їх спільної життєдіяльності.

Соціальні інститути можна поділити на формальні і неформальні.

Формальні соціальні інститути регулюються законами, іншими нормативними актами. Коли ж функції, засоби соціального інституту не знаходять втілення у формальних правилах, маємо неформальний інститут.

Соціальні інститути класифікують на основі змісту, функцій, які вони виконують: економічні, політичні, виховні, культурні, релігійні, а також соціальні інститути у вузькому значенні цього слова.

До економічних соціальних інститутів належать ті, які займаються виробництвом і розподілом благ, послуг, регулюванням грошового обігу, організацією праці тощо.

Політичні соціальні інститути пов’язані із встановленням, виконанням підтриманням влади. Політичними інститутами є інститути, створені для розвитку культури, соціалізації молодого покоління, передачі йому культурних цінностей суспільства. До них відносять сім’ю як виховний інститут, школу, інші навчальні, наукові, художні заклади.

Релігійні соціальні інститути допомагають задовольняти запити, потреби, пов’язані з розумінням того, що вважається надприродним і священним.

Соціальними інститутами у вузькому значенні слова є ті, які створюються добровільними об’єднаннями, а також виконують „церемоніальну” роль, тобто встановлюють способи взаємної поведінки членів певної спільноти. Ці інститути регулюють щоденні особистісні контакти, полегшують взаєморозуміння, забезпечують рівномірний план повсякденного життя (святкування днів народження, шлюбних торжеств, способи звертання до вищих або старших осіб тощо).

Наведена класифікація належить відомому польському соціологові Я. Щепанському. Проте вона не єдина й не вичерпна. У сучасному суспільстві є інститути, не охоплені нею, але вона охоплює так звані „головні” інститути, що регулюють основні суспільні функції, властиві цивілізації. Чим ширше індустріалізована сфера в системі соціальних зв’язків, тим більшими можливостями володіє суспільство.

Індустріалізація – процес виникнення і становлення соціальних інститутів як ключових структурних елементів суспільства. Як і будь-який інший складний суспільний процес, індустріалізація є тривалою і поступовою.

Необхідність соціальних інститутів зумовлена суспільними потребами, насамперед необхідністю підтримання цілісності суспільства, що забезпечується комунікацією між членами суспільства; виробництвом товарів і послуг, необхідних для виживання членів суспільства; розподілом цих товарів і послуг; постійним відновленням членів суспільства як біологічним шляхом, так і за допомогою соціалізації індивідів у межах певної культури; контролем за поведінкою членів суспільства для гарантування виконання соціальних функцій. Всі ці соціальні потреби задовольняються не автоматично, а тільки організованими зусиллями членів суспільства, тобто за допомогою соціальних інститутів.

Таким чином, соціальні інститути виконують у суспільстві функції соціального управління і соціального контролю. За допомогою соціальних інститутів підтримується соціальний порядок або певна рівновага в процесі суспільного життя. Стабільність у суспільстві залежить від задоволеності потреб у межах, визначених системою соціальних інститутів. За тотального незадоволення інтересів, порушення процесу функціонування соціальних інститутів у суспільстві настає криза, система контролю розладнується.

Ще одним типом соціальних систем суспільства, а також основним його елементом є соціальні організації, що являють собою складну, ієрархічно взаємопов’язану систему соціальних позицій і ролей, котрі повинні виконуватися індивідами, що у наслідок цього стають її членами. Організація як процес налагодження та узгодження поведінки індивідів притаманна всім суспільним утворенням – об’єднанням людей, закладам, установам тощо.

 

Соціальні організації

 

Суспільство розглядає соціальну організацію як інструмент досягнення певних цілей – економічних, соціальних, політичних та ідеологічних. Соціальна організація надає людині можливість реалізувати свої потреби та інтереси, але в строго визначених межах. Ці межі встановлюються соціальним статусом особи, соціальними ролями, які йому приписані, соціальними нормами і цінностями, прийняті в даній соціальній організації. Організація – свого роду „клітинка” соціальної структури, її мала сукупність. Таким чином, під організацією ми розуміємо тип колективу, створений для виконання певних намірів або цілей, який характеризується формальною структурою правил, владними відносинами, розподілом праці, обмеженим членством або прийомом.

Сутність і проблеми соціальних організацій досліджувалися класиками соціологічної науки: К. Марксом, Е. Дюркгеймом, М. Вебером. Значний внесок у розуміння природи організації зробили основоположники наукового менеджменту Ф. Тейлор, А. Файоль, Г. Форд, Е. Мейо та ін.

Організація виконує функції: організаційну, встановлення порядку, нормативну, контролюючу, ціннісну, виховну, захисну.

Організація є засобом мобілізації ресурсів та помноження можливостей людей. Існує певна класифікаціяорганізацій:

1. За формами власності (приватні, акціонерні, кооперативні, суспільні, державні).

2. За розміром (локальні, регіональні, національні, міжнародні, світові).

3. За типом влади (тоталітарні, авторитарні, демократичні).

4. За ступенем формальності (формальні, неформальні).

5. За типом технології (адміністративні, суспільні).

6. За призначенням (ділові, благодійні).

7. За числом виконуваних функцій (однофункціональні, багатофункціональні).

Соціологи називають соціальні організації різновидом соціального інституту, але вони мають відмінні від них риси:

1. Соціальна організація утворена усвідомлено і цілеспрямовано для досягнення конкретних цілей своєї діяльності.

2. Соціальна організація має чіткий загальнообов’язковий порядок, систему її статусів і ролей – ієрархічну структуру. Їй властивий високий ступінь формалізації відносин. Відповідно правила, регламенти, розпорядок охоплюють усю сферу поведінки її учасників, соціальні ролі яких – чітко визначені, а відносини передбачають владу і підпорядкування (субординацію).

3. Для підтримування стабільності відносин, координації дій кожна організація повинна мати координуючий орган або систему управління.

На основі перелічених чинників виникає певний організаційний порядок як система відносно стабільних цілей і норм, що регулюють організаційні зв’язки, взаємодії та відносини.

Різні елементи людської поведінки – мотиви, ролі, цінності, настанови, цілі, потреби та ін. – „вистроюються” в межах організації зовсім інакше, ніж поза межами організації, оскільки в організації діють закони спільної кооперованої діяльності. Подібна організаційна діяльність породжує організаційний ефект, який називають синергією (від грец. synergia – співпраця, співдружність), тобто приростом додаткової енергії, що перевищує суму індивідуальних зусиль її учасників. В організаціях це явище виявляється керованим, його можна підсилювати, видозмінювати.

Диференціація завдань і координація дій на етапі їх реалізації впливають на структуру і форму організації. Основний критерій структурування соціальних організацій – ступінь формалізації існуючих у них відносин. З урахуванням його розрізняють формальні і неформальні організації.

Сучасне суспільство – це сплетіння формальних організацій, які виникають, розпадаються, реорганізуються, зливаються та вступають одна з однією у величезну кількість взаємодій.

Формальні організації будують соціальні відносини на підставі регламентації зв’язків, статусів, норм. Ними є, наприклад, промислові підприємства, фірми, університет, муніципальна структура (мерія).

В основі формальної організації лежить розподіл праці, її спеціалізація за функціональною ознакою. В формальній організації передбачені лише службові зв’язки між індивідами і вона підкоряється лише функціональним цілям.

Формальна організація нагадує піраміду, в якій завдання диференційовані на кількох рівнях. Крім горизонтального розподілу праці, їй притаманна координація, керівництво (ієрархія посадових позицій) і різні спеціалізації по вертикалі. Формальна організація раціональна, для неї характерні виключно службові зв’язки між індивідами.

Виокремлюють три основних типи організацій: добровільні, примусові та утилітарні.

Добровільні організації – це асоціації, члени яких володіють правом вільного вступу або виходу. Прикладом таких організацій є: спілка охорони природи, спілка риболовів, клуб шахістів та ін. Індивіди вступають у добровільні організації, щоб заповнити вільний час, поспілкуватися з однодумцями та ін.

Членами деяких примусових організацій стають проти власної волі. Люди можуть потрапити в клініку для душевнохворих, бути приговореними до тюремного ув’язнення або призвані на службу до армії.

Утилітарні організації представляють собою дещо середнє між добровільними та примусовими організаціями (членство в них не є повністю добровільним ні виключно обов’язковим).

Неформальні організації являють собою систему довільних соціальних зв’язків, норм, дій, що є продуктом більш-менш тривалого міжособистісного та внутрішньогрупового спілкування (наприклад, в трудовому колективі на основі симпатій і антипатій його членів).

Неформальні організації входять корінням в формальні.

До форм організацій зазвичай відносять ділові організації, суспільніоб’єднання, проміжні та асоціативні організації.

Загалом, кожна організація існує у специфічному фізичному, технологічному, культурному, політичному і соціальному оточенні й повинна адаптуватися до нього і співіснувати з ним. Немає організацій самодостатніх, закритих. Усі вони, щоб існувати, функціонувати, досягати цілей, повинні мати численні зв’язки з навколишнім світом.

З вищевикладеного можна зробити висновок, що організація являє собою засіб та інструмент забезпечення функції об’єднання та регламентації поведінки людей для такої мети, якої не можна досягти індивідам поодинці, і яка вимагає спільних „організованих зусиль”.

 

СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВІ ПРОЦЕСИ

 

Соціальна структура і соціальна стратифікація

 

Суспільство є складною соціальною системою, структурно організованою цілістю, яку утворюють різні елементи, компоненти, підрозділи. На підставі цього ми можемо стверджувати, що кожна соціальна система, в тому числі й суспільство, має певну соціальну структуру.

Саме в цій темі ми повинні визначити з чого складається соціальна структура суспільства та що є підґрунтям для соціальної стратифікації.

Соціальна структура суспільства – це ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об`єднаних стійкими зв`язками і відносинами.

Іншими словами, це внутрішній устрій суспільства, який складається з відповідно розташованих, упорядкованих елементів, що взаємодіють між собою. Це розподіл суспільства на окремі спільноти (класи, групи), вказує на різне положення людей один до одного з огляду на багаточисельні критерії. Основними елементами соціальної структури є індивіди, тобто люди, які займають певні соціальні статуси в суспільстві та виконують у ньому певні соціальні ролі. На підставі статусно-ролевих принципів і відбувається об`єднання індивідів у групи та інші соціальні спільноти.

Види соціальної структури суспільства:

1. Соціально-територіальна підструктура– це структура, яка охоплює територіальні спільноти (міське, сільське населення, поселенські групи). Формується на підставі нерівномірності розміщення виробництва й розселення людей.

2. Соціально-професійна підструктура– це сукупності існуючих у суспільстві професійних груп і відносини між ними. Обумовлена професійним розподілом праці та спеціалізацією.

3. Соціально-класова підструктура– це соціальні класи, верстви, групи, касти, стани. Виникає як результат роз`єднання людей. Відображає картину соціальної нерівності.

4. Соціально-етнічна підструктура – це історичні спільноти людей – рід, плем`я, народність, нація, етнос. Виникає як результат об`єднання людей територією, економікою, культурою, звичаями, традиціями, психологічними особливостями.

5. Соціально-демографічна підструктура– це структура, яка зумовлена статтю, віком (чоловіки, жінки, діти, молодь, особи працездатного віку, пенсіонери).

Отже, соціальна структура суспільства в його вертикальній проекції є ієрархічно організована сукупність статусів, груп, верств та класів. Факт нерівності зумовлює розвиток і зміну соціальної структури. Нерівність людей виявляється у різних аспектах їх буття. Але про соціальну нерівність йдеться тільки тоді, коли вона за якимось критерієм закріплена інституціонально як базовий принцип вертикальної класифікації людей. Наприклад, у простих суспільствах соціально значущими були належність до певного роду, стать, вік, що відповідно трансформувалися в ієрархію родинних, вікових і статевих груп. Соціологія соціальну нерівність розглядає як результат соціальної стратифікації.







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.91.106.44 (0.037 с.)