Предмет соціальної філософії

Однією із складових філософії є соціальна філософія, яка досліджує суспільство. Але суспільство досліджує разом із філософією цілий комплекс наук – суспільствознавство. До суспільствознавчих наук належать, наприклад, політична економія, історія, соціологія, естетика, мовознавство, демографія, юриспруденція та інші. Кожна з цих наук досліджує один і той самий об'єкт – суспільство. Проте будь-яка з них має своїм предметом якусь окрему сторону чи рівень дослідження і свої методи пізнання.

Політична економія, наприклад, вивчає закони суспільно-виробничих, тобто економічних відносин людей на різних етапах історичного розвитку суспільства. її цікавлять насамперед умови і форми виробництва, розподілу та обміну матеріальних життєвих засобів у різних людських суспільствах. Історія як наука спрямовує свій погляд у минуле. Її цікавлять важливі події минулого, їх причини, сутність, специфіка та характер різних держав, життя видатних осіб, державних та політичних діячів різних народів. Історика цікавить конкретний матеріал минувшини, окремі сторони життя суспільства на певних етапах його розвитку. Соціологія досліджує сучасність. Її цікавить функціонування і розвиток взаємодії різних соціальних інститутів, людських індивідів і їх груп, спільностей, вплив певних факторів на протікання суспільних процесів. Соціологія вивчає, зокрема, стан справ на конкретному підприємстві, закладі, рівень авторитетності державного чи політичного керівництва тощо. Естетика як наука вивчає закономірності розвитку мистецтва. Мовознавство вивчає закони виникнення та розвитку мови і т. д.

Як бачимо, названі (та інші) науки про суспільство мають свій предмет дослідження, який так чи інакше стосується саме суспільства. Але кожною наукою вивчається якась окрема сторона суспільного життя, певні види суспільних відносин.

На відміну від цих наук соціальна філософія досліджує суспільство в цілому, як цілісну систему у взаємодії всіх його сторін. Соціальна філософія прагне дати відповідь на питання про те, що визначає характер суспільного устрою, чим обумовлюється розвиток суспільства, від чого залежить перехід від одного історичного ступеня до іншого.

Існують фундаментальні, найважливіші питання, без з'ясування яких неможливо правильно пояснити розвиток суспільного життя в цілому і розвиток будь-якої із його окремих сторін.

Так, у суспільному житті ми спостерігаємо економічні, політичні, ідеологічні відносини. Чи існує між ними певний зв'язок і який характер цього зв'язку? Це одне із питань, на яке покликана дати відповідь соціальна філософія.

Слід назвати ще такі важливі питання, що цікавлять соціальну філософію. Чи є в складному, різноманітному, суперечливому історичному процесі внутрішньо необхідний зв'язок, закономірність, чи тут, у суспільному житті, на відміну від природи, панує випадковість, хаос та сваволя? Людство в своєму розвиткові пройшло довгий і складний шлях, доки досягло сучасного історичного рівня. Які рушійні сили цього поступального розвитку?

На всі ці та інші питання має дати відповідь соціальна філософія. Вона є науковою теорією, що пояснює найважливіші, фундаментальні проблеми розвитку суспільства як цілісної системи. Разом із тим, соціальна філософія є науковим методом вивчення кожної з окремих сторін суспільного життя, методом дослідження конкретних історичних явищ.

 

 

Буденне та наукове пізнання. Форми і методи наукового пізнання.

Буденне пізнання основане на пізнанні буденного, або повсякденного життя. Головною ланкою у цьому типі пізнання виступає буденна свідомість. У буденному світі - в світі повсякденності в найрізноманітніших сферах діяльності триває процес самореа-лізації особистості. Людина, живучи повсякденним життям, постійно в різноманітних ситуаціях і обставинах шукає і знаходить уже сталі норми, засоби, способи поведінки, найкоротший шлях, що веде до такої мети. Причому мета найрізноманітніша, майже до мети визволитись, позбутись бажань і потреб. Повсякденності властиві риси: стандартність, рецептурність, рекомендаційність буденної свідомості.

Буденна свідомість характеризується специфічними рисами, безпосередньо знайомими кожному, що різко відрізняються від тих, що наука подає як раціональні еталони.

Не вірно вважати, що повсякденна свідомість людей складається тільки з завмерлих стереотипів, непорушних схем, рецептів, обмежуючи поведінку людей жорсткими рамками. І та складова буденної свідомості - здоровий сенс, дає можливість людям правильно оцінювати зміни в суспільстві, ситуацію, що складається, пристосовуватися, вести відповідно з обставинами, дотримуватися свого людського інтересу в усіх перепитіях життя, повсякден-: ності. Саме це логіка соціальних норм, логіка досягнення мети.

Наукове пізнання містить у собі два основних взаємопов’язаних, але якісно різних рівня — емпіричний і теоретичний.

На емпіричному рівні переважає чуттєве пізнання; раціональне пізнання і його форми тут присутні, але мають підпорядковане значення. Тому на емпіричному рівні досліджуємий об’єкт відображається переважно з боку своїх зовнішніх зв’язків і проявів. Характерними ознаками емпіричного пізнання є: збирання фактів, їх первинне узагальнення, опис спостерігаємих та експериментальних даних, їх систематизація, класифікація.

Теоретичний рівень характеризується перевагою раціонального пізнання. Теоретичне пізнання відображає явище і процеси з боку їх універсальних внутрішніх зв’язків і закономірностей. Що досягаються за допомогою раціональної обробки емпіричних даних, яка дозволяє сформулювати наукові проблеми, гіпотези, теорії. Найважливіше завдання теоретичного пізнання — досягнення істини.

Емпіричний та теоретичній рівні наукового пізнання взаємопов’язані, тобто емпіричне може переходити в теоретичне і навпаки. Неприпустимо абсолютизувати значення якогось одного з них.

Елементами структури теоретичного наукового пізнання є його форми. Головні з них: проблема, гіпотеза, теорія. Проблема — форма пізнання, змістом якої є те, що ще не пізнане людиною, але що потрібно пізнати. Фактично це знання про незнання; питання, яке виникає в процесі пізнання і вимагає відповіді за двома пунктами: постановка проблеми і шлях її вирішення. Гіпотеза — форма знання, яка містить припущення (сформульоване на основі ряду фактів), істинне значення якого невизначено і потребує доказу. Гіпотетичне знання має імовірний, а не достовірний характер, і вимагає перевірки, обґрунтування. Теорія — найбільш розвинута форма наукового знання, яка дає цілісне, системне, достовірне відображення закономірних і суттєвих зв’язків певної області дійсності. Основними функціями теорії вважають

• синтетичну (поєднання певних достовірних знань в єдину систему);

• пояснювальну (виявлення суттєвих характеристик об’єкта, законів його походження і розвитку);

• методологічну (розробка на базі теорії різних методів і прийомів дослідження);

• передбачувану (формулювання уявлень про існування раніше невідомих фактів і властивостей об’єкта);

• практичну (бути програмою, яка спрямовує практичну діяльність).

В науковому пізнанні істинним повинен бути не тільки його результат, але й спосіб отримання цього результату — метод. Метод — це система приписів, принципів, вимог, які орієнтують суб’єкта у вирішенні конкретного завдання, досягненні певного результату пізнання і дії. Основна функція методу — регулювання різних форм діяльності (в тому числі і науково-пізнавальної). Усі методи наукового пізнання за мірою узагальнення і сферою дії поділяється на наступні основні групи: філософські, загальнонаукові, загальнологічні, а також: спеціальні (методи фізики, хімії тощо) і дисциплінарні (методи, які виникли на стику наук або методи якоїсь галузі певної науки).

Соціальний простір і час

Виникнення соціально організованої матерії пов'язано з формуванням нових, якісно специфічних просторово-часових структур. Просторові структури, що характеризують суспільне життя, не зводяться ні до простору неживої природи, ні до біологічного простору. Тут виникає й історично розвивається особливий тип просторових відносин, в якому розвивається людина як суспільна істота. Соціальний простір, вписане в простір біосфери та космосу, володіє особливим людським глуздом. Воно функціонально розчленоване на ряд підпросторів, характер яких і і взаємозв'язок історично змінюються в міру розвитку суспільств.

Вже на ранніх стадіях людської історії формуються особливі просторові сфери життєдіяльності, значущі для людини. Функціонально виділені з навколишнього середовища простір безпосереднього проживання (житло і поселення), територія навколо нього, що включає особливі зони господарських циклів. У племен, що ведуть мисливське-збиральної спосіб життя ці зони утворюються в залежності від циклів відновлення леcних рослин і тварин в тій екосистемі, в яку включено плем'я. З виникненням древніх землеробських товариств особливе значення набувають зони плодоносних земель. Наприклад, для жителів Стародавнього Єгипту зона по берегах Нілу була особливим простором, що мали вирішальне значення для долі цієї цивілізації.

Освоєний людиною, «олюднений», і неосвоєні простір природи з точки зору природних властивостей не розрізняються. Але в соціальному плані їх відмінність істотно. Воно визначено відносинами людини до світу, історично складаються особливостями відтворення способів людської діяльності та поведінки.

Специфічні риси і характеристики соціального простору відбиваються, хоча і не завжди адекватно, у світогляді людини відповідної історичної епохи. Наприклад, у стародавніх міфах ясно простежується уявлення про якісну відмінність частин простору, протиставлення упорядкованого простору людського буття решті простору, в якому діють недобрі, і незрозумілі людині сили. У цих виставах у фантастичній формі відбивалося реальну різницю між «олюдненим» простором і простором природи, що залишаються поза сферою людської діяльності.

Звичні нашому здоровому глузду уявлення про простір, де всі крапки і напрямки однакові (фізика ці властивості визначає як однорідність і ізотропних простору), виникли як домінуючих світоглядних образів на відносно пізніх етапах людської історії. Їх становлення в якості світоглядних орієнтирів в європейській культурі відбувалося в епоху формування ранніх буржуазних відносин і було пов'язане з ломкою світоглядних орієнтації, що виникли в епоху середньовіччя. Середньовічному мисленню було властиво розглядати простір як деяку систему різноякісних місць. Кожне з них наділялося певним символічним значенням. Розрізнявся земної гріховний світ і світ небесний - світ «чистих сутностей».

Щоб зрозуміти особливу природу соціального простору як об'єктивно існуючого, важливо виробити уявлення про цілісну систему суспільного життя. Ця система включає в якості своїх компонентів предметний світ, який людина створює і оновлює у своїй діяльності, самої людини та її ставлення до інших людей, стану людської свідомості, що регулюють його діяльність. Все це єдине системне ціле існує тільки завдяки взаємодії складових його частин - світу речей «другої природи», світу ідей та світу людських відносин. Організація цього цілого ускладнюється і змінюється в процесіісторичного розвитку. Воно має свою особливу просторову архітектоніку, яка не зводиться тільки до відносин матеріальних речей, а включає їх ставлення до людини, її соціальні зв'язки і ті смисли, які фіксуються в системі суспільно значимих ідей. Світ речей «другої природи», які оточують людину, їх просторова організація має надприродне, соціально значимими характеристиками. Просторові форми технічних пристроїв, впорядковане простір полів, садів, зрошуваних земель, штучно створених водойм, архітектура міст - все це соціальні просторові структури. Вони не виникають самі по собі в природі, а формуються тільки завдяки діяльності людей і несуть на собі печатку соціальних відносин, характерних для певної історичної епохи, виступаючи як культурно-значимі просторові форми.
Специфіка соціального простору тісно пов'язана зі специфікою соціального часу, яке є внутрішнім часом суспільного життя і як би вписано у зовнішнє по відношенню до нього час природних процесів.

Соціальний час є мірою мінливості суспільних процесів, історично виникають перетворень у житті людей. На ранніх стадіях суспільного розвитку ритми соціальних процесів були уповільненими. Родоплемінні суспільства і прийшли їм на зміну перші цивілізації стародавнього світу відтворювали протягом багатьох століть існуючі соціальні відносини. Соціальний час в цих суспільствах носило квазіцікліческій характер. Орієнтиром суспільної практики було повторення вже накопиченого досвіду, відтворення дій і вчинків минулого, які виступали у формі священних традицій. Звідси особлива цінність минулого часу в життєдіяльності традиційних суспільств. Людина найдавніших цивілізацій жив, як би озираючись у минуле, яке уявлялося йому золотим століттям. Не випадково в традиційних суспільствах поняття «стародавній» і «добрий», «добрий» були майже синонімами.

Ідея спрямованості часу і орієнтація на майбутнє виникли в культурі значно пізніше. Лінійно спрямоване історичний час проявляється найбільш виразно в суспільстві епохи формування капіталістичних відносин. Капіталістичного чна система виробництва в порівнянні з попередніми їй формаціями призвела до різкого прискорення розвиткупродуктивних сил і всієї системи соціальних процесів. Ще більшою мірою це прискорення властиво сучасній епосі, коли бурхливо розгортається науково-технічна революція.

Таким чином, соціально-історичний час тече нерівномірно. Воно як би ущільнюється і прискорюється у міру суспільного прогресу. Причому саме прискорення соціально-історичного часу відбувається нерівномірно. В епоху революційних перетворень це прискорення, своєрідне спрессовиваніе історичного часу, його насичення соціально значущими історичними подіями, відбувається в значно більшому ступені, ніж у періоди відносно спокійного розвитку.

Соціальний час, як і соціальний простір, має складну структуру. Воно виникає як накладення один на одного різних часових структур. У рамках історичного часу, в якому відбуваються події, що характеризують історію народу, нації, розвиток і зміну суспільно-економічних формацій, можна виділити час індивідуального буття людини, яке визначається протіканням різних соціально та індивідуально значущих для нього подій.

Особливу важливість набуває аналіз просторово-часової структури на різних етапах історії суспільства, вивчення механізмів її зміни і розвитку як важ-ного аспекту динаміки соціально організованої матерії, що своєрідно проявляється в індивідуальній життя людей.