Роль праці, спілкування й мовлення у формуванні та розвитку свідомості.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Роль праці, спілкування й мовлення у формуванні та розвитку свідомості.



Роль праці, спілкування й мовлення у формуванні та розвитку свідомості.

Здатність людини творити суб'єктивний образ об'єктивного світу, тобто бути свідомою істотою, з необхідністю спонукає її до пізнання і перетворення світу — до діяльності. Особливим проявом діяльності є праця. Саме праця, з погляду еволюційної теорії Ч.Дарвіна, є однією з найважливіших передумов виникнення свідомості у людини. Трудова діяльність людини мала два вирішальні наслідки:

• організм предків людини почав пристосовуватися не просто до умов середовища, а до трудової діяльності. Специфічні, особливості фізичної організації людської істоти — пряме ходіння, диференціація функцій передніх і задніх кінцівок, розвиток руки (згадаймо відомий вислів Гегеля — "знаряддя знарядь"), головного мозку виробились у процесі тривалого пристосування організму до виконання трудових операцій:

• праця, яка з самого початку була спільною діяльністю, стимулювала виникнення і розвиток видів спілкування, членороздільної мови як засобу спілкування, нагромадження і передавання трудового, соціального досвіду,

Людська праця відрізняється від діяльності навіть найрозвинутіших тварин тим; що являє собою активний вплив людини на природу, а не просте пристосування до неї, характерне для тварин. Вона передбачає систематичне використання і, найголовніше, виробництво знарядь виробництва Праця є цілеспрямованою свідомою діяльністю людини, вона з самого початку має суспільний характер І немислима поза суспільством

Отже, за еволюційною теорією, хоча вона, зараз уточнюється й школи ставиться під сумнів, думка і руки, розум і знаряддя праці почали творити нову істоту, яка отримала назву розумної, тобто людини. Цього факту не заперечують ні космічні гіпотези походження людини, ні релігійна (про що вже була мова), бо всюди є акт цілеспрямованої діяльності по створенню благ, необхідних для задоволення людських потреб.

Оскільки ж праця органічно пов'язана із застосуванням мускульної сили й сили розуму, то відповідно до цього виділяються два основні види праці — фізична і розумова.

Цей поділ праці виник ще за доби рабовласництва і зберігся донині.

Унікальність свідомості як особливої здатності людини творити образи оточуючого її світу виявляється не тільки у характері її функціонування і розвитку, а й у способі виникнення самої свідомості. Однією із основ виникнення феномена свідомості є спілкування і мова.

Говорячи про спілкування, ми насамперед, підкреслюємо, що цей феномен притаманний лише людині, воно виникає як особливий стан відношення, взаємозв'язку людей. У найширшому розумінні слова, спілкування — це процес взаємозв'язку, взаємовідношення, взаємодії між людьми, людськими спільнотами, у якому відбувається обмін діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, вміннями та навичками, а також результатами діяльності, тобто процес передачі, опрацювання і використання інформації в широкому розумінні. Спілкування — одна з необхідних і загальних умов формування і розвитку особистості і суспільства. Адже основою розвитку свідомості нині, як і раніше, залишається живий контакт, який містить у собі все багатство людських стосунків і дає змогу засвоїти не тільки думки інших людей, а й почуття, і не лише побачити, а й відчути чужу суб'єктивність, ЇЇ наявність, отримати не тільки знання, а й моральні навички.

Особливим способом, засобом спілкування є мова, особливістю якої є те, що вона водночас і універсальний засіб спілкування, і найдосконаліша форма спілкування (адже у процесі безпосереднього спілкування величезну роль відіграють міміка, жести, посмішка тощо). Мова — це такий засіб спілкування, особливим та основним елементом якого є слово, речення. Але найголовніша функція мови, причому двоєдина, — вона є знаряддям мислення і способом спілкування. Загальновідомо, що слово — велика сила, здатна і "вбити" людину, і "піднести" її. Мова — це вся система культури, це спеціалізована, інформаційно-знакова діяльність; це безпосередня діяльність думки, мислення, свідомості. Одиниця ж мови — слово — є єдністю значення і звучання, адже ми розрізняємо усну, писемну та внутрішню мову. Мова відображає стан розвитку інтелекту людини, її душу. Мова — це та сила, за допомогою якої людська спільність не тільки здатна саморозвиватись, а й плекає, творить свою власну культуру, організовує життя у ціннісних межах його існування. Слово є дороговказом не тільки до оптимізму, воно може сіяти недовіру, песимізм, вести людину до деградації її як особи, так і як істоти суспільної. Тому людина і людство з необхідністю мають пам'ятати, що мова — це оберіг, творець людини, тому її необхідно плекати.

Отже, варто зупинитися окремо на тезі, що мова є засобом розуміння світу. Тобто спосіб життя людей зумовив формування мови, котра в свою чергу зумовлює формування певного типу свідомості (те, що ми називаємо ментальністю), яка знову ж таки відображає світ відповідним набором понять.

Взаємозв'язок діяльності, мислення та мови.

Мислення і мова складають єдине ціле. Між ними існує нерозривний, органічний зв’язок. У мові людина матеріалізує свою думку, втілює її у слово, надає її форму предметності. Мислення людини реально виявляється у формі її мови, мовного виразу.

Як людина висловлюється, так вона практично і мислить. Не випадково К.Маркс підкреслював, що «мова є безпосередня дійсність думки». Поряд з суспільним характером праці, мова визначає специфіку самої людини, її свідомості, мислення і психіки взагалі. Саме це мав на увазі Мартін Хайдеггер, коли стверджував, що «сутність людини виявляється у мові».

Людина може виявляти свої думки, своє мислення, різними способами (звуками, жестами, фарбами, знаками, діями, виробами, поведінкою і т.д.). однак універсальним засобом мислення є мова. «Думки вимагають слів».

«Про наші думки, – писав Гегель, – ми знаємо лише тоді..., коли даємо їм форму предметності...». Таку предметність надає думкам «... членороздільний звук, слово. Слово надає думкам їх... справжнє наявне буття».

Розумова, інтелектуальна діяльність, процес абстрагування, знаходження загальних властивостей речей і явищ, вимагають слів, мовного втілення. У мові людина матеріалізує свою розумову діяльність і може розглядати її результати як об’єкти (наприклад, художній твір, наукова праця тощо).

Таким чином, інтелектуальна діяльність людини, цілком духовна, внутрішня, що проходить в певному сенсі непомітно, завдяки мові об’єктивується і стає доступною для чуттєвого сприйняття. Завдяки мові, думки окремих людей стають надбанням інших.

Особистість діє відповідно до своїх потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій, характеру і змісту своєї життєвої позиції та вимог соціальних норм.

Основні характеристики діяльності: її цілі, умови, засоби, мотиви, стимули і власне процеси їхньої реалізації і використання, результат цієї діяльності. Щодо цілей, то вони є відображенням вимог згадуваних потреб, інтересів, норм, змісту і характеру ціннісних орієнтацій, життєвої позиції особистості.

Цілеспрямована діяльність є суттєвою, невід'ємною рисою, характеристикою людини. Без неї неможливе існування людського роду. Вона являє собою основу культури, рушійну силу розвитку суспільства, людської спільності — нації, соціальної групи, колективу, громадської організації, сім'ї та особистості. Тому суспільство, соціальна спільність, індивід являють собою суб'єкти діяльності.

Діяльності належить вирішальна роль у впливові предметів природного та соціального світу на особистість.

 

Практика - критерій істини

Критерій істини тривалий час вбачали або в свідомості (одні — в чуттях, інші — в розумі), або в об'єкті, що пізнається. Оскільки істина передбачає певне пізнавальне відношення суб'єкта до об'єкта, то в цьому розумінні істина відноситься не тільки до суб'єкта, а й до об'єкта. Звідси випливає, що критерій істини повинен становити собою певне відношення, що і відрізняється від процесу пізнання, і водночас перебуває з ним у тісному взаємозв'язку. Тому зрештою було встановлено, що таким відношенням є суспільна практика, яку й потрібно розглядати як критерій істини.

Та чи інша теорія є істиною, якщо на основі її рекомендацій люди здатні здійснити поставлені ними цілі. Таке розуміння критерію істини лише зовнішньо нагадує прагматичне твердження, згідно з яким істинним є корисне. Корисність знань не причина, а лише наслідок їх істинності.

Існує кілька способів практичної перевірки істинності теоретичних положень: через активне спостереження; з допомогою експерименту, який відтворює досліджуване явище у відносно чистому вигляді; шляхом перевірки життям наукових припущень тощо. Та під практикою у філософському її розумінні потрібно мати на увазі не спостереження і навіть не окремі експерименти, спроби реалізувати теоретичні плани, а тривалий, фактично нескінченний історичний процес життєдіяльності людини, в якому лише й може відбутися відсів усього помилкового, хибного від справді істинного. Ігнорування такого розуміння практики давало можливість оголошувати абсолютними істинами, нібито вже доведеними практикою, утопічні, ато й маячні ідеї деяких політичних діячів.

Не можна ототожнювати спосіб обгрунтування істини з її перевіркою, оскільки спосіб доведення значною мірою входить у процес формування істини, а перевірка істин,у кінцевому підсумку, завжди має практичний характер. У процесі формування істини можна досягти несуперечності, послідовності знань, проте їх відповідність дійсності залежить не лише від логічної досконалості доведення, а й від істинності вихідних положень, засновків, які можуть виявитися хибними. Іншими словами, формально-логічні засоби перевірки істини відіграють підпорядковану роль, а справді надійним критерієм істини є суспільна практика.

 

Соціальний простір і час

Виникнення соціально організованої матерії пов'язано з формуванням нових, якісно специфічних просторово-часових структур. Просторові структури, що характеризують суспільне життя, не зводяться ні до простору неживої природи, ні до біологічного простору. Тут виникає й історично розвивається особливий тип просторових відносин, в якому розвивається людина як суспільна істота. Соціальний простір, вписане в простір біосфери та космосу, володіє особливим людським глуздом. Воно функціонально розчленоване на ряд підпросторів, характер яких і і взаємозв'язок історично змінюються в міру розвитку суспільств.

Вже на ранніх стадіях людської історії формуються особливі просторові сфери життєдіяльності, значущі для людини. Функціонально виділені з навколишнього середовища простір безпосереднього проживання (житло і поселення), територія навколо нього, що включає особливі зони господарських циклів. У племен, що ведуть мисливське-збиральної спосіб життя ці зони утворюються в залежності від циклів відновлення леcних рослин і тварин в тій екосистемі, в яку включено плем'я. З виникненням древніх землеробських товариств особливе значення набувають зони плодоносних земель. Наприклад, для жителів Стародавнього Єгипту зона по берегах Нілу була особливим простором, що мали вирішальне значення для долі цієї цивілізації.

Освоєний людиною, «олюднений», і неосвоєні простір природи з точки зору природних властивостей не розрізняються. Але в соціальному плані їх відмінність істотно. Воно визначено відносинами людини до світу, історично складаються особливостями відтворення способів людської діяльності та поведінки.

Специфічні риси і характеристики соціального простору відбиваються, хоча і не завжди адекватно, у світогляді людини відповідної історичної епохи. Наприклад, у стародавніх міфах ясно простежується уявлення про якісну відмінність частин простору, протиставлення упорядкованого простору людського буття решті простору, в якому діють недобрі, і незрозумілі людині сили. У цих виставах у фантастичній формі відбивалося реальну різницю між «олюдненим» простором і простором природи, що залишаються поза сферою людської діяльності.

Звичні нашому здоровому глузду уявлення про простір, де всі крапки і напрямки однакові (фізика ці властивості визначає як однорідність і ізотропних простору), виникли як домінуючих світоглядних образів на відносно пізніх етапах людської історії. Їх становлення в якості світоглядних орієнтирів в європейській культурі відбувалося в епоху формування ранніх буржуазних відносин і було пов'язане з ломкою світоглядних орієнтації, що виникли в епоху середньовіччя. Середньовічному мисленню було властиво розглядати простір як деяку систему різноякісних місць. Кожне з них наділялося певним символічним значенням. Розрізнявся земної гріховний світ і світ небесний - світ «чистих сутностей».

Щоб зрозуміти особливу природу соціального простору як об'єктивно існуючого, важливо виробити уявлення про цілісну систему суспільного життя. Ця система включає в якості своїх компонентів предметний світ, який людина створює і оновлює у своїй діяльності, самої людини та її ставлення до інших людей, стану людської свідомості, що регулюють його діяльність. Все це єдине системне ціле існує тільки завдяки взаємодії складових його частин - світу речей «другої природи», світу ідей та світу людських відносин. Організація цього цілого ускладнюється і змінюється в процесіісторичного розвитку. Воно має свою особливу просторову архітектоніку, яка не зводиться тільки до відносин матеріальних речей, а включає їх ставлення до людини, її соціальні зв'язки і ті смисли, які фіксуються в системі суспільно значимих ідей. Світ речей «другої природи», які оточують людину, їх просторова організація має надприродне, соціально значимими характеристиками. Просторові форми технічних пристроїв, впорядковане простір полів, садів, зрошуваних земель, штучно створених водойм, архітектура міст - все це соціальні просторові структури. Вони не виникають самі по собі в природі, а формуються тільки завдяки діяльності людей і несуть на собі печатку соціальних відносин, характерних для певної історичної епохи, виступаючи як культурно-значимі просторові форми.
Специфіка соціального простору тісно пов'язана зі специфікою соціального часу, яке є внутрішнім часом суспільного життя і як би вписано у зовнішнє по відношенню до нього час природних процесів.

Соціальний час є мірою мінливості суспільних процесів, історично виникають перетворень у житті людей. На ранніх стадіях суспільного розвитку ритми соціальних процесів були уповільненими. Родоплемінні суспільства і прийшли їм на зміну перші цивілізації стародавнього світу відтворювали протягом багатьох століть існуючі соціальні відносини. Соціальний час в цих суспільствах носило квазіцікліческій характер. Орієнтиром суспільної практики було повторення вже накопиченого досвіду, відтворення дій і вчинків минулого, які виступали у формі священних традицій. Звідси особлива цінність минулого часу в життєдіяльності традиційних суспільств. Людина найдавніших цивілізацій жив, як би озираючись у минуле, яке уявлялося йому золотим століттям. Не випадково в традиційних суспільствах поняття «стародавній» і «добрий», «добрий» були майже синонімами.

Ідея спрямованості часу і орієнтація на майбутнє виникли в культурі значно пізніше. Лінійно спрямоване історичний час проявляється найбільш виразно в суспільстві епохи формування капіталістичних відносин. Капіталістичного чна система виробництва в порівнянні з попередніми їй формаціями призвела до різкого прискорення розвиткупродуктивних сил і всієї системи соціальних процесів. Ще більшою мірою це прискорення властиво сучасній епосі, коли бурхливо розгортається науково-технічна революція.

Таким чином, соціально-історичний час тече нерівномірно. Воно як би ущільнюється і прискорюється у міру суспільного прогресу. Причому саме прискорення соціально-історичного часу відбувається нерівномірно. В епоху революційних перетворень це прискорення, своєрідне спрессовиваніе історичного часу, його насичення соціально значущими історичними подіями, відбувається в значно більшому ступені, ніж у періоди відносно спокійного розвитку.

Соціальний час, як і соціальний простір, має складну структуру. Воно виникає як накладення один на одного різних часових структур. У рамках історичного часу, в якому відбуваються події, що характеризують історію народу, нації, розвиток і зміну суспільно-економічних формацій, можна виділити час індивідуального буття людини, яке визначається протіканням різних соціально та індивідуально значущих для нього подій.

Особливу важливість набуває аналіз просторово-часової структури на різних етапах історії суспільства, вивчення механізмів її зміни і розвитку як важ-ного аспекту динаміки соціально організованої матерії, що своєрідно проявляється в індивідуальній життя людей.

Роль праці, спілкування й мовлення у формуванні та розвитку свідомості.

Здатність людини творити суб'єктивний образ об'єктивного світу, тобто бути свідомою істотою, з необхідністю спонукає її до пізнання і перетворення світу — до діяльності. Особливим проявом діяльності є праця. Саме праця, з погляду еволюційної теорії Ч.Дарвіна, є однією з найважливіших передумов виникнення свідомості у людини. Трудова діяльність людини мала два вирішальні наслідки:

• організм предків людини почав пристосовуватися не просто до умов середовища, а до трудової діяльності. Специфічні, особливості фізичної організації людської істоти — пряме ходіння, диференціація функцій передніх і задніх кінцівок, розвиток руки (згадаймо відомий вислів Гегеля — "знаряддя знарядь"), головного мозку виробились у процесі тривалого пристосування організму до виконання трудових операцій:

• праця, яка з самого початку була спільною діяльністю, стимулювала виникнення і розвиток видів спілкування, членороздільної мови як засобу спілкування, нагромадження і передавання трудового, соціального досвіду,

Людська праця відрізняється від діяльності навіть найрозвинутіших тварин тим; що являє собою активний вплив людини на природу, а не просте пристосування до неї, характерне для тварин. Вона передбачає систематичне використання і, найголовніше, виробництво знарядь виробництва Праця є цілеспрямованою свідомою діяльністю людини, вона з самого початку має суспільний характер І немислима поза суспільством

Отже, за еволюційною теорією, хоча вона, зараз уточнюється й школи ставиться під сумнів, думка і руки, розум і знаряддя праці почали творити нову істоту, яка отримала назву розумної, тобто людини. Цього факту не заперечують ні космічні гіпотези походження людини, ні релігійна (про що вже була мова), бо всюди є акт цілеспрямованої діяльності по створенню благ, необхідних для задоволення людських потреб.

Оскільки ж праця органічно пов'язана із застосуванням мускульної сили й сили розуму, то відповідно до цього виділяються два основні види праці — фізична і розумова.

Цей поділ праці виник ще за доби рабовласництва і зберігся донині.

Унікальність свідомості як особливої здатності людини творити образи оточуючого її світу виявляється не тільки у характері її функціонування і розвитку, а й у способі виникнення самої свідомості. Однією із основ виникнення феномена свідомості є спілкування і мова.

Говорячи про спілкування, ми насамперед, підкреслюємо, що цей феномен притаманний лише людині, воно виникає як особливий стан відношення, взаємозв'язку людей. У найширшому розумінні слова, спілкування — це процес взаємозв'язку, взаємовідношення, взаємодії між людьми, людськими спільнотами, у якому відбувається обмін діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, вміннями та навичками, а також результатами діяльності, тобто процес передачі, опрацювання і використання інформації в широкому розумінні. Спілкування — одна з необхідних і загальних умов формування і розвитку особистості і суспільства. Адже основою розвитку свідомості нині, як і раніше, залишається живий контакт, який містить у собі все багатство людських стосунків і дає змогу засвоїти не тільки думки інших людей, а й почуття, і не лише побачити, а й відчути чужу суб'єктивність, ЇЇ наявність, отримати не тільки знання, а й моральні навички.

Особливим способом, засобом спілкування є мова, особливістю якої є те, що вона водночас і універсальний засіб спілкування, і найдосконаліша форма спілкування (адже у процесі безпосереднього спілкування величезну роль відіграють міміка, жести, посмішка тощо). Мова — це такий засіб спілкування, особливим та основним елементом якого є слово, речення. Але найголовніша функція мови, причому двоєдина, — вона є знаряддям мислення і способом спілкування. Загальновідомо, що слово — велика сила, здатна і "вбити" людину, і "піднести" її. Мова — це вся система культури, це спеціалізована, інформаційно-знакова діяльність; це безпосередня діяльність думки, мислення, свідомості. Одиниця ж мови — слово — є єдністю значення і звучання, адже ми розрізняємо усну, писемну та внутрішню мову. Мова відображає стан розвитку інтелекту людини, її душу. Мова — це та сила, за допомогою якої людська спільність не тільки здатна саморозвиватись, а й плекає, творить свою власну культуру, організовує життя у ціннісних межах його існування. Слово є дороговказом не тільки до оптимізму, воно може сіяти недовіру, песимізм, вести людину до деградації її як особи, так і як істоти суспільної. Тому людина і людство з необхідністю мають пам'ятати, що мова — це оберіг, творець людини, тому її необхідно плекати.

Отже, варто зупинитися окремо на тезі, що мова є засобом розуміння світу. Тобто спосіб життя людей зумовив формування мови, котра в свою чергу зумовлює формування певного типу свідомості (те, що ми називаємо ментальністю), яка знову ж таки відображає світ відповідним набором понять.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.231.61 (0.011 с.)