Праця, трудова поведінка, трудова організація як соціальні інститути

В суспільстві як соціальній системі соціальні групи, соціальні відносини, які мають між ними місце, набувають певних організованих інституційованих форм, які „зв’язують” ці групи, забезпечуючи їх стійкість, розвиток, взаємодію з іншими групами. Серед великої кількості функціонуючих у суспільстві соціальних інститутів виділяються такі найсуттєвіші як праця, трудова поведінка, трудовий колектив, дослідження яких висуває дану проблему в число ключових при вивченні курсу соціології.

Значний внесок у соціологію праці зробили: К.Маркс, який розглядав працю як родову якість людини, американський інженер Ф. Тейлор, засновник тейлоризму як системи раціоналізації індустріальної праці, на основі стандартизації методів; американський соціолог Е. Мейо, який на базі експериментів розробив теорії людських відносин, Ф. Херцбергер, який заклав основи теорії збагачення праці.

Праця – основа функціонування та розвитку людського суспільства. Сфера праці завжди була об’єктом вивчення природничих (фізіологія, психологія, ергономіка), суспільних (філософія, історія, соціологія), економічних (політекономія) наук. Важливе місце серед них посідає соціологія праці. Праця є фундаментом, на якому базуються соціальні процеси, формуються соціальні відносини. Вона змінює становище, формує соціальний та професійний портрет особистості. Праця завжди є формою колективної діяльності. У виробництві люди вступають у взаємини не тільки з природою, адже люди не можуть виробляти не об’єднуючись для досягнення спільної мети для взаємного обміну діяльністю.

Праця – не тільки економічна, а й соціологічна категорія. Саме праця є однією з основоположних чинників, що визначає соціальне, економічне, політичне, духовне життя суспільства. Пояснюється це тим, що „під працею” розуміють не просто якусь певну роботу, яку виконує людина. Справа в тому, що „праця взагалі” – це поняття, яке має подвійну природу. З одного боку, праця розглядається як соціальний процес, з іншого – як соціальний інститут.

Праця як соціальний процес – це цілеспрямована діяльність людей, спрямована на відтворення людського індивіду як біологічною сутності. Такий розгляд спирається на ту обставину, що люди, використовуючи певні предмети, засоби праці, вступають у взаємодію (процес праці) з природою, створюючи тим засоби (їжу, одяг та ін.) для „продовження людського роду”.

Праця як соціальний інститут. Тут праця виступає як спільна діяльність людей, яка передбачає певні форми організації, за допомогою якої досягають необхідного рівня узгодженості групових та індивідуальних дій.

Таким чином, праця, як соціальний інститут – це певний „соціальний організм”, який характеризує форми, рівні та ін. Організації виробництва, обміну, розподілу в суспільстві, тобто специфічна різновидність людської діяльності.

Сутність праці як соціального явища виявляється в її функціях, найголовнішими з яких є:

– виробнича, яка виявляється у створенні матеріально-культурних благ, забезпеченні суспільства предметами та послугами;

– соціально-відновлювальна, забезпечує життєдіяльність, матеріальний добробут працівників та їх сімей за рахунок заробітної плати та інших видів винагородження;

– статусна, яка зумовлена неоднаковим значенням у суспільстві різних видів праці;

– формування особистості, яка виявляється в тому, що прогрес виробництва має забезпечувати вільний розвиток сутнісних сил особистості, який залежить від матеріально-технічної бази, системи освіти, професійного навчання тощо. Праця повинна стати сферою самореалізації, самоствердження людини;

– ціннісна, сутність якої полягає у формуванні в працівників установок, мотиваційної сфери, життєвих цілей і планів на майбутнє.

Найбільш яскраво специфіка праці як соціального інституту проявляється коли мова йде про таке складне та важливе поняття як „ трудова поведінка ”.

Трудова поведінка виступає як соціальний інститут суспільства в тому сенсі, що для різних соціально-економічних систем, країн, груп робітників та ін. існує характерний для них (саме для них) специфічний тип трудової поведінки. Виокремлюють різноманітні типи і форми трудової поведінки: функціональну, економічну, інноваційну, адаптаційно-пристосувальну, деструктивну та ін.

Трудова поведінка – це комплекс цілеспрямованих індивідуальних та групових дій, які визначають, по-перше, спрямованість і, по-друге, інтенсивність реалізації людського чинника в процесі трудової діяльності.

В цьому сенсі категорія „трудова поведінка” часто співпадає з категорією „трудова мораль” (тобто система моральних вимог, норм, цінностей, які притаманні людям певного суспільства, що зайняті певною трудовою діяльністю).

Наприклад, в корні відмінною є поведінка українського та японського робітника, американського або китайського менеджера. Подібні відмінності пояснюються, безумовно, не лише рівнем заробітної плати, але в першу чергу, складним комплексом соціокультурних чинників (релігією, особливостями національного менталітету, історичним розвитком того або іншого народу та ін.).

Для розуміння сутності трудової поведінки необхідне знання наступних основних категорій.

Зміст праці – соціально-економічна категорія, яка відображає розподілення функцій (виконавчих, реєстрації та контролю, спостереження й т.ін.) на робочому місці. Ця категорія визначається сукупністю виробничих операцій, які виконує робітник. З урахуванням змісту праці виокремлюють такі її складові:

– розумова і фізична;

– організаторська і виконавча;

– творча і репродуктивна;

– складна і проста.

Зміна складових трудових функцій та витрат часу на їх виконання призводять до змін у змісті праці. Оскільки зміст конкретних видів трудової діяльності ставить перед особистістю певні вимоги в плані освіти, здібностей, кваліфікації, зміст праці – одна з ключових чинників, які визначають напрямок розвитку трудових навичок людини, її ставлення до праці та задоволення.

Характер праці – категорія, яка характеризує соціально-економічну природу трудового процесу, суспільну форму його організації, спосіб взаємодії людей в процесі праці. На відміну від категорії „зміст праці”, „характер праці” визначає сутність не організаційно-технічного, а соціального розподілу праці та виступає як наслідок тих виробничих відносин, які панують, домінують у суспільстві. Показниками характеру праці є форма власності, ставлення працівників до засобів виробництва та своєї праці, розподільчі відносини, соціальні відмінності. Відповідно до цих критеріїв виокремлюють такі види праці: суспільну і приватну, вільну і підневільну, „на себе” і „на когось”, добровільну і примусову.

Мотивація трудової поведінки полягає у формуванні в працівника внутрішніх спонукальних сил трудової діяльності шляхом впливу на його потреби, інтереси, бажання, прагнення, цінності, ідеали й мотиви з метою досягти очікуваної трудової поведінки. Процес формування цих внутрішніх спонукальних сил трудової діяльності розуміють як мотивацію трудової поведінки.

В соціології існує п’ять найбільш відомих у сучасній науці теорій.

1. Теорія ієрархії потреб (А. Маслоу), згідно з якою людська поведінка визначається потребами двох видів: базисних (у харчуванні, безпеці тощо) і похідних (у справедливості, благополуччі, порядку та єдності соціального життя). Останні ціннісно рівні одна одній, а базисні розташовані в ієрархічному порядку від „нижчих” (матеріальних) до „вищих” (духовних).

2. Теорія потреби досягти результатів (Маклелланд) пояснює бажання людини працювати відповідно до ступеня розвитку у неї потреби добиватися успіху.

3. Подвійна теорія мотивації (Ф.Херцберг), згідно з якою у індивіда є дві системи (ієрархії) потреб: а) гігієнічні фактори, пов’язані з умовами праці; б) мотиваторні, пов’язані з „внутрішніми” потребами (успіх, зміст праці, відповідальність, самостійність у роботі).

4. Теорія справедливості чи суспільного порівняння, згідно з якою трудову активність людина підвищує, порівнюючи свій внесок і віддачу від праці з аналогічними показниками інших.

5. Теорія очікування (оцінки) виходить з того, що мотиваційні зусилля досягнення успіху індивіда формуються на основі високої цінності результатів діяльності в майбутньому.

Наявність в соціальній структурі суспільства різних соціальних груп, які різняться своїми соціальними інтересами, породжує розгляд таких важливих проблем як „походження”, сутність і значущість різних соціальних суб’єктів соціально-трудових відносин і процесів.

Розподіл праці соціальний – закріплення за соціально та економічно неоднорідними видами діяльності певних категорій робітників, які при цьому одночасно набувають відповідних соціальних, економічних, політичних, культурних та інших ознак.

Розподіл праці функціонально-технічний визначається відмінностями в змісті праці і, відповідно, відмінностями функцій робітників зайнятих різними за змістом видами праці. На основі такого розподілу праці виникають професійні групи і процесії.

Таким чином, соціальний розподіл праці, базуючись на відмінностях у характері праці, слугує своєрідним механізмом розподілу соціальних та економічних ролей (підприємець, менеджер, робітник, службовець і т.ін.).

Суб’єкти соціально-трудових відносин і процесів – це різноманітні соціальні групи, які виступають в якості самостійних, таких, що мають однакові соціальні інтереси суб’єктів соціальної і трудової поведінки. Не дивлячись на відмінності в точках зору на означену проблему, виокремлюють наступні основні критерії:

– відношення до власності (володіння або не володіння нею);

– роль організації суспільної праці;

– спосіб і розмір доходу, який отримується;

– специфіка характеру і змісту праці.

Якщо говорити про сучасне виробниче підприємство, то в його межах функціонують наступні основні соціальні суб’єкти соціально-трудових відносин і процесів: підприємці, менеджери, інженерно-технічні робітники, службовці, робітники.