Тема 2 класична соціологія XIX ст.

1. Виникнення та розвиток соціології

як самостійної науки.

Натуралізм О. Конта

Соціальні пізнання попередніх епох (Античності, Середньовіччя, Нового часу) створили якісно нові умови для подальшого власного розвитку в XIX ст. Тому виділення соціології в самостійну науку не було випадковим. Воно було підготовлено всім попереднім розвит­ком людства: соціально-політичним, економічним та духовним. По­дальші соціальні потреби зумовили розгортання різноманітних соціа­льних досліджень, наукове оформлення яких було підготовлене дося­гненнями всіх галузей науки та докорінними змінами в соціальній свідомості. Цьому сприяли: математичні знання, розвиток статистики, політекономія. З новими прогресивними потребами молодої буржуа­зії міцніла ідея можливості передбачати розвиток соціальних подій, прогнозування.

Виникнення соціології як науки - досить неординарний та бага-тофакторний процес. Іноді її чинники хоч взаємодоповнюють один одного, однак спільного мають досить мало. З одного боку, вже зга­дувані напрацювання філософів та суспільствознавців, широке розпо­всюдження емпіричних соціальних обстежень, статистичні дослі­дження, застосування математичних методів обчислення формували, інтегрували зародження соціології. З іншого боку, на тлі дивовижних досягнень природничих наук абстрактні умоглядні побудови соціаль­ної філософії та філософії історії остаточно знецінилися. Традиційні методології дослідження суспільних явищ перебували у глибокій кризі.

Ще одним суттєвим моментом у складній мозаїці «сценарію» появи соціології стали радикальні трансформаційні процеси глобально­го характеру, що дедалі частіше і динамічніше проявлялися в період

XVI-XX ст.- епохи зародження, розвитку (з усіма проявами як роз­квіту, так і занепаду) капіталістичного укладу життя, в його трансфор­мації в усіх формах - від раннього до сучасного («постіндустріального», «інформаційного», «постмодерного»). В даному контексті поняття «капіталізм», «уклад життя» асоціюється з поняттям «суспільство». З цієї точки зору вчені іноді розглядають і виникнення соціології - як своєрідну відповідь на виклик часу. Можливо, саме це і дало підставу видатному англійському соціологові, нашому сучасникові Е. Гідденсу визначити соціологію як науку про соціальні інститути саме індустрі­альних (сучасних) суспільств. Можливо також, що поява певних істо­ричних факторів могла зумовити «умовну» появу соціології як науки про соціальні інституції рабовласницької епохи, чи як постіндустріа­льного, постмодерного суспільства. Історія розпорядилася саме так, що точкою відліку щодо розгляду чи аналізу суспільства (від істори­чних його форм до сьогодення через відповідні пронаукові суспіль­ствознавчі критерії) - стала епоха розвитку капіталістичних відносин. Можливо, такого роду трансформаційні процеси і накопичення нау­кових знань стали тією ланкою, якої бракувало (не вистачало), яка не стільки стимулювала, скільки кульмінувала «завершення» минулого досвіду і початок генерації нової системи наукових поглядів, появу та розвиток соціології.

Чітке усвідомлення вченими (філософами, істориками) того, що історія - це продукт людської діяльності, приводило до розуміння людини та суспільства як особливих феноменів. Суспільство вже не розглядалося як свого роду сукупність соціальних атомів, котрі існу­ють автономно щодо один до одного. І людина, і суспільство перебу­вають у тісному «невидимому» взаємозв'язку, при якому розвиток окремих людей передує розвитку суспільства (О. Конт, Ф. Вольтер, Ж. Руссо). Та й у формуванні особистості вирішальна роль належить суспільству (П. Гольбах, К. Гельвецій).

Свого часу розвиток природознавства свідчив про
певну спільність між органічним та неорганічним
світом. Подальшою вимогою стало продовження по­
шуків спільного між біологічним та соціальним, і
природознавство стає орієнтиром для розуміння со­
ціальної групи. Першим, хто відчув і виразив ці ідеї,
був французький утопіст-соціаліст Клод А. Сен-Сі-
мон (1760-1825). Наукова думка, усвідомлюючи без­
плідність тогочасної філософії, все більш надавала
перевагу позитивному (реальному) знанню. Сен-Сі- Клод

мон виступає з вимогою надати науці про людину ^А- Сен-Сімон позитивного змісту, ґрунтуючи її на спостереженні та використовуючи природознавчу методологію.

К. А. Сен-Сімон розпочинає свій позитивізм зі створення класифі­кації наук, де науку про людину він визначає як «соціальну фізику».

Новизна його ідей базувалася на таких правилах-постулатах:

? пріоритет спостереження в соціальній науці;

? орієнтація на точні методи природознавства;

? фіксація і опис явищ («як, а не чому відбувається явище»).
Стосовно окремої науки про людину позитивізм передбачав також:

? бачення суспільства як специфічного наукового предмета і не­
обхідність науки про людину як самостійної галузі;

? введення методів спостереження і точної фіксації явищ;

? розгляд суспільства в системі взаємозв'язків із природою.

На цьому етапі розпочався відрахунок «нового часу» науки про суспільство. Позитивізм виступав не тільки «методом», «інструмен­том» вивчення суспільних відносин, а перш за все базовою платфор­мою розуміння сутності людини та суспільства.

У 30-х роках XIX ст. французький філософ Огюст Конт (1798-1857) обґрунтовує принципи по­зитивізму як філософського напряму. Він увійшов в історію як засновник філософії позитивізму та соціоло­гії. О. Конт вперше вводить поняття «соціологія», роз­робляє систему соціологічного знання, окреслює його предмет, структуру, методи та можливості.

Огюст Конт

Під час обґрунтування нової науки він прагнув то­чно визначити її місце в людському пізнанні, сформу­лювати її основні закони. Для цього він робить спробу

класифікувати науки. Першим критерієм класифікації був поділ наук на дві категорії: теоретичні і конкретні (йдучи «від загального до конкретного»). Надалі він (згідно з власною логікою) конструює вла­сну ієрархію наук: математика, фізика, астрономія, хімія, біологія, соціологія. Соціологія, за Контом,- це абстрактна наука про людину (хоча і ґрунтується на біології), яка передбачає розгалуження на більш конкретні науки, що досліджують окремі форми та елементи суспільства.

У системі соціології він виділяє два розділи: «соціальну стати­ку», що вивчає умови існування та функціонування суспільства, та «соціальну динаміку», що досліджує закони розвитку та зміни су­спільства. Соціальна статика, за Контом, це щось на зразок анатомії суспільства, теорія суспільного порядку, організації, структури су­спільства. А соціальна динаміка - теорія суспільного розвитку. Конт поставив і вирішив проблему функціонування та розвитку суспіль­ства як цілісного соціального організму. Згідно з його поглядами, су­спільство визначає розвиток та діяльність всіх складових його суб'єк­тів - чи то особистість, чи то клас.

Вчений порівнював суспільство з живим організмом, який має різні органи, що виконують свої специфічні функції. Анатомічно роз-

діляючи суспільство на окремі структурні елементи, інституції, О. Конт особливо окреслює сім'ю, державу та релігію як найважливіші рольо­ві елементи, що забезпечують єдність суспільства і всього людства. Він вважав, що саме сім'я, а не окремий індивід є складовою суспільст­ва, в якому егоїстично-особистісні задатки «людини-потвори» транс­формуються у неегоїстичні «соціальні» задатки.

О. Конт звертав свої погляди і на закономірний прогресивний ха­рактер розвитку суспільства. Головний зміст суспільного розвитку, на його думку, становить інтелектуальна еволюція людства, еволюція його свідомості. Первинність свідомості людей та її вплив на розви­ток суспільства - висхідний принцип Конта як філософа та соціолога. При цьому особливу роль він відводить науці як вищому прояву інте­лектуальної еволюції.

Центральною ланкою філософсько-соціологічних поглядів О. Конта є відкритий ним «великий основний закон інтелектуальної еволюції людства». Згідно з цим законом, пізнавальна діяльність людей і в ці­лому їхня суспільна свідомість пройшла три стадії розвитку: теологіч­ну (божественну), метафізичну та позитивну. На теологічній стадії людський розум у кожному явищі природи та суспільного життя вба­чав дію надприродних сил. Це - свого роду фетишистський прояв ре­лігійно-міфологічного світогляду. На метафізичній стадії, за Контом, людська свідомість оперує не уявленнями, а поняттями, які відобра­жають реальні процеси зовнішнього світу. Однак у зв'язку із слабким розвитком науки ці поняття були досить-таки абстрактними. Так, в якості загальної сутності, джерелом всіх тілесних та духовних явищ вбачався «космос», «матерія», «дух». Як бачимо, на цьому рівні від­бувалося руйнування старих вірувань, пошуки істинних першопри­чин, а місце бога посіла природа. Але і на цій стадії людство не отри­мало вичерпної картини природних та соціальних явищ,

На позитивній стадії людська свідомість у своїх судженнях та ви­сновках прив'язана, як правило, до наукових спостережень. На цій стадії відбувається процес виникнення наукового менталітету, фор­мування наукового розуміння природи та суспільства. Теологічний та метафізичний підходи до розуміння світу чимдалі трансформувалися під впливом дослідження його законів.

О. Конт не залишив поза увагою і методологічні проблеми нової науки. Досліджуючи проблеми знаходження, систематизації та засто­сування фактів соціального життя, він запропонував кілька дослідни­цьких принципів, які сформулював як чотири методи соціології як науки: спостереження, експеримент, порівняння, історичний аналіз,- котрі й до сьогодні вважаються базовими методами в багатьох «про-суспільних науках».

Метод спостереження, за Контом, є головним для соціології. Опис «соціальних фактів» виступає своєрідним нарізним взірцем по­зитивізму, який розвивали всі послідовники цієї традиції. Спираю-

чись на об'єктивні дані, соціологія позбавлятиметься таким чином позанаукових спекуляцій. Експериментальний метод полягає у ви­вченні процесів змін під дією спеціально створених для таких цілей умов. Порівняльний метод полягає у зіставленні подібних або відмін­них, минулих чи можливих елементів різних суспільних форм для з'ясування фундаментальних рис соціального світу, порівняння різ­них форм, циклів, рівнів життєдіяльності спільнот для виведення пев­них закономірностей, законів їхнього існування. Найбільш специфіч­ними для соціології, за твердженням О. Конта, є історичний метод. Зіставлення сучасного стану з минулим, як своєрідний варіант порів­няльного методу, дає змогу виявляти закономірності формування, розвитку та змін суспільства - соціальної динаміки.

О. Конт не був новатором у науці в революційному значенні. Він -«науковий реформатор», сумлінний систематик. Вчений узагальнив різноманітні ідеї свого часу і здійснив першу спробу створення сис­теми соціології, поставивши завдання створити нову науку про суспі­льство, ввівши термін «соціологія», який був каталізатором для по­шуків нових методів для науки. І йому це вдалося.

Значення соціології Конта обумовлене передусім тим, що, на ос­нові синтезу досягнень суспільствознавства і всупереч панівним на той час спекулятивно-світоглядним підходам та теологічним погля­дам, він вперше обґрунтував необхідність наукового підходу до ви­вчення суспільства і можливість пізнання законів його розвитку. Конт визначив соціологію як особливу науку, котра спирається на спосте­реження та аналіз, поставив питання про проведення емпіричних до­сліджень у даній науці, обгрунтував закономірний характер розвитку історії, окреслив загальні контури соціальної структури і ряду важли­вих інституцій суспільства.

У XIX ст. в науці використовували різні підходи до соціальної проблематики. Соціологія Конта значно прискорила процес її ви­вчення. Однак йому не вдалося досить чітко визначити предмет і ме­тод нової науки, недооцінював він і значення загальної теорії, абсо­лютизувавши лише вивчення окремих соціальних фактів. Але він вперше систематизував соціальні закономірності, поєднав ідеї та ви­сновки широкої спадщини протосоціології, зумів пов'язати паростки соціальних знань у певну цілісність - соціологію, розробив модель нової науки. Саме його бачення нової галузі знань слугувало зразком не тільки для соціології XIX ст., але і для подальшого її формування, заклало основи однієї з головних її традицій.

Наука пройшла довгий, складний шлях до усвідомлення того, що таке людина, суспільство, і розуміння ними того, що світ неживої та живої природи також торкається їх. З людини починається наука, а сенс людини - у пізнанні природних та соціальних факторів власного буття. К. Маркс тонко зауважив, що людина вдивляється в людину як у дзеркало і це дає їй змогу зрозуміти себе. Більшість соціологів

намагалися зрозуміти соціальне через біологічне, тому їх погляди одержали назву натуралістичної ідеї соціології. В межах соціологіч­ного натуралізму розвивалися такі напрями, як: органіцизм, соціал-дарвінізм, расовоантропологічний, географічний.

Контрольні запитання:

1. Новизна ідей позитивізму Сен-Сімона.

2. Фундаментальність О. Конта в соціології.

2. Органістична школа Г. Спенсера

Герберт Спенсер

В основу ряду соціологічних вчень натуралістичного напряму бу­ла покладена аналогія між організмом та суспільством, тобто визнана можливість схожості структури суспільства та природи, організму. Одним з таких теоретичних напрямів на ранніх етапах розвитку соціологічної думки була органі­стична школа в соціології. її засновником був анг­лійський філософ та соціолог Герберт Спенсер (1820-1905). Його по праву вважають і одним із фундаторів соціології. Спенсер справив величез­ний вплив на соціальні науки свого часу, визначив напрям розвитку соціологічної теорії, окреслив предметне поле дисципліни, основні методичні засади та принципи. Його наукова спадщина скла­дається з таких ранніх творів, як «Вивчення соціо­логії» (1878), «Принципи соціології» та фундамен-

тальної п'ятнадцятитомної праці «Описова соціологія», де характери­зуються різні типи суспільств різних часів і місцевостей. Соціологічна система Спенсера ґрунтується на трьох основних елементах: еволюцій­на теорія, органіцизм, вчення про соціальні організми - інституції.

Однією з найвідоміших та найпопулярніших його теорій була еволюційна теорія, де еволюція в соціальному світі ототожнювалася з еволюцією у фізичному світі. На прикладі «фізичного» світу це пере­творення пов'язане з формуванням сонячної системи із розсіяної ма­терії. Тотожність тому - виникнення суспільства як організованого об'єднання людей із значенням чисельності чи поступовим їх злит­тям. Еволюція - це процес інтеграції матерії, перехід із невизначеної безлюдної однорідності у визначену різнорідність. Вчений розрізняв два типи еволюцій: просту і складну (інтеграційно-якісні зміни).

На основі ототожнення соціального синтезу із фізичним Спенсер зображує еволюційний розвиток суспільства як процес перемінного зростання і диференціації, що спостерігається за трьома функціями: регулятивною, підтримуючою, розподільчою. Вчений показує, як, аналізуючи процес з'єднання менших спільнот у більші, шляхом

завойовницьких дій, підкорення, узгодження, можна спостерігати рі­вні соціального розвитку: від простої (без лідерства) до ускладненої. Незважаючи на схематизм, «фізичність», еволюційна теорія Спенсера заклала низку методологічних принципів історико-соціологічних до­сліджень.

В аналізі суспільства і соціальних явищ систему Спенсера можна порівняти з живим організмом. Він цілеспрямовано добирав докази можливості побудови соціологічної науки на фундаменті законів, притаманних природничим наукам. Підкреслюючи порівнюваність структур і функцій живого організму та суспільства, вчений обгрун­тував, що загальні закони етики, політичної економії та соціології є аналогічними й органічними.

У праці «Основи соціології» Спенсер обґрунтовує аналогію суспі­льства і біоорганізму в тому, що соціальний організм, як і біологіч­ний, у процесі розвитку збільшується в масі та обсязі, а з його розвит­ком відбувається ускладнення внутрішньої структури, що, у свою чергу, ускладнює функції, диференціацію в обох типах організму. Так само в обох типах організму всі елементи між собою взаємопов'язані, і цілісний організм існує довше за свої елементи.

Виходячи зі свого еволюційного вчення, Спенсер окреслює і виво­дить появу та розвиток соціальних інститутів як спеціалізованих «соці­альних органів», що є тотожними біологічним, анатомічним (уряд -головний мозок, торгівля - кровообіг, економіка - обмін речовин тощо). У подальшому сукупність взаємодіючих інститутів утворює цілісну соціальну організацію - суспільство. Простежуючи хід і логіку дії еволюційних постулатів (вищезгаданих), вчений приходить до твер­дження, що постійно зростаюче населення вимагає поліпшення орга­нізації величезної людської маси, спеціалізації її діяльності, встанов­лення взаємодії різнорідних диференційованих елементів. Це, у свою чергу, і зумовлює появу різноманітних типів організацій людей, спе­ціалізованих за видами діяльності, котрі дедалі спеціалізуються та класифікуються згідно з функціями у суспільному організмі. Г. Спен­сер виділяє такі три системи функціональних обов'язків:

продовження роду; виробничо-розподільчі функції; регулюючі функції. Завершальна частина системи Спенсера представлена класифіка­цією та аналізом шести типів соціальних інститутів:

? домашні (сім'я);

? політичні;

? професійні;

? промислові.

? церковні;

? обрядові.

Він показує взаємозв'язок розвитку соціальних інститутів і ево­люції відносин між людьми. З його ім'ям пов'язано введення термінів «соціальний контроль», «система примушень», «політичне управлін­ня» як одна з форм соціального контролю, що є основоположним для релігійних інститутів.

Незважаючи на наявність недоліків, заслугою вченого є те, що він поставив і обґрунтував теорію і практику дослідження соціальної системи і соціальної структури, розкрив механізм їхнього функціо­нування.

Одним із видатних продовжувачів даного напряму був і російський урядовець П. Ліліг нфельд. На основі принципу ототожнення біологіч­ного і соціального організмів він стверджував можливість застосування біологічних законів для пояснення суспільства і принципово не відріз­няв закони об'єднань, суспільств і біологічних клітин. Іншим російсь­ким органіцистом був О. Стронін, який розумів суспільство як орга­нізм і розглядав соціологію як фізіологію. Прихильником даного на­пряму був і німецький економіст та соціолог Ф. Шефле.

Органіцизм у стратегічному плані мав деякі прогресивні сторони, однак з точки зору тактики це був крок назад у соціологічній науці. Орієнтація на еволюцію та відносно сталі закони біологічного світу паралізовувала дослідження розвитку суспільства.

3. Соціальний дарвінізм

Ішяою ланкою натуралістичного напряму в соціології був соціаль­ний дарвінізм. Тоді як органіцизм орієнтувався в основному на пошук зовнішніх аналогій між організмом та суспільством, соціальний дарві­нізм, що також виник під впливом біологічної науки, намагався вико­ристати її внутрішні закони. Джерелом даного напряму слугувало без­посередньо вчення Чарльза Дарвіна про боротьбу за існування. Вчен­ня Дарвіна про природний добір стимулювало перенесення біологічних законів на розуміння суспільства. Соціальний дарвінізм поставив у центр досліджень проблему соціальних конфліктів та міжгрупової боротьби, що викликані протилежністю потреб, інтересів, засобів.

Найвідомішими представниками соціального дарвінізму були Уїльям Беджгот - англійський політик, економіст, соціолог, Люд-віг Гумилович - австрійський юрист, соціолог, Альбіон Смоул -американський соціолог.

Суть їхнього вчення зводиться до натуралізації соціального, ви­значення природного відбору і боротьби за існування як головних соціальних детермінант, аналізу соціальних конфліктів та суперечнос­тей у їхньому контексті. Боротьба за існування трактувалася як основ­ний закон соціальної еволюції (коли в процесі відбору виживають найбільш пристосовані), а інтереси, біологічні потреби особи - це рушійна сила розвитку суспільства.

Виникає, таким чином, протидія потреб, інтересів, поведінки в групі між індивідами, а тому виживають ті групи, спільності, в яких зберігається рівновага між новаціями, традиціями, різними процесами. Кожна група намагається підкорити собі іншу, панувати над нею, і ця боротьба становить зміст соціального життя.

Першими групами були орди, які вели війни. Переможці знищу­вали переможених, використовували їх як рабів, підданих, експлуату­вали їх. Згодом виникали держави як знаряддя для закріплення своєї влади і панування над переможеними. Інститут держави - це апарат насильства, продукт боротьби груп.

Історія не знає прикладу, де б держава не виникла без насильства, а причина боротьби - матеріальні потреби, намагання задовольнити їх за рахунок багатства інших і засобів існування інших.

Ось таким приблизно є логічний ланцюжок дії теорії соціального дарвінізму.

Контрольні запитання:

1. Натуралізм в ранній соціології.

2. Органіцизм Г. Спенсера та принципи соціального дарвінізму.

4. Расовоантропологічна школа

У руслі натуралістичного напряму соціології виникає расовоант­ропологічна школа. Це - не стільки науковий, скільки спекулятивний напрям, основа якого - не наукове осмислення проблем людини та раси, а використання науки для ідеологічних цілей. Концепції расово-антропологічної школи засуджені наукою, але їх вивчення необхідне з міркувань моралі. Основний принцип цих концепцій - визначення расового фактора як вирішальної ознаки в історичному процесі. Це -проголошення біологічної і культурної відмінності рас, виведення їхньої ієрархії, визначення «вищих» та «нижчих» рас. На основі цього розрізнення в історії мали місце трагічні факти проведення ідеології та практики боротьби за збереження «чистоти раси», проти змішу­вання рас як причини деградації суспільства.

Одним із основоположників даної теорії був французький філо­соф Жозеф Гобіно (1816-1882). Основні причини розвитку суспіль­ства він вбачав у расових особливостях народів, вважаючи, що соці­альні інститути, культура походять від расових, біологічних особли­востей.

Згідно з твердженнями основоположників расовоантропологічного напряму, цивілізація розвивається лише тоді, коли її очолює біла раса, як історична раса. Саме їй притаманні монополія на розум, силу, красу, інтелект, енергійність, здатність внутрішньої і зовнішньої орга­нізації, почуття гумору, хоробрості, мужність. Згідно з твердженням

Ж. Гобіно, «арійці» - це раса володарів. Представники ж «жовтої» раси - низькорослі, темні, без фантазії, це - раса «природних купців».

Французький соціолог Ж. де Лапуж висував расовий фактор як вирішальний чинник історії. Він розрізнював «вищі» та «нижчі раси». «Арійська» є найвищою расою, елітарним елементом суспільства -згідно з так званим «Законом знищення допоміжних рас» (залежно від пристосування).

Інший теоретик цієї школи - англійський політик Х'юстон Чем-берлен (прихильниками його були Вільгельм II та А. Гітлер). Його найвідоміша праця - «Основи XIX ст.». Європейська цивілізація, за цим вченням,- це вершина розвитку людської культури, завдяки саме нащадкам «арійської раси», корінним жителям північної Європи. Джерелами європейської цивілізації виступали три різновиди культу­ри: давньогрецька (запозичено філософію, поезію, мистецтво); римсь­ка (держава, громадянство, право, власність); іудейська релігія (хрис­тиянство). На цій основі нібито було створено неперевершену куль­туру, цивілізацію. Ця «пронаукова» теорія свідчить про вульгарність та відсутність здорового глузду у науковому пошуку.

5. Географічна школа в соціології

Іншим напрямом натуралізму в соціології був так званий географі­чний, або географічна школа в соціології. Так сталося, що це історично свого роду перша школа в соціології, завдяки творчості Ж. Бодена, Ш. Монтеск'є, А. Тюрго. Основними детермінантами в «географічних» концепціях було визнання природних факторів та умов (географічне положення, кліматичні умови, рельєф) як визначальних у розвитку су­спільства. Досягнення природознавства XIX ст., безумовно, вплинули на інтерес науковців до географічного фактора, і його значення в роз­витку суспільства. Типовими представниками географічної школи в соціології ХГХ ст. були Г. Бокль, Л. Мечников, С. Соловйов, В. Клю-чевський.

На основі аналізу «зовнішніх» явищ було встановлено, що основ­ними з них є клімат, ландшафт, ґрунт, їжа, особливості котрих впли­вають на розвиток людини, історію. Саме ці фактори зумовлюють і особливості тілесної конституції людини, особливість її мислення, духовності і т. ін. Як приклад, наводилося порівняння особливостей життєдіяльності «північних» та «південних» народів. Навіть хід істо­рії людства пов'язувався із взаємодією та масштабністю гідрологіч­ного освоєння (ріки, моря, океани).

Англійський вчений Генрі Томас Бокль (1821-1862), вивчаючи історію людства, простежував процеси історичної взаємодії людини та природи. Він зазначав, що географічне розміщення, клімат, ланд­шафт, ґрунти, їжа зумовлюють особливості як тілесної конституції

 

людини, так і своєрідність її духовності, мислення і т. ін. За теорією Л. Мечникова (російський географ, громадський діяч), виникнення і розвиток культур мали за своє джерело рівень та масштабність освоєння водних ресурсів. Так, стародавні народи обмежувалися освоєнням річок, античність та середні віки ототож­нювалися із Середземномор'ям; далі - океанічний період, пов'язаний із розвитком «сучасних» європей­ських цивілізацій.

Л. Мечников

Праці з історії видатних російських істориків С. Соловйова та В. Ключевського пронизані духом

«географізму», щоправда, не на простому і примі­тивному рівні, а на досить переконливому, прони­заному «духом цілого», народною волею.

С. Соловйов

В. Ключевський

С Соловйов та В. Ключевський розглядають іс­торичний процес (конкретно розвиток російської дер­жави) як єдність двох сил - людського духу (в кон­тексті особи та суспільства) і фізичних факторів при­роди, їхні праці «Історія Росії з найдавніших часів» та «Курс російської історії» виразно це показують: боро­тьба з кочовими племенами, кріпацтво, освоєння Си­біру, фактори артільності, козацької кооперації. Географічний фактор у житті суспільства є дуже істотним. Безумовно, без природи немає су­спільства, однак природні фактори не визначають, але окреслюють особливості суспільного життя. Географічна школа, хоча й узагальнила природ­ничо-науковий та соціокультурний матеріал і ви­знається досі однією з найплідніших шкіл натура­лізму, але все ж таки не змогла визначити прави­льного співвідношення між природними та соціальними умовами співіснування, надавала пе­ревагу першим.

Контрольні запитання:

1. У чому проявляється спекулятивность расово-демографічних теорій?

2. Роль і значення географічної школи в соціології.

6. Психологічний напрям у соціології

Розвиток наукового знання у XIX ст. все більше охоплював нові галузі. Психологія не стала винятком. Вектор її досліджень перехо­дить від індивіда до вивчення механізмів діяльності, міжособистісної діяльності та поведінки. Психологічна наука поступово розмежову-

ється від фізіології, філософії та біології. Неспроможність «натураліс­тичних» зусиль пояснити сутність соціально-історичних явищ шля­хом аналогії та редукування змусила шукати нові підходи до розу­міння соціального життя. В цьому плані соціологічна наука з усім її розмаїттям та відкриттями ще в достатньому обсязі не використову­валася для пояснення соціального. У зв'язку з цим деякі вчені нама­галися через психологічні теорії, закономірності - одним словом, че­рез «психічне» окреслити сутність «соціального». Так з'являється но­вий напрям у розвитку соціологічної думки - психологічний напрям соціології. З XIX ст. він набуває своїх повноважень. У соціології за­стосовують різні підходи в методиці і теоретичних орієнтаціях пси­хологічних досліджень. Як основний елемент розглядаються: індивід, групи, натовп, маса, народ.

Психологічний напрям у соціології був набагато пліднішим у нау­ковому відношенні, ніж ряд натуралістичних напрямів, що орієнтува­лися на біологію. Цей напрям, насамперед, передбачав аналіз людини та суспільства як елементів соціальної системи. Більшість досліджень даного роду була пов'язана із вивченням соціально-історичного мате­ріалу. Однією з рис, властивих психологізму в соціології, є те, що предметом дослідження виступають емоції, інстинкти, навіювання, лібідо, несвідомі імпульси, а не інтелектуальний фактор людської діяльності (розум, свідома поведінка).

У рамках психологічного підходу в соціології розвивався «психо­логічний еволюціонізм», фундатором котрого був американський геолог і палеонтолог Лестер Уорд (1841-1913).

Уорд відстоював ідею про те, що основоположними суспільними запросами в суспільному розвитку на всіх рівнях є бажання збіль­шення насолоди та зменшення страждань, а бути щасливими - є ос новним стимулом всіх суспільних поштовхів. Всі ці «суспільні праг­нення» він зводив до суті універсальних соціальних сил: прагнення до задоволення, запобігання стражданням, батьківські та родинні почуття. Виходячи з того, що суспільні сили редуційовані психічни­ми, бо належать до сфери мотивації, соціологія повинна мати психіч­ний базис.

Однією з перших теорій психологізму була концепція «психології народів» німецьких вчених Морітца Лацаруса (1824-1903) та Хейн-мана Штейнталя (1832-1920). Основним об'єктом дослідження був народ в історичному ракурсі власного розвитку - як уособлення «ду­ху цілого». Так званий народний дух виявляється у спільності моралі, рис характеру, міфології, мови, вірувань. Все це і об'єднує людей в єдине ціле - народ. Це було, так би мовити, спробою виявлення особ­ливостей національного характеру, який відображався у культурі та побуті даного народу. (Як би там не було, але часто спостерігаються певні національні, етнічні і культурно-психологічні особливості, які характерні для певного етносу: латиноамериканська гарячковість, 216

німецька пунктуальність, англійська традиційність, слов'янська щи­рість та ін.).

Продовженням цього напряму стала концепція «психології натовпу» німецького психолога, філосо­фа Вільгельма Вундта (1832-1920). Його десятито­мна праця «Психологія народів» доповнила і збага­тила дослідження даного типу обгрунтуванням «пси­хології народу» через критерії «індивідуальність», «особистісна воля», «відчуття», «уявлення», і цим самим розрізнила особливості «індивідуальної сві­домості» від «свідомості народу».

Вільгельм Вундт

Іншим напрямом у цій галузі була концепція «психології натовпу», сформована французьким ліка­рем, антропологом Гюставом Лєбоном (1845-1931).

У своїх працях «Психологія натовпу» та «Психоло­гічні закони еволюції народів» він дослідив відмін­ності у поведінці та діяльності особи у звичайних умовах і серед групи людей, коли під «магічним» впливом натовпу людина чинила такі вчинки, яких ніколи б не вчинила наодинці. «Магічність» такого впливу Лєбон пояснював своєрідною гіпнотичніс-тю натовпу та навіюванням. Вчений розглядає «на-Гюстав Лєбон ^товп>>- «масу» як деструктивну (руйнівну) силу, що гіпнотизує індивідів на несвідомі, ірраціональні вчинки, де керує нетерпимість, сила, відсутність самоконтролю, без­відповідальність. Лєбон виводить власну класифікацію натовпів, по­діляючи їх на різновиди (виходячи з інтересів): -різнорідні (юрба, суд, парламент);

- однорідні (секти, касти, групи за спільністю інтересів тощо). Одним з дослідників психологізму та засновників соціальної психології був французький соціолог Габрієль Тард (1843-1941), який розвинув концепцію «масового суспільства», або «теорію на­слідування». Наслідування можна характеризувати як процес повто­рення різних форм буття. Головною рушійною силою розвитку су­спільства, згідно з теорією Тарда, є непоборне психічне прагнення людей до наслідування - тобто, всі явища людського життя здійс­нюються під впливом сили прикладу і мають наслідувальний харак­тер, тому і часто є схожими між собою. Самі наслідування виявля­ються у різних формах: звичай, мода, симпатії, виховання, навчання, відкриття та винаходи і т. ін. У своїй останній праці «Закони наслі­дування» він ретельно розробив і обґрунтував всі деталі процесу наслідування. Тард виділяє також два основних типи наслідування: звичаї та мода, прив'язуючи їх як домінанти до типів суспільства. Так, у традиційному суспільстві домінує звичай, у сучасному пере­важає мода.

Чарльз Кулі

Значний соціологічний інтерес становить концепція «інтеракціонізму» американського соціолога Чарль­за Кулі (1864-1929). У своїй праці «Природа людини і соціальний порядок» він розглядає суспільство як психологічний організм, що виявляє свою ціліс­ність завдяки тісній взаємодії між індивідом, гру­пами, де основу цієї взаємодії зумовлює психічна природа людини. Саме через комунікативні процеси, через інтеракцію (взаємодія людини з людиною) індивід входить у різні сфери системи суспільних відносин.

Люди пізнають соціальну дійсність, цінності, ідеали, набувають досвіду, здобувають знання виключно через свої взаємні контакти, завдяки яким і відбувається соціалізація людини, формування її влас­ного світосприйняття, свідомості.

Процес «входження» людини в соціальний простір Кулі детально розкриває у своїй концепції «дзеркального Я». Вчений стверджує, що «Я» - це свого роду дзеркальне відбиття сукупності тих вражень, які «я» справляє на людей, котрі його оточують. Виходячи з цього, вче­ний виділяє три основних цикли дії «дзеркального Я»:

-> яким я видаюся іншому індивідові; -> як він оцінює мій образ;

->■ яким є наслідок цього сприйняття - почуття гордості чи пригні­чення.

Внаслідок цих уявлень та почуттів «Я» синтезує соціальне та осо-бистісне як результати своєї контактної дії із навколишнім соціаль­ним середовищем. Саме завдяки взаємодії з іншими людьми людина стає людиною.