Основні положення програмування регіонального розвитку

Основні положення програмування регіонального розвитку

Програма - документ, що уявляє собою пов'язаний з ресурсами, виконавцями та строками здійснення комплекс соціально-економічних або інших завдань і заходів, спрямованих на реалізацію певної проблеми. Цільові програми можна класифікувати за низкою ознак: − за рівнем управління (міждержавні, загальнонаціональні, регіональні); − за функціональним призначенням (науково-технічні, інвестиційні, інноваційні, соціальні, екологічні та ін.); − за строками реалізації: короткострокові й середньострокові.

Одним з найпоширеніших інструментів державного регулювання розвитку регіонів є розроблення відповідних середньо- та довгострокових програм.

З початку 90-х рр. згідно з домінуючими на цей час у наукових колах поглядами на подальший регіональний розвиток України вважалося за доцільне поділити територію держави на укрупнені економічні райони та сформувати на їх базі територіально-господарські комплекси. За ініціативою уряду були розроблені комплексні програми соціально-економічного розвитку п’яти економічних районів - Карпатського регіону, Полісся, Поділля, Українського Причорномор’я та Придністров’я на період 1996-2000 рр. Вартість цих програм у цінах 1996 р. становила понад 60 млрд грн, у тому числі 24 млрд грн передбачалося фінансувати з Державного бюджету.

З метою реалізації програм пропонувалося створити на державному рівні спеціальні органи управління. Проте жодна з програм, які за проектом мали увійти до економічних районів, органами влади областей затверджена не була. Незважаючи на схвалення урядом, вони не фінансувалися. В подальшому було прийнято рішення про доцільність їх реалізації силами регіональних органів за рахунок місцевих бюджетів.

Такий підхід до організації регіональної політики базувався на необхідності здійснення адміністративно-територіальної реформи, якою передбачалося укрупнення областей з відповідною зміною існуючої схеми державного управління на регіональному рівні.

Із середини 90-х рр. місцеві органи влади почали пропонувати урядові для підтримки власні довго- та середньострокові програми соціально-економічного розвитку. Зокрема це програми по Автономній Республіці Крим, м. Севастополю, Великій Ялті, Євпаторії, м. Києву, Донецькій, Луганській, Херсонській областях, м. Львову, гірській Рахівщині, Жовтим Водам та ін. Аналіз виконання цих програм свідчить про те, що жодна з них у повному обсязі не реалізована, фінансування запланованих заходів як з державного бюджету, так і з місцевих джерел було недостатнім.

З метою визначення правових, економічних та організаційних засад формування цілісної системи прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць як складової частини загальної системи державного регулювання економічного і соціального розвитку держави, 23 березня 2000 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України». Законом встановлюється загальний порядок розроблення, затвердження та виконання зазначених прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку.

2. Дайте визначення менеджменту природоохоронної діяльності. Співвідношення понять „екологічний менеджмент” і „екологічне управління”.

У загальноекономічному розумінні термін „менеджмент” вживається для визначення, по-перше, сукупності раціональних методів і форм управління виробництвом із метою підвищення конкурентоспроможності, та отримання прибутку; по-друге, наявність і функціонування специфічного органу підприємства, що уособлює його керівництво; нарешті менеджмент можна трактувати як відповідне потребам розвитку певного утвору об’єднання менеджерів.

Менеджмент ПОД – одночасно і наука і сфера діяльності.

Як наука М-т вивчає шляхи покращення стану н/с методом екологічного управління ПОД.

Як сфера діяльності – об’єднує і екологічний менеджмент і екологічне управління.

В малих фірмах і частині середніх підприємств управління здійснює безпосередній власник, але світовий досвід показує, що в розвинених країнах домінує управління менеджерів-професіоналів.

Менеджмент природоохоронної діяльності або екологічний менеджмент можна визначити як складну міждисциплінарну науку, мета якої – знайти шляхи забезпечення найбільш конкурентоспроможних рішень у галузі управління природоохоронною діяльністю. Отже, як міждисциплінарна наука, екологічний менеджмент пов’язаний з багатьма науковими напрямками. В першу чергу, це природничий, економічний і суспільний.

Система екологічного менеджменту в Україні визначається, формується і регламентується Законом України „Про охорону навколишнього природного середовища” прийнятого в 1991році. Згідно з цим законом метою державного управління в галузі охорони довкілля є реалізація законодавства, контроль за дотриманням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів, досягнення узгодженості державних і громадських органів у галузі охорони довкілля.

Узагальнення світової та вітчизняної практики свідчить, що менеджмент у підприємстві повинен бути спрямований на комбінацію двох головних факторів, які визначають успіх фірми у конкурентно-ринковому середовищі:

- інноваційну діяльність, науково-технічні, економічні, організаційні нововведення

- активність маркетингових досліджень.

В Україні термін „екологічний менеджмент” часто замінюють на термін „управління якістю навколишнього середовища” а в деяких випадках на термін „екологічне управління”. Тим часом ці поняття відрізняються, а саме:

„Екологічне управління” – це діяльність державних органів і економічних суб’єктів, головним чином спрямована на дотримання обов’язкових вимог природоохоронного законодавства, а також на розробку та реалізацію відповідних цілей, проектів і програм.

„Екологічний менеджмент” – добровільна ініціатива та результативна діяльність економічних суб’єктів, спрямована на реалізацію їх власних екологічних цілей, проектів і програм, розроблених на основі принципів екоефективності та екосправедливості.

Результати екологічної політики, що проводиться в Україні, свідчать про недосконалість і неефективність екологічного управління і вимагає застосування саме екологічного менеджменту на підприємствах як системи регулювання природокористування за допомогою ринкового механізму. З розвитком екологічного менеджменту в Україні безпосередньо пов’язані активізація та об’єднання вже існуючих широких можливостей і численних засобів щодо практичного розв’язання пріоритетних екологічних проблем. Сьогодні на кожному підприємстві існує велика кількість різноманітних невикористаних технологій, технічних і особливо організаційних можливостей та засобів екологізації виробництва, виявлення та активізація яких – завдання екологічного менеджменту.

Всі стратегічні та поточні завдання екологічного менеджменту випливають з міжнародного досвіду і повинні бути виконані для досягнення генеральної мети – стабілізації та поліпшення еколого – економічної ситуації, виходу України з кризи.

 

Функції лекції.

Будучи формою навчання у вищій шко­лі, лекція виконує певні функції (А. Алексюк, 3. Курлянд):

—інформаційна (передбачає передавання адаптованої для студентів інформації);

—орієнтовна (розкриває генезис теорій, ідей: коли, ким вони вивчалися, якими причинами спонукались; спи­сок рекомендованої до лекції літератури);

—пояснювальна, роз'яснювальна (передбачає розкриття сутності наукових понять, їх визначень, тлумачен­ня кожного слова, що належать до структури визначення);

—переконувальна (полягає у використанні аргументації, логічної доказовості, на основі чого усвідомлюється наукова інформація, що стає базою для формування у студентів наукових поглядів і переконань);

—систематизуюча (передбачає структурування всього масиву знань з певної дисципліни);

—стимулююча (спрямована на пробудження інтересу до навчальної інформації з певної науки);

—виховна і розвивальна (передбачає оцінювання явищ, фактів, процесів, які розглядаються на лекції, роз­виток мислення, уваги, уяви, пам'яті та інших пізнавальних здібностей).

Вимоги до лекції.

Лекції повинні відповідати таким вимогам: моральність змісту лекції і викладача; науковість, інформаційність, доказовість і аргументованість, емоційність викладу інформації; активізація мислення слухачів через запитання для роздумів; чітка структура і логіка розкриття інформації; методичне оброблення, тобто виведення головних думок і положень, висновків, повторення їх в різних формулюваннях; виклад доступною і зрозумілою мовою; вико­ристання аудіовізуальних дидактичних матеріалів тощо.

Лектор зобов'язаний вміти правильно визначати настрій аудиторії, рівень дохідливості змісту лекції і рівень його засвоєння не лише за явно вираженою зовнішньою ре­акцією, а й за малопомітними ознаками поведінки аудиторії. За усмішкою, кивком голови, запитальним поглядом, зміною пози викладач повинен оцінити стан партнера по взаємодії і за необхідності одразу внести необхідні корективи в намічений план лекції.

Цінність лекції полягає в тому, що у її процесі студент має змогу засвоїти значно більше інформації, ніж за той самий час самостійної роботи. Під час лекції формуються погляди й переконання студентів, уміння критично оцінювати здобуту інформацію. Лекція сприяє також встанов­ленню прямого контакту між викладачем і студентами, своєчасному інформуванню студентів про новітні наукові досягнення тощо.

Однак не слід переоцінювати роль лекції у навчально­му процесі. Вона має певні недоліки: привчає студентів до пасивного, некритичного сприймання навчального матеріалу; частина слухачів, не аналізуючи і не усвідомлюючи викладену педагогом інформацію, механічно записує її; відвідування лекцій привчає студентів до школярства і гальмує бажання самостійно працювати та ін.

З приходом студентів у навчальний заклад їх необхідно переконати в тому, що лекції бажано відвідувати, оскільки навіть найкращий посібник чи підручник містить загальний матеріал навчальної програми. Він позбавлений оперативних, найновіших знань, бо тривалий час його ру­копис перебував у редакційній роботі.

На лекції розглядаються найгостріші проблемні і вузлові питання, висвітлюються шляхи розв'язання проблем сучасною наукою і практикою, розглядаються важкі для самостійного опрацювання студентами питання навчальної програми. Студент у процесі лекції може отримати відповідь на будь-яке запитання, що дасть йому змогу повно­цінно включитися в навчально-пізнавальну діяльність.

Лекція вимагає від студента зосередженості уваги на науковій інформації, яку подає викладач. Тільки в такому разі він свідомо засвоюватиме навчальний матеріал, вияв­лятиме зацікавленість до різних наукових питань.

Критичне осмислення пропонованого в перебігу лекції матеріалу, активна пізнавальна діяльність можливі за умови елементарної підготовки до неї, яка передбачає ознайомлення з темою лекції і її планом, з основним змістом теми за коротким навчальним посібником, повторення змісту попередньої теми тощо. Щоб спрямувати таку робо­ту студентів, викладачеві слід вже на вступній лекції орієнтувати аудиторію на уважне ознайомлення з програмою і основними навчальними посібниками, а згодом, в проце­сі читання кожної лекції, пропонувати слухачам тему і план наступної лекції та літературу до неї.

Проаналізуйте теоретичні і прикладні напрямки загального системного підходу до розв’язання проблем в різних галузях. Дайте визначення сучасного системного аналізу та сформулюйте основні вимоги до системних аналітиків.

Зростаюча складність проблем, що виникають у різних галузях діяльності людини, підприємств, організацій обумовила появу різноманітних підходів та методів, за якими створювалися певні технології розв’язання цих проблем. У різних сферах практичної діяльності такі технології разом з теоретичними основами отримали різні назви: у виробничому, адміністративному, політичному управління – «менеджмент», «системний та ситуаційний аналіз», «стратегічне планування»; у військових та економічних питаннях – «методи дослідження операцій», «методи математичного моделювання та передбачення»; в наукових дослідженнях – «методи статистичного, імітаційного та системного моделювання», «методологія та планування експерименту»; в інженерно-інструкторській справі – «методи проектування», «методи інжирної творчості», «системотехніка».

Усі ці теоретичні та прикладні напрямки утворювали єдиний потік загального системного підходу до розв’язання проблем і подолання складностей. Так поступово виникли системні дослідження, що базувалися на загальній системології, теорії систем і теорії організацій. На формування загальної теорії систем, системного підходу та системного аналізу вирішальний вплив мали роботи Людвіга фон Берталанфі, австрійського біолога, теоретика, який з кінця 40-х років працював у США та Канаді (1901-1972рр). після перших публікацій та періоду, коли, за характеристикою самого Берталанфі, інтелектуальний клімат у галузі ще не сприяв розвитку ідеї системного аналізу, з середини 50-х років становище поступово змінилося. Ідеї системного аналізу набули визнання та поширення, особливо у США. Поняття системи стало одним з основних у кібернетиці.

Основними методами прикладного системного аналізу, що має міждисциплінарний характер є методи добре формалізованих напрямів (оптимізація, кількісне прийняття рішень) так і методи, що спрямовані на формалізацію (експериментальні дослідження, побудова моделей), а також слабо формалізовані методи (експертні оцінки) та операції, що не формалізуються (формулювання проблем, виявлення цілей, визначення критеріїв діяльності, генерування альтернатив, тощо).

Під час дослідження реальної системи і прийняття рішень доводиться зустрічатись з великою кількістю різноманітних задач. Бути професіоналом у кожній з них людина не може. Але той, що керує системним дослідженням та прийняттям рішень, повинен мати досить широку освіту та досвід, необхідні для розпізнавання та класифікації певних проблем, вміти визначити, деяких фахівців слід звернутися, щоб виконати аналіз на вищому професійному рівні.

Сучасний системний аналіз є прикладною дисципліною, спрямованою на з’ясування причин реальних складностей, а також на розробку варіантів їх усунення. У розвинутій формі системний аналіз включає рекомендації щодо впливу на проблемну ситуацію, що веде до покращення стану. Поява проблем може бути ознакою недостатнього системного підходу і розв’язання проблем, як правило є результатом підвищення системності у діяльності.

Розкрийте суть моделювання систем, поняття моделі, їх типів та основні вимоги до них. Що таке графічні моделі складу і структури систем. Охарактеризуйте теорію графів і її застосування в економічних дослідженнях.

Моделювання - це наукова теорія побудови і реалізації моделей, за допомогою яких досліджуються явища і процеси в природі і суспільному житті. Досліджуючи будь-яке явище (процес, об'єкт), ми будуєм у свідомості їх моделі. Ось чому по суті кожна наукова робота - це в основній частині моделювання: створення моделей в лабораторних установках, створення графічних моделей у вигляді схем і креслень, побудова математичних моделей.

Модель - це умовне зображення об'єкта, що відбиває його найістотніші характеристики, які необхідні для проведення дослідження.

Основні типи моделей. Натурні моделі. У разі натурного моделювання оригінал (об’єкт) і модель тотожні. Такі моделі широко використовуються в техніці з метою випробувати окремі види продукції чи агрегатів: на стадії складання певну частину виробів (електронних мікросхем, двигунів, автомобілів тощо) піддають тестуванню.

Фізичні моделі. Фізичне моделювання передбачає, що об’єкт і модель мають однакову фізичну природу. Саме такими є, скажімо, літак і його геометрична модель. На цій підставі за результатами продування моделі в аеродинамічній трубі роблять висновки про аеродинамічні якості літака. Зв’язок між характеристиками літака та його моделі встановлюється згідно з теорією подібності.

Аналогові моделі. Аналогове моделювання ґрунтується на аналогії явищ, що мають різну фізичну природу, але описуються однаковими математичними рівняннями. Найпростіший приклад: вивчення механічних коливань за допомогою електричної схеми, фізичні процеси в якій описуються тими самими диференціальними рівняннями, що й коливання.

Знакові моделі. У знаковому моделюванні моделями є знакові утворення деякого виду. Розглядають вербальні моделі, схеми, графи, графіки, креслення, математичні вирази, формули тощо, причому знакові утворення та їхні елементи завжди задаються разом із тими законами (правилами), відповідно до яких ними можна оперувати.

Математичні моделі. Найважливішим видом знакового моделювання є математичне моделювання, коли моделі будуються (описуються) засобами математики і логіки.

У загальному випадку під час побудови моделі потрібно враховувати такі вимоги:

- незалежність результатів розв'язання задач від конкретної фізичної інтерпретації елементів моделі.

- змістовність, тобто здатність моделі відображати істотні риси і властивості реального процесу, який вивчається і моделюється;

- дедуктивність, тобто можливість конструктивного використання моделі для отримання результату;

- індуктивність — вивчення причин і наслідків, від окремого до загального, з метою накопичення необхідних знань.

Графічна модель системи - зображення модельованої системи за допомогою наочних геометричних засобів. У широкому сенсі до графічних моделей відносять досить різноманітні об’єкти: 1) блок-схеми, в яких графічні елементи (прямокутники, ромби, овали та інші плоскі фігури і стрілки, що їх з’єднують) використовуються для відображення причинно-наслідкових, часових і просторових зв’язків між елементами модельованої системи; 2) моделі теорії графів; плоскі графи завжди можна зобразити за допомогою стандартних графічних засобів (цей спосіб навіть має певні переваги над аналітичним, зокрема доступність, наочність, хоча й незручний у разі великої розмірності, використання комп’ютерів і застосування деяких алгоритмів); 3) різноманітні геометричні площинні конструкції.

З поняттям графу зазвичай пов’язують його графічне представлення, при якому він зображується як множина точок, деякі з яких з’єднані лініями. Але граф відрізняється від геометричних конфігурацій (скажімо, фігур, які також складаються з точок та ліній) тим, що в графі несуттєві відстані між точками, форма з’єднувальних ліній та кути між ними. Важливо лиш те, чи з’єднана дана пара точок лінією, чи ні. Тому граф іноді називають топологічним об’єктом, тобто об’єктом, властивості якого не змінюються при розтягуванні, стисненні та викривленні. За цією ж причиною (важливим є тільки наявність або відсутність з’єднань) граф – об’єкт дискретний і може бути заданий двома дискретними множинами: множиною точок, які будемо називати вершинами, та множиною ліній, які з’єднують деякі вершини. Лінії будемо називати ребрами.

Поширення набуває метод побудови аналітичного графа, в основу якого покладено ідею методу "дерева цілей", або "дерева рішень".

Повний граф показників використовують для розрахунку кількісних значень різних показників, які є вимірниками значень факторів досягнення цілей. Кожен з базових показників основного графа у подальшому подається власною сукупністю показників, залежність між якими і базовим показником відома. Завдання полягає в тому, щоб на основі відомого приросту базового показника розрахувати прирости показників-факторів, від яких він залежить.

Таке завдання може бути розв'язане двома способами:

• за допомогою експертних оцінок важливості показників;

• без використання експертних оцінок. Формалізоване та графічне вираження базового показника

рентабельності виробничих активів подано у табл. 2.8.

Використання аналітичного графа дає змогу раціонально організувати аналітичний процес і визначити центри формування проміжних та кінцевих аналітичних результатів.

Дайте визначення понять аналіз і синтез та розкрийте їх роль у наукових дослідженнях. Розкрийте суть понять декомпозиції і агрегування. Проаналізуйте роль експерта при декомпозиції системи в науці та в адміністративно-політичному управлінні.

Аналіз – полягає в розкладанні об’єкта, який досліджується, на складові частини, з’ясуванні тенденцій розвитку і способів функціонування з метою їх відносного самостійного вивчення. Він є засобом осягнення об’єкта лише тоді, коли виокремлює найсуттєвіше в об’єкті.

Аналіз формує в дослідника здатність до структурування об’єкта дослідження, до визначення його складових без взаємодії з ним шляхом логічної абстракції.

Відіграючи велику роль у пізнання, аналіз, однак, не дає конкретного знання, тобто знання як єдності різноманітного. Це завдання виконує синтез, який є протилежною дією в мисленні.

Синтез – навпаки, припускає з’єднання окремих частин чи рис предмета в одне ціле. Внаслідок синтезу з’являється нове утворення, властивостями якого є не лише зовнішня сума властивостей компонента, а й результат їх взаємопроникнення і взаємовпливу.

Аналіз і синтез як логічні методи пізнання виникли на основі практичної діяльності, досвіду людей. Практичне розчленування і поєднання речей передували логічному аналізу і синтезу.

У науковому мисленні аналіз і синтез у кожній галузі досліджень конкретизуються і детально розвиваються на основі закономірностей, які вивчають відповідні науки. Із загального прийому вони можуть перетворюватися на спеціальний метод дослідження (існують конкретні методи математичного, хімічного чи соціального аналізу). Аналітичний метод отримав свій розвиток і в деяких філософських школах. Те саме стосується і синтезу. Існує, наприклад, у хімії такий напрям, як органічний синтез.

Залежно від рівня пізнання об’єкта та глибини проникнення в його сутність застосовуються аналіз і синтез різного роду:

Аналіз і синтез бувають:

1. прямим, або емпіричним (використовують на стадії поверхового ознайомлення з об’єктом. При цьому здійснюється виділення окремих частин об’єкта, виявлення його властивостей, проводяться найпростіші вимірювання).

2. зворотним або елементарно-теоретичним (Використовують для вивчення сутності досліджуваного об’єкта. Виділяються та з’єднуються явища, які вважаються суттєвими, а другорядні ігноруються).

3. структурно-генетичним (Поглиблено вивчають причинно-наслідкові зв’язки. Вимагає відокремлення у складному явищі таких елементів, які мають вирішальний вплив на всі інші сторони об’єкта).

Декомпози́ція — науковий метод, що використовує структуру завдання і дозволяє замінити вирішення одного великого завдання рішенням серії менших завдань, нехай і взаємопов'язаних, але більш простих. Декомпозиція, як процес розділення, дозволяє розглядати будь-яку досліджувану систему як складну, що складається з окремих взаємопов'язаних підсистем, які, в свою чергу, також можуть бути розділеними на частини. В якості систем можуть виступати не тільки матеріальні об'єкти, а й процеси, явища і поняття.

Вихідна система розташовується на нульовому рівні. Після її розділення виходять підсистеми першого рівня. Розділення цих підсистем або деяких з них призводить до появи підсистем другого рівня і т. д.

Спрощене графічне представлення декомпозиційованої системи називається її ієрархічною структурою.

Ієрархічна структура може бути зображена у вигляді розгалуженої блок-схеми.

Тут на нульовому рівні розташовується вихідна система С1, на наступних рівнях — її підсистеми (число рівнів і кількість підсистем, показаних на малюнку, вибрано довільно). З метою отримання більш повного уявлення про систему та її зв'язках в структуру включають надсистему і складові її частини (системи нульового рівня, наприклад, друга система С2).

Для аналізу ієрархічної структури можуть застосовувати теорію графів. Це дозволяє перейти від графічної моделі до математичної, в якій опис ведеться за рівняннями, аналогічним законам Кірхгофа в електротехніці або рівнянням гідравліки. Ієрархічна структура часто зображується у вигляді дерева, тобто графа без замкнутих маршрутів, з розташуванням вершин за певними рівнями. Вершина верхнього рівня називається коренем.

Так, для вершини 0.1 обов'язкові елементи — 1.1, 1.2, а для вершини 2.2 — 3.1, 3.2 і 3.3. Наприклад, автомобіль складається з двигуна, І кузова, І шасі. Поряд з І — деревом використовують АБО -дерево, в якому на однакових рівнях розташовуються вершини можливих елементів структур, їх варіанти. Наприклад, автомобіль може мати двигун АБО внутрішнього згоряння, АБО газотурбінний, АБО електричний.

Часто застосовують І-АБО-дерево, яке з'єднує рівні з обов'язковими елементами структури з рівнями варіантів всіх або частини цих елементів. Поєднання І — і АБО — рівнів може бути довільним і не обов'язково вони повинні чергуватися.

Агрегувáння — поєднання окремих одиниць або даних в одну одиницю або декілька одиниць. Наприклад, усі ціни індивідуальних товарів і послуг об’єднують у загальний рівень цін або всі одиниці продукції об’єднують у реальний валовий внутрішній продукт.

Агрегація ринку — об’єднання всіх сегментів ринку в єдине ціле і на підставі цього — виробництво нового товару, розроблення єдиної стратегії маркетингу^[1].

При глобальному підході спочатку розробляють проект немовби повної, завершеної системи, а потім її впроваджують. Як правило, цей підхід призводить до морального старіння проекту ще до його впровадження, оскільки час його розробки може перевищувати період оновлення технічних, програмних та інших засобів, використаних у ньому.

Системний підхід до створення інформаційної системи – це комплексне вивчення економічного об’єкта як одного цілого з представленням частин його як цілеспрямованих систем і вивчення цих систем та взаємовідносин між ними. При системному підході економічний об’єкт розглядається як сукупність взаємопов`язаних елементів однієї складної динамічної системи, яка перебуває в стані постійних змін під впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх факторів, пов’язаних процесами перетворення вхідного набору ресурсів в інші вихідні ресурси.

Системний підхід має такі принципи:

1)кінцевої мети – абсолютний пріоритет кінцевої (глобальної) мети;

2) єдностi –розгляд системи як цiлого, так i сукупностi частин (елементiв);

3)зв'язностi – розгляд будь якої частини разом з її зв'язками з оточенням;

4)модульної побудови – корисно видiляти модулi в системi та розглядати її як сукупнiсть модулiв;

5)ієрархiї - корисно вводити iєрархiю частин (елементiв) i (чи) їх ранжування;

6)функцiональностi – спiльний розгляд структури i функцiй з прiоритетом функцiй над структурою;

7)розвитку – врахування змiн системи, її здатність до розвитку, розширення, замiни частин, нагромадження iнформацiї;

8)децентралiзацiї - поєднання рiшень, якi приймаються, та керування централiзацiєю i децентралiзацiєю;

9)невизначенiсть – врахування невизначеностей та випадковостей у системi.

Характерними ознаками системного (комплексного) пiдходу є: одночасне охоплення проектуванням великої кiлькостi задач; максимальна типiзацiя та стандартизацiя рiшень; багато аспектне уявлення про структуру iнформацiйної системи як про систему,що складається з кiлькох класiв компонентiв, та вiдносна автономна їх розробка; ключова роль баз даних; локальне впровадження та збiльшення функцiональних задач.

Задачею системного пiдходу до створення iнформацiйної системи є розробка всiєї сукупностi методологiчних i соцiально – наукових засобiв обстеження (опис, аналiз, синтез, реалiзацiя) систем рiзного типу.

У методологiчному вiдношеннi системний пiдхiд базується на iдеях цiлiсностi, цiлеспрямованостi, органiзованостi об’єктiв, що вивчаються, їх внутрiшнiй активностi та динамiзмi. В розвитку системних розробок видiляють три напрямки: загальну теорiю систем, математичну теорiю системи i складних систем.

 

Про системнiсть об’єктiв свiдчить те, що їх можна подiляти, оскiльки лише вони мають структуру. Процеси декомпозицiї й композицiї є засобами отримання iнформацiї для здiйснення аналiзу та синтезу систем.

Декомпозицiя – це процес подiлу систем на елементи, зручнi для якихось операцiй з нею, а саме подiл до елементiв, якi приймаються за неподiльнi об’єкти.

Головна мета декомпозицiї - подiл системи на простiшi частини. Зменшуючи складнiсть системи, ми забезпечуємо умови для аналiзу та синтезу компонентiв, для проектування, побудови, впровадження, експлуатації та вдосконалення систем управлiння. Подiл звичайно виконують у такий спосiб, щоб компоненти пiддавались якiй-небудь класифiкацiї. Рекомендується зважати на природну декомпозицiю, вiдбиту в iснуючій структурi управлiння, обов’язках посадових осiб, дiючого документообiгу i т.п. Доцiльно проводити багаторазову декомпозицiю по кiлькох рiзних напрямках.

Загальна мета, критерiї функцiонування та основнi обмеження на роботу системи звичайно формуються на початку створення системи.

Так, при декомпозицiї можуть застосовуватись рiзнi засоби, методи та ознаки подiлу системи. Подiл може мати матерiальну, функцiональну, алгоритмiчну та iншу основу. Однак сам процес декомпозицiї кiнцевий, оскiльки подiл вiдбувається до створення елементiв, якi приймаються за неподiльнi об’єкти.

Так, при подiлi системи на компоненти можемо мати рiзнi варiанти. Компонент – це частина IC,яку пiсля декомпозицiї можемо розглядати як самостiйне цiле (ГОСТ 34.003-90).

В ОРММ пропанують подiл системи здiйснювати вiдповiдно до адмiнiстративного подiлу системи керування економiчним об’єктом. При такiй декомпозицiї видiляють: керування технiчною пiдготовкою виробництва, технiко-економiчне планування, оперативне керування виробництвом i т. iн. Також систему можна подiляти за функцiями, якi виконуються (облiк, контроль, планування i т.п.), i за ресурсами (матерiальнi, трудовi, основнi засоби, готова продукцiя, грошовi).

Наступним кроком декомпозицiї є видiлення в компонентi функцiональних процесiв (задач). Задача IC, функцiя чи частина функцiї IC, є формалiзована сукупнiсть автоматизованих дiй, в результатi виконання яких здобуваються результати заданого виду (ГОСТ 34.003-90). Може виявитися, що при одному й тому самому засобi декомпозицiї системи на компоненти одна й та сама задача за змiстом в рiзних проектах належить до рiзних компонентiв. Однак неоднозначнiсть закiнчується, тiльки-но процес декомпозицiї доводиться до рiвня економiчних показникiв; його можемо вважати неподiльним елементом, оскiльки подiл його на атрибути приводить до втрати економiчної сутi, й вiн уже не зможе вiдiгравати роль змiнної, яка характе ризує стан об’єкта, котрий вiн описує. В iнформацiйному аспектi показник не є кiнцевим елементом i може бути подiлений на атрибути.

У свою чергу в лiнгвiстичному аспектi атрибути також не є кiнцевими елементами, оскiльки можуть бути подiленнi на окремi слова та символи.
39. Охарактеризуйте основні напрямки екологічного регулювання господарського розвитку.

Основні положення програмування регіонального розвитку

Програма - документ, що уявляє собою пов'язаний з ресурсами, виконавцями та строками здійснення комплекс соціально-економічних або інших завдань і заходів, спрямованих на реалізацію певної проблеми. Цільові програми можна класифікувати за низкою ознак: − за рівнем управління (міждержавні, загальнонаціональні, регіональні); − за функціональним призначенням (науково-технічні, інвестиційні, інноваційні, соціальні, екологічні та ін.); − за строками реалізації: короткострокові й середньострокові.

Одним з найпоширеніших інструментів державного регулювання розвитку регіонів є розроблення відповідних середньо- та довгострокових програм.

З початку 90-х рр. згідно з домінуючими на цей час у наукових колах поглядами на подальший регіональний розвиток України вважалося за доцільне поділити територію держави на укрупнені економічні райони та сформувати на їх базі територіально-господарські комплекси. За ініціативою уряду були розроблені комплексні програми соціально-економічного розвитку п’яти економічних районів - Карпатського регіону, Полісся, Поділля, Українського Причорномор’я та Придністров’я на період 1996-2000 рр. Вартість цих програм у цінах 1996 р. становила понад 60 млрд грн, у тому числі 24 млрд грн передбачалося фінансувати з Державного бюджету.

З метою реалізації програм пропонувалося створити на державному рівні спеціальні органи управління. Проте жодна з програм, які за проектом мали увійти до економічних районів, органами влади областей затверджена не була. Незважаючи на схвалення урядом, вони не фінансувалися. В подальшому було прийнято рішення про доцільність їх реалізації силами регіональних органів за рахунок місцевих бюджетів.

Такий підхід до організації регіональної політики базувався на необхідності здійснення адміністративно-територіальної реформи, якою передбачалося укрупнення областей з відповідною зміною існуючої схеми державного управління на регіональному рівні.

Із середини 90-х рр. місцеві органи влади почали пропонувати урядові для підтримки власні довго- та середньострокові програми соціально-економічного розвитку. Зокрема це програми по Автономній Республіці Крим, м. Севастополю, Великій Ялті, Євпаторії, м. Києву, Донецькій, Луганській, Херсонській областях, м. Львову, гірській Рахівщині, Жовтим Водам та ін. Аналіз виконання цих програм свідчить про те, що жодна з них у повному обсязі не реалізована, фінансування запланованих заходів як з державного бюджету, так і з місцевих джерел було недостатнім.

З метою визначення правових, економічних та організаційних засад формування цілісної системи прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць як складової частини загальної системи державного регулювання економічного і соціального розвитку держави, 23 березня 2000 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України». Законом встановлюється загальний порядок розроблення, затвердження та виконання зазначених прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку.

2. Дайте визначення менеджменту природоохоронної діяльності. Співвідношення понять „екологічний менеджмент” і „екологічне управління”.

У загальноекономічному розумінні термін „менеджмент” вживається для визначення, по-перше, сукупності раціональних методів і форм управління виробництвом із метою підвищення конкурентоспроможності, та отримання прибутку; по-друге, наявність і функціонування специфічного органу підприємства, що уособлює його керівництво; нарешті менеджмент можна трактувати як відповідне потребам розвитку певного утвору об’єднання менеджерів.

Менеджмент ПОД – одночасно і наука і сфера діяльності.

Як наука М-т вивчає шляхи покращення стану н/с методом екологічного управління ПОД.

Як сфера діяльності – об’єднує і екологічний менеджмент і екологічне управління.