Англо-американська правова система

Англо-американське (загальне) право історично склалося в Англії і пройшло кілька етапів (періодів) у своєму розвитку: перший — період англосаксонського права (передує норманському завоюванню 1066 р.); другий — період становлення загального права, коли воно утверджується на противагу місцевим звичаям (від 1066 р. до встановлення династії Тюдорів 1485 р.); третій — період розвитку загального права, становлення додаткової правової системи — права справедливості (1485 — 1832 рр.); четвертий — період широкого розвитку статутного права, джерелом якого є акти представницьких органів, підсилення значення державної адміністрації у правотворенні (від 1832 р. до нашого часу). До сім'ї загального права, поряд із Англією, входять правові системи США, Австралії, Канади, Нової Зеландії, Північної Ірландії, країн групи Британської Співдружності. Майже одна третина країн світу відчула на собі вплив системи загального права.

Після норманського завоювання 1066 року функція правосуддя здійснювалася здебільшого феодальними судами (судами баронів, менорськими судами і т. ін.) також на основі звичаєвого права, так само, як і в ліквідованих судах графств і судах сотен. Король втручався в суперечки тоді, коли існувала загроза миру в королівстві і коли обставини складалися так, що їх не можна було вирішити у звичайному порядку. В рамках Curia regis (суду для вельможних людей і найважливіших справ) склалися спеціальні комісії зі специфічною судовою компетенцією, засідання яких відбувалися у Вестмінстері. Зокрема до їх компетенції належали справи, що торкалися королівських фінансів, стосувались власності і нерухомості, а також тяжкі кримінальні злочини, оскільки ці злочинці порушували мир у королівстві. У ході діяльності Королівських Вестмінстерських Судів склалася судова практика, коли судді керувалися нормами тих стосунків, що вже склалися, і на їх основі виробляли свої юридичні принципи. Сукупність цих рішень, прецедентів, стала еталоном для розгляду подібних справ у судах і, будучи обов'язковою для всіх інших судів, таким чином, уклала систему загального права. Наприкінці середніх віків королівські суди були практично єдиним органом правосуддя, бо муніципальні, торговельні та церковні розглядали лише малозначні справи, а сеньйоральні суди вже припинили на той час своє існування. Але аж до реформи 1875 року королівські суди продовжували залишатися судами з винятковою юрисдикцією — приватні особи повинні були просити про надання їм можливості звернення до них. Зацікавлена в розгляді справи особа зверталася до вищої посадової особи — канцлера з проханням видати спеціальний припис (writ) суду розглянути цю справу. Проте такий припис видавався в разі подібності, схожості з раніш уже підтвердженими підставами для позовів, перелік яких був досить обмеженим (наприклад, перед судовою реформою в 1872 році таких випадків було лише 76). Кожному позову відповідала спеціальна процедура. Оскільки кількість звернень від громадян зростала, загальне право вже не могло впоратися із щодалі більшим навантаженням через строго казуїстичну процедуру. Починаючи з XV століття, приватні особи, які не мали можливості розглянути справу в королівських судах, звертаються безпосередньо до короля з проханням про втручання через Лорда-канцлера. Таким чином, частина функцій щодо здійснення правосуддя зосереджувалася в канцлерському суді. Це призвело до формування паралельної правової системи — “права справедливості”, яка за своєю процедурою повністю відрізнялася від загального права. Право справедливості надало нові способи захисту там, де загальному праву їх бракувало. Природа права справедливості й по сьогоднішній день висловлюється у відомих “максимах справедливості”:

-право справедливості не може залишити зло безкарним;

- право справедливості не допоможе особі, що одержує будь-що, не даючи нічого натомість;

- право справедливості не забезпечує засобами захисту особу, що поводила себе нечесно, бо той, хто шукає справедливості, повинен мати “чисті руки”.

Майже всі норми права справедливості були створені в період поміж 1529 роком — датою закінчення строку канцлерства Уолсі, і канцлерством лорда Ілдоуна, що завершилося в 1827 році. Інколи вони були наслідком визнання нових правил, що повністю не визнаються судами загального права (виняткова юрисдикція), або дарування нових способів, яких не мало загальне право (паралельна юрисдикція). Власне кажучи, право справедливості доповнювало й усувало вади загального права.

Коли право справедливості доповнювало загальне право, воно не йшло врозріз із повноваженнями правників загального права. Проте, коли право справедливості усувало вади загального права, суд канцлера вступав у конфлікти з судами загального права. Траплялося так, що канцлер розривав договір або ж виправляв формулювання документа, а суди загального права примусово приводили його до виконання згідно з первинними умовами. Реформи, здійснені відповідно до законів про судоустрій 1873–1875 років, анулювали конфлікти між судами загального права та судом канцлера, знищивши самі ці суди і передавши їх новому Верховному Суду. При цьому закони про судоустрій уніфікували лише порядок здійснення правосуддя з загального права і права справедливості, але не злили норми матеріального права. Більше не існує будь-якої подвійності в юрисдикції, оскільки Верховний Суд повинен сприяти використанню правомочності і способів захисту як загального права, так і права справедливості. При колізії норм загального права й норм права справедливості щодо одного й того ж питання перевага надається нормам права справедливості. Внаслідок цього деякі норми загального права зникли.

Крім загального права і права справедливості до структури англійського права входить також статутне право (законодавство), джерелом якого є акти представницьких органів, що свідчать про складну еволюцію даної правової сім’ї. Нині законодавство є головним двигуном правової реформи. Практично всі норми, які належать до складу і юрисдикції сучасних судів і до процесу, що до них застосовується, є статутними. Тобто, якщо більша частина принципів англійського права веде свій початок від загального права і права справедливості, то величезна кількість деталей міститься зараз у законі. Законодавство як джерело права певною мірою відрізняється від загального права і права справедливості. Загальне право і право справедливості обмежені існуючою доктриною прецеденту і можуть тільки розвивати нові прецеденти, варіюючи і розширюючи застосування вже сформульованих принципів.

Правило прецеденту, що зобов'язує англійських суддів дотримуватися раніше прийнятих рішень, укорінилося в першій половині ХІХ століття. Полягає воно в тому, що:

- рішення, винесені Палатою лордів, є обов'язковими прецедентами для всієї системи судів;

- рішення, прийняті Апеляційним судом, обов'язкові для всіх нижчестоящих судів і, крім кримінального права, для самого Апеляційного суду;

- рішення, прийняті Високим судом, обов'язкові для нижчестоящих судів і, будучи строго обов'язковими, мають дуже важливе значення і використовуються різноманітними відділеннями Високого суду для керівництва. Причому до 1966 року Палата лордів була пов'язана своїми прецедентами. Проте Палата лордів на майбутнє відмовилася від цього правила в інтересах правосуддя.

Законодавство ж, зі своєї сторони, може повністю здійснювати нові принципи права, що сформулювалися без посилання на якісь принципи, що існували раніше, і що ще важливо, може категорично відміняти існуючі норми права, чого не можуть робити ні загальне право, ні право справедливості. У цьому і є основна привілея законодавства.

Нарешті історичні джерела відрізняються від законодавства ще й тим що норми загального права й права справедливості, а також інших історичних джерел можуть бути підтверджені посиланням тільки на інші історичні джерела, особливо на прецеденти, законодавство ж становить самостійне джерело права. При колізії закону і прецеденту пріоритет завжди буде на боці закону. Але правозастосовчий орган пов'язаний не тільки текстом закону, але й актами тлумачення закону в попередніх посадових рішеннях, тому оцінювати закон як джерело, що стоїть вище прецеденту, було б неправильно.