ТОП 10:

І значення в правовому регулюванні



 

У масиві норм права існує значна за обсягом група правових приписів, що не є нормою права як класичної моделі поведінки. В теорії права їх називають спеціалізованими нормативними приписами. Їх існування зумовлено спеціалізацією права, і вони мають свої ознаки, тобто:

мають певне самостійне значення в регулюванні суспільних відносин;

позбавлені традиційної логічної структури, що характерна для норм права як класичного приписання;

виконують субсидіарну (додаткову) функцію в правовому регулюванні;

виступають як зразок, еталон поведінки, зміст якого визначається змістом виконуваної функції (так, норми, що закріплюють принцип законності, орієнтують суб’єктів на здійснення правомірної поведінки).

Спеціалізовані нормативні приписи неоднакові за своєю природою і функціональним призначенням, у свою чергу, можуть бути поділені на відправні та інші спеціалізовані нормативні приписи.

Відправні правові норми досить неоднорідні за своїм характером, змістом та цільовим призначенням. Вони охоплюють норми-начала, визначально-установчі норми, норми-дефініції, норми-принципи, норми-презумпції тощо. Їх особливе призначення полягає у встановленні вихідних начал, основ правового регулювання суспільних відносин. Завдяки ним визначаються цілі, завдання, принципи, межі і методи правового регулювання, закріплюються правові категорії і поняття. До інших спеціалізованих норм можуть бути віднесені: норми-строки, норми-фікції, норми-конструкції, оперативні-норми. Оскільки спеціалізовані норми права досить різноманітні, то при здійсненні їх класифікації важливо розкрити зміст і призначення кожної з них.

Норми-начала — це правові приписання, які закріплюють підвалини конституційного ладу держави, основи соціально-економічного, політичного і державного життя, взаємовідносини держави і особистості, форми власності та ін. Ці норми зосереджені насамперед у конституції (наприклад, “Україна є унітарною державою” — ст. 2 Конституції, “Україна є республікою” — ст. 5 або “Держава відповідає перед людиною за свою діяльність” — ст. 3) і дістають свій розвиток та логічне вираження в інших вихідних правових нормах і передусім у нормах-принципах.

Норми-принципи — це правові приписання, які виражають і закріплюють принципи права. Принципи права — це основні ідеї, незаперечні вимоги, що пронизують правову систему суспільства, законодавство, окремі його галузі і юридичну практику. Норми-принципи розглядаються як результат нормативного узагальнення державно-правових явищ, вони виражають зміст i закономірності розвитку цих явищ. Регулююча роль принципів права нерозривно пов’язана з їх законодавчим закріпленням. Принцип права, закріплений у законодавчому приписі, стає нормою-принципом. Норма може закріплювати принцип повністю або його частину, елемент. Правовий принцип може закріплюватись у кількох статтях або, навпаки, в одній статті можуть бути розміщені кілька принципів. Так, ст. 8 Конституції України закріплює кілька принципів-норм: принцип верховенства права, верховенства конституції, прямої дії норм конституції тощо. Перелік принципів, що містить ця стаття, охоплює найрізноманітніші принципи як за обсягом їх дії, так i за змістом.

Норми-принципи можуть виступати як нормативно-правова основа вирішення юридичної справи, зокрема при виявлені прогалин у праві. З метою їх подолання суди використовують норми-принципи для вирішення справи за аналогією в праві. На них можна посилатись також при вирішенні конкретної юридичної справи — коли треба обґрунтувати правозастосовчий акт тим чи іншим принципом права, особливо коли цей принцип прямо не виражений у законодавстві, або підтвердити непорушність якогось законодавчого положення, або посилити авторитетність прийнятого рішення.

Визначально-установчі норми — це правові приписання, які визначають мету, завдання окремих інститутів або галузей права, специфіку їх предмета, форм і засобів правового регулювання (завданням Конституційного Суду є гарантування верховенства Конституції — ст. 2 Закону “Про Конституційний Суд України”).

Норми-дефініції — це норми, які вміщують правову характеристику, визначення правових категорій і понять. Їхня юридична природа полягає в тому, що вони дістають чітке закріплення в правовому акті, наприклад, визначення злочину, або військового злочину, або посадової особи в кримінальному праві (ст. 11, 401 КК України). Ці норми виконують, головним чином, орієнтаційну і інформаційну функцію в правовому регулюванні. Їх відсутність у системі права позбавила б законодавство ясності, вкрай ускладнило б процес його застосування.

Норми-презумпції — це закріплене в нормативно-правовому акті загальне положення (нормативний припис) про наявність або відсутність строго встановленого юридичного факту (наприклад, презумпція невинності в кримінальному праві, презумпція винуватості в цивільному праві, презумпція знання закону тощо). Її особливість полягає в тому, що вона містить вказівку на юридичний факт, а через те в механізмі правового регулювання також виконує субсидіарну функцію. Крім того, презумпції характеризуються тим, що вони не можуть бути індивідуалізовані в актах застосування норм права і використовуються винятково в нормативних актах.

Норми-строки — це такі правові приписання, які вказують на певні проміжки часу, з настанням або проходженням яких пов’язана динаміка (виникнення, зміна або припинення) певних юридичних наслідків для учасників правових відносин. Строки бувають матеріально-правовими і процесуально-правовими. Більшість строків — це певні проміжки часу, що вимірюються годинами, днями, місяцями, роками. Однак вони можуть визначатися також і вказівкою на випадки або обставини, що мають настати (повноліття людини). З точки зору регулятивного призначення норми-строки мають винятково субсидіарний характер.

Норми-преюдиції — це нормативні приписи, зміст яких набуває свого вираження в проголошенні установки на те, що виключається будь-яке оспорювання існування вже доведеного факту, який дістав оцінку і закріплення в юридичному акті, що набрав чинності. Преюдиція має винятково процесуальну природу. Вона звільняє орган, який розглядає справу, від необхідності вдруге займатися доказом обставин, що раніше вже були встановлені і закріплені належним чином у відповідному правозастосовчому акті (рішенні або вироку суду). Наприклад, цивільно-процесуальний кодекс передбачає, що факти, встановлені рішенням суду, яке набуло законної сили, в одній справі не повинні доводитися знову при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи.

Норми-фікції — це закріплений у правових актах нормативний припис, що проголошує факт (чи обставину), хоч насправді невідомо, мав чи не мав він місце. Так, ст. 21 ЦК України визначає, що днем смерті громадянина, який оголошений померлим, вважається день набрання чинності рішення суду про оголошення його померлим. Оскільки норми-фікції закріплені у відповідних правових актах, то вони загальнообов’язкові.

Норми-конструкції — це нормативні приписи, які узагальнюють складні за своїм складом юридичні явища. Так, у юридичній практиці використовується конструкція складу злочину. Вона не має чітко визначеного законодавчого закріплення і встановлюється сукупністю положень, які розміщені в різних статтях Кримінального кодексу. Норми-конструкції органічно пов’язані з нормами дефініціями. Вони сприяють встановленню визначеності і чіткості механізму правового регулювання.

Інші види правових норм

Розгляд права як системного явища не передбачає сприйняття норм, що його утворюють, як однорідної маси нормативних приписів. Норми права за своєю природою досить різноманітні, що обумовлено спеціалізацією права. В механізмі правового регулювання кожна з них призначена вирішувати специфічні завдання, реалізовувати ті чи інші функції права. Виходячи з цієї обставини, в теорії права норми права класифікують за певними критеріями.

Залежно від функціональної спрямованості норми права поділяють на регулятивні і правоохоронні.

Регулятивні (правоустановчі) норми права — це такі нормативні приписання, які безпосередньо спрямовані на здійснення правового регулювання суспільних відносин шляхом наділення їх учасників правами і покладанням на них юридичних обов’язків. Регулятивні норми права визначають правомірну поведінку суб’єктів.

Виходячи з характеру передбачених нормою суб’єктивних прав і юридичних обов’язків регулятивні норми у свою чергу поділяються на зобов’язальні, заборонні і уповноважувальні норми права.

Зобов’язальні норми права встановлюють обов’язок суб’єктів суспільних відносин здійснювати певні позитивні дії, наприклад, ст.9 Закону України “Про систему оподаткування” встановлює обов’язки платників податків і зборів. Закріплення змісту обов’язкової поведінки досягається за допомогою таких термінів як: “повинен”, “зобов’язаний”, “має обов’язок”.

Заборонні норми права встановлюють обов’язок суб’єкта суспільних відносин утримуватися від здійснення дій певного роду. Так, ст. 15 Конституції передбачає заборону цензури в Україні, а ст. 112 Кодексу України про шлюб і сім’ю прямо забороняє без згоди усиновителів (органів опіки і піклування) повідомляти будь-які відомості про усиновлення. Деякі з цих норм розпізнаються завдяки таким термінам, як: “не допускається”, “заборонено”, “не допускається”, “не повинно”, “не може бути”. Специфіка заборонних норм права полягає в тому, що вони визначають склад правопорушень і санкції за їх скоєння. Вони фактично передбачають дії і обставини, які суспільство прагне не врегулювати, а попередити, витиснути. Заборони можуть належати як до точно визначеного кола обставин і осіб (заборона водіям автотранспорту під час роботи вживати алкогольні напої), так і адресуватися всім і кожному (заборона злочинів проти особистості, майна тощо);

Уповноважувальні норми права встановлюють право на здійснення тих чи інших можливих позитивних дій і надають громадянам, організаціям та установам свободу розпоряджатися цим правом. Наприклад, ст. 19 Кодексу про шлюб і сім’ю надає право подружжю за своїм бажанням обрати собі прізвище. У своєму тексті вони містять такі терміни, як: “має право”, “може”. Уповноважувальні норми права надають суб’єктам права свободу розпоряджатися своїми правами, однак не зобов’язують це право реалізовувати.

За допомогою правоохоронних норм здійснюється регулювання протиправної поведінки. Це такі нормативні приписи, які спрямовані, по-перше, на визначення виду державно-примусових заходів захисту суб’єктивних прав (конституційних, цивільно-правових, дисциплінарних, адміністративних, кримінальних) і, по-друге, на регламентацію міри юридичної відповідальності, яка настає в разі порушення прав або невиконаних (неналежним чином виконаних) обов’язків, що були передбачені нормою. Міра відповідальності обумовлена тим, наскільки тяжким виявилося порушення приписів норми права.

За методом правового регулювання норми права поділяють на імперативні, диспозитивні, рекомендаційні, заохочувальні.

Імперативні норми права — це такі категоричні, строго обов’язкові нормативні приписи, які безпосередньо визначають поведінку суб’єктів суспільних відносин, позбавляючи останніх права самостійно визначати для себе певні права та обов’язки. Так, статті 15-17 Кодексу про шлюб і сім’ю визначають умови укладення шлюбу, що не можуть змінюватися за розсудом осіб, яким вони адресовані.

Диспозитивні норми права характеризуються тим, що надають суб’єктам суспільних відносин у межах загальних вимог права можливості самостійно встановлювати для себе певні взаємні права й обов’язки. Разом з тим, у разі, коли сторони не скористалися такою можливістю, викладене в диспозиції норми правило набуває для них імперативного характеру. Диспозитивні норми найпоширеніші в цивільному праві, метод правового регулювання якого заснований на автономії сторін (наприклад, ст. 29 Кодексу про шлюб і сім’ю України).

Рекомендаційні норми права — це такі нормативні приписи, за допомогою яких держава рекомендує самоврядувальним організаціям певний спосіб дій. У цих нормах вказується на варіант поведінки, бажаний для суспільства і держави. Адресат такої норми, діставши рекомендацію про бажаний напрямок розвитку суспільних відносин, суб’єктом яких він є, зобов’язаний залежно від припису норми: 1) розглянути ці пропозиції і прийняти їх до виконання, 2) обґрунтовано відмовитись, 3) прийняти рішення, але основні положення норми конкретизувати, виходячи із реальних можливостей, резервів цієї організації. Специфіка регулятивного впливу цих норм на суспільні відносини полягає в тому, що, по-перше, вони адресовані діючим певною мірою на автономних началах органам місцевого самоврядування, підприємствам, організаціям, наділених правом видання нормативно-правових актів, що спрямовані на регулювання суспільних відносин, які перебувають у їх веденні, по-друге, для їх реалізації необхідна діяльність цих суб’єктів щодо їх конкретизації у своїх локальних правових актах (статутах, положеннях, рішеннях), по-третє, надаючи можливість діяти певним чином, вони також вказують на бажаність рекомендованої моделі поведінки, по-четверте, їм притаманна юридична обов’язковість.

Юридична обов’язковість цих норм полягає в тому, що: по-перше, факт видання такої норми зобов’язує самоврядувальну організацію прийняти рішення про нормативне регулювання вказаних у нормі відносин, по-друге, обговорити запропоновану в нормі рекомендацію, по-третє, рекомендаційні норми попередньо санкціонують ті нормативні рішення, які будуть прийняті на їх основі.

Заохочувальні норми — це такі нормативні приписи, які передбачають певні засоби заохочення (матеріальні або нематеріальні блага) для суб’єктів права за здійснення ними бажаних для держави і суспільства діянь. Бажаність, соціальна корисність таких діянь може знайди свій вияв у виконанні належним чином юридичних або суспільних обов’язків (наприклад, п. 5.1.21 ст. 5 Закону України “Про податок на додану вартість” передбачає звільнення від оподаткування подання благодійної допомоги), досягненні результатів, які перевищують звичайні правові вимоги (наприклад, ст. 146 Кодексу законів про працю передбачає можливість застосування до працівників за особливі трудові заслуги заохочення: нагородження орденами, почесними грамотами тощо). Сутність заохочувальних норм полягає не у встановленні для суб’єктів права певної моделі поведінки, а в закріпленні стимулів до поведінки, яку вони звичайно юридично не зобов’язані здійснювати. Ці норми сприяють реалізації певних техніко-юридичних норм, стимулюють у суб’єктів суспільних відносин прояв соціально активної, правомірної поведінки.

Залежно від характеру двох найбільших за обсягом і складних складових елементів права, що характеризуються особливістю предмета і методу правового регулювання, функціонального призначення, норми права класифікують на норми матеріального і процесуального права.

Функціональне призначення норм матеріального права полягає в безпосередній регламентації поведінки (діяльності) суб’єктів суспільних відносин. Вони визначають зміст прав і обов’язків суб’єктів права, їх правове становище і безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин.

Функціональне призначення норм процесуального права полягає в правовому регулюванні організаційної діяльності, забезпеченні процедур, форм реалізації або охорони норм матеріального права.

Різниця між нормами матеріального і процесуального права полягає в предметі правового регулювання. Так, предметом регулювання норм матеріального права є відносини, що безпосередньо виникають між носіями суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Норми матеріального права, визначивши коло прав і обов’язків суб’єктів, потребують введення їх в певні організаційно-правові рамки. Суб’єкти права, безпосередньо реалізуючи передбачені в нормах права обов’язки і виконуючи їх, у такий спосіб організовують конкретні зв’язки і відносини, що виникають між ними. Предметом регулювання норм процесуального права є процедурно-процесуальні відносини.

Відмінність норм процесуального права від норм матеріального права знаходить свій вияв у таких ознаках: по-перше, процесуальні норми завжди мають процедурний характер, по-друге, процесуальні норми, як правило, адресовані суб’єктам, наділеним державно-владними повноваженнями щодо прийняття та застосування норм матеріального права; по-третє, для процесуальних норм характерний специфічний зміст структури. Специфіка санкції процесуальних норм полягає в тому, що передбачені нею невигідні наслідки знаходять свій вияв у відміні правозастосовчого акта, який було прийнято з порушенням норм процесуального права.

За предметом правового регулювання норми права можна також поділити на норми галузей права: конституційного, цивільного, трудового, адміністративного, кримінального тощо.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.234.208.66 (0.006 с.)