Механізм, основні елементи та стадії правового регулювання

Як уже зазначалось, правове регулювання — це дія права на суспільні відносини за допомогою певних юридич­них засобів, через систему яких і забезпечується розвиток цих відносин у рамках і напрямах, визначених нормами права. Сукупність правових засобів, за допомогою яких поведінка суб'єктів суспільних відносин приводиться у від­повідність до вимог і дозволів, що містяться у нормах права, називається механізмом правового регулювання суспільних відносин.

З визначення поняття механізму правового регулювання видно, що це комплексне явище, складовими елементами якого є:

1. Норми права є основою механізму правового регулю­вання. Адже саме з юридичних норм, їх змісту почи­нається правовий вплив на соціальні відносини. Якість правового регулювання залежить від того, наскільки норми права вірно враховують закономірності суспільних відно­син, що регулюються, наскільки високий рівень загальної і правової культури законодавчого корпусу. Безпосереднім чинником виникнення правових норм є правотворча діяльність держави, що полягає у прийнятті, зміні або відміні певних правових норм.

2. Правові відносини, тобто суспільні відносини, які від­буваються у межах, визначених нормами права. Норма права, регламентуючи суспільні відносини, надає їм юри­дичної форми, його учасники стають суб'єктами права, які взаємопов'язані суб'єктивними правами та юридичними обов'язками. Відтак, правові відносини можна собі уявити як форму, в якій визначена в правовій нормі модель по­ведінки суб'єктів набуває свого реального буття. Водночас реалізація правових приписів, здійснення прав і обов'язків, що виходять з норми права, може відбуватися і поза рам­ками правових відносин. Така ситуація виникає, наприк^ лад, при додержанні суб'єктом приписів права, що містять у собі певні заборони.

3. Акти реалізації прав і обов'язків — це дії суб'єктів щодо здійснення приписів правових норм. Реалізація прав і обов'язків може відбуватися як у межах певних право­відносин (купівля-продаж, даріння тощо), так і в окремих актах (право суб'єкта розпоряджатися річчю, що йому належить). Слід зауважити, що існує низка явищ, які на всіх його етапах суттєво впливають на процес правового

регулювання суспільних відносин. Такими чинниками є:

а) законність; б) правосвідомість; в) правова культура.

62. Правопорушення — це суспільне шкідливий, про­типравний вчинок, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність. До особливостей складу правопорушення слід віднести: а) суб’єктом його є деліктоздатна особа, тобто така, що спроможна нести юридичну відповідаль­ність; б) необхідною ознакою суб'єктивноі сторони є вина в формі умислу чи необережності; при умислі суб'єкт усвідомлює протиправність свого вчинку, передбачає і ба­жає настання його негативних наслідків (прямий умисел) чи свідомо допускає їх (непрямий умисел); при необереж­ності особа передбачала можливість негативних наслідків вчинку, але легковажно розраховувала їх відвернути (са­мовпевненість) чи не передбачала можливості настання цих наслідків, хоча могла і повинна була це зробити (недбалість); в) елективна сторона правопорушення відповідає на запитання, яким саме чином скоєно правопо­рушення, якою була діяльність (бездіяльність) суб'єкта правопорушення, в чому саме поведінка правопорушника відрізняється за результатом — суспільно-шкідливий ре­зультат правопорушення; г) овєкт правопорушення той самий, що і в складі правомірної поведінки, — суспільні відносини, соціальні цінності.

Правопорушення кваліфікуються за: а) ступенем су­спільне» небезпеки — на злочини і провини; б) належ­ністю норм права, які порушуються, до відповідних галу­зей права: кримінальні, цивільні, адміністративні і т. ін.); в) колом осіб — особові і колективні; г) за характером правових приписів — нормативно-правові і дисциплінарні.

Найбільш поширеною класифікацією правопорушень є їх поділ за ступенем соціальної небезпеки, коли правопору­шення поділяються на злочини і провини. Злочинами ви­знаються правопорушення, з якими пов'язана найбільша небезпека для суспільства і особи, вони посягають на су­спільний лад, власність, економічні, політичні, культурні і особисті права людини. Правопорушення, що не настільки небезпечні, як злочи­ни, і відповідальність за які не передбачено кримінальним законодавством, належать до провини — цивільної, адмі­ністративної, дисциплінарної. Цивільні провини — це суспільне небезпечні порушення майнових і пов'язаних з ними особистих відносин, які регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного, фінансового, аграрного права. На відміну від злочинів, цивільні провини не мають вичерпного переліку у законо­давстві, а їх юридичні наслідки тягнуть за собою значною мірою правовідновлюючі заходи. Адміністративні провини — це суспільне небезпечні вчинки, які посягають на громадський або державний по" рядок, суспільні відносини в сфері державного управління, права і законні інтереси громадян, що регулюються норма­ми адміністративного, фінансового, аграрного та інших га­лузей права.

Дисциплінарні провини — це суспільне небезпечні вчин­ки, які заподіюють шкоду внутрішньому порядку діяль­ності підприємств, установ, організацій і тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність.

63. Форма державного правління визначається порядком ор­ганізації, структурою і взаємодією вищих державних ор­ганів влади і управління. Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку. Монархія — це форма державного правління, за якої вища державна влада зосереджується (повністю або частко­во) в руках однієї особи — монарха, і перелається як спадщина серед представників правлячої династії або фор­мується якимось іншим шляхом. Монархії властиві такі юридичні ознаки: а) безстроковість влади монарха; б) во­лодіння владою за спадком по праву крові; в) представ­ництво монарха від імені держави не за дорученням, а за власним правом; г) непідпорядкованість влади монарха будь-яким іншим суб'єктам. Монархії поділяються на дві групи: необмежені та обмежені.

Необмежені монархії — це монархії, за якими влада монарха ніким і нічим не обмежена. Інакше кажучи, у країні не існує ні органів, ні законів, що могли б якоюсь мірою змінити або відмінити волю монарха. Існують різно­види необмеженої монархії: а) деспотична монархія, за якою влада монарха обож­нюється, а він сам офіційно визнається божеством. Цей різновид необмеженої монархії був поширений у державах рабовласницького типу, і насамперед, на Древньому Сході; б) абсолютна монархія характерна для більш пізніх часів і свого розквіту досягла в епоху феодалізму. В ній монарху вже не надаються божественні почесті, але за ним виз­нається необмежена влада, що обумовлюється його на­лежністю до правлячої династії. Прикладами абсолютної монархії можуть бути царська Росія, а у наш час — Саудівська Аравія.

Обмежена монархія — це монархія, де влада монарха тією чи іншою мірою обмежується повноваженнями певних державних органів. Різновидами її є: а) дуалістична монархія, за якої монарх вже не має законодавчої влади, яка перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і по своїй волі формує уряд, що відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Дуалістична монархія характерна для періоду переходу від феодалізму до капіталізму і є своє­рідною спробою примирення інтересів відживаючого класу феодалів (в особі монарха) і нового пануючого класу — буржуазії (в особі парламенту); б) парламентарна (конституційна) монархія, за якої влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади і за яким лише формально зберігається статус глави держави, але виключно з представницькими повноваженнями. Виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Абсолют­на більшість сучасних монархій — це монархії парламен­тарні. їх існування обумовлено національними традиціями, живучістю певних символів (Англія, Швеція, Японія та ін.).

64. Законність безпосередньо пов'язана з правопорядком. Ці поняття дуже близькі і їх часто ототожнюють. Любий порядок взагалі зводиться до певної системи відносин. Тому правопорядок — це не що інше, як система право­відносин, які встановлені в результаті реалізації норм позив­ного права, права створеного державою. Їх відмінність полягає в тому, що законність — це режим або процес дотримання і виконання діючого законодавства, а правопорядок — це уже результат дії, реалізації самого процесу законності. Тому логічно правопорядок включає в свій зміст режим (процес) законності і її результат — систе­му правовідносин, які склались в результаті реалізації норм права. Правопорядок більш широке поняття. Воно включає систему правових демократичних законів, функціональні права і обов'язкі (правовий статус) державних органів, органі­зацій і громадян, процес (режим) точного і неухильного дотримання і виконання діючих нормативно-правових актів (права) і систему правовідносин, які склались в результаті такої реалізації.

Громадський порядок виник в період первісно-обшинного ладу. Правопорядок же виник значно пізніше, з появою держави і законодавства. З відмиранням держави відповідно не буде існувати правопорядку. Громадський же порядок, заснований на реалізації соціальних норм, залишатиметься поки буде існувати суспільство. Правопорядок — це не необхідна або можлива поведінка чи діяльність, яка закріплена в правових нормах, не абст­рактні права і обов'язки, а фактична реалізація людьми суб'єктивних прав і обов'язків. Саме поведінка людей, яка пов'язана з дією права, утворює правопорядок. Таким чи­ном, правопорядок — це результат дії права і умов його реалізації. Показником стану правопорядку є дотримання і виконання правових норм, правильне їх застосування. Чим менше здійснюється в суспільстві правопорушень, тим міцніший правопорядок. Правопорядок складається із реалізації не тільки принципу законності, але і всіх інших принципів правової держави і громадянського суспільства.

 

 

Правопорядок — це система правовідносин, яка складаєть­ся в результаті реалізації режиму законності, правових прин­ципів, системи права і законодавства всіма суб'єктами суспі­льних відносин і характеризується станом правопорушень і злочинності в суспільстві. Соціальна цінність і роль правопорядку полягає в тому, що: 1) він виражає і закріплює структуру управління народним господарством; 2) в ньому поєднується планова дисципліна державних підприємств і автономна самостійність приватних

підприємств; 3) виражає і закріплює систему політичних та інших со­ціальних відносин; 4) в ньому відображаються всі форми власності — загаль­нодержавна, комунальна, колективна і приватна; 5) він закріплює політичну, економічну та ідеологічну ба­гатоманітність; 6) забезпечує розвиток кооперативних, приватних підприємств, змішаних підприємств і організацій; 7) гарантує і закріплює систему юридичних прав і обо­в'язків громадян; 8) забезпечує громадянський мир, злагоду, спокій в Ук­раїні та створює умови для гідного життя і праці людини, консолідації всіх здорових сил суспільства; 9) створює умови для подолання економічної, соціальної та конституційної кризи.

65. Основним джерелом права більшості сучасних держав є нормативно-правовий акт, який характеризується такими ознаками: 1) ухвалюється чи санкціонується уповноваже­ними органами держави, їх посадовими особами, іншими суб'єктами правотворчості і є їх одностороннім волевияв­ленням; 2) має зовнішню форму у вигляді певного писем­ного документа; 3) містить нові норми права чи змінює, скасовує чинні; 4) приймається згідно з чітко визначеною процедурою; 5) має юридичну силу, що відображує спів­відношення з іншими правовими актами, місце і роль у системах законодавства і правового регулювання; б) надає волі народу офіційного характеру. Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями:

1) за суб'єктами ухвалення — на акти органів держави, народу в процесі референдуму, громадських об'єднань, трудових колективів, спільні акти органів держави і недер­жавних формувань;

2) за юридичною силою — на закони і підзаконні нор­мативні акти;

3) за сферою дії — на загальнообов'язкові, спеціальні, локальні;

4) за ступенем загальності правових норм — на загальні і конкретизаційні;

5) за характером волевиявлення — на акти встановлен­ня, зміни та скасування норм права;

6) за галузями законодавства — на цивільні, кримі­нальні, кримінально-процесуальні і т. ін.;

7) за часом дії — визначно-строкові і невизначно-стро­кові.

Поширеною диференціацією нормативних актів є їх кла­сифікація за суб'єктами нормотворчості. Верховна Рада України видає закони і постанови; Президент — укази. Органи виконавчої влади України видають такі норматив­но-правові акти: Кабінет Міністрів — декрети і постанови;

керівники міністерств і відомств — інструкції, вказівки, нормативні накази; місцеві ради народних депутатів — рішення і нормативні ухвали; виконавчі комітети місцевих рад — рішення, а керівники їх управлінь і відділів та керівники обласних і районних державних адміністрацій — нормативні накази; адміністрація державних підприємств, установ, організацій — нормативні накази і інструкції.

У деяких випадках нормативного характеру набувають волевиявлення населення у результаті всеукраїнського чи регіонального референдумів, певних громадських об'єднань, трудових колективів, форма яких може бути різною (рішення, постанова і т. ін.).

66. Форма державного правління визначається порядком ор­ганізації, структурою і взаємодією вищих державних ор­ганів влади і управління. Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку.

Республіка — форма державного правління, за якої всі вищі державні органи обираються населенням або форму­ються загальнонаціональним представницьким органом влади. У сучасному світі розрізняють два види республік: а) президентська республіка, в якій повноваження глави держави, а у деяких випадках — і голови уряду, належать президенту, який обирається парламентським шляхом (прямими чи непрямими виборами населення) і формує уряд, що, як правило, не несе повної відповідальності перед парламентом. Президентські республіки сформува­лись у США, франції, Аргентині, Ірані та ін.; б) парламентська республіка, в якій здійснюється прин­цип верховенства парламенту, що обирається населенням країни і формує відповідальний перед ним уряд (Італія, Греція, Індія та ін.). Щодо України, то нині вона має змішану форму правління. В ній вбачаються ознаки як президентської (вибори президента населенням, широке коло його повноважень), так і парламентської (обов'язкове затвердження Верховною Радою Прем'єр-міністра, можливість виразу парламентом недовіри йому) республік.

67. Процес правового регулювання — це досить складне і довготривале явище. Він має декілька стадій: 1. Правова регламентація суспільних відносин — це стадія, на якій проходить розробка юридичних норм як загальнообов'язко­вих правил поведінки. 2. Виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків — це стан переходу від загальних приписів правових норм до конкретної моделі поведінки конкретних суб'єктів. 3. Реалізація (фактичне викори­стання) суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

Крім цього, в процесі правового регулювання можлива (але не обов'язкова) стадія застосування норм права, яка виявляється у виданні державно-владного акта, що за­безпечує виникнення, зміну або припинення правових відносин.

3. Місце і роль держави у функціонуванні механізму правового регулювання суспільних відносин

Характер зв'язків держави і механізму правового регу­лювання обумовлений нерозривним зв'язком між державою і правом. Саме держава як апарат політичної влади здій­снює через свої органи правотворчу, правозастосовчу і пра­воохоронну діяльність. Тому діяльність державних органів є необхідною умовою функціонування механізму правового регулювання суспільних відносин.

У функціонуванні механізму правового регулювання особливу роль відіграє правозастосовча діяльність держав­них органів, яка уособлює її діяльність щодо реалізації відповідних владних повноважень. Правозастосування стає необхідним тоді, коли для виникнення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків наявності самої норми права не­достатньо, і виникає потреба у виданні відповідними дер­жавними органами додаткових індивідуальних актів, що надають чинності механізму правового регулювання. Зав­дання правозастосовчої діяльності — продовжити загальне нормативне регулювання, що запрограмоване правотвор-чістю, за допомогою норм права. Як допоміжний інстру­мент тут виступає індивідуальна регламентація, що здій­снюється за допомогою актів застосування права і знахо­дить свій вираз в уточненні правового положення суб'єктів у реальному правовому відношенні. Отже, правозастосовча

діяльність держави неначе доповнює процес правового ре­гулювання, створюючи можливості для реалізації прав і обов'язків суб'єктів у випадках, коли це неможливо без додаткових індивідуальних актів державних органів.

Так, конституційною нормою закріплено право громадян України на житло. Але для здійснення цього права не­обхідне видання державними органами індивідуальних актів, що засвідчують факт наявності підстав для отриман­ня житла (рішення про взяття на квартирний облік) і засвідчення права на отримання саме цього житла (видача ордера на квартиру).

69. Державний режим — це сукупність форм і методів здійснення державної влади. Це поняття дає відповідь на питання про те, які методи превалюють у процесі здійснення державної діяльності і досягнення цілей, що стоять перед державою. Поняття державного режиму не слід повністю ототожнювати з поняттям "політичний ре­жим", хоча за значенням вони і близькі одне до одного. Останнє поняття має більш широке значення і характери­зує не тільки методи діяльності державних органів, що визначається поняттям "державний режим", але й можли­вості та форми діяльності усіх елементів політичної систе­ми — політичних партій, рухів, інших об'єднань громадян. З цих позицій розрізняють демократичний і антидемокра­тичний державні режими. Демократичний державний режим — це стан політич­ного життя, за якого державна влада здійснюється на ос­нові принципів широкої і реальної участі громадян та їх об'єднань у формуванні державної політики, утворенні та діяльності органів держави, дотриманні основних прав лю­дини і т. ін. У реальності можуть.виявлятись різновиди демократичного державного режиму, наприклад, режим парламентської демократії, демократично-ліберальний, національно-демократичний.

В умовах антидемократичного державного режиму при здійсненні державної влади значно обмежуються, а то й зовсім усуваються можливості реального впливу громадян та їх об'єднань на управління державою, обмежуються або порушуються основні права людини, влада зосереджується в руках неконтрольованої народом групи осіб чи однієї особи. Різновидами антидемократичних державних режимів є авторитарний, тоталітарний, вождізм, військово-диктаторський, фашистський, расистський.

У більшості сучасних країн твердо встановились ті чи інші різновиди демократичних державних режимів (країни Північної та Західної Європи, Північної Америки). І лише в небагатьох країнах, переважно Близького Сходу, Афри­ки, зберігаються різні модифікації антидемократичних дер­жавних режимів. В Україні відбуваються процеси переходу до демократичного державного режиму, основи якого знай­шли своє закріплення у новій Конституції України.

 

70. Прогалини в праві — це відсутність норм права (або їх частин), що регулюють конкретне суспільне відношення у тому випадку, якщо воно підлягає сфері правового регулю­вання. Дійсна прогалина в праві існує тоді, коли певне питання повинно розв'язуватись юридичними засобами, але правом таке розв'язування не передбачено. Прогали­ною законодавства про освіту може бути визнана відсут­ність норм, що встановлюють відповідальність батьків, які утруднюють своїм дітям можливість відвідувати школу. Прогалиною кримінального права є відсутність норми про відповідальність жінок за зловживання алкоголем або нар­котиками в період вагітності чи годування дитини, яке призвело до смерті або каліцтва дитини.

Найбільш ефективним засобом усунення прогалин у праві є видання компетентним органом правових норм, яких бракує. Однак такий шлях правотворення не завжди прийнятний, адже вів досить складний і займає великий проміжок часу. Тому в деяких випадках прогалини в праві можуть бути усунені за допомогою таких прийомів, як застосування аналогії закону і права. Аналогія закону — це застосування для урегулювання даних відносин закону, що регулює аналогічні (близькі за змістом) відносини. Так, Кримінально-процесуальним кодексом не передбачена мож­ливість відводу громадського обвинувача. Але він містить статтю щодо регулювання порядку відводу державного об­винувача. На її основі і вирішується перше питання.

У випадках, коли суспільні відносини прямо не врегу­льовані ніякими нормами права і відсутні норми, що регу­люють схожі відносини, застосовують аналогію права, тоб­то вирішення конкретної справи на основі загальних ідей і принципів права (гуманізму, справедливості, рівноправ'я і т. ін.). Слід брати до уваги, що аналогія закону, і особливо аналогія права, мають обмежену сферу використання, їх застосування повністю виключене при вирішенні питання про притягнення до кримінальної або адміністративної відповідальності, що можуть виникнути виключно при скоєнні суспільне небезпечних діянь, передбачених зако­ном. У той же час аналогія припустима в цивільному, трудовому і в деяких інших галузях права. Але в кожному конкретному випадку рішення, що було прийняте за допо­могою використання аналогії закону чи права, має значен­ня виключно для даного конкретного випадку.

71. Сам термін «законність» виник в період буржуазних рево­люцій і зводився до вимоги підпорядкування громадян, ад­міністрації, посадових осіб і суду приписам закону і до забо­рони виходити за його межі. Принцип «що не заборонено законом, те дозволено» став реалізовуватись і в нас в останні роки так званої перебудови, але його реалізація також привела до негативних наслідків, тому що більшість громадян зрозуміли його як принцип — роби, що хочеш і що можеш. Правові закони — це демократичні закони, в яких вира­жаються потреби і інтереси всіх суб'єктів суспільних відно­син. В таких законах повинні бути оптимально збалансовані права і законні інтереси як громадянина, так і держави

1) Першою і найголовнішою вимогою законності є добре продумана система правових демократичних законів і інших нормативно-правових актів. 2) Другою вимогою законності є відповідність підзакон-них нормативних актів законам і Конституції. 3) Третьою вимогою законності є чітке формулювання і закріплення компетенції, функціональних прав і обов'язків всіх державних органів і їх посадових осіб, підприємців і організацій, політичних партій і громадських об'єднань, їх правового статусу. 4) Законність — це є одночасно метод і режим діяльності всіх суб'єктів суспільних відносин. Це процес реалізації пра­вових норм на підставі автономного, імперативного, дозво­ляючого і заохочуючого методів правового регулювання. Результатом цього процесу є стан правопорядку, стан пра­вовідносин суспільства.

Таким чином, законність — це особливий режим або процес діяльності держави і інших суб'єктів суспільних відносин, суть якого зводиться до трьох основних вимог: 1) наявність добре продуманої системи правових законів і підзаконних нормативно-правових актів; 2) точне і повне закріплення правового статусу (прав і обо­в'язків) всіх учасників правовідносин; 3) точне і неухильне виконання і дотримання законів та інших нормативно-правових актів всіма посадовими особами і гро­мадянами.

72. Форма державного устрою характеризує державу з точ­ки зору її територіального поділу та відповідної організації державних органів. Державний устрій може виявлятись у простій або складній формах. Прикладами простої форми державного устрою є унітарні (єдині) держави. Унітарна держава — це єдина централізована держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіаль­ні одиниці, що не мають ознак суверенітету. Найваж­ливішими юридичними ознаками унітарної держави вважа­ють такі:

1) до складу унітарної держави не входять державні утворення, що наділені ознаками суверенітету;

2) вона має єдину систему державних органів; 3) в унітарній державі діють єдина конституція і єдина система законодавства; 4) в ній існує єдине громадянство; 5) у міжнародних стосунках унітарна держава виступає як єдиний представник. У сучасному світі більшість держав — унітарні.

Прикладом складної форми державного устрою є феде­рація і конфедерація.

Федерація — це складна держава (союзна держава), до складу якої входять декілька державних утворень (суб'єк­тів федерації), що володіють суверенітетом. Література на­водить два різновиди федерації: а) федерація, заснована на договорі, суб'єкти якої — суверенні держави, що збері­гають за собою значний обсяг повноважень, аж до права виходу із складу федерації; б) федерація, заснована на автономії, суб'єкти якої — державні утворення, що не мають ознак суверенітету, але мають певну самостійність щодо вирішення питань місцевого значення. Юридичними ознаками федерації є: 1) наявність конституції федерації в цілому і консти­туцій у кожного з її суб'єктів і, відповідно, системи зако­нодавства всієї федерації та системи законодавства у її суб'єктів; 2) існування громадянства як усієї федерації, так і гро­мадянства її суб'єктів;

3) у міжнародних стосунках може виступати як феде­рація в цілому, так і кожен з її суб'єктів.

Федераціями є США, Росія, ФРН та деякі інші країни. Конфедерація являє собою союз держав, які об'єднані для досягнення певних цілей одним або декількома органами (наприклад, військовими) при збереженні в інших питан­нях повної самостійності. Ознаками конфедерації є: 1) відсутність загальних для всієї конфедерації законо­давчих органів; 2) відсутність загальних для всієї конфедерації законо­давства, громадянства, судової та фінансової систем; 3) рішення загальноконфедеративних органів для членів конфедерації не є обов'язковими, і їх невиконання не тягне за собою ніяких санкцій 4) наявність безумовного права виходу зі складу конфе­дерації у кожного з її суб'єктів.

За абсолютною більшістю конфедерація — це досить нестійка, перехідна форма від співіснування повністю неза­лежних держав до їх федерації або до утворення нової унітарної держави. Через етап конфедеративних відносин у своєму розвитку пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, яка і нині офіційно називається конфедерацією.

73. Нормативно-правовий акт являється основною формою права в Україні. Всі нормативно-правові акти за юридич­ною силою поділяються на Закони і підзаконні акти. Вони створюють систему писаного права в Україні, і їх надзви­чайно багато.

Основними нормативно-правовими актами є закони. За­кон — це нормативно-правовии акт вищого представницького органу державної влади (Верховної Ради України) або всього народу (під час проведення референдуму), який регулює найбільш важливі суспільні відносини, виражає волю і інтере­си більшості населення і має найвищу або вищу юридичну силу по відношенню до всіх інших нормативно-правових актів. В зарубіжних країнах закони приймаються Парламентом, Кон­гресом, Сеймом, Національними Зборами, Верховною Ра­дою тощо.

Всі закони поділяються на три великі групи залежно від їх юридичної сили, за значенням і місцем в системі законо­давства:

1) конституційні закони або основні: Конституція (Основ­ний закон) України, Закон «Про громадянство», Закон «Про Президента України», Конституційний Договір між Верхов­ною Радою України і Президентом від 10.06.1995 р.. Закони про вибори тощо;

2) звичайні або поточні закони, які регулюють інші важ­ливі суспільні відносини. Наприклад, закон «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р., «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р.;

3) надзвичайні закони, які приймаються в необхідних ви­падках, передбачених Конституцією. Україна поки що та­ких законів не має.

За суб'єктами видання закони поділяються:

1) закони, які прийняті Верховною Радою України;

2) закони колишнього СРСР, які регулюють відносини, шо не регламентовані законами України і не суперечать Кон­ституції і законам України;

3) закони Автономної Республіки Крим (діють тільки на території Криму).

106. Поняття та основні ознаки праврвідносин. Пвідносини – специфічні сусп.відносини, учасники яких виступають як носії П і О, закріплених нормами П. Види Пвідносин: 1. В залежності від кіль-ті суб-в – прості і складні. 2. За предметом П регул-ня – конституційні, трудові, цивільні, адміністративні... 3. Від дії часу – довго- та короткотривалі. 4. За методом П рег-ня – договірні та керувльні (імперативні чи диспозитивні). 5. За змістом поведінки зоб-ної сторони – пасивні та активні. 6. Залежно від функц. Призначення – регулятивні, охоронні... Склад Пвідносин: * зміст Пвідносин; * суб-ти Пвідн-н; * об’єкти Пвідн-н.

75. Форма державного устрою характеризує державу з точ­ки зору її територіального поділу та відповідної організації державних органів. Державний устрій може виявлятись у простій або складній формах. Прикладами простої форми державного устрою є унітарні (єдині) держави.

Унітарна держава — це єдина централізована держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіаль­ні одиниці, що не мають ознак суверенітету Прикладом складної форми державного устрою є феде­рація і конфедерація. Федерація — це складна держава (союзна держава), до складу якої входять декілька державних утворень (суб'єк­тів федерації), що володіють суверенітетом. Література на­водить два різновиди федерації: а) федерація, заснована на договорі, суб'єкти якої — суверенні держави, що збері­гають за собою значний обсяг повноважень, аж до права виходу із складу федерації; б) федерація, заснована на автономії, суб'єкти якої — державні утворення, що не мають ознак суверенітету, але мають певну самостійність щодо вирішення питань місцевого значення. Юридичними ознаками федерації є:

1) наявність конституції федерації в цілому і консти­туцій у кожного з її суб'єктів і, відповідно, системи зако­нодавства всієї федерації та системи законодавства у її суб'єктів;

2) існування громадянства як усієї федерації, так і гро­мадянства її суб'єктів;

3) у міжнародних стосунках може виступати як феде­рація в цілому, так і кожен з її суб'єктів.

Федераціями є США, Росія, ФРН та деякі інші країни. Конфедерація являє собою союз держав, які об'єднані для досягнення певних цілей одним або декількома органами (наприклад, військовими) при збереженні в інших питан­нях повної самостійності. Ознаками конфедерації є: 1) відсутність загальних для всієї конфедерації законо­давчих органів; 2) відсутність загальних для всієї конфедерації законо­давства, громадянства, судової та фінансової систем; 3) рішення загальноконфедеративних органів для членів конфедерації не є обов'язковими, і їх невиконання не тягне за собою ніяких санкцій 4) наявність безумовного права виходу зі складу конфе­дерації у кожного з її суб'єктів.

За абсолютною більшістю конфедерація — це досить нестійка, перехідна форма від співіснування повністю неза­лежних держав до їх федерації або до утворення нової унітарної держави. Через етап конфедеративних відносин у своєму розвитку пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, яка і нині офіційно називається конфедерацією.

76. Джерела, форми права та їх класифікація

Відомо, що способам юридичного нормоутворення відпо­відають властиві їм форми відображення юридичних норм: односторонньому волевиявленню органів держави — юри­дичний нормативний акт, дво- чи багатосторонньому воле­виявленню суб'єктів права на паритетних засадах — юри­дична нормативна умова, санкціонуванню — правовий зви­чай, визнанню прецедента — судовий прецедент і т. ін.

У правознавстві і юридичній практиці термін "джерело права" розуміється багатозначно, а іноді вживається як тотожний до терміна "форми права". Якщо під джерелом розуміти те, що породжує право чи правові норми, а саме у цьому розумінні звичайно і вико­ристовується цей термін, то слід зазначити, що для суб'єк­тів, які встановлюють юридичні норми, і суб'єктів, які їх застосовують, джерела права різні. Так, у першому випад­ку джерелом є юридичний мотив, суспільні відносини, які мають правову природу, тобто ті, які можуть і повинні бути врегульовані правовими нормами, типові види пра­вомірної поведінки, конкретні фактичні правовідносини, правові принципи, закони, міжнародно-правові умови, за­гальнолюдські цінності, досягнутий рівень правової культу­ри і правосвідомість. Класифікуючи їх, можна виділити: 1) соціально-правові джерела, в т.ч. об'єктивні і суб'єк­тивні (матеріальні і ідеальні); 2) юридичні джерела (офі­ційні чи неофіційні).

Соціально-правові джерела — це, насамперед, суспільні відносини, які мають правову природу, правосвідомість і т. ін. Юридичні — це нормативні настанови, юридична практика, юридична наука тощо.

Важливість поділу форм встановлення і відображення права ще й у тому, що всі акти нормовстановлення у широкому розумінні містять і відображують норми права. Наприклад, акти визнання судового прецеденту чи санк­ціонування звичаю не містять юридичних норм, вони лише надають їм юридичної сили загальнообов'язковості. Тому ці акти не породжують право, а лише визнають його — юридизують. Для суб'єкта, який застосовує і реалізує юри-дизоване право, всі інші джерела не мають значення, бо тільки офіційно виданий юридичний документ є джерелом його прав і обов'язків за відповідних умов, знову-таки офіційно встановлених (юридичні факти). Нині у правознавстві домінує точка зору, що основною формою встановлення правових норм є юридичні норма­тивні акти органів держави. Другою за значущістю фор­мою є юридичні нормативні договори. Правовий звичай має обмежене застосування, а судовий прецедент не вико­ристовується в Україні взагалі.

Юридичні нормативні акти — це рішення компетент­них суб'єктів права, які встановлюють, змінюють чи скасо­вують юридичні норми в односторонньому вольовому по­рядку. Такими є конституції, закони, укази президента, накази, постанови тощо. Юридичні нормативні договори — це добровільне і уз­годжене рішення двох чи більше сторін, які містять юри­дичні норми (міжнародно-правові угоди, колективні угоди).

Правовий звичай — це правило поведінки, яке склада­лося стихійно протягом тривалого часу і стало звичкою людей, ухвалено і охороняється державою. Правовими ста­ють ті звичаї, у яких є заінтересованість більшості насе­лення регіону чи країни. Держава подібні правила визнає як загальнообов'язкові для всіх суб'єктів, які підпадають під їх чинність, а також забезпечує виконання їх вимог за допомогою державного примусу Судовий чи адміністративний прецедент — це рішення конкретної юридичної справи, що виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов'язковим для вирішення подібних справ у майбут­ньому. Юридичний прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини в правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається право нормотворчості, тобто офіційного формулювання юридич­них норм. Основ