Предмет та метод правового регулювання цивільного права.

Предмет та метод правового регулювання цивільного права.

Під предметом правового регулювання розуміють суспільні відносини певного типу, які зазнають правового впливу. їх природа обумовлює і вибір методу впливу, за допомогою якого здійснюється найбільш ефективний процес правового регулювання. Це - і ступінь "автономності" суб'єктів правовідносин, їх положення один стосовно одного, шляхи, способи та засоби захисту або відновлення порушених прав. Тобто метод правового регулювання - сукупність засобів і способів правового впливу на суспільні правовідносини.

. Предмет цивільно-правового регулювання становлять сьогодні дві групи відносин: особисті немайнові та майнові (цивільні відносини).

Таким чином, ЦК у колі відносин, що ним регулюються, на перше місце висуває особисті немайнові відносини; по-друге, не поділяє останні на дві групи - особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими, які, за правилом, належать до виключних прав, й інші особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, тобто суто особисті немайнові відносини, що до останнього часу мали незначний обсягу цивільних відносинах і розглядалися як невідчужувані нематеріальні права громадян та організацій (наприклад, честь, гідність, ділова репутація - ст. 7 ЦК У PCP)3; по-третє, закріплює коло учасників цивільних відносин; по-четверте, уводить конститутивну ознаку цивільних відносин - юридична рівність, вільне волевиявлення та майнова самостійність їх учасників.

Метод

Право регулює відносини шляхом встановлення правового зв'язку між його учасниками, що знаходить вираження у відповідних правах та обов'язках останніх, використовуючи для цього певні форми впливу. Таким чином, між предметом правового регулювання, який відповідає на питання, що регулює та чи інша галузь права, і методом правового регулювання, який відповідає на питання, яким чином це відбувається, існує не тільки тісний зв'язок, а обумовленість методу предметом правового регулювання.

Що стосується визначення методу правового регулювання галузі права, то існує декілька точок зору. Ми приєднуємося до тих правників, які вважають, що метод галузі права - це сукупність прийомів, які створюють спосіб її впливу на поведінку людей1. Звідси метод регулювання суспільних відносин - це специфічний спосіб впливу на поведінку їх учасників, який застосовується державою2.

Якщо публічним галузям права притаманний імперативний (централізований) метод регулювання, що характеризується такими ознаками, як примус, жорстка ієрархічність суб'єктів відносин, законодавче визначення поведінки і компетенції останніх, їх владних повноважень, відсутність орієнтації на вирішення спірних питань у судовому порядку, то для приватних галузей права він не може бути застосований.

Цивільні відносини засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. А це означає, що останні можуть діяти на власний розсуд, зокрема, мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, ними не врегульовані; відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати відносини на власний розсуд, на свій розсуд вирішити питання про засоби та час реалізації своїх прав. У приватній сфері існує юридична рівність учасників відповідних відносин. Вони можуть діяти за власною ініціативою, оскільки у цій сфері пріоритет надається інтересам саме приватної особи. Існує судовий порядок захисту особистих немайнових і майнових прав та інтересів приватної особи. Виходячи із цього, для врегулювання цивільних відносин оптимальним є метод децентралізації (координації)3. Наведене яскраво проглядається крізь призму майже всіх підгалузей та інститутів ЦК. Специфіка методу цивільно-правового регулювання знаходить свій вияв, зокрема, у тому, що суб'єкти цивільного права, будучи юридично рівними, наділені як диспозитивністю, так й ініціативою. Важливим є лише одне: у суб'єктів мають бути відповідні права.

 

 

Принципи цивільного права.

Під принципами цивільного права розуміють основні засади, на підставі яких здійснюється регулювання цивільно-правових відносин. Принципи цивільного права відображають найхарактерніші його властивості. Застосування конкретних норм права можливе лише з урахуванням положень, які містять загальні принципи права.

Становлення і розвиток цивільного права базується як на загально-правових принципах, так і на галузевих. Загальноправові принципи містяться у Конституції України й поширюються на всі галузі права.

Галузеві принципи закріплені у ст. З ЦК України:

o неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини.

Тобто органи державної влади і самоуправління не повинні втручатися у приватне життя особи, визначати його місце у суспільстві, диктувати характер поведінки;

o неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, установлених Конституцією України та законом.

Держава надає рівну правову охорону власності незалежно від її форм та видів. Підстави і порядок позбавлення права власності регламентовані законом (конфіскація, реквізиція, вилучення земельних ділянок для громадських потреб та ін.);

o свобода договору.

Цей принцип реалізується шляхом:

а) вільного вибору контрагентів;

б) вільним обранням виду договору;

в) вільним формуванням умов, на яких договір укладається;

o свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом.

Не допускається адміністративне втручання у підприємницьку діяльність. Водночас, керуючись інтересами публічними, держава за певних умов може регламентувати певні відносини. Наприклад, обов'язковість ліцензування медичної діяльності;

o судовий захист цивільного права та інтересу.

Суд зобов'язаний розглянути будь-який спір, що стосується захисту законних прав і свобод особи;

o справедливість, добросовісність та розумність.

Суд не повинен стояти на формальних позиціях при захисті порушених прав.

Наявність законодавчого переліку принципів не є перешкодою до виявлення у цивільному праві й інших правових засад. Принципами цивільного права виступають також: принцип поєднання інтересів особи та суспільства; принцип недопущення здійснення цивільних прав, яке б суперечило їх призначенню та інші.

 

Система цивільного права.

Цивільне право, як і будь-яка галузь права, являє собою сукупність розміщених у певній послідовності правових норм,, що об'єднані у групи й інститути. Ці норми розміщені у певній послідовності й об'єднані в інститути.Цивільно-правовий інститут - це сукупність правових норм, які регулюють певну групу взаємопов'язаних між собою суспільних відносин. Наприклад, норми, які встановлюють підстави виникнення та припинення права власності, його зміст, способи захисту, становлять один із найважливіших інститутів цивільного права - право власності. Норми, які визначають поняття договору купівлі-продажу, його форму, права та обов'язки сторін, відповідальність за невиконання зобов'язань, об'єднані в інститут - купівля-продаж.Послідовність розміщення цивільно-правових норм відіграє важливе значення для їх розуміння та засвоєння. Так, наприклад, недоцільно починати вивчення сімейного права з питання - порядок і умови розірвання шлюбу, оскільки логіка вимагає спочатку засвоїти інститут - поняття та умови укладення шлюбу.Розміщені у певній послідовності цивільно-правові інститути становлять систему (структуру) цивільного права. Для приватного права Європи традиційне існування двох основних систем побудови цивільного права: інституційної та пандектної.Інституційна система побудови включає три основні частини, в яких містяться цивільно-правові норми, що визначають:а) правове становище особи;б) вчення про речі (тобто про об'єкт права);в) вчення про зобов'язання.Перевагами інституційної системи є її простота і послідовність викладення матеріалу. За інституційною системою викладання матеріалу побудований Французький цивільний кодекс 1804 р. (Кодекс Наполеона). Певними недоліками інституційної системи є її надмірна спрощеність структури, що зумовлює труднощі при визначенні в її системі місця для норм спадкового чи сімейного права та дублювання окремих положень.Пандектна система передбачає поділ приватного права на: загальні положення, речове, зобов'язальне, сімейне та спадкове право, що дозволяє уникнути повторень при характеристиці окремих інститутів.В основі Німецького цивільного уложення 1899 р. лежить пандектна система викладення.Цивільне право України побудоване за пандектною системою і традиційно складається із Першої (яку інколи називають Загальною) і Другої (або Особливої) частин.Водночас, треба зазначити, що структура сучасного цивільного права настільки складна (поява, наприклад, права інтелектуальної власності, як самостійної підгалузі цивільного права), що говорити про існування у чистому вигляді інституційної або пандектної системи права немає підстав.До першої або Загальної частини належать такі інститути:- основні положення цивільного права;- підстави виникнення цивільних прав та обов'язків;- суб'єкти та об'єкти цивільних прав;- правочини;- представництво та довіреність;- строки та терміни;- позовна давність.До Другої або Особливої частини входять:- особисті немайнові права;- речове право і право власності;- спадкове право;- загальні положення про зобов'язання;- окремі види договірних зобов'язань (купівля-продаж, дарування, перевезення, позика тощо);- окремі види недоговірних зобов'язань (заподіяння, що виникають у зв'язку із заподіянням шкоди);- зобов'язання, що виникають з односторонніх дій (публічна обіцянка винагороди).Сімейне право більшість вітчизняних фахівців розглядають як самостійну галузь права, тому до системи цивільного права його традиційно не включають.

 

Ознаки

знаходять свій вияв у зовнішніх обставинах або подіях ма­теріального світу і пов'язані з їх наявністю або відсутністю; прямо або опосередковано передбачені нормами права; викликають передбачені законом юридичні наслідки.

Юридичні факти чисельні і багатогранні, тому і класифіку­ються за різними ознаками: за вольовою, юридичними-наслідками, складом, тривалістю дії.

Опіка та піклування.

Згідно з чинним законодавством України, а саме ст. 55 ЦК України, опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки.

Опіка встановлюється з метою захисту особистих і майнових прав та інтересів осіб, які не досягли 14 років (малолітні особи), та осіб віком від 14 до 18 років (неповнолітні особи), які внаслідок смерті батьків, хвороби батьків або позбавлення їх батьківських прав чи з інших причин залишились без батьківського піклування. Опіка та піклування повнолітньої особи, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки, встановлюється (оскільки йдеться про особу, яка сформована психологічно та інтелектуально і тому не потребує виховання), для забезпечення захисту особистих немайнових і майнових прав та інтересів цієї повнолітньої особи.

Щодо опіки, то вона встановлюється над повнолітньою особою у тому випадку, якщо за рішенням суду вона була визнана недієздатною (ст. 40 ЦК). Тобто особливим поєднанням складних елементів у цьому випадку буде наявність підстав, визначених ч. І ст. 39 ЦК України, рішення суду, яке набрало законної сили про визнання особи недієздатною. При розгляді питання щодо визнання особи недієздатною суд приймає і рішення щодо встановлення опіки.

Підставою для встановлення піклування над повнолітньою особою є рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (ст. 37 ЦК) з таким самим особливим поєднанням складних елементів.Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, а піклування - над дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (ч. 2 ст. 243 СК).

Чинний Цивільний кодекс України також, окрім опіки над фізичними особами, передбачає можливість встановлення опіки над майном. Опіка над майном може бути встановлена у двох випадках:1) якщо у особи, над якою встановлено опіку чи піклування, є майно, що знаходиться в іншій місцевості (ст. 74 ЦК);2) опіка може бути встановлена над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, а також над майном фізичної особи,

 

Класифікація юридичних осіб

Класифікація юридичних осіб може проводитися за різними підставами.

Зокрема, юридичні особи поділяються:

1) Залежно від виду права власності на:а) державні і комунальні юридичні особи — ті, що ґрунтуються на державній або комунальній формі власності.

б) приватні юридичні особи — ті, що ґрунтуються на приватній власності. Об'єктом права приватної власності може бути будь-яке майно за винятками, встановленими законом (ст.325 ЦК);

в) юридичні особи, що ґрунтуються на спільній власності за участю юридичних осіб і громадян України, юридичних осіб і громадян інших держав (ст.355 ЦК).

2) Залежно від мети створення і діяльності на:

а) комерційні юридичні особи;

б) некомерційні юридичні особи.

3) Залежно від підстав фінансування на:

а) госпрозрахункові юридичні особи. Госпрозрахунковими юридичними особами визнаються ті, що знаходяться на самоокупності. б) бюджетні юридичні особи.

Бюджетні — отримують від держави кожного року кошти для забезпечення своєї діяльності.

4) Залежно від функцій на:

а) юридичні особи, що господарюють — такі, що ставлять перед собою завдання виробництва продукції, виконання робіт тощо;

б) юридичні особи, що не господарюють, тобто не мають виробничих завдань. До них належать різноманітні громадські організації, політичні партії, школи, музеї, суди тощо.).

5) Залежно від відношення засновників до майна на:

а) юридичні особи, засновники яких мають право власності на майно відповідної юридичної особи;

6) юридичні особи, засновники яких мають лише корпоративні права (право вимоги) щодо майна створеної ними юридичної особи.

б) Залежно від кількості засновників на:

а) унітарні юридичні особи — такі, що виникають унаслідок волевиявлення одного власника;

б) юридичні особи, створені кількома засновниками, — господарські товариства, об'єднання підприємств, громадян тощо.

7) За типом правосуб'єктності та функціями на:

а) юридичні особи публічного права. Створюються для виконання функцій публічної влади — управління, забезпечення публічного правопорядку тощо;

б) юридичні особи приватного права. Створюються для досягнення мети, яка має приватний характер, для отримання прибутку та задоволення інших потреб їх засновників.

8) Залежно від організаційно-правової форми на:

а) господарські товариства;

б) установи;

в) об'єднання громадян;

г) об'єднання юридичних осіб тощо.

 

Умови дійсності правочинів.

Під умовами дійсності правочину розуміються передбачені законом вимоги, яким має відповідати будь-який правочин. Звичайно, що умови дійсності правочину залежать від його виду, характеру, змісту, суб'єктного складу, об'єкта. Так, зрозуміло, що умови дійсності договору купівлі-продажу мисливської рушниці будуть відрізнятися від договору купівлі-продажу буханця хліба чи пляшки молока, а передача на зберігання на елеватор 10 т зерна - від зберігання капелюха у гардеробі бібліотеки.

Водночас, усі правочини, незважаючи на можливу специфіку, повинні відповідати загальним умовам дійсності.

Умови дійсності правочину є такі:

1) суб'єктний склад.

Особи, які укладають правочин, повинні мати необхідну правоздатність і дієздатність. Так, неповнолітня особа віком від 14 до 18 років може укладати лише дрібні побутові правочини. Якщо неповнолітній без згоди батьків чи піклувальника уклав договір піднайму житла, то такий договір може бути визнаний у судовому порядку недійсним. Відповідно, юридична особа може укладати правочини, якщо їх укладення не обмежене її установчими документами чи законом;

2) зміст правочину не повинен суперечити закону.

Умови правочину повинні відповідати як вимогам закону, так і підзаконних актів. Так, договір купівлі-продажу кулемета між фізичними особами буде визнано недійсним, оскільки предмет договору вилучено із цивільного обігу. Не буде вважатися дійсним і договір купівлі-продажу донором нирки, оскільки Закон України "Про трансплантацію" передбачає лише безоплатне відчуження трансплантатів за винятком крові та спинного мозку. У п. 1 ст. 203 ЦК також передбачено, що зміст правочину не повинен суперечити "моральним засадам суспільства".

Ми вважаємо, що така норма за своїм характером є досить декларативною, оскільки підстави визнання правочину недійсним визначені у законі, і не завжди законні дії за своїм характером є моральними. Так, якщо боржник не повертає борг, посилаючись на пропущений позивачем строку позовної давності і суд відмовляє у задоволенні позову, то, звичайно, рішення суду є законним, але суспільна мораль навряд чи визнає його справедливим, як і дії боржника;

3) форма правочину повинна відповідати закону.

Правочини можуть укладатися в усній, письмовій та нотаріальній формі, яку визначають самі сторони. В окремих випадках законодавець вимагає конкретної форми правочину під страхом його недійсності.

Так, зрозуміло, що довіреність на отримання заробітної плати має бути у письмовій формі, оскільки в іншому разі бухгалтерія сторонній особі Гроші просто не видасть, а, відповідно, договір купівлі-продажу квартири має укладатися в нотаріальній формі, щоб уникнути можливих зловживань та шахрайства;

4) єдність волі і волевиявлення сторін.

Якщо такої єдності немає, може йтися про укладення правочину внаслідок насильства, обману, помилки, збігу тяжких обставин, тобто коли воля сторони відсутня взагалі або ж спотворена.

5) здійсненність правочину.

Правочин повинен бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що зумовлені ним.

Поняття та види правочинів.

Правочинами визнаються дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків.Правочин - це правомірна дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна у власність шляхом купівлі-продажу; здача майна в оренду, надання послуг тощо). Отже, правочин характеризується такими ознаками:- це завжди вольовий акт, тобто дії свідомі;- це правомірні дії, тобто вчиняються відповідно до закону;- спеціальна спрямованість на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, тобто в правочину завжди присутня правова мета (набути майно у власність чи у тимчасове користування, отримати послуги чи результат роботи тощо).

Відповідно до підстав класифікації вирізняють такі види правочинів.Залежно від числа сторін, волевиявлення яких потрібне на здійснення правочину:- односторонні (для їх вчинення досить волевиявлення однієї особи, наприклад, заповіт);- двосторонні (вимагається волевиявлення двох сторін (так, для укладення договору купівлі-продажу недостатньо бажання продавця продати річ, необхідно, щоб покупець виявив бажання її купити);- багатосторонні (при укладенні яких виражається воля трьох і більше сторін, наприклад, договір про спільну діяльність).

Двосторонні і багатосторонні правочини називаються договорами (купівля-продаж, поставка, контрактація, оренда, підряд тощо).

Залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї зі сторін зустрічний обов'язок контрагента, правочини поділяють на:- відплатні (де надається зустрічне майнове задоволення у вигляді грошей, майна, роботи, послуг - купівля-продаж, міна, підряд, комісія);- безвідплатні (ніякий майновий еквівалент не передбачається - договір дарування, безоплатного користування майном).

Відплатність чи безвідплатність правочинів визначається як законом, так і договором. Тому існує категорія правочинів, які залежно від умов договору можуть бути як відплатними, так і безвідплатними (наприклад, договір доручення, зберігання). Водночас, купівля-продаж, оренда - це завжди оплатні договори, оскільки в іншому випадку вони перетворяться у самостійні цивільні договори - договір дарування чи безоплатного користування майном.

Залежно від моменту укладання правочину вирізняють:- консенсуальні правочини. Такий правочин вважається укладеним після того, коли сторони у належній формі погодили всі істотні умови договору, а сам правочин буде виконуватися пізніше. Так, сторони підписали договір поставки продукції, де зазначили: яка продукція і коли повинна поставлятися, її ціна, порядок розрахунків тощо. Якщо постачальник у погоджені строки не виконає своїх зобов'язань, то замовник має право на відшкодування збитків і на стягнення передбаченої договором неустойки;- реальні правочини. Для того, щоб такий правочин вважався укладеним, сторонам недостатньо погодити у належній формі його істотні умови, необхідно, щоб відбулася реальна передача речі (договір позики, зберігання). Так, якщо сусід пообіцяв дати у борг гроші, а потім відмовився, не можна вимагати виконання договору, оскільки він ще не вважаться укладеним.

Залежно від значення підстав правочину для його дійсності вирізняють:- каузальні правочини (від лат. causa - причина);- абстрактні правочини.

У каузальних правочинах безпосередньо визначена підстава їх укладання, намір досягти певного результату - стати власником майна, отримати майно у тимчасове користування та ін. Із змісту абстрактного правочину неможливо з'ясувати заради чого він укладався. Так, із векселя не зрозуміло конкретної мети його видачі - оплатити замовлений товар, послуги, роботу, повернення боргу тощо.

Довіреність

Довіреність - це письмовий документ, що видасться особою, яку представляють (довірителем), іншій особі (представнику) для представництва перед третіми особами.

 

Довіреність за своєю природою є одностороннім правочином. Його укладення, у свою чергу, має наслідком виникнення повноважень представника на вчинення правочинів та пов'язаних з ними інших юридичних дій стосовно третіх осіб. Здійснення визначених довіреністю повноважень або відмова від їх здійснення є правом представника. За загальним правилом, довіреність може видаватися тільки дієздатними особами. Особи, які не є дієздатними у повному обсязі (наприклад, неповнолітні), можуть видавати довіреності на вчинення тих правочинів, які вони мають право вчиняти з урахуванням обсягу їх дієздатності. Довіреність свідчить про надання представнику довірителем відповідних повноважень стосовно вчинення правочину, стороною якого є третя особа, тому вона може бути надана їй безпосередньо.

 

Як правило, довіреність укладається у письмовій формі. Довіреність від імені юридичної особи повинна мати обов'язкову письмову форму, скріплюється її печаткою і видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами (ст. 246 ЦК).

 

Залежно від обсягу повноважень, що надаються представнику особою, яку він представляє, можна відокремити три види довіреності: загальну (генеральну), спеціальну і разову.

 

Загальна (генеральна) довіреність уповноважує представника на вчинення широкого кола правочинів та пов'язаних із ними юридичних дій (наприклад, генеральною є довіреність, яка видається керівникові філії юридичної особи).

 

Спеціальна довіреність надає повноваження на здійснення юридичних дій або правочинів певного типу. Якщо той, кого представляють, уповноважує на здійснення якою-небудь одного правочину або юридичної дії, то спеціальна довіреність у цьому випадку буде називатися разовою довіреністю (іноді її відокремлюють у самостійний вид довіреності). До спеціальної можна віднести довіреність, яка видається експедиторові на укладення правочинів стосовно вантажів.

 

Разова довіреність видається представнику на укладення одного правочину. Після здійснення дій представника, пов'язаних з його укладенням, разова довіреність втрачає силу.

 

У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

Стаття, що коментується, є новою в ЦК, вона уточнює порядок відмови власника від майна, що передбачається статтями 335, 336 ЦК.

Тлумачення частини першої статті, що коментується, приводить до висновку, що відмова від права власності може виходити лише від фізичної чи юридичної особи. Тобто держава, Автономна Республіка Крим чи територіальна громада не можуть відмовитися від права власності, хоча їх право власності може припинятися за іншими підставами.

Власник може відмовитися від права власності двома шляхами: він може прямо заявити про це або вчинити дії, що прямо свідчать про намір не зберігати в майбутньому будь-які права на це майно. Момент припинення права власності на ту чи іншу річ залежить від її якостей. Так, якщо річ не підлягає державній реєстрації (як правило, рухомі речі), то право власності на неї припиняється з моменту відмови власника від будь-яких прав щодо цієї речі. Якщо ж річ підлягає державній реєстрації (див. ст. 182 та коментар до неї), то право власності на неї припиняється не з моменту відмови власника, а з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

Стаття, що коментується, не передбачає наслідки відмови від права власності на річ. Тому можна вважати, що власник, який відмовився від своєї речі, може пізніше змінити свій намір і знову прийняти річ у володіння, користування та розпорядження, але тільки в тому випадку, якщо у іншої особи ще не виникло право власності на цю річ.

 

Емфітевзис:поняття, зміст.

Емфіте́взис— це довгострокове, відчужуване та успадковуване речове право на чуже майно, яке полягає у наданні особіправа володіння і користування чужоюземельною ділянкою для сільськогосподарських потреб з метою отримання плодів та доходів від неї з обов'язком ефективно її використовувати відповідно до цільового призначення.

Суб'єктами емфітевзису є власник земельної ділянки та особа, яка виявила бажання користуватися останньою для сільськогосподарських потреб (землекористувач, емфітевта). Стороною відносин емфітевзису не може бути особа, якій земельна ділянка надана на умовах постійного користування чи на умовах оренди.

Об'єктом емфітевтичного права є користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення, що знаходиться у приватній, комунальній або державній власності. До земель сільськогосподарського призначення належать сільськогосподарські угіддя — рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги, а також несільськогосподарські угіддя (ст.22 ЗК). Таке користування має обмежений характер, оскільки власник передає емфітевті право володіння та право цільового користування земельною ділянкою, зберігаючи за собою право розпорядження нею. Сторони можуть звузити межі цільового використання земельної ділянки, наприклад, зазначивши, що вона має використовуватися під ріллю або багаторічні насадження тощо.

Підставою встановлення емфітевзису є договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір про емфітевзис). За договором про емфітевзис власник земельної ділянки відплатно чи безвідплатно передає іншій особі право користування земельною ділянкою, зберігаючи щодо неї право власності. Договір про встановлення емфітевзису формально є консенсуальним, оскільки для виникнення емфітевтичного права не вимагається передачі земельної ділянки. Водночас реалізувати це право раніше, ніж будуть встановлені межі ділянки на місцевості, неможливо, оскільки до цього приступати до використання земельної ділянки забороняється законом (ст. 125 ЗК). Отже, виникає ситуація, подібна до тієї, що має місце при переході права власності за договором: момент укладення договору і перехід речового права не збігаються в часі (ст.334 ЦК).

Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.

 

Зміст авторських прав.

Авторське право є інститутом цивільного права і ключовою галуззю права інтелектуальної власності; воно призначене захищати зовнішню форму вираження об'єкта (твір, малюнок, збірник, фотографія та інше), тобто їхнє «матеріальне втілення». Авторське право не може використовуватись для захисту абстрактних ідей, концепцій, фактів, стилів та технік, що можуть бути використані у творі.

Авторське право історично виникло внаслідок потреби захистити права авторів літературних творів та творів мистецтва; нині Авторське право поширюється фактично на будь-які результати творчої діяльності, включаючи комп'ютерні програми, бази даних, фільми,фотографії і скульптури, архітектурні проекти, рекламні проспекти, карти і технічні креслення.

Авторські права — це набір суб'єктивних виключних прав, які дозволяють авторам літературних, мистецьких та наукових творів отримати соціальні блага від результатів своєї творчої діяльності.

Немайнові авторські права

Докладніше у статті Особисті немайнові права автора

В Україні немайнові АП можуть належати виключно фізичній особі. В англійській мові цей вид прав має назву non-proprietary rights або moral rights. У французькій мовіцьому виду прав відповідає droit moral. До немайнових прав належать права:

• бути визнаним автором твору (право авторства)

• дозволяти або забороняти використання твору під справжнім ім'ям автора, псевдонімом або без зазначення імені, тобто анонімно (право на ім'я)

• дозволяти або забороняти оприлюднення твору у будь-якій формі включно із правом відкликати твір у будь-який момент до оприлюднення (право на оприлюднення)

• захищати твір, включно із його назвою від будь-якого викривлення, що може нанести шкоду честі та гідності автора (право на захист репутації)

Майнові авторські права[ред. • ред. код]

До цього виду прав належать права дозволяти та забороняти:

• відтворювати твір (право на відтворення)[ Джерело? ]

• поширювати екземпляри твору будь-яким способом (право на поширення)

• імпортувати екземпляри твору у цілях розповсюдження (право на імпорт)

• здійснювати публічну демонстрацію або виконання твору (право на публічну демонстрацію або публічне виконання)

• публічно сповіщати твір для загального доступу шляхом передання у ефір або по кабелю чи за допомогою інших аналогічних засобів або таким чином, що будь-яка особа може мати до нього доступ в інтерактивному режимі із будь-якого місця у будь-який час на власний вибір (право на публічне сповіщення)

• перекладати твір (право на переклад)

• дописувати, домальовувати, аранжувати або іншим способом переробляти твір (право на переробку)[1].

Строк дії авторського права[ред. • ред. код]

Відповідно, до українського законодавства АП діє протягом усього життя автора й 70 років після його смерті. Якщо твір оприлюднено анонімно або під псевдонімом, який не прямо асоціюється з конкретною людиною й не є загально відомим, то АП діє лише протягом 70 років після оприлюднення твору. Якщо твір був створений у співавторстві, АП діє протягом життя його авторів і 70 років після смерті останнього з них.

Після завершення строку дії АП твори переходять до суспільного надбання. Це означає, що будь-хто може їх вільно використовувати без виплати авторської винагороди нащадкам автора.

Об'єкти авторського права[ред. • ред. код]

Список об'єктів авторського права:

• Літературний твір

• Музичний твір

• Твір образотворчого мистецтва

• Твір декоративно-прикладного мистецтва

• Твір архітектури

• Твір картографії (наприклад, ілюстрації, карти, плани, креслення, ескізи, пластичні твори, що стосуються географії, геології, топографії, техніки, архітектури)

• Фотографічний твір

• Складений твір

• Виступи, лекції, промови, проповіді та інші усні твори

• База даних

• Комп'ютерна програма

• Аудіовізуальний твір

• Сценічний твір (драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні та інші номери)

• Твір в області науки

• Твір у перекладі (зокрема, тексти перекладів для дублювання, озвучення, субтитрування українською та іншими мовами іноземних аудіовізуальних творів)

• Твір у переробці.

Список об'єктів, що «не є об'єктом авторського права» (Стаття 10, Закон України «Про авторське право і суміжні права»:[2]

a) повідомлення про новини дня або поточні події, що мають характер звичайної прес-інформації;

b) твори народної творчості (фольклор);

c) видані органами державної влади у межах їх повноважень офіційні документи політичного, законодавчого, адміністративного характеру (закони, укази, постанови, судові рішення, державні стандарти тощо) та їх офіційні переклади;

d) державні символи України, державні нагороди; символи і знаки органів державної влади, Збройних Сил України та інших військових формувань; символіка територіальних громад; символи та знаки підприємств, установ та організацій;

f) грошові знаки;

g) розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіопередач, телефонні довідники та інші аналогічні бази даних, що не відповідають критеріям оригінальності і на які поширюється право sui-generis (своєрідне право, право особливого роду).

 

 

89. Суб*єкти авторвськогоправа. Співавторство та його види.

За ст. 435 ЦК: 1. Первинним суб'єктом авторського права є автор твору. За відсутності доказів іншого автором твору вважається фізична особа, зазначена звичайним способом як автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства). Суб'єктами авторського права є також інші фізичні та юридичні особи, які набули прав на твори відповідно до договору або закону.

Автор — фізична особа, творчою працею якої створено твір. Автором може бути тільки фізична особа. Автор — первинний суб'єкт авторського права. Автором вважається особа, зазначена на оригіналі або примірнику твору. Якщо дійсним автором твору є особа, яка не зазначена на оригіналі або примірнику твору, вона повинна доказати своє авторство. Це так звана презумпція авторства. Для визнання особи автором не має значення його вік або стан дієздатності.

Суб'єктом авторського права може бути не тільки автор, а й інші особи. Спадкоємці: У спадщину можуть перейти тільки майнові права, особисті немайнові права у спадщину не переходять.

Роботодавець(замовник): майнові права на твір, створений у зв'язку з виконанням трудового договору(замовлення), належать працівникові, який створив цей твір, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, або замовнику, спільно, якщо інше не встановлено договором.

Особа, яка отримує майнові права на твір за договором, також є суб'єктом авторського права.