Предмет господарсько-правового регулювання

Господарське право, як і будь-яка інша правова галузь, має свій предмет правового регулювання — коло відносин, регулювання яко­го покликані здійснити норми цієї галузі права. Таким предметом е господарські відносини і господарська діяльність.

Уявлення про зміст господарських відносин і господарської діяльності завжди були дискусійними. Але кожного разу sou за­лежали від економічних (виробничих) відносин, що склалися

суспільстві, і ролі держави в їх здійсненні. І це не випадково — норми господарського права не можуть існувати у відриві від економічного устрою, що фактично склався. А тому зміст господарсько-правового регулювання дзеркально відображає підходи держави до регулю­вання економіки.

У період планово-розподільного господарства Союзу РСР гос­подарське право регулювало «відносини щодо керівництва госпо­дарством і відносини, що виникають при здійсненні господарської діяльності».

У середині 80-х років у період «перебудови» вітчизняна кон­цепція господарського права пов'язувала предмет господарсько- правового регулювання з процесом виробництва і реалізації про­дукції, виробництва робіт і надання послуг, а також забезпечення цього процесу необхідними ресурсами (передусім, матеріальними і фінансовими).

На початку 90-х років, у зв'язку з новими віяннями у вітчизня­ній науці, предмет господарсько-правового регулювання нерідко невиправдано звужувався до рівня підприємницьких відносин. Некомерційна господарська діяльність випадала зі сфери правового регулювання, що відривало правові норми від реальної економічної ситуації.

Період розробки і прийняття ГК України вніс остаточні корек­тиви в розуміння предмета господарського права.

І це не випадково. Кодифікація усуває застарілі норми, додає їм системності, окреслює єдині принципи і предмет їхнього регу­лювання, групує і удосконалює норми у відповідності з сучасними реаліями і практичною необхідністю. Аналогічні прийоми застосо­вуються для наукового обґрунтування самостійності галузі права. Тому кодифікація — це якщо не головний, то один з провідних орієнтирів поділу сучасних галузей права.

Предмет господарсько-правового регулювання слід визначати виходячи зі ст. 1 ГК України: господарські відносини, які виника­ють у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Таким чином, можна говорити про дві складові предмета госпо­дарського права. Перший — функціональний. Він припускає виді­лення відносин, які спрямовані на процес організації та здійснення господарської діяльності. Другий — суб'єктний. Він припускає виділення суб'єктного складу відносин — суб'єкти господарювання і учасників відносин у сфері господарювання. Детально суб'єктний склад господарських відносин розглянуто в розділі 5 підручника.

Функціональний аспект предмета господарсько-правового регу­лювання розкривається в ст. 3 ГК України, згідно з якою господар­ська діяльність визначена як діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення і реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Термін «суспільне виробництво», застосований у ст. З ГК Укра­їни, не можна тлумачити вузько в значенні виробничої (мануфак­турної) діяльності, що виключає торгівлю, зв'язок, перевезення, громадське харчування і т. п. Суспільне виробництво — термін уза­гальнений, рівнозначний політекономічному поняттю «виробничі відносини», яке означає створення певного матеріального продукту, чи то товар, чи робота, чи послуга. Це поняття протистоїть понят­тю невиробничого споживання, яке передбачає споживання благ населенням для задоволення життєвих потреб. Останнє позначає сферу, де панують норми цивільного права.

Суспільний характер господарської діяльності знаходить відо­браження також у тому, що це не разовий акт або одноразова дія, а «багатоетапна, складна діяльність, здійснювана систематично, професійно, у вигляді промислу». Особливе соціальне значення, специфіка і складність господарських відносин об'єктивно вимага­ють особливого правового регулювання.

Важливо враховувати, що господарська діяльність має яскраво виражений економічний характер. Вона може здійснюватися з метою одержання прибутку (комерційна господарська діяльність — підприємництво), а може і не переслідувати таку мету (некомерційна господарська діяльність). Проте, у будь-якому випадку їй властива вартісна оцінка та інші економічні характеристики.

ГК України в ст. З визначає, що сферу господарських відносин складають господарсько-виробничі, організаційно-господарські і внутрішньогосподарські відносини. Першу групу вказаних від­носин традиційно відносять до горизонтальних відносин, а другу і третю — до вертикальних відносин.

Господарсько-виробничі відносини виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. Наприклад, при взаємодії постачальника і покупця

за договором поставки. Тут не виникає підлеглості суб'єктів один одному, вони діють як рівні і незалежні контрагенти.

Інша ситуація спостерігається в організаційно-господарських і внутрішньогосподарських відносинах.

Організаційно-господарські відносини складаються між суб'єктами господарювання і суб'єктами організаційно-господар­ських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.

Такі відносини є проявом публічного та іншого владного інтересу в сфері господарювання. Вони складаються між органами господар­ського контролю (наприклад, Антимонопольний комітет, Державна інспекція з контролю за цінами, органи стандартизації тощо) і під­приємцями, між органами державного управління і державними підприємствами, між дочірніми підприємствами і материнською (холдинговою) компанією, між господарським об'єднанням і під­приємствами, що входять до його складу, тощо. Організаційні від­носини виникають:

— при реєстрації і ліквідації (реорганізації) суб'єктів господарю­вання, внесенні змін до їхніх установчих документів;

— при видачі ліцензій, патентів, інших дозволів;

— при формуванні державного замовлення;

— при реалізації функцій державного контролю (нагляду) за сферою господарювання;

— при виконанні програм соціально-економічного розвитку;

— при забезпеченні свободної економічної конкуренції;

— при захисті прав споживачів;

— при забезпеченні якості продукції і безпеки виробництва;

— при відновленні платоспроможності суб'єктів підприємництва або визнанні їх банкротами;

— при наданні дотацій і пільг суб'єктам господарювання;

— при забезпеченні розрахунково-касової дисципліни і в бага­тьох інших випадках, обумовлених необхідністю державного втручання в сучасні економічні відносини.

Вертикальні відносини в сфері господарювання невіддільні від горизонтальних відносин. Наприклад, якщо організаційні елементи розрахункових відносин (касова дисципліна, порядок відкриття і використання банківських рахунків, єдність банківської системи) не існують для майнових (гроші, безготівкові перекази, кредитні ресурси тощо) і не злиті з ними воєдино, то самі по собі, втративши майнову основу, вони не потрібні; і навпаки, що залишилося б від таких відносин, якби вони не були відповідно організовані?! Саме тому в реальній дійсності не можна розчленувати норми, регулю­ючи господарські відносини, на самостійні частини цивільного і адміністративного права.

Відсутність організаційно-майнової єдності господарських від­носин означала б їх руйнування і хаотичне існування. Свідоцтво тому — сумні уроки початку 90-х років, коли усунення держави від організації економічних відносин призвело до знищення виробничої сфери, гіперінфляції і падіння матеріального становища громадян України. Ось чому господарська діяльність — складноорганізований, але єдиний економічний організм.

Внутрішньогосподарські відносини виникають між структур­ними підрозділами суб'єкта господарювання — юридичної особи, а також між самим таким суб'єктом і його структурними підрозділами (цехами, відділами, філіями, представництвами тощо). Наприклад, такі відносини виникають з приводу перерозподілу матеріальних цінностей між виробничими ділянками, при взаємодії між органами управління підприємства, при складанні зведеного балансу звітності юридичної особи і її філій. Враховуючи те, що філії і представництва не мають статусу юридичної особи, як правило, внутрішньогоспо­дарські відносини регулюються не законодавством, а внутрішніми (локальними) актами юридичної особи.! Проте, застосування за­конодавства для регулювання внутрішньогосподарських відносин не виключається. Наприклад, норми Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» (п.п. 2.1.3,4.1.6) регламентують взаємодію між відокремленими підрозділами юридичних осіб із приводу по­даткової звітності»

Відносини, які є складовими предмета господарського права, мо­жуть бути диференційовані з погляду їх цілеспрямованості. У цьому сенсі виділимо комерційну і некомерційну господарську діяльність.

Господарська комерційна діяльність (підприємництво) складає основу предмета господарсько-правового регулювання, оскільки переважна більшість норм господарського права присвячена регу­люванню комерційних відносин.

Підприємництво — самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, здійснювана суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів і одержання прибутку (ст. 42 ГК України). Найважливіша ознака підприємництва — спрямованість діяльності на одержання прибутку — дозволяє його називати господарською комерційною діяльністю.

ГК України відмовляється від громіздких понять «підприєм­ницька діяльність», «суб'єкт підприємницької діяльності», замі­нюючи їх більш ємними поняттями: «підприємництво» і «підпри­ємець». Тим самим закріплені традиції використання цих термінів, що фактично склалися на практиці.

Загальна правова характеристика підприємництва, передбачена раніше в Законі України «Про підприємництво», знаходить тепер закріплення в гл. 4 ГК України.

Серед найбільш важливих напрямів правового регулювання під­приємництва слід визнавати:

— встановлення принципів підприємницької діяльності (ст.ст. 43-46 ГК України): свобода вибору видів діяльності, не забо­ронених законом, здійснення діяльності в будь-яких організа­ційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця; самостійність у виборі програми діяльності, контрагентів та інших умов господарювання в межах, не заборонених зако­ном; вільне наймання працівників; комерційний розрахунок і власний комерційний ризик; вільне розпорядження при­бутком, що залишився після сплати податків; самостійне здійснення зовнішньоекономічної діяльності тощо;

— закріплення окремих осіб і видів діяльності, для яких (або у сфері яких) підприємництво заборонене або обмежене (ст. 43 ГК, ст. 4 Закону «Про підприємництво»).

Не допускається підприємництво таких категорій громадян, як військовослужбовці, посадові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, нотаріату, а також громадян, яким рішенням суду заборонено займатися підприємництвом, і деяких інших (закони України «Про прокуратуру», "Про статус суддів", «Про нотаріат» тощо).

Проте слід ураховувати, що володіння корпоративними правами не є підприємництвом (ст. 167 ГК). Тому вказаним вище особам не заборонено купувати акції, засновувати господарські товариства.

Види діяльності, підприємництво в яких забороняється або обме­жується, встановлюються виключно законом (ч. 4 ст. 12, ч. З ст. 43 ГК). Наприклад, згідно з Законом «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів» і відповідно до виданої на його основі постанови КМУ від 06.05.2000 р. забороне­ний обіг героїну, опію, кокаїну і деяких інших речовин.

Окремі види діяльності можуть здійснюватися тільки державни­ми та деякими іншими підприємствами. Зокрема, виключно дер­жавні підприємства можуть займатися виготовленням і реалізацією боєприпасів і здійснювати охорону об'єктів державного значення, Проводити і запускати ракетоносії; тільки державні підприємства і повні товариства можуть проводити ломбардні операції; державні підприємства і об'єднання зв'язку — здійснювати експлуатацію первинних мереж телефонного і супутникового зв'язку; КМУ за­тверджує переліки підприємств, яким дозволено здійснювати ви­робництво бензину, технічного ефіру, технічного спирту тощо (див. докладніше ст. 4 Закону «Про підприємництво»).

Додаткові напрями правового регулювання підприємництва:

— нормування порядку створення, державної реєстрації, реорга­нізації і припинення діяльності підприємців (ст.ст. 46, 61, 58- 61 ГК України, Закон «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» від 16.05.2003 р. та ін.)

— встановлення загальних гарантій прав підприємців: рівні права і рівні можливості для залучення і використання матеріально-технічних, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів; недоторканність майна і забезпечення за­хисту майнових прав підприємців; відшкодування збитків, заподіяних підприємцям, державними органами внаслідок порушення його майнових прав або залучення громадяни­на в робочий час до виконання державних або суспільних обов'язків тощо (ст. 47 ГК).

— закріплення принципів державної підтримки підприємни­цтва: створення сприятливих організаційних і економічних умов для розвитку підприємництва, зокрема, шляхом надання земельних ділянок і державного майна в порядку, встановле­ному законом, підготовки кадрів, облаштування неосвоєних територій тощо; сприяння малому підприємництву (ст. 48 ГК, Закон України «Про державну підтримку малого підпри­ємництва» від 19.10.2000 р. тощо);

— регламентація порядку залучення підприємців до відповідаль­ності (ст. 49, розділ V ГК України та ін.);

— встановлення правил захисту економічної конкуренції, бан­крутства, ціноутворення та інших умов здійснення підпри­ємницької діяльності.

Некомерційна господарська діяльність складає другу частину предмета регулювання господарського права.

Некомерційна господарська діяльність — це самостійна си­стематична господарська діяльність, здійснювана суб'єктами господарювання, направлена на досягнення економічних, соці­альних та інших результатів без мети одержання прибутку. Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва заборонено законом (ст. 52 ГК України).

Наприклад, органи державної влади і органи місцевого само­врядування, Збройні Сили України, політичні партії, громадські об'єднання і добродійні організації не мають права займатися під­приємницькою діяльністю (ч. 4 ст. 43, ч. 5 ст. 131, ч. 2 ст. 414 ГК України, ст.1 Закону «Про добродійність і добродійні організації» від 16.09.97 p., ст.ст. 1, 21, 24 «Про об'єднання громадян» від 16.06.92 p.). Низкою випадків закон вирішує комерційну діяльність таких суб'єктів опосередковано — шляхом одержання доходів від діяльності створених ними підприємств.

Слід ураховувати, що на суб'єктів господарювання, які здійсню­ють некомерційну господарську діяльність, розповсюджуються загальні вимоги про регулювання господарської діяльності з ура­хуванням особливостей неприбуткового характеру їх діяльності (ч. 1 ст. 54 ГК України). Проте у будь-якому випадку суб'єкт не- комерційної господарської діяльності зобов'язаний забезпечити належні умови праці найнятих робітників, оплату їх праці не нижче визначеного законом мінімального розміру та інші соціальні гарантії, передбачені законом (ч. 2 ст. 54 ГК України).

Співвідношення предмета господарського права з предметом суміжних галузей права важливо встановити для уточнення уяв­лення про предмет господарського права.

Найбільш дискусійним є розмежування предмета регулювання господарського і цивільного права.

Фрагментарно предмет регулювання цих галузей права співпа­дає. Йдеться про окремі галузі господарсько-правового і цивільно- правового регулювання, де майнові відносини суб'єктів засновані на рівності сторін. Наприклад, у сфері відшкодування шкоди і забезпечення виконання зобов'язань господарські відносини не вимагають спеціальної, відмінної від загально цивільної побудо­ви. Але в галузі договорів господарсько-правове регулювання пропонує своєрідні інститути, хоча дони не є всеосяжними. Тут господарське право припускає використання в своїй сфері за­гальних інститутів і понять цивільного права. Так само як і з адміністративного права господарське право бере готовими по­няття посадової особи, органу виконавчої влади, акту управління, а із земельного права — поняття землі і плати за користування земельною ділянкою і т. д.

Значною мірою предмет регулювання господарського права вихо­дить за рамки предмета регулювання цивільного права. Йдеться про відносини організаційно-господарського і внутрішньогосподарсько­го характеру. Ці відносини засновані на принципі підпорядкування та управлінських зв'язках, а не на рівності сторін.

Необхідно відзначити, що предмет господарського права в ході правової реформи набув чіткіші контури, ніж предмет цивільно- правового регулювання. Зокрема, новий ЦК України охопив сферу публічного зв'язку громадянина і держави (розділи 21 і 22), окре­мими цивілістами активно розробляється теорія «управління» як складова цивільного права. У цивілістичній літературі висловлю­ється думка, що головним критерієм встановлення галузевої при­належності правових відносин стає не предмет, а метод правового регулювання. Втрата традиційних критеріїв предмета цивільно- правового регулювання на фоні окреслення предметів інших галузей права, зокрема, господарського, земельного, морського, екологіч­ного, бюджетного, податкового та інших, говорить про неминучу

і об'єктивну подальшу диференціацію законодавчого матеріалу. Адже сучасні правовідносини не можна вміщати в прокрустове ложе принципів, вироблених в епоху Стародавнього Риму.

Предмет регулювання господарського права і адміністра­тивного права однозначно розмежувати не завжди просто. Орга­нізаційні відносини у сфері господарювання багато в чому мають ті самі риси, які властиві адміністративно-правовим відносинам. Проте, організаційні відносини у сфері господарювання внаслідок нерозривного зв'язку з майновими відносинами набули нову якість, що дозволяє їх виділити з предмета адміністративно-правового регулювання. Адже не можна, наприклад, ефективно регулювати процеси створення підприємства (організаційний аспект) без одно­часного правового впливу на відносини з наділенням цього суб'єкта матеріальними цінностями (майновий аспект).

Водночас адміністративне право регулює управлінські відносини, що не мають майнового змісту. До таких відносин належать прин­ципи організації державного апарату, державна служба, питання колегіальності і єдиноначальності, участь трудящих в управлінні тощо. Тому, наприклад, формування управлінської структури і взаємодія Антимонопольного комітету України з іншими органами управління слід вважати відносинами, врегульованими нормами адміністративного права, а реалізацію компетенції цього органу сто­совно прав і обов'язків суб'єктів господарювання — господарськими відносинами, врегульованими нормами ГК України та інших актів господарського законодавства.

Слід також прислухатися до думки Г.Л. Знаменського про те, що вертикальні господарські відносини будуються не на прямому підпорядкуванні однієї особи іншій, як це відбувається в адміністра­тивній вертикалі, а на взаємних зобов'язаннях органу управління і господарюючого суб'єкта в їх рівному підпорядкуванні суспільному господарському порядку*.

Розмежування предмета господарського і трудового права слід знаходити у вичлененні різних ланок суспільного виробництва, здатних сприймати правову дію. М.Г Александров відзначав, що одні з них складають необхідні передумови процесу праці, а інші — відносини, що виникають безпосередньо з приводу застосування робочої сили. Останні якраз і є предметом трудового права. Що ж стосується виробничих відносин, які визначають передумови праці (залучення до виробництва засобів виробництва і його організацію), то, за влучним зауваженням авторів підручника «Господарське право» за редакцією академіка В.К. Мамутова, саме ця ланка і є предметом господарського права.

Іншими словами, взаємодія органів юридичної особи, засновни­ків і юридичної особи регулюється нормами господарського права, а реалізація права на працю конкретного громадянина — нормами трудового права.

Не завжди просто розділити фінансові і господарські відносини. Проблема полягає, по-перше, в неоднозначності трактування складу цих відносин, а по-друге, в їх постійній взаємодії і взаємопроник­ненні. Проте теорія і практика виробили тут певні підходи.

Зокрема, ст. 4 ГК України передбачає, що не є предметом регулю­вання кодексу фінансові відносини за участю суб'єктів господарю­вання, що виникають у процесі формування і контролю виконання бюджетів всіх рівнів.

Слід також ураховувати чинник вторинності фінансових від­носин, що відзначається в літературі: «Фінансові відносини мають характер державних фінансів загалом, будучи об'єктивно необхід­ними, вони не можуть існувати без державної регламентації.» Що ж до господарських відносин, то вони виникають об'єктивно і існують у більшості своїй незалежно від наявності їх правового регулювання. У фінансових відносинах грошова форма вартості відокремлена від товарної, не є наслідком зустрічного руху товарної форми вартості (розподіл коштів через бюджет, платежі до бюджету, збирання по­датків, розміщення державних позик тощо). У процесі виробництва і обміну, властивого для господарських відносин, здійснюється зміна форм вартості, на противагу руху виключно грошової форми вартості у фінансових відносинах.

Господарські відносини базуються на еквівалентності обміну. Не випадково в ч. 4 ст. 175 ГК України передбачається, що безвід­платні майнові зобов'язання суб'єктів господарювання існують як виняток. Водночас, для фінансових відносин правилом є відсутність обов'язку з повернення матеріальних цінностей.

Крім того, більшістю вітчизняних правознавців обов'язковим суб'єктом фінансових відносин називається уповноважений орган публічної влади, а фінансово-правова діяльність співвідноситься з державною фінансовою діяльністю. Водночас, у господарських відносинах значна частина операцій проводиться без участі держав­них організацій, а порядок створення, розподілу і використання матеріальних цінностей залежить від їхніх власників.

У фінансовому праві суб'єкти нерівні; сторона, що виражає публічний фінансовий інтерес, завжди наділена владними пов­новаженнями. Проте в господарських правовідносинах такі владні повноваження публічних органів мають місце тільки в ор­ганізаційно-господарських (вертикальних) відносинах. Причому тут вони направлені на вирішення проблем обігу публічних ви­робничих фондів, а не публічних фінансів (грошових фондів). Що ж до виробничо-господарських (горизонтальних) відносин, то тут публічні органи діють завжди на рівних з суб'єктами господарю­вання засадах.

Великий ступінь взаємопроникнення спостерігається у взаємодії господарських і податкових відносин. Це зумовлено, насамперед, тим, що податковий тиск з боку держави прямо відбивається на поведінці суб'єктів господарювання. І навпаки, податковий меха­нізм, який не враховує реалії господарської системи, приречений на ігнорування суб'єктами господарювання.

Мабуть, тому в багатьох нормах ГК України регламентуються по­даткові відносини (наприклад, в ч. 1 ст. 10 передбачаються напрями податкової політики, в ч. 2 ст. 12 — податкові пільги в контексті за­собів державного регулювання господарської діяльності, в ст. 240 — наслідки приховування об'єкта оподаткування, в ст. 243 — наслідки створення перешкод у проведенні податкових перевірок тощо). Тому податкові відносини розглядаються як сфера господарської діяль­ності, а податкова дисципліна — як необхідна умова її здійснення.

Через обмеженість обсягу цього курсу не уявляється можливим зупинитися докладніше на розмежуванні предмета господарського права з предметом інших галузей права. Вкажемо лише на те, що не існує «непорушних кордонів» між предметами регулювання галузей права. Нерідко одні і ті ж відносини регулюються різними галузями права. Це призводить до того, що на стику предметів регулювання різних галузей права виникають універсальні інститути. Таку уні­версальність, наприклад, мають інститути юридичної особи, права власності, компетенції тощо.

Подальша диференціація і взаємодія актів законодавства, при­стосування їх змісту до практичних потреб роблять почасти без­глуздими дискусії про жорстке розділення одних відносин, врегу­льованих правом, від інших. Головним стає визначення найбільш важливих і системоутворювальних чинників тих відносин, які піддаються цілеспрямованому правовому впливу. Лише у цілісному вигляді такі відносини, зокрема господарські, можуть отримати адекватне і ефективне правове регулювання з боку держави.