Розділ 1 поняття, система і наука господарського права

Розділ 1 ПОНЯТТЯ, СИСТЕМА І НАУКА ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА

Наука господарського права

Найважливішим показником галузевої специфіки господарсько­го законодавства, його здатності існувати в рамках стійкої системи норм права є галузева наука господарського права.

Можна виділити 4 етапи становлення вітчизняної науки госпо­дарського права, найбільш істотні напрями її розвитку:

Перший етап — початок XIX—20-ті роки XX століття — знаменує зародження господарсько-правових ідей.

У той час, коли в країнах Європи приймаютсья роздільні коди­фікування цивільного і торгового (комерційного) законодавства, у вітчизняній правовій науці починають з'являтися спеціальні до­слідження у відповідній сфері.

Причому, даний період характеризувався двоякими процеса­ми. З одного боку, деякі вчені відокремлюють торгове право від права цивільного в рамках спеціального приватного права (праці П.П. Цитовіча, А. І. Камінки, О. Пергамента, А.Х.Гольмстена та ін.). З іншого боку — вибувається самостійний науковий напрям господарського права, який об'єднує приватні і державні аспекти

господарювання (професори К.Д. Ушинський, І.І. Янжул,

B. А. Удінцев, А.Ф. Федоров та ін.).

У цей період формуються ідеї, які ввійшли потім в основу теорій багатьох поколінь учених-господарників.

Ще в середині XIX століття К.Д. Ушинський зробив висновок про те, що усередині громадянського суспільства народилося «гос­подарське суспільство», і йому повинне відповідати своє особливе право — господарське право, яке є «юридичним викладом госпо­дарської діяльності». Вважається, що тоді і була створена перша концепція господарського права.

Не можна не відзначити і висновки професора П.П. Цитовіча: ♦Цивільне право роз'єднує і протиставляє людей, торгове пра­во їх поєднує і підпорядковує. Одне право індивідуальне, інше соціальне». У цей період А.І. Камінка пише: «Торгове право вклю­чає і публічне, і приватне право, при цьому публічне торгове право розпадається на державне право і міжнародне торгове право». «Вся ця галузь проникнута спеціальним духом, який у більшому або меншому ступені є чужим решті галузі відносин».

Професор Київського університету В. А. Удінцев тоді ж висунув ідею про те, що в торговельно-промисловому праві приватноправові принципи зближуються з принципами публічно-правовими. І це зближення викликане тим, що в сфері торгового обороту разом із захистом торгівлі і промисловості переслідується і «захист інтересу суспільного і третіх осіб».

Галузева самостійність торгового права названа професором Новоросійського університету А.Ф. Федоровим серед іншого резуль­татом того, що міжнародні економічні правовідносини вимагають подолання національних особливостей цивільного права окремих країн.

Названі й інші вчені вказаного періоду, хоч деколи і з різних сторін, але підкреслили одну істотну межу наміченого регулюван­ня економіки — виділення самостійного, комплексного і такого, що динамічно розвивається, утворення норм права, іменованого сьогодні господарським (комерційним, підприємницьким) правом.

Другий етап — це період раннього розвитку господарського права — 20-і— кінець 30-х років XX століття.

Даний період у розвитку науки господарського права може бути охарактеризований взаємодією двох основних наукових напрямів: двох секторній теорії П. І. Стучки і теорії єдиного господарського права Л.Я.Гінцбурга і Є.Б. Пашуканіса.

Прихильники двохсекторної теорії в період НЕПу поставили питання про необхідність особливого правового стимулювання со­ціалістичного сектора економіки (господарсько-адміністративне право) на противагу регулюванню її приватного сектора (цивільне право). Дані галузі визнавалися антагоністичними, а тому не здат­ними до взаємодії; причому передбачалося, що через усуспільнення економічних відносин цивільне право перестане існувати. Дана теорія не витримала перевірки часом — цивільне право в умовах соціалістичного господарства не зникло, а стало регулятором від­носин громадян із задоволення споживчих потреб.

Представники теорії єдиного господарського права бачили в ньому особливу форму політики держави «в галузі організації управління господарством і організації господарських зв'язків». Була сформульована концепція єдиного підходу до регулювання економічних відносин, центром якого повинен стати господарський кодекс, проект якого був запропонований у 1935 році. Відстоювала­ся теза про неприпустимість поділу єдиного господарського права на дві самостійні частини — господарсько-адміністративне і цивільне права. На жаль, ця теорія нечітко підійшла до визначення предмета регулювання господарського права, включивши до нього майнові відносини за участю громадян.

Це дало привід для нападу на представників господарсько- правової концепції одіозними керівниками юридичного відомства того часу. Зокрема, А.Я. Вишинський (тоді — Генеральний проку­рор СРСР і директор інституту права АН СРСР), разом з деякими вірними зауваженнями перекрутив сенс цієї прогресивної в основі теорії і навіть звинуватив представників науки господарського права в «шкідництві». В результаті авторитарного втручання запанувала точка зору, яка відбилася на поглядах багатьох подальших поколінь юристів, зокрема деяких сучасних учених, про те, що господарське право не є самостійною галуззю права. Навпаки, було обґрунтовано таке існування в рамках цивільного права. В результаті громадянин на довгий час виявився приниженим у рамках цивільного права, оскільки об'єднання у одній галузі цивільних і господарських від­носин неминуче відсунуло громадянина з його потребами на другий план створило умови для безсистемної правотворчості різних ад­міністративних органів. Сама ж наука господарського права — на довгі 20 років була піддана негласній забороні, а багато її представ­ників — репресовані.

Третій етап — період «фундаменталізації» господарського права в 60-80-і роки XX століття.

Характеризувався цей період не тільки відродженням господарсько-правової науки в СРСР, але і остаточним становлен­ням єдиної (моністичної) концепції господарського права. Саме у цей період нова школа господарського права, початок якій поклали праці В.В. Лаптева, В.К. Мамутова та інших учених-господарників, з'явилася в цілісному вигляді на противагу роздільним і неузгодженим один з одним цивільно-правовим і адміністративно-правовим дослідженням економіки.

У цей період була обґрунтована головна мета господарсько- правової науки, яка виявилася з часом основною її ідеєю і призна­ченням, — поставити господарське законодавство на службу гос­подарському будівництву, направити науку на вирішення проблем господарського комплексу.

Цій прогресивній ідеї присвятили свої праці чимало вітчизняних учених-господарників: В.К. Андреев, В.М. Гайворонський, З.М. Замен- гоф, І.Є. Замойський, Г.Л. Знаменський, М.І. Клеандров, В.Ф. Кузьмін, B.C. Мартем'янов, С.З. Михайлин, Г.В. Пронська, І.Г. Побірченко, Ю.С. Цимерман, B.C. Шелестов, Л.М. Шор тощо.

Учені-господарники поставили питання про запровадження за­конності на всіх рівнях економіки, про зміцнення господарського розрахунку на базі розширення прав підприємств, про встановлення відповідальності державних органів за неправомірні дії відносно підприємств, про розвиток внутрішньогосподарських відносин та інші заходи. На базі Інституту держави і права СРСР був створений проект Господарського кодексу СРСР.

На жаль, не без участі цивілістів, які вбачали в діях господар­ників посягання на їх «вотчину» в галузі майнових правовідносин, ідею про прийняття ГК у той час відкинули. Адміністративно-господарська система управління часів Радянського Союзу не могла допустити існування рамок поведінки в економіці, які б обмежували П безмежне панування над суб'єктами господарювання.

Четвертий етап розвитку господарсько-правової науки — сучас­ний період, який ознаменувався її розквітом, — з кінця 80-х років XX століття до теперішнього часу.

Позбавлена політичного і ідеологічного стримування, наука господарського права виступила могутньою рушійною силою про­гресивних ідей на стику економіки і права.

Цей період характеризується двома взаємодоповнюючими век­торами розвитку науки господарського права. Перший — забезпе­чення економіко-правових реформ. Другий — розробка самостійного Господарського кодексу України. Прийняття цього Кодексу в 2003 р. ознаменувало собою новий якісний прорив в усвідомленні суті, форми і змісту господарського права як самостійної галузі права.

Забезпечують дану галузь науки на сьогоднішній день в Україні 17 докторів і більше 70-ти кандидатів юридичних наук, що захисти­ли дисертації за фахом 12.00.04 «Господарськеправо, господарсько- процесуальне право». Провідними центрами вітчизняної школи господарського права виступають кафедра господарського права Київського національного університету ім. Т. Шевченка, Інститут економіко-правових досліджень НАН України (м. Донецьк), кафе­дра господарського права і процесу Одеської національної юридичної академії, кафедри господарського і аграрного права Національної юридичної академії ім. Я. Мудрого (м. Харків), кафедра господар­ського права Донецького національного університету. Кафедри гос­подарського (підприємницького) права створені в більшості інших вітчизняних ВНЗ юридичного профілю.

Масив господарсько-правових досліджень, здійснених за останні роки в Україні, визначається працями В.К. Мамутова, О.А. Беляне- вич, А.Г. Бобкової, О.М. Вінник, В.М. Гайворонського, І.Є. Замой- ського, Г.Л. Знаменського, Б.М. Полякова, О.П. Подцерковного, Д.М. Притики, Г.В. Пронської, Б.Г. Розовського, В.Г. Ротаня, Н.О. Саніахметової, В.І. Семчика, О.О. Чувпила, B.C. Щербини, О.І. Ющика, М.О. Абрамова, В.Е. Беляневича, О.П. Віхрова, І.В. Го­лованя, В.В. Джуня, С.Ф. Демченка, Д.В. Задихайла, О.Р. Кібенко, В.І. Коростея, Д.Х. Ліпніцького, B.C. Мілаш, Т.В. Степанової, В.В. Ха- хуліна, О.Х. Юлдашева і багатьох інших, зокрема згадуваних в окремих розділах цієї книги. Сказане дозволяє стверджувати, що господарсько- правова школа, яка розквітла після набуття незалежності України, гостро затребувана в умовах становлення прогресивного економічного устрою і розвитку соціально орієнтованої економіки.

Контрольні запитання:

1. Які передумови виділення господарського права в самостійну галузь права?

2. Які відносини регулюються нормами господарського права?

3. У чому полягає специфіка предмета господарського права в порівнянні з предметом регулювання суміжних галузей права: цивільного, адміністративного, трудового і фінансового?

4. Який зміст методу регулювання господарського права?

б. Назвіть принципи й інші системоутворювальні елементи гос­подарського права.

6. Назвіть етапи розвитку і основних представників науки гос­подарського права.

 

Розділ 2

Розділ З

Планування та прогнозування господарської діяльності

В економічній науковій літературі існують різні уявлення щодо методів та форм державного регулювання економіки. Однак пред­ставники практично кожної економічної концепції посилаються на необхідність застосування такої форми державного регулювання економіки як планування. Науковці зазначають, що «економіч­на політика так само не має змісту без планування, як у цілому господарська діяльність. Кожний, хто приймає рішення в сфері економіки, повинен планувати. Відносно цього пункту не може існувати двох різних думок. Єдине, що важливо й може бути пред­метом обговорення, це питання про форму державного планування в переважно ринковому господарстві».

Планування залежно від засобів досягнення його цілей та харак­теру державного впливу на економіку поділяється на два види: авто­ритарне планування (у східноєвропейських країнах в період їхнього соціалістичного розвитку іменованого директивним плануванням) і індикативне планування (від лат. «вказувати»).

Досвід СРСР у цілому довів нежиттєздатність всеохоплюючого планування, яке гальмує суспільний розвиток та веде до необме­женого права держави на використання факторів виробництва, контролю за виробництвом і споживанням, зайвої деталізації й дріб'язкової регламентації планів для господарюючих суб'єктів, обмеження самостійності підприємств, змушених діяти із затвер­дженими директивами на шкоду своїм економічним інтересам.

Жорстке директивне планування, що існувало в період СРСР, виявилося несумісним з положеннями Конституції України про рівний захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (ст. 13), свободу підприємницької діяльності, яка не заборонена законом (ст. 42), тощо. Директивне планування було замінено на індикативне, котре знаходить своє відображення в законодавстві більшості країн світу. В.К. Мамутов і О.О. Чувпило встановили сутність даного виду планування у тому, що, визначаючи напрямки своєї економічної політики на плановий період, держава через свої центральні планувальні органи може створювати умови, за яких приватним підприємствам приємніше закладати у свої плани те, що відповідає цілям держави.

Правове регулювання планування виступає як інструмент керування ринковою економікою в руках держави, ґрунтуючись об'єктивних закономірностях соціально-економічного прогресу.

Економічна політика держави закріплюється, зокрема, у прогнозах та програмах економічного і соціального розвитку України, окремих регіонів, програмах розвитку тієї чи іншої галузі, цільових програмах. Це знайшло своє відображення у Конституції України в частині встановлення обов'язку Верховної Ради України, Кабіне­ту Міністрів України та регіональних органів влади і управління здійснювати планування у формі розробки загальнодержавних і регіональних програм соціально-економічного розвитку (п. 6 ч. 1 ст. 85, п. 4. ст. 116, п. З ст. 119, ст. 143 Конституції України).

Без цього неможливо забезпечити соціальну орієнтацію еконо­міки. Не маючи перспективних прогнозів, планів і програм розвит­ку, не можна складати обґрунтовані бюджети на державному та місцевому рівнях. Це вже підтверджено багаторічною практикою, у тому числі і розвинутих країн. Наприклад, загальнодержавне пла­нування соціально-економічного розвитку Японії по суті відображає конкретизовану економічну частину всеохоплюючих довгостроко­вих державних програм. Країною, що послідовно дотримується ідеї планового регулювання економіки, також є Франція, де ідея використати планування як інструменту «підняття» ослабленою війною економіки виникла у 1946 році.

Першим комплексним актом у сфері планування соціально- економічного розвитку України став Закон України «Про державне прогнозування та розробку програм економічного і соціального роз­витку України» від 23.03.2000 p., що встановив державні основи прогнозування й програмування економічних відносин в Україні. Однак зазначений Закон не торкнувся питань загальної категорії планування як засобу державного впливу на економіку, що включає прогнозування, програмування, розробку концепції, стратегії, ви­значення пріоритетів розвитку країни й інших складових.

Відповідно до статті 1 цього Закону державне прогнозування економічного і соціального розвитку — науково обґрунтоване пе­редбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки

або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також аль­тернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку. Прогноз економічного і соціального розвитку е засобом обґрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально- економічних процесів.

Під програмою зазначений Закон розуміє документ, в якому визначаються цілі та пріоритети соціального і економічного розвит­ку, засоби та шляхи їх досягнення, формується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефек­тивне розв'язання проблем економічного і соціального розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, а також характе­ризуються очікувані зміни у стані економіки та соціальної сфери.

Прогнозні та програмні документи економічного і соціального розвитку розробляються на основі комплексного аналізу демогра­фічної ситуації, стану використання природного, виробничого, науково-технічного та трудового потенціалу, конкурентоспромож­ності вітчизняної економіки, оцінки досягнутого рівня розвитку економіки та інших факторів і очікуваних тенденцій зміни впливу цих факторів у перспективі.

Законом передбачено, що прогнози економічного і соціального розвитку розробляються на середньостроковий (5 років) і коротко­строковий (1 рік) періоди, а державні програми економічного і со­ціального розвитку — на короткостроковий період.

Також Закон передбачає щорічну розробку Державної програми економічного і соціального розвитку України взаємоузгоджено з проектом Державного бюджету України на відповідний рік. У ній конкретизуються заходи, передбачені в Програмі діяльності Кабіне­ту Міністрів України, та завдання, визначені у щорічному посланні Президента до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України.

Порядок та строки розробки прогнозних і програмних документів регламентовані Постановою KM України № 621 від 26 квітня 2003 року «Про розроблення прогнозних і програмних документів еконо­мічного та соціального розвитку та складанні проекту державного бюджету».

Основи програмування пріоритетних напрямків розвитку дер­жави та її економіки встановив Закон України «Про державні ці­льові програми» від 18.03.2004 року. До умов розробки державної цільової програми законодавець відносить: існування проблеми, розв'язання якої неможливо засобами територіального чи галу­зевого управління та потребує державної підтримки, координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; відповідність мети програм, пріоритетним напрямам державної політики; наявність реальної можливості ресурсного забезпечення виконання програми тощо.

Важливий крок у напрямку затвердження правових засад планування зробив Господарський кодекс України. У ст. 11 ГК України визначені напрямки та форми державного планування. Говорячи про таку форму державного впливу на економіку, не можна не по­мітити системної організуючої дії правила частини 5 цієї статті: «Суб'єктам господарювання, які не враховують суспільні інтереси відображені в програмних документах економічного і соціального розвитку, не можуть надаватися передбачені законом пільги та переваги у здійсненні господарської діяльності».

Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України" у ст. 2 за­кріпив правові принципи, на яких повинне ґрунтуватися державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціаль­ного розвитку України, до яких належать принципи: цілісності, об'єктивності, науковості, гласності, самостійності, рівності, до­тримання загальнодержавних інтересів.

Використання правових засобів у процесі планування господар­ської діяльності є стартом у досягненні господарського порядку. Однак варто мати на увазі, що яку б економічну та правову силу не мали б державні плани, вони не повинні переступати межу, за якої можливе обмеження прав господарюючих суб'єктів на вільне підприємництво, що повинне забезпечуватися та контролюватися системою демократичних інститутів.

Розділ 5

Об'єднання підприємств

Об'єднанням підприємств є господарська організація, утворе на у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних і соціальних завдань (ст. 118 ГК України). Регулювання правових засад утворення і функціонування об'єднань підприємств здійснює глава 12 ГК України.

Об'єднання підприємств є юридичною особою. Підприємства - учасники об'єднання зберігають статус юридичної особи незалежно від організаційно-правової форми об'єднання, і на них поширю­ються положення відповідних законів про регулювання діяльності підприємств.

Об'єднання підприємств утворюються підприємствами на добро­вільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до закону мають право їх утворювати. Таким чином, об'єднання підприємств можна класифікувати на договірні і наказні утворення.

Залежно від того, який установчий документ визначає взаємо­відносини учасників об'єднання (установчий договір або статут), їх можна класифікувати на договірні (асоціація, корпорація) і ста­тутні (консорціум, концерн).

Залежно від характеру взаємовідносин між об'єднанням та його членами розрізняють об'єднання координаційного і субординаційного типу. Перші займаються координацією основної господарської діяльності членів об'єднання і можуть виконувати одну або декілька виробничо-господарських і управлінських функцій у відношенні до них (асоціація, корпорація та інші об'єднання з координаційним характером зв'язків). Другі спеціалізуються на управлінні підпри­ємствами, що входять до складу об'єднання (концерни, державні об'єднання та ін.).

До об'єднань можуть входити підприємства, створені за законо­давством інших держав, а підприємства України можуть входити до об'єднань, утворених на території інших держав.

Майно об'єднання, внесене його учасниками, відбивається на його балансі. До складу майна господарського об'єднання не входить майно членів цього об'єднання.

Об'єднання підприємств не відповідає за зобов'язаннями його учасників, а підприємства-учасники не відповідають за зобо­в'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачене договором або статутом об'єднання.

Господарські об'єднання мають найвищі органи управління (за­гальні збори учасників) і утворюють виконавчі органи, передбачені статутом такого об'єднання.

Учасники об'єднання можуть вносити на умовах і в порядку, пе­редбачених його установчими документами, майнові внески (вступ­ні, членські, цільові і т.ін.). Підприємства-учасники об'єднання можуть вийти з його складу із збереженням взаємних зобов'язань і укладених договорів з іншими суб'єктами господарювання. Май­но, яке залишилося після припинення діяльності господарського об'єднання, розподіляється між підприємствами і організаціями, які входили до нього.

Господарські об'єднання утворюються у вигляді асоціацій, кор­порацій, консорціумів, концернів та інших об'єднань підприємств, передбачених законодавством.

Особливим правовим статусом володіють державні і комунальні господарські об'єднання.

Державне (комунальне) господарське об'єднання — об'єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємства­ми за рішенням Кабінету Міністрів України, міністерств або інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що ство­рюють об'єднання, або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування. Такі об'єднання утворюються переважно у формі корпорацій або концернів, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест і т.ін.).

Підприємство, яке входить до складу такого об'єднання, не має права без згоди об'єднання виходити з його складу, а також об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність з іншими суб'єктами господарювання і ухвалювати рішення про припинення своєї діяльності.

Розглянемо різні види об'єднань підприємств.

Асоціація — це договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або декількох виробничих і управлін­ських функцій, розвитку спеціалізації 1 кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових і матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації.

Асоціація—найбільш поширена форма господарських об'єднань, яка відрізняється від концерну і корпорації невисоким рівнем цен­тралізації, а від консорціуму - широкою спрямованістю. Позитивна риса асоціації — те, що її учасники не обмежуються в можливостях вступу до інших асоціацій та господарських об'єднань.

В рамках асоціацій їх учасники зазвичай координують виконан­ня окремих своїх завдань або спільно здійснюють тільки частину не основних функцій. Таке обмеження зв'язку між учасниками уне­можливлює взаємну майнову відповідальність за боргами учасників і асоціації загалом. З іншого боку, це робить можливою участь тієї самої юридичної особи в різних асоціаціях.

Управління в асоціації може здійснюватися як спеціально ство­реними органами управління, так і головною юридичною особою (з відома учасників). Орган управління, що створюється в асоці­ації, для учасників в основному є інформуючим, координуючим центром, який забезпечує узгоджені дії з окремих видів діяльнос­ті, Він може бути і центром, який акумулює грошові кошти для здійснення інвестицій і загальних завдань.

З метою забезпечення захисту конкуренції і недопущення її не­правомірного обмеження Антимонопольним комітетом України розроблені Принципи забезпечення відповідності антимонополь­ному законодавству утворення та діяльності асоціації підприємців.

Об'єднання підприємців в асоціацію з урахуванням цих Прин­ципів розглядається Антимонопольним комітетом України як здійснення підприємцями їх законного права на договірне добро­вільне об'єднання з метою, визначеною в ч.І ст. 118 ГК України, і у вигляді, який не суперечить антимонопольному законодавству, тобто без створення монопольного утворення, монополізації ринків і без обмеження конкуренції. Принципи застосовуються до асоціацій, що створюються підприємцями, які є конкурентами, або підприєм­цями, які не є конкурентами, проте їх об'єднання на інших умовах, ніж визначено в Принципах, може привести до появи монопольного утворення, монополізації ринку, обмеження конкуренції.

Найбільш характерними видами координаційної діяльності і функцій асоціації, які не призводять до створення монопольних утворень, монополізації ринків, обмеження конкуренції, є:

а) забезпечення учасників асоціації інформацією щодо технічних розробок, промислових стандартів, тощо;

б) надання учасникам послуг, які найефективніше можуть на­даватися на галузевому рівні або централізовано (зокрема, таких, як юридичні консультації, допомога в здійсненні експорту, страху­вання, кредитування, навчання);

в) затвердження норм поведінки асоціації, її учасників або прий­няття внутрішнього кодексу поведінки з урахуванням вказаних Принципів. Метою норм є стимулювання кращої підприємницької політики учасників, справедливе поводження із споживачами, до­тримання правил і чесних звичаїв у підприємництві;

г) підтримка інтересів учасників у державних органах; коорди­нація спільних розробок і досліджень.

На підставі відповідних норм чинного законодавства в установ­чих документах асоціації можуть бути передбачені додаткові до­пустимі види діяльності асоціації, які пов'язані з особливостями функціонування галузей, ринків, їх сегментів, зокрема, їх дер­жавним регулюванням і контролем, особливостями промислової політики в галузі.

Зміни в установчих документах асоціації, які призводять до пере­реєстрації асоціації відповідно до ч. 14 ст. 58 ГК України, попередньо обов'язково узгоджуються з Антимонопольним комітетом України.

Корпорацією визнається договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, з делегуванням ними окремих повноважень, що стосуються централізованого регулювання діяльності кожного ^ з учасників, органам управління корпорації. Члени корпорації зберігають виробничо-господарську самостійність, але за певним колом питань відповідно до договору підкоряються єдиному центру ухвалення господарських рішень.

Слід зазначити, що корпорація виконує лише ті функції і здій­снює ті повноваження, які добровільно передані їй учасниками.

Важливою рисою корпорації є також те, що вона не може розпо­ряджатися майном підприємств, які входять до її складу на правах засновників.

У господарській практиці розрізняють корпорації, що створю­ються підприємствами на основі договору, і корпорації, що створю­ються за рішенням уряду або Президента України. В останньому випадку корпорації виступають як правонаступники міністерств, департаментів, тощо. Такі корпорації створюються на добровільних засадах і об'єднують державні підприємства за галузевою ознакою або єдиним технологічним циклом, проте до їхнього складу можуть

входити інші підприємства, господарські організації й об'єднання незалежно від форми власності¹.

Концерном визнається статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінан­сової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концер­ну наділяють його частиною своїх повноважень, зокрема, правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами й організаціями. Учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.

Головна особливість концерну — фінансова залежність учасників об'єднання і централізація широкого кола функцій. Учас­ники наділяють концерн правом вирішувати питання, пов'язані з матеріально-технічним забезпеченням, збутом продукції та інші важливі питання.

Властива концерну централізація значної частки виробничо- господарських функцій і здійснення всіма його учасниками єдиної політики у межах концерну призводить до наділення його широким колом власних повноважень здійснення виробничої діяльності, зо­крема щодо створення централізованих фінансових фондів, нових суб'єктів господарської діяльності на користь учасників концерну.

Тому ГК України встановив заборону для учасників концерну бути учасниками інших концернів, проте вони мають право бути членами різних асоціацій. Жорсткий зв'язок учасників у концерні створює умови для існування додаткової майнової відповідальності учасників за його зобов'язаннями загалом, про що можуть домови­тися учасники концерну.

Консорціум — тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної загальної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних про­ектів тощо). Консорціум використовує грошові кошти і ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, в порядку, ви­значеному його статутом, а після досягнення мети його створення припиняє свою діяльність (ліквідовується або перетворюється на інший вид об'єднання).

У зв'язку з цим консорціуми не допускають високого рівня централізації і концентрації управління. Вступаючи до складу об'єднання, його учасники не лише зберігають права юридичних осіб, але і можливість вільного виходу з нього.

Слід розрізняти господарські об'єднання і господарські това­риства. Вони володіють низкою загальних рис:

- основою їх створення є договір (угода) Учасників та/або статут;

- статутний фонд формується за рахунок коштів засновників (учасників);

- їх члени, як правило, беруть участь в управлінні таким утво­ренням.

Відмітними рисами об'єднань підприємств є:

а) різні джерела правового регулювання;

б) наявність у статусі об'єднання координаційної і управлінської компетенції щодо підприємств-учасників, що відсутнє в господар­ських товариствах;

в) завдання господарського товариства, як правило, не перети­наються з основною господарською діяльністю його засновників. Об'єднання створюється в цілях постійної координації (управління) основної господарської діяльності його учасників;

г) майно господарського товариства може належати йому лише на праві власності, а господарське об'єднання може бути наділене також правом господарського ведення або оперативного управління.

Наразі в літературі наголошується, що законодавство не дозволяє провести достатньо чітку грань між поняттями господарських това­риств і господарських об'єднань, оскільки функції господарського товариства, що реалізуються, наприклад, в холдингу, аналогічні більшості функцій господарських об'єднань.

Згідно зі ст. 126 ГК України сформована ще одна форма об'єднань підприємств — асоційоване підприємство. Це група суб'єктів гос­подарювання — юридичних осіб, пов'язаних між собою відносинами економічної та/або організаційної залежності у формі участі в ста­тутному фонді та/або управлінні. Залежність між асоційованими підприємствами може бути простою і вирішальною.

Проста залежність виникає у випадку, якщо один з них має можливість блокувати прийняття іншою (залежною) особою рішень, які повинні прийматися відповідно до закону та/або установчих документів цього підприємства кваліфікованою більшістю голосів.

Вирішальна залежність виникає у випадках, коли між підпри­ємствами встановлюються стосунки контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого підприємства в статут­ному фонді та/або загальних зборах або інших органах управління іншого (дочірнього) підприємства, зокрема, володіння контрольним пакетом акцій.

Стосунки вирішальної залежності можуть встановлюватися за умови відповідного погодження з боку Антимонопольного комітету України. Наявність простої або вирішальної залежності має бути за­значена у відомостях державної реєстрації залежного підприємства і надрукована в засобах масової інформації".

Згідно з ч. 5 ст.126 ГК України під холдинговою компанією розуміється публічне акціонерне товариство, що володіє, користується і розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств (крім пакетів акцій, що перебувають у державній власвості). Особ­ливості правового статусу холдингів визначається Законом «Про холдингові компанії в Україні» від 16.03.2006 р. Між холдинговою компанією та її дочірніми підприємствами встановлюються від­носини контролю-підпорядкування і на цих засадах — відносини економічної залежності.

Дочірні підприємства, залежні від холдингової компанії або створюючі ПФГ, залишаються юридично самостійними учасника­ми, проте пов'язані відносинами організаційно-економічної залеж­ності. Холдинг — головний суб'єкт частіше є «фінансовим центром і мозком» економічного об'єднання, причому даний суб'єкт, хоча і може, але найчастіше сам господарської діяльності не здійснює.

Для виділення групи суб'єктів в холдинг необхідно, щоб еконо­мічне об'єднання характеризувалося наступними ознаками:

--холдинг — головний суб'єкт має бути власником акцій інших учасників групи;

--пакет акцій, що належить холдингу — головному суб'єктові, дає можливість контролювати інших учасників групи;

--учасники групи, контрольовані холдингом, мають бути юри­дично самостійними особами;

--представники дочірніх підприємств можуть і не брати участі в управлінні справами холдингової компанії;

--право вільного виходу мають тільки засновники холдингу, а не його учасники — дочірні підприємства, хоча може скластися ситуація, коли засновник і учасник є однією особою. В даному ви­падку вихід здійснюватиметься згідно зі статутом холдингу;

--холдинг, за своєю суттю, може виступати як підприємство і як орган господарювання, що здійснює управління діяльністю під­леглих йому дочірніх підприємств.

Холдингова компанія може переслідувати різні цілі. Найваж­ливішими з них є: