Ідейно-історичні передумови виділення господарського права в самостійну галузь права

Поділ правової системи на галузі права обумовлений практичною і теоретичною необхідністю. В практичному плані такий поділ забез­печує диференціацію основних законодавчих актів і спеціалізацію практикуючих юристів. У теоретичному плані він дозволяє визна­чити інтереси основних правових шкіл, позначити рамки наукових концепцій, нарешті, розмежувати напрямки дисертаційних та інших теоретичних досліджень у галузі права.

Конституційне право у більшості правознавців називається фун­даментальною галуззю права, позаяк його норми є визначальними і пріоритетними для всіх інших норм права. Критерії, якими об­ґрунтовується самостійність інших галузей права, зокрема госпо­дарського, як правило, є дискусійними. Причина цього міститься в неоднозначності розуміння таких загальнотеоретичних категорій, як предмет і метод правового регулювання. Не випадково такі традиційні галузі права, як цивільне і адміністративне, досі знаходяться у стадії конкретизації їх предмета і методу регулювання.

Наприклад, Цивільний кодекс України 2003 року розширив пред­мет цивільно-правового регулювання в порівнянні з ЦК УРСР 1963 року, розповсюдивши свою дію на особисті відносини, які не пов'язані л майновими (розділи 20-22 ЦК). Немає єдності у визначенні методу цивільно-правового регулювання. Зокрема, ЦК України 2003р. істотно розширив сферу застосування публічноправових норм (ст.ст. 50,89, 111, 182,210 та ін.). Багато підручників називають метод диспозитивності основним методом цивільно-правового регулювання. Проте в ЦК диспозитивних норм, які можуть бути змінені за угодою сторін, не більше 20%.

Господарське право, як буде показано надалі, також має свої специфічні (нерідко дискусійні) предмет і метод правового ре­гулювання, що знаходить закріплення на законодавчому рівні (передусім, у Господарському кодексі України від 16.01.2003 р.) і в науці господарського права (праці В.К. Мамутова, В.В. Лап­тева, B.C. Мартем'янова, І. Г. Побірченка, Г.Л. Знамевського, Г.В. Пронської, B.C. Щербини тощо).

Динаміка осмислення господарського права як самостійної і пов­ноправної галузі права зумовлюється, в першу чергу, тим, що це відносно молода галузь права (виділяється з середини XIX ст.). Але ця галузь права виникла не на пустому місці, а багато в чому завдя­ки тим об'єктивним чинникам людської діяльності, які зумовили промислову революцію і невідворотну комерціалізацію життя, — відносинам суспільного виробництва.

Визначимо основні властивості господарського права, які ма­ють ідейно-історичні засади та виділяють його в самостійну галузь права: спеціалізація, інструментальність, цілеспрямованість та універсальність.

Кажучи про спеціалізацію та інструментальність господар­ського права, треба пам'ятати про те, що виникнення господарсько-правових норм відбулося завдяки двоскладним чинникам: а) виникненню торгового (комерційного) права на противагу цивільному, і б) нарощуванню публічно-правовими нормами торгових (комерційних) відносин.

Виникнення та становлення торгового (комерційного, госпо­дарського) права має глибоке історичне коріння.

У літературі наголошується, що сучасне господарське право генетично пов'язане із торгово-ремісничим правом вільних міст Європи XII-XVI століть, спеціальним промисловим правом кінця XIX століття. В свою чергу такі нормативні утворення увібрали в себе традиції та дух ранньоторгових джерел права, серед яких ви­діляється Візантійська Книга епарха — зведення статутів константинопольських ремісничих і торгових корпорацій, що знаходилися у веденні епарха, — чільника міста.

Відомий дослідник торгового (комерційного) права Г.Ф. Шершеневич на початку XX століття виділив три періоди в становленні і розвитку торгового (комерційного) права: італійський, французький і німецький. Сучасними вченими, зокрема професором О.О. Чувпи­лом, виділено четвертий такий етап — сучасний, що характеризу- ється перетворенням торгового права в господарське. Саме феномен цього перетворення визначає суть наступної періодизації.

Перший період — XI—XIV століття — позначається тим, що в Італії, яка стала центром середземноморської торгівлі і відносно спокійним місцем у контексті зовнішніх посягань, бурхливо роз­винулися приморські міста. Забезпечення торгової діяльності ви­магало зрозумілих і ефективних правил, які стали формуватися в рамках торгових звичаїв.

Цьому сприяли особливі умови середньовічного побуту, заснова­ного на роздробленні суспільства на окремі стани, які проводили в життя особливі юридичні форми відносин між його членами. Одним з таких станів було купецтво. У кожному місті купці розділялися на певні групи (корпорації, гільдії). Спори між членами таких утво­рень розв'язувалися консулами — купцями, спеціально обраними для цього на термін від 6 місяців до року. Консульська юрисдикція послужила основною передумовою виникнення торгового права. За влучним зауваженням Г.Ф. Шершеневича, тимчасовий характер діяльності консулів призводив до того, що судді не «могли стати формалістами». Судовий розгляд відбувався в стислі строки і без ускладнених процедур, із зобов'язанням сторін з'явитися особисто, без жодних адвокатів. Не дивно, що це сприяло вирішенню спорів на підставі уявлень купців про доцільну побудову торгівлі із вико­ристанням усталених звичаїв, а не на базі складних та застарілих давньоримських догм.

Найвідоміші рішення консулів записувалися в хронологічно­му порядку в спеціальні книги — статути (statute de'mercanti). Суперечності і повторення, які природним чином виникали в цих статутах, з часом усувалися шляхом систематизації. Так виникли збірки рішень окремих гільдій (корпорацій) — писані зведення торгових звичаїв.

Причому, враховуючи переваги морської торгівлі, особливу цін­ність вони набули в сфері морського права. Перша з відомих таких збірок - пізанський Ordo maris, який був складений у XII столітті. Найбільше поширення в той час набула збірка морського права ConBulato del mare (морський судебник). Це було невпорядковане поєднання звичаїв, викладених у 297 розділах.

 

Розвиток італійських міст і згладжування відмінностей між окремими гільдіями (корпораціями) спричинило також утворення станового торгового права окремих міст. Причому, таке право пе­реважно увібрало в себе частину міських статутів, що передбачали правила організації міського життя.

Ця тенденція знайшла згодом відображення в Любекському, Гамбурзькому, Магдебурзькому праві — праві середньовічних міст, яке набуло поширення в Європі, зокрема й на території Укра­їни. Система німецького міського права регламентувала багато внутрішньоміських, у тому числі господарських, відносин, що закріплювали права і свободи міст, які домоглися надання їм особ­ливого правового статусу. Свідченням цьому історичному праву ви­ступає пам'ятник старовинному торгово-міському праву Києва (що називалося Магдебурзьким за місцем свого зародження в XII—XIII століттях), який стоїть з 1802 р. у м. Києві на крутому березі Дні­пра нижче Володимирської гірки біля Хрещатинського джерела. Таке право мало комплексний, універсальний та антифеодальний характер, регламентуючи різні види відносин. Значна частина його норм стосувалася торгівлі і ремесел, діяльності цехів і купецьких гільдій, питання оподаткування. Саме це, за обґрунтованою думкою В.К. Мамутова та інших авторів, зумовлює зв'язок магдебурзького права з сучасним господарським правом.

На північ від Італії в цей час під тиском потреб торгового оборо­ту на противагу праву цивільному, яке розвивалося досі як право окремих міст, починає розповсюджуватися право торгове, як право цілих союзів і територій. Зокрема, на побережжі Франції і Англії, починаючи з ХІІ-ХІІІ століть, діяв Олеронський судебник морських звичаїв (R les d'Ol гоп). На території ганзейського союзу було впрова­джено Візбійське морське право. Збірка морського права Ганзи мала декілька редакцій, остання з яких в 1614 р. набула сили закону.

Другий період у розвитку торгового права (XV-XVIII століття) — французький — можна загалом визначити як період одержавлення торгових звичаїв.

У результаті історичної гегемонії Франції в цей період, обумов­леної багато в чому тим, що Франція опинилася посеред найбільш економічно розвинутих країн Європи: Італії і Іспанії з півдня, Англії і Голландії з півночі. В результаті посилення французької королівської влади, зростання міжміської торгівлі і створення яр­маркових судів (Cours des foires) — вони складалися з осіб, які спе­ціально призначаються радою короля — та у зв'язку із поширенням виливу торгівлі на всі сторони суспільного життя виникла потреба, по-перше, формалізувати торгові звичаї, визнати їх державою, а, по-друге, здійснити кодифікації торгового (комерційного) права.

У листопаді 1563 року був заснований перший постійно діючий комерційний суд у Парижі. Як відзначає Г.Ф. Шершеневич, «в указі не згадувалися норми права, якими повинен був керуватися суд, але римському праву в усякому разі тут не було місця, тому що склад суду був вибраний з купецтва», а торговий стан «споконвіку звик керуватися в своїх взаєминах звичаями».

У 1673 році задовго до кодифікації цивільного законодавства у Франції приймається перший комерційний кодекс (Ordonnance de Commerce). Знаменно, що самі купці, які усвідомили потребу в загальнодержавному закріпленні правил комерції, звернулися до короля Луї XIV з проханням щодо прийняття цього ордонансу. Він одержав негласну назву Кодекс Саварі (Code Savary) на ім'я одного з впливових купців, Жака Саварі, який був запрошений в законодавчу комісію та зробив основний внесок до його змісту. Кодекс складався з 122 статей і 12 титулів і мав на меті протидіяти обманам серед купців, зберегти корпоративний устрій купецьких станів, вводив інститути неспроможності і професійні вимоги до осіб, які бажали стати купцями. У 1681 році приймається ще один кодекс — Ordonnance de la marine, який увібрав у себе морське право і виступив своєрідним доповненням до першого кодексу. В основу Ordonnance de la marine ввійшли доповнені новими зведеннями звичаїв збірки Consulato del mare, R les d'Ol ron та інші.

Вплив указаних кодексів на розвиток комерційних відносин у ХУП—XVIII століттях був величезним, що підтверджується ви­користанням їх при вирішенні торгових спорів по всій Європі, включаючи Англію.

Водночас, розвиток промисловості та торгівлі у Франції під дією принципів свободи підприємництва, проголошених Великою Фран­цузькою революцією 1789 p., розширення територій, завойованих французькими правителями зумовило необхідність у модернізації комерційного права. Ідея щодо кодифікації цивільного права та­кож вилинула на цей процес, у зв'язку із чим чинні кодифікації торговельного та морського права необхідно було співвіднести із цивільним кодексом.

У 1807 році за безпосередньою участю Наполеона був прийнятий, в з 1808 року вступив у дію епохальний Французький комерційний кодекс (далі — ФКК), який заклав міцний фундамент подальшої за­гальноєвропейської традиції в дуалізмі приватного права: розподілі його на цивільне, яке представлене у Франції Цивільним кодексом 1804 р. і комерційне право, яке представлене відповідним кодексом.

ФКК 1807 p. складався з 648 статей, був поділений на 4 книги. Книга перша складалася із титулів: 1) про купців, 2) про торгові книги, 3) про товариства, 4) про подільність речей, б) про біржі і маклерів, 6) про комісіонерів, 7) про купівлю-продаж, 8) про векселі. Книга друга торкалася морської торгівлі, книга третя — торгової неспроможності. Книга четверта була присвячена комерційному судоустрою і судочинству.

ФКК 1807 року діяв майже два сторіччя і лише в 2000 році у зв'язку з потребами поглиблення кодифікації був замінений новим Комерційним кодексом Франції, який кодифікував понад 50 законів у сфері господарювання, що регулюють не тільки торгові відно­сини, але й весь спектр професійних, корпоративних, виробничо-економічних та інших ділових відносин з урахуванням новітніх положень права Європейського Союзу.

Положення ФКК 1807 р. знайшли найбільше відображення в тих країнах романської системи права, де діють окремі комерційні ко­декси: Аргентина, Іспанія, Португалія, Румунія, Чилі, Саудівська Аравія, Алжир, Венесуела та ін.

Третій період у розвитку торгового (комерційного) права пов'язаний з переміщенням економічного центру Європи до Німеч­чини в середині XIX — початку XX століття.

Об'єднання німецьких земель, бурхливе зростання великого про­мислового виробництва і такі, що посилилися в цей період, тенденції в усуненні економічних (митних) кордонів між окремими землями Німеччини, — все це зумовило потребу в досягненні одноманітності в торговому законодавстві. Це не важко зрозуміти з урахуванням, наприклад, того факту, що лише вексельних статутів на території Німеччини тоді діяло 56. При цьому комерсантами неухильно ста­вилося питання про незадовільність загальноцивільного (римського) права, яким доводилося користуватися замість торгового.

Як наслідок, у 1871 році набула чинності перша загальногерманська торгова кодифікація — Зведення торгового права. При цьому торгове право далеко відхилилося від ще розпорошеного і некодифікованого цивільного права Німеччини в розумінні бага­тьох інститутів, як от: представництво, товариства, торгові правочини, — встановило точність і ясність у процедурах укладання і виконання договорів.

Потреби поглиблення кодифікації та необхідність ув'язування із положеннями цивільного уложення, що розроблялося, зумовило ДРУГУ кодифікацію німецького комерційного права: в 1897 році було прийнято і з 1900 року набуло чинності Німецьке торгове уложення.

Нове торгове уложення, що зберегло до нашого часу не тільки основну структуру, але й основні інститути, складалося з чотирьох книг: 1) про купецький стан, 2) про торгові товариства і негласне об'єднання, 3) про торгові правочини 4) морське право.

При цьому не можна говорити про те, що Німецьке торгове уло­ження (далі — НТУ) було додатком цивільного уложення, як це іноді пояснюється в окремих підручниках з цивільного права. По-перше, НТУ застосовувалося пріоритетно у сфері економіки, складало базу регулювання комерційних відносин, а цивільне застосовувалося в цій сфері субсидіарно: остільки, оскільки в Німецькому торго­вельному уложенні не передбачене інше». Іншими словами, НТУ своїм змістом підпорядкував цивільно-правові норми потребам комерційного обороту. По-друге, в нормах НТУ була закладена велика кількість адміністративних, фінансових, бухгалтерських і навіть кримінально-правових норм. Це зробило кодекс не тільки практично орієнтованим на вирішення проблем правового регулю­вання комерційної діяльності, але й дозволяє кваліфікувати НТУ не як кодекс приватного права, а комплексний акт самостійного комерційного права.

У подальші роки багато країн світу прийняли свої комерційні (торгові) кодекси під безпосереднім впливом положень німецьких торгових кодифікацій. Серед них —Австрія, Бельгія, Болгарія, Гре­ція, Латвія, Люксембург, Македонія, Польща, Словаччина, Чехія, Естонія, Японія тощо. Досі положення НТУ є зразком для сучасних кодифікацій. Зокрема, Господарський кодекс України встановив подібні механізми взаємодії цивільно-правових і господарсько- правових норм.

0. Богатих систематизувала базові принципи цивільного права, які були переглянуті в торговому (комерційному) праві більшості країн світу (див. табл. 1 нижче).

Отже, своєрідність торгового (комерційного) права в порівнянні з правом цивільним утворилася не випадково. Економічні інтереси вимагають уніфікованих заходів правового впливу, які відповіда­ють досягнутому рівню розвитку продуктивних сил на конкретний момент історії. Ці інтереси часто-густо не вписуються в наукові до­гми, національні традиції і правила, вироблені багато сторіч тому.

Хоча в зведенні законів Юстиніана (529-534 pp.) jus civile (право громадян) і зазнало певного впливу більш ліберального jus gentium (право народів), проте воно продовжувало носити яскраво виражений догматичний характер, що не сприяв потребам приско­реного обороту товарів. Виникла необхідність у більш динамічних, професійно спрямованих, космополітичних та наближених до життя правилах, ніж ортодоксальні цивільно-правові постулати. З'являється особливе правове регулювання, викладене первинно в

 

Таблиця 1. Співвідношення принципів цивільного і торгового права зарубіжних країн Цивільне право Торгове право Норми загальні. Діють, коли немає відповідних торгових норм   Норми спеціальні. Мають пріоритет перед цивільними (загальними) Націоналізм. Своєрідність. Помітно вплив національних особливостей, історичних тра­дицій   Космополітизм. Уніфікація. Одноманітні норми в рамках дер­жави, регіону, миру Формалізм. Вимоги до форми складні і обов'язкові   Свобода в оформленні відносин. Вимоги до форми мінімальні або відсутні Безоплатність. Послуга передбачається безвід­платною, якщо не передбачене інше   Оплатність. Послуга відплатна, якщо не пе­редбачено інше Індивідуальні критерії. При оцінці поведінки зобов'я­заної особи (громадянина)   Абстрактні критерії. При оцінці поведінки купця (під­приємця) Відповідальність за провину. Зобов'язана особа (боржник) в основному відповідає за наявнос­ті його провини   Відповідальність без вини. Купець часто відповідає за невин­не невиконання зобов'язання або завдання шкоди

 

торгових звичаях, а вже згодом — в актах торгового (комерційного) законодавства.

Таким чином, торгове (комерційне) право виникло як самостій­не нормативно-інституційне утворення, що відобразило певний становий (купецький) протест проти «закостенілих» механізмів традиційного цивільного (римського) права.

Надалі, у зв'язку з ускладненням економічного життя, комерцій­не (торгове) право переросло рамки торгівлі і було насичено багатьма нововведеннями міських устроїв, промисловості і фінансів, держав­них регуляторів, зумовивши сучасний стан господарського права.

Четвертий період у розвитку (модифікації) торгового права не випадково іменується періодом перетворення торгового права в господарське (підприємницьке) право.

Ще на початку XX століття Г.Ф. Шершеневич помітив важливу законодавчу тенденцію в цій галузі суспільних відносин: «Торгове право, народившись у сфері торгової промисловості, захопило всю переробну і готується зайняти видобувну промисловість. Торго­вий оборот дедалі більше наближається до злиття з економічним оборотом» В ХХ-ХХІ століттях ця тенденція тільки посилилася.

Якщо поглянути на сучасні європейські комерційні кодифікації, зокрема у Німеччині і Франції, то можна помітити; відповідні кодек­си не тільки оновлені адекватно вимогам часу, але і значно доповнені і розширені (наприклад, Комерційний кодекс Франції 2000 р. має понад 2000 статей проти 648 статей ФКК 1807 p.). Відбулося це пере­важно за рахунок регулювання промисловості і загалом сфери під­приємництва, а також додаткових вимог до економічної діяльності в рамках вимог ЄС. Нові європейські підприємницькі (комерційні) кодекси — Чеський 1995 p., Латвійський 2000 p., Австрійський 2007 р. — також підтверджують виведення традиційного торгового права з матриці приватноправової бази у напрямку якнайповнішого включення правових норм, які регулюють реєстраційні, ліцензійні, реєстраційні, облікові й інші публічно-правові інститути.

Навіть у тих країнах світу, де традиційно підприємницьке (госпо­дарське) право залишається некодифікованим, ці прояви знаходять усе більше відображення в спеціальному законодавстві. Наприклад, хоча в Італії, Швейцарії, Нідерландах і деяких інших країнах окремі комерційні (підприємницькі) кодекси відсутні або скасовані, але основна частина законодавчого регулювання підприємницьких відносин виведена за рамки цивільних кодексів. Для цих випадків також важливо пам'ятати, що система права не обов'язково спів­падає з системою законодавства. А тому цілком можливі випадки, коли окремі підприємницькі (господарські) норми закріплюються в цивільному кодексі. Хоча при такій системі законодавства слабшає узгодження між приватноправовим (горизонтальним) і публічно-правовим (вертикальним) регулюванням економічних відносин.

Основна причина перетворення комерційного (торгового) права в господарське (підприємницьке) — це неминуче посилення ролі держави в сучасній економіці, підвищення вимог до безпеки і якості виробничої діяльності, боротьба з монополізмом і стимулю­вання інвестицій у національну економіку, міжнародні економіко-інтеграційні процеси і розвиток міжнародного економічного права.

Приватноправове регулювання поодинці виявилося не здатним забезпечити належне регулювання господарських відносин. По­чинаючи з кінця XIX століття економіка стала потребувати публічно-правових обмежень, які покликані забезпечити стабіль­ність і порядок у господарській сфері. В цьому зацікавлені, пере­дусім, самі одиничні суб'єкти господарювання, ефективність яких неможлива в умовах економічної анархії, засилля монополізму і відсутності чітких правил гри в економіці.

Таким чином, господарське право, що успадковувало норми торгового (комерційного) права, виступило новим якісним щаблем у регулюванні економічної діяльності. Така якість виникла завдяки не тільки особливій спеціалізації приватноправових (цивільно- правових) норм стосовно умов професійної господарської діяльності, але і у зв'язку з таким явищем, як наповнення актів господарського законодавства публічно-правовими нормами. Поєднання приватно­правового і публічно-правового регулювання економічних відносин робить господарське право новим інструментальним утворенням. Рівноважний стан такого утворення з різноспрямованими елемен­тами досягається завдяки підпорядкуванню господарсько-правових норм єдиній меті — побудові ефективної економіки.

Висловлюючись практичною мовою, останнє означає, що на противагу цивільному праву, де на перше місце поставлена ідея забезпечення суб'єктивного приватного майнового інтересу, в гос­подарському праві основоположною є ідея соціально-економічного розвитку всього суспільства.

У цьому разі не йдеться про ігнорування інтересів конкретного економічного суб'єкта на догоду інтересам суспільства. Економіч­ний розвиток країни, а разом із ним і виконання соціальних програм не можна забезпечити без достатнього ступеня економічної свободи, підприємницької ініціативи, самостійності в ухваленні рішень під­приємцями тощо. Проте права останніх не повинні існувати на шко­ду правам та інтересам інших економічних суб'єктів і суспільства загалом. Тому з позиції господарського права приватні і публічні інтереси повинні бути врівноважені, а правові норми — служити сукупним соціальним і економічним інтересам.

Завдяки подібному цілеспрямованому підходу виникає набли­ження господарського права до реальної соціально-економічної необхідності, правові норми орієнтуються на вирішення соціально- економічних проблем сучасності.

Окрім цього, господарське право — це крок уперед у порівнян­ні з торговим (комерційним) правом через свою універсальність: інститути господарського права призначені для регулювання як комерційної (підприємницької), так і не комерційної господарської діяльності. Адже господарська діяльність — універсальне поняття, яке поєднує підприємницьку і некомерційну господарську діяль­ність. Цінність подібного поєднання перевірена часом.

Зокрема, питання ліцензування сьогодні виведені з-під поняття підприємництва і віднесені до поняття господарської діяльності. Ще в 2000 році з Закону «Про підприємництво» були виключені відпо­відні норми шляхом виділення їх у новий Закон «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Причина — існування видів діяльності, до яких пред'являються підвищені вимоги до безпеки робіт (наприклад, освітні послуги, будівельні роботи та ін.), але які здійснюються не тільки комерційними структурами, але і непри­бутковими організаціями, бюджетними установами тощо.

Аналогічна тенденція спостерігається в кримінальному законо­давстві України, коли у зв'язку з прийняттям у 2001 році нового Кримінального кодексу відповідальність за зайняття забороненими видами підприємницької діяльності (ст. 148 КК УРСР) замінена на відповідальність за зайняття забороненими видами господарської діяльності (ст. 203 КК України). Аналогічним чином відповідаль­ність за порушення порядку зайняття підприємницькою діяльністю (ст. 148-3 КК УРСР) замінена на відповідальність за порушення порядку зайняття господарською і банківською діяльністю (ст. 202 КК), а поняття протидії законній підприємницькій діяльності (ст. 155-8 КК УРСР) замінено поняттям протидії законній госпо­дарській діяльності (ст. 206 КК України) тощо.

Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11.09.2003 р. передбачає про­цедури приведення до певних параметрів регуляторних актів саме у сфері господарювання. А в Закон України «Про оподаткування при­бутку підприємств» від 28.12.94 р. внесено зміни Законом України від 18.11.97 p.: слова «підприємницька діяльність» у всіх відмінках замінені словами «господарська діяльність». Закони «Про господар­ську діяльність у Збройних Силах України» від 21.09.99 р., «Про до­звільну систему в сфері господарської діяльності» від 06.09.2005 р. і багато інших новітніх законів орієнтують на впорядковування загалом господарської діяльності, а не тільки підприємництва.

Основна причина такої трансформації полягає в тому, що в су­часну епоху згладжується межа між комерційною і некомерційною господарською діяльністю, а визначити, де закінчується підпри­ємництво, і починається некомерційна діяльність, — не завжди можливо. Для державного регулювання принциповим стає не стільки мета і результат діяльності суб'єкта економічних відносин (а для регулювання підприємництва необхідно довести спрямова­ність поведінки особи на одержання прибутку), скільки процес і сфера його діяльності, те що називається в літературі «технологія господарювання». І дійсно, без системного врегулювання питань, що виникають у процесі «технології господарювання», сучасне суспільство існувати не може.

Ось чому в основі виділення господарського права в самостійну галузь права лежить об'єктивний процес суспільного розвитку, за якого предмет і мета регулювання підпорядковують методи і засоби галузевого правового впливу.

Супротивники галузевої самостійності господарського права стверджують, що господарське право складається з механічно- поєднальних норм адміністративного і цивільного права. Такий підхід не враховує фундаментальні уявлення про галузевий поділ права і законодавчі реалії. Не випадково С.С. Алексеев говорить про подвоєння структури права, «яке повністю узгоджується з філософськими уявленнями про можливість об'єктування того чи іншого явища в декількох структурах, що перехрещуються, про існування ієрархії структур.

Не тільки юристи - господарники, але і провідні вітчизняні еконо­місти критикують думку про те, що всі відносини господарювання можна врегулювати в рамках цивільного і адміністративного права. «Цей підхід не враховує важливу обставину, пов'язану із тим, що суть економічного процесу полягає в створенні вартості і додаткової вартості. Такий процес не може бути відтворений лише як сума роз­дільних дій і відповідних операцій майнового характеру. Реалізація договорів у просторі та часі повинна бути певним чином скоордино­вана і забезпечена. Це також є предметом правового регулювання».

Якщо встати на позицію ототожнення цивільного права з усім приватним правом, а адміністративного — з усім публічним правом, то слід відмовити в праві на існування таким загальновизнаним га­лузям права, як земельне, трудове, фінансове, екологічне, аграрне тощо. Адже ці утворення також складаються з приватних і публіч­них норм. Подібне спрощення не тільки позбавлене практичного сенсу — неможливо розділити приватне і публічне в конкретному акті земельного, фінансового, трудового або господ арського законо­давства, — але і робить неможливими цілісні наукові дослідження таких актів, маючи на меті їхнє всесторонне вдосконалення. Від­окремлені приватноправові та публічно-правові дослідження у сфері господарювання нікчемні за своєю ефективністю, оскільки у випадку відірваності один від одного стають різноспрямованими, ігнорують один одного, провокуючи хаос в економіці.

Вірність галузевого виділення господарського права підтверджу­ють досягнення вітчизняної науки господарського права. В її активі не тільки розробка Господарського кодексу України» але і науково-прикладне вирішення завдань гармонізації приватних і публічних інтересів у сфері господарювання, розробка комплексних заходів щодо оздоровлення економіки, пропозиції щодо вдосконалення господарського законодавства в цілях протидії тінізації економіки, збереження та примноження держвласності тощо.