Поняття методів, засобів і форм державного регулювання економіки

Практика державного регулювання економіки в розвинених країнах свідчить про те, що в механізмі регулювання господарської діяльності активну роль відіграє держава за допомогою певних методів впливу, мета яких полягає в створенні і забезпеченні умов господарювання відповідно до національної економічної політики.

Поняття «метод» і «форма» не є тотожними. Виходячи з етимо­логічного значення метод (від грецьк. — шлях дослідження) — це спосіб досягнення якої-небудь мети, вирішення конкретної задачі, сукупність прийомів або операцій тощо; а форма — 1) зовнішній контур, зовнішній вигляд предмета, або 2) зовнішній вираз якого- небудь змісту. Отже, поняття методу співвідноситься з внутріш­ньою, а форми — із зовнішньою характеристикою явищ.

У літературі методи регулювання визначаються як способи ці­леспрямованого впливу суб'єкта регулювання на його об'єкт, як різноманітні прояви безпосередньо практичної роботи суб'єктів регулювання, які виражають способи, прийоми формування і здій­снення регулятивних функцій. Методи державного керівництва економікою визначаються також як передбачені законодавством способи впливу держави на поведінку суб'єктів господарського життя з метою одержання необхідного для суспільства результату; як способи впливу держави через законодавчі і виконавчі органи на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерцій-

ний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов господарської діяльності відповідно до національної економічної політики. Недоліками цих визначень можна вважати практичну складність розмежування з їх допомогою змістовних і формальних актів впливу.

Під методом державного впливу на господарські відносини слід розуміти сукупність прийомів впливу держави через органи законодавчої, виконавчої і судової влади на суб'єктів господарських відносин з метою створення і забезпечення умов господарської ді­яльності відповідно до ідеї соціальної орієнтованості економіки і національної економічної політики.

Слід розрізняти метод правового регулювання господарської діяльності і метод державного впливу на економіку. Перший е суто теоретичним поняттям, що застосовується для відстоювання галузевої специфіки господарського права. Наприклад, B.C. Щер­бина розуміє його комплексно як сукупність методів автономних рішень (узгодження, дозвіл), обов'язкових розпоряджень (наказ, заборона) і рекомендацій. Г.Л Знаменський виділяє єдиний метод господарсько-правового регулювання — рівного підпорядкування суб'єктів суспільному господарському порядку. Метод державно­го економічного впливу (регулювання) має суто практичний сенс, оскільки дозволяє виробити зміст державної економічної політики для цілей подальшого правового закріплення (формалізації).

Форма державного впливу на господарську діяльність є зо­внішнім виразом дій державних органів, направлених на реалізацію специфічних завдань і функцій у процесі застосування вибраних методів державного впливу на економіку.

Одному і тому самому методу державного впливу на господарські відносини притаманні різноманітні форми його здійснення.

За аналогією з формами управлінської діяльності (нормативне регулювання, організація, контроль, нагляд і тому подібне) слід говорити і про форми державного впливу на економіку. Зокрема, легалізація господарської діяльності знаходить віддзеркалення в таких формах, як нормативне регулювання (закони України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підпри­ємців», «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» тощо, Постанова КМУ «Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду госпо­дарської діяльності» від 04.07.2001 р. № 755 тощо), індивідуальне регулювання (видача конкретного свідоцтва або ліцензії, патенту) управління (багатофункціональна діяльність органів з видачі ліцен­зій), контроль (комплекс заходів органів реєстрації, ліцензування, податкових та інших органів щодо контролю за виконанням порядку реєстрації, ліцензійних умов) тощо.

Форми державного впливу на господарську діяльність можна розділити на:

— планування (директивне та індикативне);

—- нормативне регулювання;

— індивідуальне управлінське рішення;

— контроль;

— нагляд;

— координацію;

— формування звітності;

— інформаційне забезпечення суб'єктів господарських відносин;

— припинення правопорушень;

— відновлення правових положень;

— покарання винних у порушенні законодавства тощо.

Форми державного впливу на господарські відносини мають уні­версальний характер для тих чи інших методів (засобів) державного впливу на ці відносини. Проте, було б неправильно стверджувати, що будь-якому методу державного впливу властивий весь спектр форм його застосуванні. Адже методи відрізняються не тільки змістом примусу, але й різним характером функціональної спрямо­ваності. Наприклад, заходи з реєстрації суб'єктів господарювання не підвладні плануванню. Натомість найважливішою формою приватизації державного майна є відповідне планування, яке зна­ходить відображення в Державній програмі приватизації, планах приватизації конкретних об'єктів.

Форми і методи державного впливу мають розмежовуватися в тому сенсі, що не можна підміняти економічні вирішення господар­ських проблем суто формальними прийомами управлінського харак­теру. Зокрема, правове регулювання само по собі, без економічного підтексту і глибокого обґрунтування не здатне сприяти розвитку економіки. Іншими словами, не можна пов'язувати реформи тільки із зміною управлінських форм і прийняттям нових законів без тур­боти про той економічний курс, який буде ними реалізовуватися.

Привертає на себе увагу те, що категорія методу державного впливу на економіку багатогранно відбивається в законодавстві. Зокрема, ГК України в ст.ст. 12-18 застосовує поняття засобів державного регулювання економіки, розуміючи під ними держав­не замовлення, ліцензування, патентування, регулювання цін і тарифів тощо.

У цьому контексті можна говорити про те, що методи державного впливу на економіку складаються з певного набору засобів регулю­вання. Так, метод легалізації господарської діяльності включає такі засоби, як реєстрація суб'єктів господарювання, ліцензування, патентування, одержання інших документів дозвільного характеру. А метод монетарного регулювання — регулювання цін і тарифів, облікову політику, встановлення норм резервування і капіталізації фондів суб'єктів господарювання та ін.

Економіка держави вимагає такого усвідомленого набору методів (засобів) і форм державного регулювання економічних відносин, які направлені на рішення стратегічних економічних завдань, що стоять перед суспільством.

Багато в чому методи (засоби) державного регулювання еконо­міки черпають свою силу з функцій держави.

Співвідношення цих понять допомагає зрозуміти думки Ф. Шамхалова про функції держави в ринковій економіці. Зокрема, однією з таких функцій визнається випрямляння хвилеподібної кривої кон'юнктури шляхом стимулювання ділової активності в період спаду і обмеження її у момент буму, «перегріву» економіки. У цьому ж місці автор ставить запитання: «Якими шляхами і методами до­сягається це випрямляння»? І дає відповідь — кредитно-грошовою і бюджетно-податковою політикою. У такому контексті метод є реа­лізацією загальної економічної ідеї, вираженої у функції. Звичайно, в конкретному контексті діяльність може виявитися як функцією, так і методом впливу держави. Застосування цих категорій має базуватися на тому, що аналізується загальна ідея регулювання, спосіб або досягнення відповідного результату.

Таким чином, функція держави в економіці виступає не інди­відуальною сукупністю прийомів впливу, а загальним напрямом діяльності держави, яка склалася в неодмінну рису державного управління при застосуванні різноманітних заходів впливу. При цьому поняття функції є статичним, а методу — динамічним по­няттям.

До прийняття ГК України в 2003 році жоден нормативно - правовий акт не здійснював регламентацію основ втручання держа­ви в ринкові відносини. Зокрема, ДК Української РСР і новий ЦК України 2003 p., які направлені на регламентацію горизонтальних зв'язків, не закликають за природою визначати межі (зокрема фор­ми і методи) державного втручання в економіку. Визначення основ взаємин держави і суб'єкта господарювання в статтях 12-15 Закону «Про підприємництво» і статті 27—33 Закону «Про підприємства в Україні» (що втратили силу з 1 січня 2004) мали настільки деклара­тивний і не конкретний характер, що на практиці були позбавлені прямої дії. Регламентувалося в більшості випадків зобов'язання суб'єкта господарювання перед державою, а не навпаки.

Важливий крок у напрямку поставлення держави в рамки право­вої процедури зробив ГК України. Відповідні положення закріплені в розділі 2 Кодексу «Основні напрями і форми участі держави і місцевого самоврядування у сфері господарювання». У статтях 12-18 ГК спочатку класифіковані, а вже потім розкриті основні засоби регулюючого впливу держави на господарюючих суб'єктів; державне замовлення, ліцензування, патентування і квотування; сертифікація і стандартизація; застосування нормативів і лімі­тів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій, субвенцій і субсидій, Конкретні форми реалізації способів державного регулювання еко­номіки також називаються в ГК.

Наприклад, уст. 11 ГК визначає напрями, види і зміст державно­го планування. Встановлюється, що застосування окремих засобі» державного регулювання господарської діяльності визначається не тільки ГК та іншими законодавчими актами, але також і конкрет­ними програмами і планами економічного і соціального розвитку дерясави. В цьому разі не можна не відзначити системну організуючу дію правила частини 10 цієї статті ГК: «Суб'єктам господарювання, які ігнорують суспільні інтереси, відображені в плані, не можуть надаватися пільги І переваги в здійсненні господарської діяльнос­ті». Саме такі норми покликані погоджувати приватні інтереси і сфері господарювання з публічними інтересами, не заперечуючи індикативність (рекомендаційно-орієнтовний характер) державного планування і ринкові основи економіки.

Найбільш розгорнена класифікація методів державного регулю­вання економіки запропонована у вітчизняній економічній науці, коли в основу поділу методів на види покладено дев'ять критерії»: суб'єкти впливу (державні, суспільні, ринкові методи), час впливу (довгострокові і короткострокові методи), характер впливу (прямі і непрямі методи), масштаби втручання (загальні і часткові методи), зміст (економічний, адміністративний, інституційний, соціально- психологічний метод), спосіб прийняття (правові і неправові), характер впливу (стримуючі, стимулюючі, комплексні), рівень впливу (республіканські, місцеві методи), об'єкти впливу (галузеві функціональні методи).

Помилковим є поділ методів державного впливу на економічні та адміністративні, оскільки будь-який економічний регулятор є безсилим бея елементів адміністрування і управління. Тому будь-які методи державного впливу на економіку є адміністративними методами

У сучасних умовах господарювання коректно виділяти пряні і непрямі методи (засоби) впливу держали па економіку

Особливість прямих методів державного впливу на сферу госпо­дарювання полягає втому, що їм властиво безпосередніми владними регуляторами примушувати суб'єкта господарювання діяти певним чином у господарському середовищі. Наприклад, реєструватися як суб'єкт підприємництва). Однак непрямим методам державного впливу на сферу господарювання такий примус не властивий. Не­прямі методи — це ті регулятори економічного середовища, які стимулюють ефективне господарювання і додають економічну вигоду поведінці, яка є бажаною для суспільства і держави (наприклад, митний збір на експорт соняшникової сировини прямо не ставить в обов'язок вітчизняних сільгоспвиробників переробляти цю си­ровину в Україні, проте робить вітчизняну переробку економічно доцільною).

Виходячи з вищенаведеного, серед прямих методів (засобів) державного впливу на господарські відносини необхідно виділяти:

— державну реєстрацію суб'єктів господарської діяльності, пере­реєстрацію і скасування державної реєстрації;

— ліцензування і патентування господарської діяльності;

— ліцензування і квотування зовнішньоекономічної діяльності;

— стандартизацію і сертифікацію продукції;

— атестацію виробництва;

— валютні обмеження, зокрема стосовно строків повернення ва­лютної виручки за зовнішньоекономічними договорами тощо.

Структура непрямих методів державного впливу на економіку вимагає визначення таких їх різновидів:

— встановлення податків, зборів та інших обов'язкових плате жів;

— підтримка добросовісної економічної конкуренції;

— державне замовлення;

— дотації, субвенції, субсидії;

— державне кредитування;

— встановлення податкових пільг і преференцій;

— встановлення цін, валютних курсів і ставок рефінансування;

— утворення державних підприємств, установ і організацій,

приватизація, націоналізація тощо.

Серед названих методів особливо слід виділити політику ціноут­ворення. Можна сказати, що уряди всіх країн встановлюють ціни на ті види продукції сільського господарства і промисловості, які визначають загальний рівень цін і життя.

Використання тих чи інших методів (засобів) державного впли­ву на господарські відносини залежить від стану економіки, над­звичайних обставин» соціальної політики, міжнародних зв'язків

держави» а також економічної тактики і стратегії, про які йдеться в ст. 9 ГК України.

Зміст методів залежить також від мети управління ринковими процесами. Наприклад, ліцензування вводять з метою контролю за господарською діяльністю в тих сферах, які вимагають задоволення підвищених вимог суспільства до безпеки продукції (робіт, послуг).

Існують і такі сфери діяльності, де прямі методи достатньо ефективні, а їх застосування не просте бажане, але і необхідне. Це контроль за монополістичними утвореннями; забезпечення еколо­гічної безпеки і збереження невідтворюваних природних ресурсів; розробка низки важливих загальнонаціональних стандартів, направлених на збереження здоров'я, безпечних умов життя і праці, а також контроль за їх додержанням; підтримка мінімально необхід­них параметрів життя людей (мінімум заробітної плати, соціальні виплати і допомога); захист національних економічних інтересів у системі міжнародних зв'язків.

Обґрунтованими е прямі методи регулювання і для захисту стра­тегічно важливих галузей економіки, наприклад сільського госпо­дарства, природних монополій тощо. Держава повинна владними заходами забезпечувати реалізацію сільськогосподарської продукції на тих умовах, які дозволять зрівняти можливості промислового і сільськогосподарського виробництва. Тільки владними заходами можна забезпечити єдину тарифну політику в базових галузях, які є державними монополіями (енергопостачання, залізничні пере­везення тощо).

Всі вищезгадані методи державного впливу, прямі і непрямі, утворюють публічно-правові (вертикальні) відносини як предмет господарсько-правового регулювання. Поєднуючись з приватно­правовими (горизонтальними, договірними) господарськими від­носинами, вони служать найважливішим інституцінним чинником галузевої самостійності господарського права.

Наведені методи державного впливу не можна розглядати з по­зиції адміністративного права в тому сенсі, що це неминуче призведе до підриву їх економічної складової, спровокує підпорядкуванні приватних інтересів публічним, замість їх поєднання і узгодження, властивого методології господарського права.

§ 3. Закріплення методів (засобів) і форм державного регулювання економіки в законодавстві України

Для ефективної реалізації державного регулювання господар ської діяльності воно потребує належного рівня правового забезпечення.

Конституційні норми (ст.ст. 13,42,85,92,98-100,106,116,119 тощо) закріплюють низку механізмів взаємодії органів державної влади у сфері законодавчого регулювання господарської діяльності, а також порядок здійснення органами державної влади контроль­них функцій.

Закони та інші нормативно-правові акти створюють необхідний юридичний режим забезпечення публічних інтересів у сфері еко­номіки. Об'єктом охорони можуть бути: а) інтереси національної економіки; б) державні потреби; в) економічні інтереси територі­альних утворень; г) вимоги до видів діяльності, якості товарів і послуг; д) інтереси об'єднань груп власників або власників взагалі; е) інтереси споживачів.

Пов'язуючою ланкою між Конституцією і ГК України є ст.5 ГК України, що визначає поняття правового господарського порядку, який формується на основі оптимального поєднання ринкового са­морегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання і державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність. Конституція України безпосередньо не містить положень про основи правопорядку в сфері господарювання, проте їх зміст випливає з суті й духу Основного закону. Виділення і закріп­лення в ГК України конституційно-правових основ правопорядку в господарській сфері свідчить також про значний прогрес науки господарського права в цілому.

Центральне місце в системі цих актів займає ГК України, розділ 2 якого визначає основні напрями і форми участі держави і місцевого самоврядування у сфері господарювання, зокрема засоби державного регулювання господарської діяльності (ст. 12), державний контроль і нагляд за господарською діяльністю (ст. 19), особливості управління господарською діяльністювдержавному секторі економіки (ст.22) тощо. ГК України є стрижневим кодифікаційним актом у системі господарського законодавства, який забезпечує державне регулю­вання господарської діяльності.

Ці положення кореспондують зі ст. 12 Хартії економічних прав та обов'язків держав від 12 грудня 1974 p., відповідно до яких кожна держава несе відповідальність за сприяння економічному, соціальному і культурному розвитку свого народу. 3 цією метою кожна держава має право і несе відповідальність за вибір цілей і засобів розвитку, використання своїх ресурсів, впровадження про­гресивних економічних і соціальних реформ, а також забезпечення повної участі свого народу в процесі розвитку.

Важливе значення в здійсненні державного регулювання госпо­дарської діяльності, зокрема підприємництва, має Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності від 11.09.2003 р., який визначає правові і організаційні

принципи реалізації державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності (див. § 6 цього розділу підручника).

Також блок господарського законодавства України про держав­ний вплив на економіку включає закони України «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців» від 15.05.2003 р., «Про ліцензування певних видів господарської діяльності від 01.06.2000 р., «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р., «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.90 р. «Про цінні папери та фондовий ринок* від 23.02.2006 р., «Про рекламу» в редакції від 12.06.2006 р., «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» від 06.09.2006 р. тощо.

Не менш важливими е закони про державне регулювання окре­мих сфер господарської діяльності. Це, наприклад, закони Украї­ни «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від 30.10.96 р., «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07,2001 р., «Про особливості держи юного регулювання діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, пов'язаної з реалізацією та експортом лісоматеріалів» від 08.09.2006 р. тощо.

Серед підзаконних актів можна виділити Указ Президента України «Про Концепцію вдосконалення державного регулювання господарської діяльності» під 03.09.2007 р., в якому зосереджені пропозиції щодо усунення недоліків у засобах державного регу­лювання господарської діяльності. Наприклад, пропозиція щодо скорочення нероліну видів господарської діяльності, які потребують ліцензування; пропозиція щодо забезпечення скорочення і прозо­рості процедури припинення юридичної особи; щодо приведення процедур, пов'язаних з технічним регулюванням, у відповідності я вимогами СОТ та ЄС тощо.

У ст. 12 ГК України, яка визначає засоби державного регулю­вання господарської діяльності, вказано, що держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних і інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.

Основними засобами регулюючої дії держави на діяльність суб'єктів господарювання є: державне замовлення; — ліцензування, патентування і квотування; - сертифікація і стандартизація; застосування нормативів і лімітів; регулювання цін і тарифів;

надання інвестиційних, податкових і інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій і субсидій. Ю.О. Тіхоміров справедливо підкреслюй гнучкість засобів державного регулювання, вказуючи, що є стійкі засоби (наприклад- реєстрація підприємств), є більш рухомі (види податків, ліцензій і т. д.)» а є і оперативно змінні. Важливо в будь-якій економічній ситуації правильно використовувати той «набір» засобів регулю­вання, який дозволяє зберегти фундамент економіки і одночасно стимулювати господарське саморегулювання суб'єктів ринкових відносин, забезпечити функціонування незалежних ринкових структур: банків, інформаційних центрів, страхових компаній.

Перелік засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання не може мати вичерпного характеру, оскільки відмічені засоби не вичерпують всього різноманіття ін­струментів впливу на господарську діяльність.

Зокрема, в ст. 12 ГК України прямо не називається державна реєстрація суб'єктів господарювання. Разом з тим, це є одним з найбільш юридично значимих засобів регулювання, який безпосе­редньо впливає на економіку країни, її прозорість. Не випадково, в літературі державну реєстрацію відзначають як прямий спосіб державного регулювання. Оскільки ліцензування і патентування законодавець відносить до основних засобів державного регулюван­ня господарської діяльності, то немає жодних підстав не визнавати державну реєстрацію засобом регулюючого впливу держави на ді­яльність суб'єктів господарювання.

До першої групи засобів державного регулювання в ГК України віднесено державне замовлення (ст. 13). Регулювання відносин у цій сфері здійснюється в законах України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» від 22.12.95 p., «Про державне оборонне замовлення» від 03.03.99 р., «Про держав­ний матеріальний резерв» від 24.01.97 р. тощо.

Для визначення специфіки державного замовлення як засобу державного регулювання сфери господарювання важливе значення має законодавче визначення поняття «пріоритетні державні потре­би». Під ним у ст. 1 вказаного Закону від 22.12.95 р. розуміються потреби України в товарах, роботах і послугах, які необхідні для вирішення найважливіших соціально-економічних проблем, під­тримки обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримки на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функ­ціонування органів державної влади, які утримуються за рахунок Державного бюджету України.

Щодо особливостей постачання (закупівлі) для державних ц₀, треб сільськогосподарської продукції і продовольства, то тут можна виділити Постанову Кабінету Міністрів України «Про активізацію діяльності біржового ринку продукції агропромислового комплексу та необхідних для його потреб матеріально-технічних ресурсів» від 19.10.99 р., в якому передбачено, що закупівля сільськогосподарської продукції і продовольства для державних потреб здійснюється лише через товарні біржі.

До другої групи засобів державного регулювання господарської діяльності ч. 2 ст. 12 ГК України відносить ліцензування, патенту­вання і квотування. Згідно з ч. 1 ст. 14 ГК України такі засоби дер­жавного регулювання направлені на забезпечення єдиної державної політики в цій сфері і захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства і окремих споживачів. Правові основи ліцен­зування, патентування певних видів господарської діяльності і кво­тування визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом. Тому якщо у суб'єкта господарювання відсутня ліцензія на здійснен­ня певного виду діяльності, то договір, безпосередньо пов'язаний з такою діяльністю має бути визнаний недійсним (Роз'яснення Пре­зидії ВАСУ Щ 02-5/111 від 12.03.99 p.).

До третьої групи засобів державного регулювання господарської діяльності ч. 2 ст. 12 ГК України відносить сертифікацію і стандар­тизацію.

У літературі сертифікація і стандартизація наголошуються як ефективний засіб дії державних органів і органів місцевого само­регулювання на сферу господарювання.

Сертифікація і стандартизація є специфічними засобами регу­лювання господарської діяльності і, водночас, складовими націо­нальної системи технічного регулювання.

Відповідно до ч. 2 ст. 92 Конституції України порядок встанов­лення державних стандартів визначається виключно законами України. Правові принципи стандартизації в Україні визначені в законах України «Про стандартизацію» від 17.05.2001 р. і «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповіднос­ті» від 01.12.2005 р. Сьогодні основними в цій сфері є заходи щодо гармонізації вітчизняних, міжнародних і регіональних стандартів, які повинні застосовуватися суб'єктами господарської діяльності на добровільних засадах.

У даний час сертифікація стала одним з найважливіших меха­нізмів управління якістю, який дає змогу оцінити продукцію, за­безпечує контроль за відповідністю продукції вимогам екологічної чистоти, а також підвищує її конкурентноздатність.

Термін «сертифікація» вперше був сформульований і визначений Комітетом з питань сертифікації (СЕРТІКО) Міжнародної організа­ції із стандартизації (ІСО) і включений у постанову № 2 ІСО версії 1982 р. «Загальні терміни і визначення у галузі стандартизації, сертифікації і акредитації випробувальних лабораторій».

Згідно з цим документом, сертифікація визначалася як дія, яка підтверджується сертифікатом відповідності або знаком від­повідності стосовно того, що виріб або послуга відповідає певним стандартам або іншим нормативним документам.

Перелік продукції, який підлягає обов'язковій сертифікації в Україні, затверджений наказом. Державного комітету України з питань технічного регулювання і споживчої політики в редакції від 15.05.2007р.

Закон України «Про підтвердження відповідності» від 17.05.2001 р. визначає, що сертифікація — процедура, за допомо­гою якої визнаний в установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем екологічного управління, персоналу встановленим законодавством вимогам.

Основні Положення щодо технічного регулювання в економіці передбачені ст. 15 ГК України. У сфері господарювання застосову­ються:

— технічні регламенти;

— стандарти;

— кодекси сталої практики;

— класифікатори;

— технічні умови.

Серед засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання ст. 12 ГК України вказує на застосування нормативів і лімітів. У літературі також наголошується, що важли­вими інструментами регулювання господарської діяльності є вста­новлення норм, нормативів, лімітів, правил, які є обов'язковими для дотримання.

Залежно від того, всі чи окремі суб'єкти можуть їх застосовувати, можна розрізняти норми і нормативи загальної і спеціальної дії. Загальними для всіх суб'єктів господарської діяльності є норми амортизаційних відрахувань, норми і нормативи віднесення на собівартість витрат щодо відряджень, на представницькі витрати, витрати на рекламу, на підготовку і перепідготовку кадрів. До них відносяться санітарні норми і гігієнічні нормативи, якими забез­печується санітарна безпека виробництва.

Для державного регулювання ринку необхідна централізована розробка його основних вартісних параметрів на певний період часу, Ці функції також виконують нормативи. До основних планованих ринкових нормативів належать ціни і тарифи, ставки податкових платежів, ставки банківського відсотка, централізовані інвести­ції і дотації. Перераховані нормативи складають основний набір інструментів планового регулювання товарно-грошових відносив. Всі вони взаємодіють у сукупності. Цілеспрямовано змінюючи їх величину, але, не виходячи при цьому за межі об'єктивної міри за­конів товарного виробництва, держава може створювати сприятливі умови для виробництва і реалізації тих чи інших видів продукції і тим самим регулювати їх обсяги, наближаючи виробництво до ви­мог державного плану розвитку економіки¹.

Наприклад, у своїй постанові за скаргою ТОВ «Рада» до Державної інспекції з контролю за цінами в м. Києві від 11.01.2005 р. № 28/157 Вищий господарський суд України вказав на необхідність застосування встановлених нормативів у сфері житлово-комунальних послуг, які не підлягають розширювальному тлумаченню. А всі інші заходи у сфері даних послуг, наприклад забезпечення комфортності прибудинкових територій, — не є обов'язковими нормативами і не входять в обов'язкові комунальні платежі.

До основних груп засобів державного регулювання економіки ГК відносить надання інвестиційних, податкових та інших пільг.

Сьогодні в законодавстві практично відсутні інвестиційні пільги, що є негативним чинником для іноземного інвестування. Водночас за даними Міністерства економіки України потреба в таких інвес­тиціях складає понад 50 млрд дол.» а за деякими іншими відомос­тями — 60 млрд. дол. Ці кошти в першу чергу потрібні металургії, хімічній промисловості, транспортному господарству і житлово- комунальній сфері.

На жаль, законодавець України в цьому питанні є непослідов­ним. Прикладом можуть служити положення, які містилися раніше в ст.ст. 21, 22 Закону України «Про інноваційну діяльність» від 04.07.2002 р. Проте, впродовж останніх років дія статей 21 і 22 цього Закону щодо відповідних пільг припиняється згідно з законам про Державний бюджет України. Таким чином, небажання зменшувати доходи бюджету призводить до заборони найважливішого стимулу інноваційної діяльності.

Також у законодавстві відсутнє визначення податкових пільг, в літературі під податковою пільгою розуміється звільнення платни­ка податків від нарахування і сплати податку або сплата податку в меншому розмірі за наявності підстав, визначених законодавством.

При цьому розрізняють наступні види податкових пільг: вилучення, знижка і податковий кредит)

Важливим засобом державного регулювання є правове регулю­вання цін і тарифів з метою підтримки стабільності виробництва, створення стимулів для товаровиробників, обмеження монополізму.

Важливість цінової політики держави підкреслена у рішенні Конституційного Суду України в справі про комунальні послуги від 02.03.99 p. № 1-18/99, в якому відмічено, що цінова політика, тобто стратегія держави щодо встановлення і зміни цін, е однією з складо­вих частин внутрішньої економічної і соціальної політики держави. Основи цієї політики реалізовані Верховною Радою України, зокре­ма, в Законі України.«Про ціни та ціноутворення» від 03.12.90 p., який сформулював основні принципи встановлення і застосування цін і тарифів і організації контролю за їх дотриманням на території України. Державне регулювання цін у країнах з ринковою еконо­мікою передбачає такий вплив На процеси ціноутворення, який би сприяв стабільному розвитку економічної системи в цілому, тобто через ціни нівелювати циклічні коливання процесів відтворення. Залежно від конкретної господарської кон'юнктури регулювання має антикризовий та антиінфляційний характер.

Окрему групу засобів державного регулювання господарської ді­яльності складають дотації, компенсації, цільові інновації і субсидії.

На думку деяких вчених держава здійснює заходи щодо надан­ня фінансової допомоги та підтримки господарюючим суб'єктам і галузям, діяльність яких, з одного боку, є життєво необхідною для задоволення публічних інтересів суспільства, а з іншого —- не може здійснюватися без залучення засобів ззовні. Фінансова до­помога і підтримка можуть здійснюватися шляхом фінансування певних витрат організацій (селективне санування) або галузей у цілому шляхом надання дотацій, субсидій, субвенцій. За деякими розрахунками, обсяг державної допомоги промисловості склав у 2006 році 4318,2 млн грн, приблизно 1,9 % ВВП України. Для по­рівняння: обсяг підтримки промисловості в ЄС у цей період склав 0,39 % ВВП.

ГК України містить загальні положення щодо дотацій та інших засобів державної підтримки суб'єктів господарської діяльності, зо­крема, ст. 26 ГК України визначає конкретні види допомоги з боку держави суб'єктам господарювання, надання якої не є порушенням вільної конкуренції.

Субсидія — це вид допомоги, який надається державою або відповідною установою окремим юридичним або фізичним особам переважно в грошовій формі з метою забезпечення або відшкоду­вання непередбачених матеріальних витрат унаслідок певних не­гативних явищ (безробіття, інфляційних процесів і т. п.), а також фінансова чи інша підтримка і стимулювання певної діяльності* Чинне законодавство визначає декілька понять субсидій. Найпов­ніше визначення міститься в Постанові Кабінету Міністрів України від 31.03.2003 р. № 182-р «Про Концепцію перебудови системе державних субсидій, які застосовуються в галузях національної економіки», в якому субсидія визначена як фінансова або інша підтримка державними органами виробництва, переробки, продажу, транспортування, експорту, споживання відповідного товару, в результаті якої суб'єкт господарювання отримує пільги (доходи).

Іншою формою державної фінансової підтримки є дотації. В «чи­стому» вигляді поняття дотації законодавство не містить. Виходячи зі ст. 1 Бюджетного кодексу України дотацією вирівнювання є міжбюджетний трансферт на вирівнювання прибутковою частини бю­джету, який її отримує. Поняття дотації визначається, наприклад, у порядку видачі працедавцеві дотацій на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних, затвердженому Міністерством праці і соціальної політики від 26.01.2001 р. № 75/ 5266, де дотація визначена як кошти Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття для покриття певних витрат.

З господарсько-правових позицій дотації — це грошові кошти, які надаються з бюджету юридичним і фізичним особам для від­новлення рентабельності виробництва суспільно-необхідної продукції. Дотації з державного бюджету видаються малодоходним і неприбутковим суб'єктам у галузях економіки, які мають важливе соціальне значення. Це, перш за все, сільське господарство. Напри­клад, ще в середині 90-х pp. загальна сума таких субсидій у США складала 20 % вартості сільськогосподарської продукції країни, в Канаді — 25 %, Швейцарії — 50 %, Фінляндії — 65 %. Норвегії — 75 %, Японії — 80 %.

Необхідно на рівні закону визначити засоби державної фінансової підтримки суб'єктів господарювання, оскільки на сьогоднішній день їхнє правове регулювання є фрагментарним. Зокрема, О.П. Подцерковний пропонує закріпити поняття господарських дотацій і господарських субсидій у Бюджетному кодексі України, а також визначити їхнє місце в системі державних вит