Поняття та актів джерел цивільного законодавства

Система цивільного права

Цивільно-правовий інститут — це сукупність правових норм, які регулюють певну групу взаємопов’язаних суспільних відносин. Норми, які визначають поняття договору купівлі-продажу, його форму, права та обов’язки сторін, відповідальність за невиконання зобов’язань, об’єднані в інститут купівлі-продажу.
Послідовність розміщення цивільно-правових норм відіграє важливе значення для їх розуміння та засвоєння.

Завданням наукової систематики права є не тільки розмежування окремих галузей права, а й систематичне розташування матеріалу, що належить до певної галузі права, з метою наукового узагальнення, послідовності вивчення та вдосконалення кодифікації.
Розміщені в певній послідовності цивільно-правові інститути становлять систему цивільного права. Для приватного права Європи традиційним є існування двох основних систем побудови цивільного права: інституційної та пандектної.
Інституційна система побудови включає три основні частини, в яких містяться цивільно-правові норми:
а) про особу;

б)про речі;

в)про зобов’язання.

 

 

Поняття та актів джерел цивільного законодавства

Форми, які держава використовує для втілення своєї волі у вигляді цивільно-правових норм, досить різноманітні:

-Закони.

1. Інші акти цивільного законодавства, в яких містяться норми цивільного права: укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств та ві­домств, виконавчої влади.

2. Чинні (ті, що не втратили сили) нормативні акти СРСР та Української РСР.

4. Норми міжнародного права і міжнародні договори.
Закони. Закон є основною формою правотворення в Україні.

Залежно від мети закони поділяються на:

- конституційні;

- кодифіковані (наприклад, Цивільний кодекс України);

- програмні (наприклад, Закон України «Про бюджет», тобто такі, що визначають основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики);

- спеціальні («Про власність»).

Згідно з Конституцією України (ст. 92), виключно законами України визначаються:

- права та свободи громадян, гарантії цих прав і свобод;

- правосуб´єктність громадян;

- правовий режим власності;

- правові засади та гарантії підприємництва; правила конку­ренції та норми антимонопольного регулювання;

- засади цивільно-правової відповідальності та ін.

Закони в державі приймаються на різних етапах її розвитку, тому вони потребують відповідної систематизації. Зведення за­конів у ту чи іншу систему без зміни їх змісту називається ін­корпорацією.

Систематизація нормативного матеріалу, коли чинні правові норми істотно доопрацьовуються, виключаються застарілі, усу­ваються прогалини та колізії у правовому регулюванні й потім видається новий закон у систематизованому вигляді, називаєть­ся кодифікацією, а її результат - кодексом.

Інші акти цивільного законодавства. Елементами системи цивільного законодавства, поряд із законами, є також укази Пре­зидента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств та відомств

Нормативні акти Союзу РСР та Української РСР.

Відповідно до Закону України від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво України» і Постановою Верховною Ради Ук­раїни «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» закони Української РСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою УРСР, чинні на території Ук­раїни, оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України, а акти законодавс­тва Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством Ук­раїни, чинні на території республіки до прийняття відповідних актів законодавства України за умови, що вони не суперечать Конституції та законодавству України.

Серед цих актів значну частину становлять підзаконні норма­тивні акти, як-от: «Инструкция о порядке приемки продукции производственно-технического назначения и товаров народно­го потребления по качеству» (утверждена постановлением Го­сударственного арбитража СССР от 25 апреля 1966 г. № П-7); «Правила учета граждан, нуждающихся в улучшении жилищ­ных условий, и предоставления им жилых помещений в Укра­инской ССР» (утверждены постановлением Совета Министров УРСР и Украинского республиканского совета профсоюзов от 11 декабря 1984 г. № 470) та ін.

Норми міжнародного права і міжнародні договори.

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні до­говори, згода на обов´язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.

Порядок дії міжнародних договорів на території України рег­ламентує Закон України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України».

Укладені і належним чином ратифіковані міжнародні догово­ри становлять невід´ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Звичай. Звичай - це правила поведінки в цивільному обороті, які формувалися тривалий час і які санкціонуються суспільс­твом для правозастосовчої практики.

Нині звичай є важливим джерелом цивільного права в комерційному обороті.

Одним із найбільш поширеним міжнародних торгівельних звичаїв є Правила «ІНКОТЕРМС» (Міжнародні правила тлу­мачення комерційних термінів),

Договір. Вперше в ЦК України як джерело цивільного права закріплено договір (ст. 6 ЦК).

Сторони мають право укласти договір, який не встановлено актами цивільного законодавства, але відповідає загальним заса­дам цивільного законодавства, можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати відносини між собою на власний розсуд. Корпоративні правила. Важливою формою приватного ре­гулювання цивільного обігу виступають корпоративні норми поведінки. Регулювання цивільного обігу шляхом прийняття норм, які є обов´язковими для певного кола осіб, здійснюєть­ся шляхом прийняття установчих документів господарських товариств, договорів про приєднання, статутів різноманітних громадських організацій та інших актів цивільно-правового ха­рактеру.

Юридична доктрина. Як джерело права представляє собою наукові правові ідеї, офіційно визнані загальнообов´язковими положеннями на практиці.

Класифікація нормативних актів за сферою регулювання. Крім вертикальної системи зв´язку нормативних актів (тоб­то класифікації нормативних актів за їх юридичною силою), цивільне законодавство має і горизонтальну систему. Принци­пом її побудови є відокремлення і групування актів щодо того чи іншого предмета регулювання (відносини щодо передачі майна у власність, тимчасове користування, надання послуг, виконання робіт тощо).

За цією ознакою можна виділити такі складові частини цивіль­ного законодавства, як транспортне, страхове, торговельне, буді­вельне, орендне, законодавство про інтелектуальну власність та ін.

 

Підстави, порядок та наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою.

Обмеження та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи та визнання фізичної особи недієздатною (правові наслідки)

Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.
Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється Ци­вільним процесуальним кодексом України.
Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.

Фізична особа-підприємець

Особливості правового статусу фізичних осіб — підприємців визначаються ст. 5 Цивільного кодексу України, ст. 128 Господарського кодексу України та іншими актами підприємницького законодавства.

Згідно з ч. 1 ст. 42 Конституції України, кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Під поняттям "кожен" розуміють фізичну особу, яка у встановленому законом порядку набула повної цивільної дієздатності.

Фізичною особою є громадянин України, іноземець та особа без громадянства.

Відповідно до ч. 1 ст. 34 Цивільного кодексу України, за загальним правилом повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла віку 18 років (повноліття). З цього загального правила Цивільний кодекс України передбачає кілька винятків — випадків набуття або надання повної цивільної дієздатності до досягнення 18-річного віку. Зокрема, відповідно до ч. З ст. 35 Цивільного кодексу України, повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла віку 16 років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець.

Конституцією України та законом визначається перелік фізичних осіб, які не можуть бути зареєстровані як підприємці.

Відповідно до ч. 2 ст. 42 Конституції України, законом обмежується підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Єдиною умовою реалізації фізичною особою свого права на підприємницьку діяльність е її державна реєстрація.

Поряд із умовою реалізації права на підприємництво, законом встановлюються також умови здійснення підприємницької діяльності фізичних осіб — підприємців. Ці умови водночас є межами свободи підприємницької діяльності фізичних осіб — підприємців.

До фізичної особи, яка розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації і уклала договори, не пов'язані з сімейним, домашнім чи особистим використанням, а з метою отримання прибутку, застосовуються правила, встановлені для підприємця. Така особа не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем.

Фізичні особи — підприємці прирівняні у правовому статусі до юридичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності. Вони наділені таким же обсягом цивільних прав та обов'язків, що їх мають юридичні особи при здійсненні своєї підприємницької діяльності. На фізичних осіб, які займаються підприємництвом, поширюються вимоги, встановлені актами цивільного законодавства для юридичних осіб — підприємців.

Потрібно зазначити, що не все майно, яке належить фізичній особі на праві приватної власності, залучається нею у підприємницькій діяльності. Разом з тим, за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, фізична особа несе відповідальність усім належним їй майном, незалежно від того, чи використовується воно нею у підприємництві, чи ні.

Окрім майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка, які здійснюють підприємницьку діяльність, фізична особа — підприємець відповідає і своєю часткою управі спільної сумісної власності подружжя.

Одним із способів припинення підприємницької діяльності фізичної особи є її банкрутство. Підставою визнання фізичної особи — підприємця банкрутом, відповідно до ст. 53 Цивільного кодексу України, є її неспроможність задовольнити лише ті вимоги кредиторів, які пов'язані із здійсненням підприємницької діяльності. Неспроможність задовольнити вимоги кредиторів, які не пов'язані з підприємницькою діяльністю фізичної особи, не може бути підставою для визнання її банкрутом. Ці вимоги не входять до переліку вимог, що є підставою банкрутства фізичної особи — підприємця.

Цільове призначення майна — використання його у підприємницькій діяльності — переважає над правовим статусом особи, яка ним володіє. У разі визнання фізичної особи — підприємця безвісти відсутньою, недієздатною, обмеження її в дієздатності або якщо власником майна, що використовується у підприємницькій діяльності, стала неповнолітня (віком від 14 до 18 років) чи малолітня (до досягнення 14 років) особа, цільове призначення майна, що використовувалося в підприємницькій діяльності, не припиняється. Воно і надалі може застосовуватися у підприємництві через інститут управління майном, що використовується у підприємницькій діяльності. Для управління таким майном органом опіки та піклування призначається управитель.

Управління майном, що використовується у підприємницькій діяльності, здійснюється на підставі договору про управління цим майном, який укладається органом опіки та піклування з управителем.

 

 

Поняття юридичної особи

Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому за­коном порядку.
Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. ЦК виділяє тільки такі ознаки юридичної особи: створення та реєстрація у встановле­ному законом порядку; можливість мати цивільну правоздатність та дієздатність; право бути позивачем і відповідачем у суді; організаційна єдність; можливість нести самостійну майнову відповідальність; здатність виступати в цивільному обороті від свого імені.

Види юридичних осіб

Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна.
Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.
Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих докумен­тів відповідно до с татті 87 цього Кодексу.
Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або ор­гану місцевого самоврядування.
ЦК встановлює порядок створення, організаційно-правові фор­ми, правовий статус юридичних осіб приватного права. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встанов­люються Конституцією України та законом.
Юридична особа може бути створена шляхом примусового поділу (виділу) у ви­падках, встановлених законом.

 

Створення та припинення ЮО.

Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації. Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому зако­ном. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкри­того для загального ознайомлення.
Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або не­відповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у державній реєстрації юридичної особи. Відмова у державній реєстрації з інших мотивів (недо­цільність тощо) не допускається.
Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду.
До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, фі­лії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом.
Зміни до установчих документів юридичної особи набирають чинності для тре­тіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом, — з момен­ту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію, про такі зміни. Юридичні особи та їх учасники не мають права посилатися на відсутність державної реєстрації таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін.

Припинення юридичної особи

Юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам -правонаступникам (злиття, приєднання, по­ділу, перетворення) або в результаті ліквідації.
Юридична особа є такою, що припинилася з дня внесення до єдиного державно­го реєстру запису про її припинення.
Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспромож­ності або банкрутства встановлюється законом.

Філії та представництва.

Філією визнається відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням здійснює всі або частину її функцій.

Представництвом, у свою чергу, є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи (ч. 2 ст. 95 ЦК).

Відмінності ж між філіями та представництвами полягають утому, що філія, здійснює всі або частину функцій юридичної особи, яка її створила, представництво ж відповідно тільки представництво та захист інтересів юридичної особи.

Відтак, потребують пояснення вислови «функції, представництво і захист інтересів юридичної особи».

І філії, і представництва розташовуються поза місцезнаходженням юридичної особи, яка їх створила. Зважаючи на розуміння місцезнаходження як адреси виконавчого органу юридичної особи або учасника повного чи повного учасника командитного товариства, логічним виглядатиме висновок, що розташуванням філії чи представництва має бути інша адреса, аніж у самої юридичної особи. Причому допускається виокремлення декількох варіантів іншої адреси, ураховуючи багатозначність розуміння місцезнаходження юридичної особи, зокрема:

— у самій адміністративно-територіальній одиниці (наприклад, розташування відокремленого підрозділу на іншій вулиці в межах міста або району міста);

— в іншій адміністративно-територіальній одиниці (на приклад, розташування відокремленого підрозділу в іншій області, ніж місцезнаходження юридичної особи);

— в іншій державі (наприклад, розташування відокремленого підрозділу на території іншої держави). Філії та представництва не є юридичними особами.

Вони, є складовими юридичної особи, що їх створила, і через це вони не можуть бути самостійними учасниками цивільних відносин. Діяльність, яку здійснюють ці відокремлені підрозділи, проводиться в інтересах та від імені юридичної особи, що їх створила.

 

Поняття цінного паперу

Відповідно до ст. 194 ЦК України цінними паперами є до­кументи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошове або інше майнове право і визначають взає­мовідносини між особою, яка їх випустила (видала), і власником та передбачають виконання зобов´язань згідно з умовами їх ви­пуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

На підставі вказаного визначення можна виділити такі озна­ки цінних паперів:

1) цінним папером визнається документ, який посвідчує май­нове право переважно грошового характеру;

2) документ повинен відповідати вимогам щодо форми і мати усі необхідні реквізити;

3) порядок здійснення прав, закріплених у цінних паперах, визначається при їх випуску (емісії);

4) цінні папери є оборотоздатними документами, тобто мо­жуть переходити від однієї особи до іншої.

У кожному цінному папері закріплюється певне майнове пра­во. Зазвичай цінні папери закріплюють за їх власником право на отримання певної грошової суми (акції, векселі, чеки, грошові облігації та інші). Крім грошових цінних паперів, випускаються також товарні цінні папери, які закріплюють право на отриман­ня певного товару (коносаменти, складські свідоцтва, цільові об­лігації).

Цінним папером визнається не будь-який документ майно­вого характеру, а лише той, в якому існує тісний зв´язок між документом і правами, закріпленими в ньому. Тобто, без во­лодінням документом не можна реалізувати ті майнові права, які закріплені в ньому. Завдяки вказаній ознаці цінні папе­ри відрізняються від інших документів майнового характеру. Зокрема для легітимаційних знаків чи боргових розписок не є обов´язковим їх пред´явлення для здійснення відповідного права. Такі документи є лише доказом (підтвердженням) існу­вання права. Наявність свого права кредитор може доводити, наприклад, нарівні із борговою розпискою іншими доказами в порядку, визначеному законом. Натомість без пред´явлення цінного паперу його власник не зможе здійснити закріплені у ньому права.

Деякі цінні папери, зокрема акції, поряд з майновими права­ми закріплюють право, яке має особистий характер. Зміст тако­го права полягає у можливості акціонера (власника акції) брати участь в управлінні справами акціонерного товариства, яке ви­пустило відповідні акції.

Повноваження власника цінного паперу можуть безпосеред­ньо визначатись у тексті цінного паперу або закріплюватись у законодавстві без відповідної фіксації в цінному папері. Зокре­ма, обов´язковим реквізитом цільових облігацій є зазначення то­вару (послуг), під який вони випускаються. Прикладом цінного паперу, в якому безпосередньо не фіксуються усі повноваження його держателя, є акція. У тексті акції не закріплюються такі права її власника, як право на участь в управлінні акціонерним товариством і право на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Стосовно форми цінних паперів в Україні існують чіткі ви­моги, відповідно до яких усі цінні папери випускаються на спе­ціальних бланках з певним ступенем захисту відповідно до Пос­танови Кабінету Міністрів України «Про встановлення порядку виготовлення бланків цінних паперів і документів суворого облі­ку» № 283 від 19 квітня 1993 р.

Ще однією ознакою цінного паперу є оборотоздатність, тобто можливість вільної передачі документа від однієї особи до іншої. При передачі цінного паперу до нового власника переходять усі права, які закріплюються у цінному папері в сукупності. Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про приватизаційні папери» приватизаційні папери вільному обігу не підлягають, а їх продаж або відчуження іншим спосо­бом є недійсним.

ЦК України передбачено, що в Україні встановлений закри­тий перелік цінних паперів, які можуть знаходитись у торгово­му обігу. Поширення норм речового права на цінні папери стає мож­ливим за рахунок наявності матеріального об´єкта - докумен­та.

Однак можна сказати, що цінні папери є специфічними ре­чами, адже їх власник не має усіх повноважень, які характерні для права власності на інші речі. Зміст права власності складається з трьох повноважень: володіння, користування і розпорядження. Ґрунтуючись на аб­солютній природі права власності, власник може скористатися своїми повноваженнями самостійно, без залучення третіх осіб. Натомість власник цінних паперів не має змоги самостійно ко­ристуватись цінними паперами.

На основі викладеного можна зробити висновок, що цінні па­пери є комплексним інститутом цивільного права, який вклю­чає елементи як зобов´язального, так і речового права. Причому, в цивільному праві України цінні папери мають більш вираже­ну речову природу, що і підтверджується в ст. 177 ЦК України, в якій цінні папери визначені як речі.

Недійсність правочину.

Недійсний правочин — це правочин, що не відповідає вимогам закону. Він породжує не ті права і обов'язки, яких бажали його учасники, а правові наслідки, котрі прямо передбачені у законі.

Для того щоб правочин мав юридичну силу, він повинен відповідати низці вимог, які називають умовами дійсності правочину. Такі вимоги встановлені ст. 203 ЦК, яка передбачає, що:

1) зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

2) особа, яка вчиняє правочин повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Порушення будь-якої з перелічених умов (крім умови, передбаченої пунктом 4 — дотримання форми правочину, встановленої законом), тягне за собою недійсність правочину.

Недійсним може бути визнано лише правочин, що відбувся.

Ступінь недійсності правочину може бути різним. Зокрема, правочини можуть бути абсолютно недійсними, або нікчемними. Це такі правочини, недійсність яких визначено, передусім, безпосередньо у правовій нормі. Вони є недійсними з моменту їх укладення, незалежно від пред'явлення подання позову та рішення суду (іноді такі правочини називають "мертвонародженими").

Існує й інший вид недійсних правочинів — оспорювані правочини. На відміну від нікчемних, оспорювані правочини є дійсними, породжують права та обов'язки, але їх дійсність може бути оспорена стороною або іншою зацікавленою особою у судовому порядку. Безпосередньо правовою нормою їхня недійсність не передбачається, але, разом з тим, існує норма, яка надає сторонам або зацікавленим особам можливість звернутися до суду для визнання такого правочину недійсним.

Недійсними оспорювані правочини можуть вважаться лише за умови доведеності фактів, що свідчать про порочність даного правочину.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Правочин за своїм змістом може бути у різному співвідношенні з вимогами закону. Так деякі з умов правочину можуть відповідати вимогам закону, інші — ні. У зв'язку з цим можливі два варіанти вирішення питання про юридичну долю правочину. Якщо вимогам закону

суперечать істотні умови правочину, то він є або має бути визнаний судом недійсним у цілому. У тих випадках, коли закону суперечать неістотні умови правочину, без яких він міг би існувати, то він є частково дійсним (у тій частині, яка відповідає закону).

 

Договір міни

Поняття договору міни (бартеру)

бартером (товарним обміном) є господарська операція, яка передбачає проведення розрахунків за товари (роботи, послуги) у будь-якій формі, іншій, ніж грошова, включаючи будь-які види заліку та погашення взаємної заборгованості, в результаті яких не передбачається зарахування коштів на рахунки продавця для компенсації вартості таких товарів (робіт, послуг).

Договір бартеру є різновидом договору міни, і на сьогодні ці правові інститути ототожнюються

1. Предметом договору міни (бартеру) є товар, тобто матеріальні та нематеріальні активи, а також цінні папери та деривативи. Крім того, згідно із ч. 5 ст. 715 ЦК України договором міни може бути встановлений обмін майна на роботи (послуги).

2. Міна (бартер) може здійснюватися як суто господарська операція із притаманними їй обмеженнями, зокрема щодо її суб'єктів, або як цивільно-правова, за якої таких обмежень немає.

Господарські операції здійснюються в межах господарської діяльності.

У разі, якщо міна (бартер) здійснюється у загальному цивільно-правовому порядку, її сторонами можуть бути юридичні та/або фізичні особи незалежно від наявності у них статусу суб'єктів підприємницької діяльності.

 

Договір ренти

За договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі (ст. 731 ЦК).

Юридичні ознаки договору: односторонній, реальний та відплатний.

Договору ренти притаманні специфічні ознаки, які свідчать про його самостійність серед інших цивільно-правових договорів про передачу майна у власність: а) зміст ренти полягає в обов'язку однієї особи надати утримання іншій, яке для останньої часто є єдиним джерелом одержання засобів існування; б) відносини ренти мають такий, що триває, стабільний характер; в) характерна ознака ренти — алеаторність (ризик, від лат. аlеа — гральна кістка, випадок), тобто існує ризик, що розмір рентних платежів буде більшим або, навпаки, меншим за вартість відчуженого під виплату ренти майна.

Сторонами договору є одержувач ренти та платник ренти.

Істотною умовою договору є умова про предмет. Предметом договору є майно (не лише речі та їх сукупність, а й майнові права та обов'язки, зокрема інформація, результати інтелектуальної діяльності та виключні права на них, виконання робіт та надання послуг), яке передається під виплату ренти, а також сама рента (як у грошовій формі, так і шляхом надання речей, виконання робіт або надання послуг).

До договору ренти, згідно зі ст. 734 ЦК, можуть застосовуватися в субсидіарному порядку загальні положення про купівлю-продаж та про договір дарування. Якщо договором ренти встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платника ренти за плату, то до відносин сторін щодо передання майна застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, а якщо майно передається безоплатно, — положення про договір дарування, якщо це не суперечить суті договору.

Форма договору — письмова, підлягає нотаріальному посвідченню, а щодо передачі нерухомого майна — державній реєстрації.

Способи забезпечення виконання зобов'язань щодо виплати ренти: застава та страхування. Зокрема, у разі передання під виплату ренти земельної ділянки або іншого нерухомого майна одержувач ренти набуває право застави на це майно (ч. 1 ст. 735 ЦК). Звідси випливає, що платник ренти має право відчужувати майно, передане йому під виплату ренти, лише за згодою одержувача ренти. А в разі відчуження майна іншій особі до неї переходять обов'язки платника ренти. Також може бути встановлено обов'язок платника ренти застрахувати ризик невиконання ним своїх обов'язків за договором ренти (ч. 3 ст. 735 ЦК).

У ст. 736 ЦК передбачено відповідальність платника за прострочення виплати ренти у вигляді обов'язку платника ренти сплачувати одержувачеві ренти проценти.

ЦК виділяє такі різновиди договору ренти — безстрокову ренту (постійну) та строкову.

Особливості договору безстрокової ренти (постійної): а) обов'язок виплачувати ренту не обмежується будь-яким строком, зокрема й строком життя або існування її одержувача. Тобто право на одержання ренти може переходити у спадщину, а якщо її одержувачем є некомерційна юридична особа — переходити у порядку правонаступництва до створених юридичних осіб; б) ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого безоплатно, несе платник ренти, а у разі передання його за плату — платник має право вимагати відповідно припинення зобов'язання щодо виплати ренти або зміни умов її виплати.

Договір безстрокової ренти припиняється, крім загальних підстав припинення цивільно-правових договорів, у разі (ст. 740 ЦК):

1) відмови платника від договору ренти;

2) розірвання договору на вимогу одержувача, якщо: а) платник безстрокової ренти прострочив її виплату більше ніж на 1 рік; б) платник безстрокової ренти порушив свої зобов'язання щодо забезпечення виплати ренти; в) платника безстрокової ренти визнано неплатоспроможним або виникли інші обставини, які явно свідчать про неможливість виплати ним ренти у розмірі та в строки, що встановлено договором; г) в інших випадках, встановлених договором ренти.

Правові наслідки розірвання договору безстрокової ренти:

• якщо майно передано у власність платника ренти безоплатно, то одержувач ренти має право вимагати від платника ренти виплати суми ренти;

• якщо майно передано у власність платника ренти за плату, то одержувач ренти має право вимагати від платника ренти виплати річної суми ренти та вартості переданого майна (ст. 741 ЦК).

Особливості договору строкової ренти: а) є підставою виникнення строкових зобов'язань під виплату рентних платежів протягом певного строку; б) зобов'язання можуть припинятися лише платником ренти на загальних підставах; в) випадкове знищення або випадкове пошкодження майна, переданого під виплату ренти на певний строк, не звільняє платника ренти від обов'язку виплачувати її до закінчення строку виплати ренти на умовах, встановлених договором ренти.

 

Договір лізингу

За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі) — ч. 1 ст. 806 ЦК.

До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених § 6 гл. 58 ЦК та Законом України від 16 грудня 1997 р. "Про фінансовий лізинг" (в редакції Закону від 11 грудня 2003 p.).

Лізинг охоплює комплекс договірних відносин: купівлю-продаж, найм, доручення, комісію, кредитний та агентський договори.

Розрізняють лізинг прямий і непрямий.

При прямому лізингу сторонами є лізингодавець і лізингоодержувач.

На відміну від договорів найму та оренди, де присутні дві сторони — наймодавець та наймач, в договорі непрямого лізингу в лізингових операціях беруть участь три учасники:

- виробник (продавець) устаткування, який укладає договір купівлі-продажу з лізинговою компанією;

- лізингодавець (лізингова компанія), який за дорученням майбутнього лізингоодержувача укладає договір купівлі-продажу з виробником і стає власником устаткування;

- лізингоодержувач, який замовляє певне устаткування лізингодавцю.

Привабливість лізингу полягає в тому, що лізингоодержувачі без значних капіталовкладень можуть отримувати в користування новітню техніку, електронне та комунікаційне устаткування. Лізингодавці в свою чергу, за рахунок лізингових платежів не лише компенсують витрати, пов'язані із придбанням предмета лізингу, а й отримують проценти на вкладений капітал.

Оперативний лізинг є різновидом договору оренди, оскільки по закінченні строку договору лізингу майно підлягає поверненню лізингодавцю.

В ч. 2 ст. 1 Закону "Про фінансовий лізинг" законодавець дає таке визначення поняття договору фінансового лізингу.

За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов та передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Істотними умовами договору фінансового лізингу є: предмет лізингу, строк договору та розмір лізингових платежів.

Предметом (об'єктом) договору фінансового лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.

Предметом фінансового лізингу не можуть виступати земельні ділянки та інші природні об'єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці).