ТОП 10:

Предмет і метод правового регулювання як вихідні критерії



Поділу системи права на галузі та інститути

 

Правове регулювання характеризується відносною самостійністю (автономністю), яка визначається наявністю в ньому таких фактичних і юридичних ознак, які відрізняють його від інших видів регулювання суспільних відносин. Фактична і юридична означеність правового регулювання представлені передусім за його предметом і методом.

Під предметом правового регулювання розуміють те, що регулює право, тобто ті суспільні відносини, які ним регулюються. Цим відносинам притаманна якісна однорідність, вони піддаються відносно самостійному правовому регулюванню. Предмет правового регулювання — це матеріальний критерій розподілу норм права на його структурні частини. Об’єктивний зміст і специфіка відповідних суспільних відносин є незалежними від законодавця. Структура предмета правового регулювання охоплює такі елементи:

а) суб’єкти — індивідуальні і колективні;

б) їх поведінку (дії, діяльність);

в) об’єкти — предмети та явища навколишнього світу, з приводу яких люди вступають у взаємозв’язок;

г) соціальні факти (обставини, випадки), які є безпосередніми підставами виникнення чи припинення відповідних правових відносин.

Метод правового регулювання відповідає на питання, як право регулює суспільні відносини. Це сукупність засобів, прийомів, за допомогою яких право впливає на суспільні відносини; це також юридичний критерій, який значною мірою залежить від предмета. Але на відміну від предмета метод може формуватися законодавцем, який, окрім тих засобів регулювання суспільних відносин, що об'єктивно склалися, може обирати власні засоби правового впливу на них, комбінувати ці засоби і прийоми. З цього боку правовий метод являє собою певний набір юридичного інструментарію, завдяки якому державна влада здійснює необхідний вплив на суспільні відносини з метою направлення їх розвитку в бажаному напрямку.

Методи правового регулювання суспільних відносин характеризується:

а) різним порядком встановлення прав і обов’язків учасників суспільних відносин. Права і обов’язки можуть випливати із закону (наприклад, право брати участь у виборах), із договору (договір купівлі-продажу) та ін.;

б) різним ступенем автономності суб’єктів при виникненні прав і обов’язків. Норми права можуть вичерпно визначати права і обов’язки суб’єктів або надавати їм можливість самостійно вирішувати питання щодо обсягу цих прав і обов’язків. Тому суб’єкти права вступають в ті чи інші відносини, врегульовані нормами права, або як рівноправні сторони, або на умовах супідрядності;

в) різними способами, захист встановлених прав може здійснюватись у різному порядку судовому, арбітражному та ін. і різними засобами захисту встановлених прав і забезпечення виконання юридичних обов’язків (цивільно-правовими, кримінально-правовими та ін.).

У кожній галузі знаходять свій вияв первинні, вихідні методи, якими є виокремленні логічним шляхом найзагальніші прийоми, засоби регулювання, що втілюються головним чином в обсязі правових можливостей суб’єктів.

До числа найбільш загальних методів належать:

1) централізований (імперативний) метод, при якому регулювання зверху донизу здійснюється на владно-імперативній основі. Юридична енергія надходить на окремі ділянки правової дійсності зверху від відповідних державних органів і, відповідно до цього, становище суб’єктів характеризується відносинами субординації, прямої супідрядності;

2) децентралізований (диспозитивний) метод, коли йдеться про відносини між рівноправними суб'єктами на основі волі їх учасників. Правомірні дії тут є індивідуальним, “автономним” джерелом юридичної енергії, і відповідно до цього — положення суб’єктів характеризується договірними відносинами взаємної координації.

Ці так звані первинні методи конкретизуються і можуть проявлятися в різних сполученнях, як правило, з перевагою одного з них. Вони знаходять своє продовження в методах, які характеризують ті чи інші структурні сукупності суспільних відносин, до яких можна віднести:

1) метод матеріального і морального заохочення, який притаманний трудовому, цивільному та іншим галузям права. Таке заохочення спрямоване на стимулювання матеріальної зацікавленості у вирішенні певних завдань, до підвищення різних форм робочої і творчої активності, підвищення кваліфікації, набуття нових професій тощо;

2) метод рекомендацій, який застосовується до самоврядних організацій, щодо яких владно-імперативні методи впливу не можуть бути застосованими. Цей метод характерний для підприємницького, корпоративного та інших галузей права. Держава може впливати на них лише шляхом дозволів, сприяння, надання організаційної допомоги, рекомендаційних актів, які містять норми права і застосування яких покладено на розсуд цих організацій. Держава у формі рекомендацій використовує дозволи, що має сприяти розвитку самодіяльності та ініціативи суб'єктів права.

 

Структура системи права

Структура системи права — це її внутрішній устрій. Розкрити структуру права можна лише, з одного боку, через поділ його на окремі взаємопов'язані елементи, а з другого — інтегрування (об’єднання) норм права в єдину систему.

Головними структурними елементами системи права є норми права, інститути права, галузі права. Саме вони конкретизують поняття права з точки зору його змісту.

Правова норма — первинний, окремо взятий найменший структурний елемент права, правило поведінки, що визнане і охороняється державою. Норма права безпосередньо нормує, надає юридичного значення суспільним відносинам і знаходить свій зовнішній вираз у правовому приписі. І наскільки законодавець зумів відтворити в ньому суспільні відносини, їх сторони, настільки він буде життєздатним у регулюванні цих відносин. Норма права є тим першим елементом, який відчуває на собі зміни у праві. Завдяки своєму універсальному значенню норма права поширює свої властивості і на інші рівні системи права, служить відправною точкою, одиницею виміру правової матерії. Упорядкування, узгодженість, взаємопов’язаність і диференціювання комбінацій правових норм обумовлені, з одного боку структурою суспільних відносин, а з другого — націленістю законодавця на їхнє правове опосередкування.

Інститут права — це уособлена група юридичних норм, які регулюють суспільні відносини конкретного виду. Інститут права — це перша після норми права правова спільність (наприклад, інститут власності в цивільному праві, інститут відповідальності посадових осіб в адміністративному праві, інститут виборчого права в конституційному праві та ін.).

Інститут права регулює окрему ділянку, фрагменти, сторони суспільного життя. Він є складовою частиною однієї або кількох галузей права, характеризується тим, що:

а) регулює вид більш чи менш значущих суспільних відносин;

б) є логічно замкнутою, відокремленою сукупністю норм;

в) функціонує, автономно, тобто має можливість здійснювати регулювання суспільних відносин незалежно від інших інститутів права (це не означає, що інститут права не має зв'язків з іншими інститутами права).

Правові інститути можуть бути класифіковані за різними критеріями. Так, залежно від галузевої належності вони поділяються на інститути конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного, процесуального та інших галузей права.

Внутрішньогалузевий інститут складається із норм однієї галузі права, а міжгалузевий — із норм двох і більше галузей права.

Міжгалузеві правові інститути — це сукупність норм права різних галузей права, яка спрямована на регулювання однакових суспільних відносин. Наприклад, інститут власності складається із норм конституційного, цивільного, кримінального та інших галузей права, інститут відшкодування шкоди — норм цивільного і трудового права.

Вивершує систему права галузь права — уособлена сукупність норм, що регулює певну область якісно однорідних суспільних відносин. Галузі права як юридичній цілісності водночас притаманна і відносна самостійність, автономність функціонування, і здібність її взаємодіяти з іншими галузями права як елементами єдиної системи права.

Галузь права слід розглядати з двох боків фактичного і юридичного. Фактичний бік знаходить свій вияв у однорідності суспільних відносин, що становлять зміст права; юридичний — являє собою специфічний юридичний режим правового регулювання як особливу цілісну систему регулятивного впливу. До цієї системи входять специфічні прийоми регулювання; дія єдиних галузевих принципів, загальних положень, які розширюється на всю галузь; особливий характер виникнення і формування змісту прав і обов'язків та їх здійснення; специфіка санкцій, засобів їх реалізації. Всі ці чинники позначаються на правовому статусі суб'єктів, що притаманні кожній галузі права.

Галузі права можна поділити на такі види:

1) фундаментальні (профілюючі), до яких традиційно належать конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне, цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне право. Вони характеризуються тим, що, по-перше, є юридично первісні, тобто містять вихідний правовий матеріал, який потім так чи інакше використовується при формуванні правових режимів інших галузей права; по-друге, вичерпно концентрують генеральні юридичні режими, галузеві методи правового регулювання;

2) спеціальні, в яких головні правові режими модифіковані,

пристосовані до особистих сфер життя суспільства (трудове, земельне, сімейне та ін.);

3) комплексні, для яких характерне сполучення різнорідних

інститутів профілюючих (фундаментальних) та спеціальних галузей. Наприклад, підприємницьке (господарське), торгове, морське та ін.

Залежно від особливостей предмета та методу правового регулювання, а головне — соціального призначення всю систему права можна поділити на два великі масиви — матеріальне і процесуальне право. Предметом матеріального права є регулюванні суспільні відносини, які реально складалися між людьми і повинні бути врегульовані. Виникають вони завдяки власним діям їх суб’єктів, а також заради власних інтересів.

Процесуальне право визначає порядок вирішення спорів, конфліктів, розслідування і судового розгляду злочинів та інших правопорушень. Предметом регулювання норм процесуальних галузей права є так звані організаційні суспільні відносини, тобто такі, які визначають засоби реалізації норм матеріального права і де учасником, як правило, виступає орган держави, посадові особи. Вони організуються заради "чужих" інтересів.

Приватне і публічне право

Теоретичне обґрунтування поділу системи права на публічне і приватне сягає ще в часи Стародавнього Риму. Саме римські юристи були першими, хто вважав цей поділ природним, оскільки він відображає природні відносини між державою і приватною особою. Видатний римський юрист Ульпіан, вважав, що публічне право має відношення до держави (римські юристи не бачили різниці між поняттями “держава” і “суспільство”), а приватне — відбиває інтереси окремих осіб.

Майже через тисячоліття на Заході відбулася рецепція римського права разом з ідеєю про поділ права на приватне і публічне. І це було цілком закономірно, оскільки розвиток буржуазних ринкових відносин і формування громадянського суспільства об’єктивно викликало до життя ідею відокремлення приватного права і повернення до вчення про приватне і публічне право.

Такий поділ права дістав теоретичну підтримку в працях мислителів Західної Європи (Гроція, Гоббса, Монтеск'є, Канта, Гегеля та ін.). Ідея поділу права ґрунтовно була розроблена на теренах дореволюційної Російської імперії відомими правознавцями Л. П. Петражицьким, Т. М. Коркуновим, Г. Ф. Шершеневичем та ін. У тій чи іншій формі вона зберігається і сьогодні. Якщо в континентальній Європі ідея поділу права на приватне і публічне набула майже повного визнання, то в країнах англо-саксонської правові системи вона підтримується не всіма юристами і трактується по-іншому.

Протягом існування радянської держави офіційна юридична наука негативно ставилась до поділу права на приватне і публічне. Такий підхід був обумовлений ідеологією марксизму-ленінізму. У відомій записці Д. І. Курбському В. І. Ленін виказав свою жорстку позицію щодо приватного права. “Ми нічого “приватного”, — писав він, — не визнаємо, для нас все в області господарства є публічно-правовим, а не “приватним”. Звідси — розширити застосування державного втручання у “приватно-правові” відносини; розширити право держави відміняти “приватні” договори; застосовувати до “цивільних правовідносин” нашу революційну правосвідомість…”[16]. Ця ідеологія стала основою своєрідного етатизму, тотального одержавлення всієї правової системи.

Сьогодні, коли визнана і законодавчо закріплена приватна власність, коли Україна взяла курс на ринкові відносини, легалізація приватного права є природною і необхідною для формування громадянського суспільства, стимулювання приватно-підприємницької діяльності. Закономірно, що в юридичній науці відродився і підхід до поділу права на приватне і публічне.

Сутність цього поділу права полягає ось у чому: в кожній системі права є норми, які покликані забезпечувати насамперед загальнозначущі (публічні) інтереси, тобто інтереси суспільства, держави в цілому, а є норми, які захищають інтереси приватних осіб. Тому сфери суспільних відносин, які пов’язані з державними і приватними інтересами, є предметом регулювання публічного і приватного права. Відповідно до цього можна дати і їх визначення.

Публічне право — це сукупність норм, предметом регулювання яких є сфера публічних (державних) інтересів. Це передусім норми конституційного, адміністративного, кримінального, фінансового, процесуального права. Тут юридичний пріоритет має воля органів державної влади, котра, однак, у першу чергу спрямована на захист інтересів особи і населення країни в цілому.

Приватне право — сукупність норм права, предметом регулювання яких є сфера приватних, індивідуальних і трудових інтересів. Це норми цивільного, торгового, підприємницького та інших галузей права. Тут юридичний пріоритет належить волі приватних осіб, громадян, їх об’єднань, регулювання будується на початках координації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії.

Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи автономної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умовою і гарантом ринкової економіки, демократії, громадянського суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою одного щодо іншого, а навпаки, відокремлені від державної влади і тому є “приватними”. Однак, і це дуже важливо, їх договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечуються державою як її власні веління. Приватне право створює ніби ізольовану від державної влади зону свободи, де вершать свої майнові, господарчі справи самі приватні особи. Державна влада може вторгатись у ці зони свободи тільки в передбачених законом випадках або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлені законом заборони, державна влада зобов’язана не тільки визнавати, але й захищати.

Існують два способи систематизації (розположення) приватно-правових норм, які склалися у світовій практиці — інституціональний і пандектний. Інституціональний (інституція — в перекладі з латинської — часткова) використовувався ще в Стародавньому Римі. Пандектний спосіб (пандектний у — перекладі з латинської — всеохоплюючий, звідний, сукупний) виник пізніше, в ХVІ столітті. Він полягає в тому, що норми різних інститутів об'єднують в одному акті, які розподіляють на загальну і особливу, або спеціальну частини. Цей прийом широко використовується в більшості розвинутих країн і нині. До загального розділу включаються норми, які регулюють загальні питання (об’єкти і суб’єкти права, правоздатність, дієздатність, підстави виникнення та припинення правових відносин та ін.). Особливу, або спеціальну частину складають норми, які утворюють конкретні інститути чи її об’єднання (наприклад, сімейне об’єднання, спадкоємництво, договірне об’єднання та ін.). Подібний підхід почав потім застосовуватись і в деяких галузях публічного права (кримінальному, адміністративному).

Слід також зазначити, що між публічним і приватним правом нема неперехідних кордонів. Вони взаємопов’язані між собою. Ті функції, які вони виконують, у результаті відповідають інтересам усіх. Тому приватне право фактично не існує без публічного, оскільки публічне покликане охороняти і захищати приватне. Приватне право ґрунтується на публічному, без якого воно могло б бути знецінене. Окрім того, в процесі історичного розвитку грані між ними в ряді сфер суспільного і державного життя стираються, виникають змішані публічно-правові і приватно-правові відносини (наприклад, з питань соціального, трудового та ін. права). Разом з тим, на сьогодні публічне і приватне право лишаються фундаментальними вихідними частинами дійсно демократичної правової системи.

Галузі вітчизняного права

Основоположне значення має поділ системи права на ряд галузей залежно від предмета та методу правового регулювання, особливостей їх юридичного режиму.

Конституційне правосукупність правових норм, які регулюють становище людини в суспільстві і державі, принципи суспільного і політичного ладу, організацію і діяльність системи органів держави і органів місцевого самоврядування. В системі суспільних відносин, які становлять предмет цієї галузі, головне місце посідають відносини між людиною, суспільством і державою. Саме вони визначають устрій держави і її функціонування. Природа цих відносин обумовлює і методи регулювання. Домінуючим методом є імперативний. Більшість норм конституційного права, які тісно пов’язані з владними відносинами, мають зобов’язальний і заборонний характер. Нормам права, які регулюють статус людини і громадянина, притаманний переважно дозвільний метод. Норми конституційного права є провідними щодо норм інших галузей права, їх базовим нормативним матеріалом. Головним джерелом українського конституційного права є Конституція України 1996 року, конституційні закони.

Цивільне право — сукупність правових норм, які регулюють сферу майнових і тісно пов’язаних з ними особистих немайнових відносин (ім’я, честь, достоїнство, авторство). Вони виникають з приводу володіння, користування та розпорядження власністю, набуття її та відчуження, купівлі, продажу, спадкоємства тощо між різними суб’єктами права — фізичними і юридичними особами. Суттєвою ознакою суспільних відносин, які регулюються відносинами цивільного права, є наявність у них вільних (автономних) і рівних суб’єктів права (позивач — відповідач, замовник — підрядчик та ін.). У них відсутні відносини влади і супідрядності, що проводить чітку грань між предметом цивільного права і предметом адміністративного, фінансового права. Така природа відносин обумовлює диспозитивний (автономний) метод правового регулювання суспільних відносин, який є головним для цієї галузі права.

В умовах становлення ринкових відносин роль цивільного права зростає. Без розвинутого, цивілізованого ринку формування громадянського суспільства, побудова правової держави практично неможливі.

Адміністративне право — сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави. Вони і є предметом правового регулювання. Їх особливістю є те, що однією із сторін тут завжди виступає державний орган або посадова особа. Тому в основі правового регулювання лежить метод владних приписів (імперативний метод) через накази, вказівки. Йому властиві ієрархія і субординація по службі, встановлення відповідальності за доручену ділянку та інше.

Фінансове право — сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з діяльністю держави по формуванню та виконанню державного бюджету, грошовим обігом, банківськими операціями, кредитами, позиками, податками. Суб’єктами цих відносин, окрім органів держави, виступають всі юридичні та фізичні особи. Фінансова діяльність значною мірою має виконавчо-розпорядчий характер, що і визначає методи правового регулювання. Ними є владні приписи, контроль, ревізії. В умовах переходу до ринку все більше розкриваються межі самостійності суб’єктів фінансової діяльності.

Трудове право — сукупність правових норм, які регулюють відносини між наймодавцем і працівниками. Вони охоплюють такі питання: організація праці, її оцінка і оплата; умови виникнення, зміни та припинення трудових відносин, а також пов’язані з ними відносини по соціальному забезпеченню, пенсійному обслуговуванню; робочий час та час відпочинку тощо. Суб’єктами трудових відносин є робітники, державні, суспільні та кооперативні організації, профспілки. Провідними методами регулювання трудових відносин є заохочення, стимулювання.

Земельне право — сукупність норм права, які регулюють розподіл державного земельного фонду у відповідності з господарським призначенням між різними суб’єктами. Це питання землекористування і землеустрою, зберігання і розподілу земельного фонду, визначення правового режиму різних видів землі відповідно до їх адміністративно-господарським призначення (державні, колгоспні, фермерські, орендні тощо). Головні методи правового регулювання — дозвіл, спеціальний дозвіл, заборони.

Природоохоронне право — сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері освоєння, використання і охорони суспільством, державою, господарськими суб'єктами і громадянами природного середовища з метою зберігання природних багатств, запобіганню екологічно шкідливого впливу господарської та іншої діяльності на середовище проживання людини.

Норми цієї галузі права встановлюють механізм охорони природи, порядок проведення екологічної експертизи і екологічного контролю за додержанням вимог природоохоронного законодавства і нормативів якості навколишнього природного середовища. Ця галузь сприяє і служить реалізації конституційного права громадян на безпечне природне навколишнє середовище.

Сільськогосподарське право — сукупність правових норм, які регулюють порядок організації і діяльності селянських (фермерських), колективних господарств, акціонерних організацій, орендаторів, їхні стосунки з іншими суб’єктами — держорганами, підприємствами, установами, членами цих господарств. Провідними методами правового регулювання є рекомендації, заохочення та ін.

Кримінальне право — сукупність правових норм, які визначають коло суспільно небезпечних діянь (злочинів) і міри покарання, що можуть застосовуватися до злочинців. Норми цієї галузі встановлюють правомочність компетентних органів держави щодо осіб, які скоїли злочин, підстави та умови притягнення їх до відповідальності; види і системи санкцій, склад конкретних діянь, форми і ступінь вини тощо. Метод регулювання, який використовується в галузі кримінального права, — імперативний (метод заборони).

Цивільно-процесуальне право — сукупність норм права, які регулюють порядок розгляду цивільних справ. Норми цієї галузі права встановлюють права і обов’язки сторін, між якими виникла суперечка про право, судових і прокурорських органів з приводу судового розгляду цивільних справ; визначають порядок подачі позовів до суду, підвідомчість, підсудність та інші питання, які виникають у зв’язку з розглядом цивільних справ.

Кримінально-процесуальне право — сукупність правових норм, які регулюють діяльність органів слідства, прокуратури, суду у розслідуванні злочинів і розгляду кримінальних справ у суді. Особливістю цієї галузі права є те, що вона постає як необхідна умова реалізації норм кримінального права шляхом встановлення чіткої регламентації прав і обов’язків органів та осіб у процесі розслідування і судового розгляду. Провідним методом правового регулювання є імперативний (зобов’язальний).

Перелік наведених тут галузей права не є вичерпним.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.173.57.84 (0.011 с.)