Предмет і метод загальної теорії Д і П

Предмет і метод загальної теорії Д і П

Предмет ТДП – загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правової організації суспільства, Д і П, що розглядаються як цілісні соціальні інститути.

Метод ТДП – сукупність способів і прийомів дослідження предмета науки.

В залежності від визначеності предмета дослідження всі методи поділяються на загальні і спеціальні.

Загальні:1. Системно-функціональний метод – необхідний через системно-функціональну природу Д і П; 2. Статистичний – вивчення кількісних змін у державно-правовому житті і опрацювання цих спостережень у наукових і практичних цілях; 3. Історичний і логічний – враховується і аналізується все позитивне, накопичене історичним досвідом; 4. Метод сходження від абстрактного до конкретного – на першому етапі пізнання об ‘єкт сприймається як деяке нерозчленоване ціле. На другому – за допомогою аналізу об’єкт уявно розчленовується на частини і описується за допомогою багатьох абстрактних визначень.

Спеціальні: 1. Порівняльний метод державотворення і правотворення – процес відображення і фіксації відношень тотожності і подібності в державно-правових явищах; 2. Спеціально-юридичний – аналіз змісту чинного законодавства і практики його застосування Д органами; 3. Державного і правового моделювання – між різними державними та правовим явищами є спільності, а тому, знаючи властивості і ознаки одного з них(моделі), можна з певною ймовірністю судити про інше. 4. Конкретно-соціологічний – виявляє ступінь ефективності функціонування всіх гілок Д влади, правового регулювання, стану законності та правопорядку в країні.

Поняття та сутність права

Пра­во — це система або сукупність формально виражених норм (правил поведінки), які відображають і регулюють найбільш важливі економічні, політичні та інші соціальні відносини (закономірності їх розвитку), встановлені або санкціоновані державою, мають загальнообов’язковий характер, державною владою від порушень, закріплюють юридичні права і обов'язки суб'єктів правовідносин

Підходи до розуміння П: нормативний (с-ма загальнообов’язкових, формально-виражених норм), генетичний (осн увага – на процесах виникнення і форм П, його соціальній детермінованості умовами життя сусп-ва), інструментальний (специф регулятор сусп відн, за доп якого заб-ся держ управління сусп-вом), аксіологічний (прав дійсність вивч крізь призму її відповідності досягнутому сусп-вом рівню соц прогреса), системний (прав дійсність як сук-ть пов’яз між собою прав явищ)

Сутність права – П має загальносоціальну сутність, слугує інтересам всіх без виключення людей, забезпечує організованість, впорядкованість, стабільність та розвиток соціальних зв’язків. Сутністю П є свобода людини, але не будь-яка, а певним чином визначена і забезпечена. Свобода суб’єкта включає свободу вибору певного варіанта діяння, свободу волі як властивість суб’єкта приймати відповідне рішення.

Поняття: правоздатність, дієздатність та деліктоздатність.

Суб'єкти правовідносин повинні володіти правосуб'єктністю, тобто здатністю бути носіями прав та обов'язків, здійснювати їх від свого імені та нести юридичну відповідальність за свої дії.

Правоздатність — здатність суб'єкта бути носієм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. З моменту народження і припиняється зі смертью.

Дієздатність — здатність суб'єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки. Повною мірою виникає з 18 років. Дієзд-ть є:

1. повна - з 18 років або з моменту одруження.

2. Часткова - з 15 до 18 р. Можуть вчиняти дрібні угоди, розпоряд-сь першою ЗП, здійсн-ти авторські права, вносити вклади і розпоряжатись ними, бути засновниками і членами молодіж-х орган-цій, нести від-ть (батьки несуть додаткову від-ть - субсідіарна).

3. Мінім-на – до 15 р. Можуть вчиняти дрібні побутові угоди, вносити вклади і розпоряжатись ними.

4. Обмежена – коли громад-н зловживає спиртними напоями або наркотиками і ставить себе та сімю у тяжке матер-не становище. За рішенням суду.

5. Визнання недієздат-м – внаслідок душевної хвороби або недоумства. За рішенням суду.

Првоздатність юрид-ї ос-и з моменту реєстрації до її зникнення. Співпадає з дієзда-тю. Існує спеціал-а правоздат-ть – юр-і ос-би не мають прав громад-н, здійсн-ть діял-ть відповідно до статуту, можуть бути спец-ні обмеж-я: відчуження майна держ-о підп-ва може бути лише у порядку визнач-го законом.

Деліктоздатність — здатність суб'єктів правовід­носин нести відповідальність (юридичну) за скоєне правопорушення.

Поняття та стадії застосування П

Застосування – спрямована на реалізацію норм П і здійснювана в спеціально встановлених формах державно-владна, творчо-організуюча діяльність держ органів і уповноваж д-вою гром органів щодо прийняття індивідуально-конкретних правових приписів з метою вирішення конкретної справи.(умови: законність і обґрунтованість)

Процес застосування завершується прийняття правозастосовчого акта, в якому фіксуються індивідуально-конкретні правові приписи. Ініціатива може належати: самому правозастосовувачу, вказівка вищестоящого органу, заяви зацікавлених суб’єктів.

Стадії:

1. Встановлення та аналіз фактичних обставин справи або ситуації, що потребує врегулювання чи вирішення. Це збирання, перевірка та оцінка відповідних доказів по справі та їх джерел. Обставини: фактичні, характеристика особистості причетних суб’єктів, обставини, що спонукали суб’єкта до певної поведінки.

2. Юридична кваліфікація – на основі змісту якої норми П повинна розглядатися дана ситуація. Це встановлення тотожності ознак конкретної поведінки суб’єкта тим ознакам, які зафіксовані в нормі П.

Тлумачення норм П – переклад його абстрактних приписів на більш зрозумілу мову конкретних понять і висновків (усвідомлення і роз’яснення). Види:

за суб’єктами: офіційне(нормативне і казуальне), неофіційне (доктринальне, компетентне, повсякденне);

з точки зору обсягу і змісту: буквальне, розширене, обмежувальне.

Прийоми і засоби Т: мовне (граматичне), логічне, систематичне, історичне.

3. Прийняття рішення по справі – застосування норм П. Видається індивідуальний акт владного хар-ру, що встановлює П і О конкретних суб’єктів (вирок, наказ, рішення …)

4. здійснення фактичних дій, завдяки яким норма П провадиться в життя.

Об'єктивне і суб'єктивне право.

Об’єктивне право - це право, що діє в державі як загальна об’єктивна закономірність необхідності регулювання суспільних відносин людей. Це сукупність чинних у країні норм.

Суб’єктивне право - це закріплені правом певні юридичні можливості особи. Оскільки право в більшості норм так або інакше стосується людей - суб’єктів права (носіїв прав та обов’язків), то можна сказати, що право переважно має суб’єктивні властивості.

Термін "суб’єктивне" вказує на приналежність права певному суб’єкту, на його певні юридично визнані можливості, якими він на свій розсуд може скористатися або не скористатися.

У загальному вигляді зміст будь-якого суб’єктивного права можна звести до того, що воно надає уповноваженому суб’єкту такі можливості:

а) поводити себе відповідним чином (право на свої дії);

б) вимагати відповідної поведінки від інших суб’єктів (право на чужі дії);

в) звертатися до держави за захистом свого юридичного права.

Суб’єктивне право — міра можливої поведінки уповноваженого. Реалізовувати чи не реалізовувати цю можливість цілком залежить від волевиявлення суб’єкта.

Ознаки права.

До основних ознак права в його позитивному (нор­мативному) розумінні як волевиявлення держави можна віднести такі:

• право — це система правових норм;

• це правила поведінки загального характеру;

• ці правила мають загальнообов'язковий характер;

• вони тісно зв'язані між собою, діють у єдності, скла­даються в правові інститути, правові галузі та інші частини системи права;

• формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах та інших джерелах права;

• установлюються, санкціонуються, гарантуються й забезпечуються державою та її органами;

• у своїй сукупності регулюють соціальні відносини між людьми;

• правила поведінки повинні встановлюватися дер­жавою з урахуванням принципів правди, спра­ведливості, гуманізму й милосердя.

- Системність – це сис-ма норм поведінки

- Держ-на забезп-ть – держ-й примус.

Право – це специфічна форма регулювання поведінки людей, сукупність правил поведінки санкціон-х або встанов-х держ-ю, які виражають інтереси або всього сус-ва або пануючого класу.

Соціальна цінність права.

1) Право забезпечує загальний стійкий порядок в суспільних відносинах. 2) Право відрізняє свавілля від свободи, визначає і уточнює зміст суспільних відносин. 3) Право надає можливість досягти гарантованого результату. 4) Право забезпечує можливість нормальних активних дій людини, перешкоджає незаконним втручанням в сферу правомірної діяльності людини, за допомогою механізмів юридичної відповідальності та інших примсових заходів. 5) Право в цивілізованому суспільстві забезпечує оптимальне співвідношення свободи і справедливості. 6) На правовій основі формуються інститути громадянського суспільства, такі як ринкова екноміка, багатопартійність, демократична виборча система тощо. 7) Право лежить в основі правової і соціальної держави.

Функції права.

Функції права — це основні напрямки його впливу на сус-ні відносини, в яких відображується соціальне призначення права, його місце і роль у системі соціального нормативного регулювання. Конкретні функції права поділяються на дві групи: спеціально-юридичні та загальносоціальні.Соціальні функції права — це напрямки взаємодії права та інших соціальних явищ як єдності форми і змісту. Так, праву притаманні ідеологічна, економічна, політична функції і т. ін.

Спеціально-юридичні функції права — це напрямки власне правового впливу на суспільні відносини.. До спеціально-юридичних функцій права відносяться: 1.регулятивна функція, яка полягає у врегулюванні суспільних відносин шляхом закріплення юридичних прав і обов’язків їх учасників. Регулятивна функція як об’єкт свого впливу має нормальні, позитивні, корисні суспільні відносини, які право підпорядковує шляхом:(а) закріплення сталих, розвинутих відносин в нормативних актах, у такий спосіб гарантуючи їх недоторканність (статична функція); б) заохочення, стимулювання розвитку тих суспільних відносин, що, відображаючи певні соціальні цінності, знаходяться на етапі свого становлення (динамічна функція). Прикладом здійснення цієї функції права може бути закріплення в його нормах порядку прийому і звільнення з роботи, прав і обов’язків подружжя у сімейних відносинах тощо;2.охоронна функція, яка спрямована на створення юридичних засо6ів охорони встановлених у праві зразків позитивних суспільних відносин шляхом усунення соціально шкідливих і небезпечних діянь людей і їх об'єднань, відновлення порушених прав суб’єктів. Прикладом реалізації охоронної функції права є встановлення конкретних видів юридичної відповідальності за скоєння правопорушень. Групу загальносоціальних ф-цій права складають: (інформативна функція, яка полягає у тому, що право містить у своїх нормах інформацію про волю держави щодо врегулювання тих чи інших суспільних відносин;

виховна функція, сутність якої полягає у тому, що право, врегульовуючи сус-ні відносини шляхом закріплення у своїх нормах зразків 6ажаної і недопустимої поведінки. відповідно впливає на свідомість і поведінку суб’єктів. тим самим сприяючи запобіганню прав-нь; прогностична ф-ція випливає з того, що, знаючи вимоги правових приписів, суб’єкти мають змогу перед6ачати (прогнозувати) поведінку учасників певних відносин, врегульованих конкретними нормами права. гуманістична - право охороняє і захищає права людства, народу, людини; організаторсько-управлінська - право суб’єктів права на розв’язання певних соціальних проблем; оціночно-орієнтаційна - поведінка людей оцінюється з позицій законів держави, вказує на безконфліктні, соціально допустимі шляхи і засоби задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки; ідеологічно-виховна - право формує у людини певний світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки; гносеологічна (пізнавальна) - право само виступає джерелом знань та інших ф-ції.

Склад правопорушення.

Правопорушення – це суспільно-шкідливий, протиправний вчинок, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність. До особливостей складу правопорушення слід віднести: 1) суб’єктом його є деліктоздатна особа, тобто така, яка спроможна нести юридичну відповідальність, 2) необхідною ознакою об’єктивної сторони є вина у формі умислу чи необережності, при умислі суб’єкт усвідомлює протиправність свого вчинку, предбачає і бажає настання його негативних наслідків (прямий умисел), чи свідомо допускає їх (непрямий умисел). При нобережності особа передбачає можливість настання негативних наслідків але легковажно розраховує на їх відернення (самовпевненість), чи не передбаає можливості настання цих наслідків, хоча могла і повинна була це зробити (недбалість). 3) об’єктивна сторона правопорушення показує яким саме чином було скоєне правопорушення. 4) об’єкт правопорушення – суспільні відносини, соціальні цінності.

27 Відмінність держ від орг-ції публічної влади в первісному суспільстві..

Держава, як: особлива організація політичної влади, відрізняється від родоплемінної організації тим, що:

(замість кровноспоріднених зв’язків, що існували в первісному суспільстві, населення в державі ділиться за територіальною ознакою (селища, села, міста, райони, округи, області та інші територіальні одиниці);

для держави характерна особлива публічна влада, яка не співпадає з населенням (особливий механізм управління людьми);утримання публічної влади, відокремленої від основної маси населення, потребує значних витрат і здійснюється за рахунок коштів, що надходять від збору податків;головним знаряддям у руках держави для управління людьми є закон - нормативний акт, установлений чи санкціонований державою).

Принципи права.

Принц права - його основні засади, вихідні ідеї, що характериз універсал, загал значущістю, вищою імперативністю і відображують суттєві положення права. Принц права за своєю сутністю є узагальнені відображення об’єктив закономірн розвитку сус-ва, людства в цілому. Правові принципи визнач нормоутворюючу і правозастосовну діяльність, координують функціонування механізму правового регулювання, є критеріями оцінки правності (правової природи) рішень органів держави і дій громадян, формують правове мислення і правову культуру, цементують систему права. Призначен правов принц полягає у тому, що вони: 1)здійсн універсал і узагальнене закріплення основ сусп ладу; 2)забезпеч одноманітне формулювання норм права та їх вплив на сусп відносини у формі правового регул та інш видів прав впливу. 3алежно від функціонал призначення і об’єкта відображення принципи права поділ: соціально-правові і спеціально-правові. Соц-правові принц відображ систему цінностей, що властиві сусп і мають чи повинні мати правову форму виразу і забезпечення. Спец-правові принц узагальн засади формуван та існування власне права як специфічн соц явища і поділ на загально-правові, міжгалуз, галузеві, принципи інститутів. 3агальноправ принц: 1)гуманізму - домінування у формуванні і функціонуванні правової системи невід’ємних природн прав і свобод людини; 2) принцип рівності громадян перед законом; 3)принц демократизму - право, зак-во адекватно відображують волю народу, формуються через безпосередню і посередню форми демократії; 4) принцип законності - здійснення всіх правових форм діяльності держави, функціонування громад сус-ва, громадян на основі і у відповідності з нормами права, природними правами і обов’язками людини; 5) принцип взаємної відповідальності держави і особи. Міжгалуз принц на відміну від загально правових діють не в усіх галузях права, а в певних їх групах. Галузеві принц притаманні окремим галузям права.

Тлумачення норм за обсягом.

Тлумачення права – це переклад його абстрактних приписів на більш зрозумілу і доступну мову конкретних понять і висновків. Для виявлення співвідношення між такстом правової норми та її змістом застосовується тламачення права з точки зору обсягу їх змісту. Воно поділяється на буквальне (адекватне), розширене і обмежуване. Буквальне – тлумачення, при якому дійсний зміст правової норми розуміється у повній відповідності до її текстуального виразу. Розширене – тлумачення, при якому зміст правової норми слід розуміти ширше за його буквальний текстуальний вираз (наприклад – норма, яка вказує, що судді незалежні і підпорядковуються лише закону поширюється на тільки на суддів, а й на народних засідателів, як на членів суду). Обмежувальне – тлумачення, при якому дійсний зміст правової норми розуміється вужче за його текстуальний вираз (наприклад Кодекс про шлюб та сім’ю встановлює, що повнолітні діти зобов’язані утримувати непрацездатних батьків, але такий обов’язок не може бути накладений на непрацездатних дітей).

94. Систематиз законодавства:пон, мета, осн види. -це упорядкув і вдосконал діючих нор-пр акт шляхом їх обробки, викладення за певною схемою збірн чи кодексів. Мета:*вдосконал проц застос і реаліз права, *розвит зкнд, *зміцн правопор і зак-ті. 2 осн форми: 1) Інкорпорац -повне чи част об’єдн актів в збірн або зібрання у певн порядку(хронол, алфавіт, предметн,сист-предмет) Розрізн: офіц( зд-ся орг, які видали норм-пр акти), офіціозна ( зд-ся спец уповнов держ орг), неофіц (зд-ся фірмами, приват орг, які не мають на те спец уповнов)Одна з форм інкорпорац-консолідація- об’єдн різних нормат акт з одного пит шляхом систем-ції і звед в єдинодіючого нормат матеріалу.2) Кодифікація -це перегл змісту норм права, їх критична переоц, усунення суперечн, заповн прогалин а праві і зкнд-ві та заміна застарілих норм. Рез-т код-ції- новий звідний нор акт, який замінює раніше діючі норм акти певної галузі права.К-ція завжди має офіц х-р. 3 види К-ції: заг (створ кодиф актів по всіх осн галузях права), галузева (охопл норми певн галузі права), спец (охоп норми прав інстит різних галуз права)

Види правових норм.

Норма права – це загальновизнане, формально визначене правило поведінки, яке формулюється державою і має загальнообов’язковий характер, набуває якостей нормативності і загальнообов’язковості у чітко встановленому порядку і здійснення якого забезпечується державою. Норми права пділяються: 1) за функціональною спрямованістю: регулятивні – встановлюють права та обов’язки суб’єктів; правоохоронні – регламентують засоби юридичної відповідальності за порушення прав і невиконання обов’язків, встановлених регулятивними нормами. 2) за предметом правового регулювання (за галузями права): норми державного, адміністративного, цівільного та інших галузей права. Галузеві норми поділяються на: матеріальні – встановлюють бажане правило поведінки, права та обов’язки суб’єктів; процесуальні – регламентують порядок, форми і методи реалізації прав і обов’язків, встановлених в нормах права.

За функціональним призначенням норми права поділяються на: 1) Відправні – мають найбільш загальний характер і поділяються на а) норми-начала (положення, що закріплюють підвалини суспільного та державного устрою), б) норми-принципи (закріплюють принципи права), в) визначально-установчі норми (визначають цілі, завдання окремих галузей права), г) норми-дефініції (містять визначення правових категорій та понять). 2) Норми-правила поведінки – безпосередньо регулюють суспільні відносини.

З точки зору характерів приписів: зобов’язуючі (закріплюють обов’язки), забороняючі (містять заборону), уповноважуючі (наділяють певними правами).

За формою закріплення поведінки суб’єктів: категоричні, диспозитивні (допускають доповнення), рекомендаційні (варіанти бажаної поведінки), заохочувальні.

Поняття і зміст законності.

Законність – це такий режим державного і суспільного життя, при якому забезпечується повне і неухильне дотримання і виконання законів, підзаконних актів, усіма без винятку органами держави, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами. Суть законності полягає в реальності права, в тому, що всі без винятку суб’єкти суспільних відносин керуються принципом суворого дотримання приписів законів і інших нормативних актів, сумлінно виконують покладені на них юридичні обов’язки і повною мірою використовують свої права.

51. Д в політ системі сус-ва. У політ сист Д займає провідне місце. Врна 1)володіє суверенною владою 2)виступає офіц представником народу 3)забезп і захищ права своїх громадян 4)має спец апарат. Діє задопом примусу і переконання

52. Правове регулювання – це здійснюваний державою за допом всіх юрид засобів владний вплив на сусп відносини з метою їх упорякування, закріплення, охорони і розвитку

Предмет п-го регулюв – найважливіші для держави, об’єднань людей і конкр осіб сусп відносини, що об’єктивно потребують і піддаються юрид регулюв і сторони яких виступають їх свідомими та вольовими учасниками

53. Вимоги застосування норм права – юрид правила (умови), зо допом яких правозастосовчий орган втілює в життя принципи права. Правозастосовчий орган керується такими вимогами: 1) Законності (при вирішенні справи базується на конкретній нормі права чи на сукупності норм; діє в рамках своєї компетенції; завжди застосовує правові норми коли виникають обставини передбачені нормою) 2) Обгрунтованості (виявляє всі факти, що мають відношення до справи; ретельно і неупереджено вивчає факти, признає їх достовірними; відкидає всі сумнівні факти і факти, що не відносяться до справи) 3) Доцільності (в рамках змісту норми вибирає рішення, що найбільш повно і правильно відображає зміст закону; при одноманітному і неуклінному виконанні юрид приписів діє ініціативно, розумно розподіляє сили і засоби; враховує індивідуольні особливості справи) 4) Справедливості (безпристрасно підходить до вивчення обставин справи, осіб що беруть в ній участь та до заключного рішення; приймає рішення, що узгоджується з принципами моралі, загальнолюдськими цінностями, з моральними переконаннями особистими і суспільства вцілому)

103. Кодифікація – це спосіб систесатизації законодавства, який полягає у змістовній переробці й погодженні певної, пов’язаної спільним предметом регулювання групи юридичних норм та об’єднанні їх у єдиному норм акті (галузева, міжгалузева, спеціальна; за формою вираження:кодекс, статут,закон, положення)

 

55. Методи п-го регулюв: 1) дозволу-надання права на здійс-ня певних дій 2) зобов’язування-це юр закріплена необх певної поведінки в тих чи ін умовах, обставинах 3) заборона-юр необх утримуватись від певної поведінки.

Типи п-го регулюв: 1) Загальний дозвіл-дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом 2) Загальна заборона-заборонено все, крім того, що прямо дозволено законом

56. Підстави звільнення від юр відпов: амністія, помилування, зак строків давн, дієве розкаяння, примир з потерп та відкодув шкоди, зміна обставин в результ яких діяння перест бути сусп небезп, особа перест бути сусп небезп або розкаялась

57. Форми держави: поняття і структурні елементи. (Надо сказать, что куча всяких учёніх ещё с давних времён пітались дать класификацию форм гос-ва, и по єтому до сих пор осталось куча версий...). В давні часи найвідомішою класифікацією була та, яку да Арістотель. Він поділив форми відповідно до двох ознак: 1).кількість тих, хто править (одна, декілька, багато); 2).у чиїх інтересах (кого, скількох) здійснюється правління. Остання ознака була критерієм розподілу форм держави на правильні (правління здійснюється в інтересах усіх) і неправильні (правління здіцйснюється тільки тих, хто править). Правильними формами у нього були: монархія, аристократія і політія; неправильними – тиранія, олігархія, демократія. Значит так, после Аристократі біл такой Монтеск’є, який під формою держави розумів ті чинники, що визначають методи здійснення державної влади.Такі в нього були форми: 1).республіка – доброчесність і рівність; 2). Монархія (основа влади – честь); 3). Деспотія – основа влади – страх. (Все, що Монткск’є вважав формами державами тепер називається політичний режим;))). Ця категоря (ФД) є однією з найважливіших і ємніших понять державознавства. Вона констатує сукупність певного кола загальних ознак і взаємозв’язків, що характеризують державу як суспільний феномен. ФД – поняття складне. Воно характеризує державу з погляду існуючих у ній форми правління, державного устрою та державно-правового режиму. Всі її елементи (да, кстати, елементи – форма правління, державний устрій, державний режим) мають правову основу – вони фіксуються в конституції, законах і підзак.актах. ФД відображає єдність, взаємообумовленість об’єднаних в ній елементів, в результаті чого виникає нова якість, яка не властива жодному з цих окремо взятих елементів.

58. Право в системі соціальних норм. Види соціальних норм. Порівняння норм права з іншими соціальними нормами. Норми права(НП) і норми моралі(НМ): 1). НП – виникають через формування їх Д органами, в первісному суспільстві не існували;НМ – існують у б-я суспільстві, в тому числі до виникнення Д; 2). НП – встановлюються або санкціон-ся відповідними Д органами від імені Д, виражають їїх волю; НМ – утверджуються поступово, відображають волю всього сусп-ва або певних верств населення. 3). НП – встановлюються у спец.визначених формах (закон, указ..); НМ – існують у свідомості людей і формального визначення не мають. 4). НП – набувають чинності, змінюються і скасовуються офіційно в точно визнач.порядку і часі; НМ – складаються, поширюються і відмирають повільно впродовж довгого часу. 5). НП – утворюють єдину погоджену систему велінь і є загальнообов’язковим; НМ – не мають єдності, погодженості велінь і формальної загальнооб-ті. 6). НП – забезп-ся заходами Д примусу; НМ – забезпеч-ся позаД засобами: звичкою, внутр. Мотивами, гром. Впливом і т.ін. 7). НП – містять детальну регламентацію поведінки суб’єктів, формулююьб їх конкретні П і О; НМ – вступають як загальні правила поведінки суб-в, що сформульовані у вигляді принципів, ідей тощо... Норми П и звичаї – те жд саме, окрім 7).пункту – там те ж саме.

59. Правомірна пов-ка хар-ся соціальною корисністю, відповідністю моделям, відображеним у правових нормах, позитивними юрид наслідками. Основними ознаками правом поведінки є її адекватність і правомірність.

правом пов-ка поділ на види: 1) в аспекті юр фактів (юр вчинки та індивідуальні акти; правоутворюючі, правозамінюючі, правоприпиняючі діяння) 2) у плані реалізації норм права (на дотримання, виконання, використання і правозастосування) 3) як зміст правовідносин (здійснення суб’єктивних прав, обов’язків, законних інтересів суб’єктів) 4) за зовнішньою формою виразу (дії і бездіяльність) 5) за способом детермінації (на активну, зумовлену внутрішніми причинами, і пасивну, відповідно до зовнішніх обставин) 6) за способом формування в текстах правових документів (прямо, чи безпосередньо передбачену правовими нормами) 7) за характеристиками суб’єктів (індивідуальна і колективна, посадова, професійна та ін)

60. Форма державного правління визначається порядком ор­ганізації, структурою і взаємодією вищих державних ор­ганів влади і управління. Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку. Монархія — це форма державного правління, за якої вища державна влада зосереджується (повністю або частко­во) в руках однієї особи — монарха, і перелається як спадщина серед представників правлячої династії або фор­мується якимось іншим шляхом. Монархії властиві такі юридичні ознаки: а) безстроковість влади монарха; б) во­лодіння владою за спадком по праву крові; в) представ­ництво монарха від імені держави не за дорученням, а за власним правом; г) непідпорядкованість влади монарха будь-яким іншим суб'єктам. Монархії поділяються на дві групи: необмежені та обмежені.

Необмежені монархії — це монархії, за якими влада монарха ніким і нічим не обмежена. Інакше кажучи, у країні не існує ні органів, ні законів, що могли б якоюсь мірою змінити або відмінити волю монарха. Існують різно­види необмеженої монархії: а) деспотична монархія, за якою влада монарха обож­нюється, а він сам офіційно визнається божеством. Цей різновид необмеженої монархії був поширений у державах рабовласницького типу, і насамперед, на Древньому Сході; б) абсолютна монархія характерна для більш пізніх часів і свого розквіту досягла в епоху феодалізму. В ній монарху вже не надаються божественні почесті, але за ним виз­нається необмежена влада, що обумовлюється його на­лежністю до правлячої династії. Прикладами абсолютної монархії можуть бути царська Росія, а у наш час — Саудівська Аравія.

Обмежена монархія — це монархія, де влада монарха тією чи іншою мірою обмежується повноваженнями певних державних органів. Різновидами її є: а) дуалістична монархія, за якої монарх вже не має законодавчої влади, яка перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і по своїй волі формує уряд, що відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Дуалістична монархія характерна для періоду переходу від феодалізму до капіталізму і є своє­рідною спробою примирення інтересів відживаючого класу феодалів (в особі монарха) і нового пануючого класу — буржуазії (в особі парламенту); б) парламентарна (конституційна) монархія, за якої влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади і за яким лише формально зберігається статус глави держави, але виключно з представницькими повноваженнями. Виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Абсолют­на більшість сучасних монархій — це монархії парламен­тарні. їх існування обумовлено національними традиціями, живучістю певних символів (Англія, Швеція, Японія та ін.).

Республіка — форма державного правління, за якої всі вищі державні органи обираються населенням або форму­ються загальнонаціональним представницьким органом влади. У сучасному світі розрізняють два види республік: а) президентська республіка, в якій повноваження глави держави, а у деяких випадках — і голови уряду, належать президенту, який обирається парламентським шляхом (прямими чи непрямими виборами населення) і формує уряд, що, як правило, не несе повної відповідальності перед парламентом. Президентські республіки сформува­лись у США, франції, Аргентині, Ірані та ін.; б) парламентська республіка, в якій здійснюється прин­цип верховенства парламенту, що обирається населенням країни і формує відповідальний перед ним уряд (Італія, Греція, Індія та ін.). Щодо України, то нині вона має змішану форму правління. В ній вбачаються ознаки як президентської (вибори президента населенням, широке коло його повноважень), так і парламентської (обов'язкове затвердження Верховною Радою Прем'єр-міністра, можливість виразу парламентом недовіри йому) республік.

 

Види правосвідомості

Правосвідомість – специфічна форма суспільної свідомості, с-ма відображення правової дійсності у поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль щодо забезпечення свободи особи та ін загальнолюдських цінностей. Правосвідомість складається з трьох ел-тів: ідеологічних, психологічних і поведінкових.

1. Правова ідеологія – с-ма правових принципів, ідей, теорій, концепцій, які відображують теоретичне (наукове) відношення сусп-ва до права, державно-правового розвитку, правових режимів, упорядкування суспільних відносин.(концепція поділу влад, принципи демократизму, гуманізму…)

2. Правова психологія – сукупність почуттів, навичок, традицій, в яких відображається відношення різних соціальних груп, окремих індивідів до П, законності, с-ми правових установ, що функціонують у суспільстві.

3. Поведінкова частина – мотиви правової поведінки, правові установки. Це ті ел-ти які безпосередньо зумовлюють поведінку суб’єктів П, її напрямок і хар-р. Поведінкові ел-ти утворюють вольову сторону правосвідомості.

Види правосвідомості:

1. За рівнем усвідомлення необхідності П: повсякденна (знання загальних принципів П), професійна (спеціальні деталізовані занання діючого законодавства, вміння і навички його застосування), наукова, теоретична (хар-рне для дослідників, наукових працівників)

2. За суб’єктами (носіями): індивідуальна, колективна: групова (групові уявлення тих чи інших соціальних груп), масова (хар-рна для нестабільних, тимчасових об’єднань людей), суспільна (використовується для хар-ки мікроколективів – населення країни, континента..)

Предмет і метод загальної теорії Д і П

Предмет ТДП – загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правової організації суспільства, Д і П, що розглядаються як цілісні соціальні інститути.

Метод ТДП – сукупність способів і прийомів дослідження предмета науки.

В залежності від визначеності предмета дослідження всі методи поділяються на загальні і спеціальні.

Загальні:1. Системно-функціональний метод – необхідний через системно-функціональну природу Д і П; 2. Статистичний – вивчення кількісних змін у державно-правовому житті і опрацювання цих спостережень у наукових і практичних цілях; 3. Історичний і логічний – враховується і аналізується все позитивне, накопичене історичним досвідом; 4. Метод сходження від абстрактного до конкретного – на першому етапі пізнання об ‘єкт сприймається як деяке нерозчленоване ціле. На другому – за допомогою аналізу об’єкт уявно розчленовується на частини і описується за допомогою багатьох абстрактних визначень.

Спеціальні: 1. Порівняльний метод державотворення і правотворення – процес відображення і фіксації відношень тотожності і подібності в державно-правових явищах; 2. Спеціально-юридичний – аналіз змісту чинного законодавства і практики його застосування Д органами; 3. Державного і правового моделювання – між різними державними та правовим явищами є спільності, а тому, знаючи властивості і ознаки одного з них(моделі), можна з певною ймовірністю судити про інше. 4. Конкретно-соціологічний – виявляє ступінь ефективності функціонування всіх гілок Д влади, правового регулювання, стану законності та правопорядку в країні.

Поняття та сутність права

Пра­во — це система або сукупність формально виражених норм (правил поведінки), які відображають і регулюють найбільш важливі економічні, політичні та інші соціальні відносини (закономірності їх розвитку), встановлені або санкціоновані державою, мають загальнообов’язковий характер, державною владою від порушень, закріплюють юридичні права і обов'язки суб'єктів правовідносин

Підходи до розуміння П: нормативний (с-ма загальнообов’язкових, формально-виражених норм), генетичний (осн увага – на процесах виникнення і форм П, його соціальній детермінованості умовами життя сусп-ва), інструментальний (специф регулятор сусп відн, за доп якого заб-ся держ управління сусп-вом), аксіологічний (прав дійсн<