Розділ ііі. Загальне вчення про державу

 

Ознаки та поняття держави

Характеризуючи державу, філософи і юристи сходяться на тому, що вона є необхідною формою організації розвиненого суспільства, без якої неможливе виконання завдань, що стоять перед ним. Погляди на державу, на характеристику її сутності, головних рис і призначення досить різні у представників того чи іншого наукового напрямку. Велика група науковців виходила при визначенні поняття “держава” з формально-логічних позицій. Л. Дюгі вважав державою будь-яке суспільство, де існує диференціація між тими, хто править і тими, ким правлять, у вигляді політичної влади; Г. Шершеневич визначав її як єднання людей у межах однієї території під загальною владою; Ф. Хайєк — характеризує державу як організацію, що її свідомо створюють люди, які проживають разом з метою однакового управління; Б. Баді та П. Бірнбаум розглядали державу як добре організовану машину влади разом з чиновниками і збройними силами, що її обслуговують.

Як похідне від права явище оцінювали державу Г. Кельзен, І. Кант, Г. Еллінек. Г. Кельзен характеризував її як персоніфікацію правопорядку, І. Кант — як об'єднання великої кількості людей, які підпорядковуються правовим законам, Г. Еллінек — як цільову єдність людей, які мають властивості юридичних суб'єктів і є носіями права.

Ф. Гегель розглядав державу як вищу і найдосконалішу форму суспільного життя. Підкреслюючи її моральну спрямованість, він характеризував її як дійсність моральної ідеї. Н. М. Коркунов визначав державу як об’єднання вільних людей, де мирний порядок забезпечується встановленням монополії державних органів на здійснення примусу, чим наголошував на її примусовому характері. На ту саму обставину вказує Дж. Ролз, який вважає, що держава повинна здійснювати остаточну владу і примус на певній території.

У найбільш концентрованій формі вказівка на примусовий характер держави сформульована у вченні марксизму-ленінізму. Ця риса держави розглядається ним як похідна від її класової природи, хоча К. Маркс, Ф. Енгельс і В. Ленін визнавали також необхідність захисту державою і певних загальносуспільних інтересів. Характерними для цієї теорії, в основі якої лежала ідея класової диктатури, було визначення держави як машини для підтримання панування одного класу над іншим (В. Ленін) або машини для придушення одного класу іншим (Ф. Енгельс).

Незважаючи на різноманітність підходів до визначення держави, в науковій літературі традиційно склався погляд на неї як на суспільне явище, до структури якої входить кілька побічних і кілька головних елементів: на перше місце серед них висуваються територія, населення і публічна влада. Саме їх характер за класичними юридичними поглядами відрізняє державу від додержавних та інших існуючих нарівні з нею суспільних утворень. Відомий на заході правовий словник Фішера характеризує державу як таку спільноту, в основі якої лежить територія, народ і державна влада.

Дійсно, держава є територіальним утворенням. Вона здійснює управління на обмеженій державними кордонами території, яка відіграє об'єднувальну щодо населення роль. Цією ознакою позначається її відмінність як від організації родового суспільства, яке формувалося на основі об'єднання за кровнородчими ознаками, так і від ідеологічних, виховних, етнічних та інших формувань, кожне з яких утворюється за спеціальними ознаками.

Як територіальне утворення, яке склалося шляхом адміністративно-територіального поділу на окремі територіальні одиниці — області, губернії, краї, кантони, штати, округи, провінції тощо, держава є самоорганізованою спільнотою.

Населення, яке мешкає в межах державної території, має свої певні особливості. Більшість населення пов'язана з державою стійкими відносинами громадянства. На відміну від іноземних громадян або осіб без громадянства, які теж можуть проживати на території держави, громадянин держави має найширший правовий статус і найбільш стійкі правові зв'язки з державою. Він також має права і повинен виконувати всі обов'язки, передбачені законодавством держави, тоді як інші мешканці позбавляються деяких з них (права обирати і бути обраним, обов'язку нести військову службу та ін.).

Основним елементом держави є, безумовно, політична влада. Інші ознаки держави здебільшого пов'язані з тими чи тими проявами державної влади. Найважливішою з них є здатність видавати закони й інші правові акти, які являють собою прояв безумовної загальнообов'язковості державної волі. Ця здатність водночас виступає як засіб самообмеження держави і забезпечення її невтручання в здійснення людиною своїх прав і свобод, впливу на поведінку, а через неї на суспільні відносини.

Похідною ознакою держави є наявність в ній чиновництва і формування військових контингентів — армії й поліції. Держава має у своїй власності певні необхідні для технічного забезпечення своєї діяльності засоби (транспорт, озброєння, будівлі, в'язниці і т. ін.). Для фінансового забезпечення своєї діяльності вона встановлює бюджет, систему податків, робить у разі необхідності внутрішні й зовнішні займи. Кожна держава має свої власні символи, якими є державні герб і прапор.

Держава є багатоаспектним явищем. Саме це відбивають і наведені вище її різноманітні визначення. Держава виступає в трьох головних аспектах: 1) як організація всього суспільства; 2) як організація певних класів або прошарків чи інших груп людей; 3) у створенні апарату влади. Два перших аспекти мають функціональний, а третій — механізменний характер.

Як організація всього суспільства держава виступає у внутрішніх та зовнішніх відносинах в інтересах всього населення країни, яке вона повинна репрезентувати і обслуговувати. Саме від імені держави приймаються ті рішення, які, маючи загальнообов'язковий характер, спрямовані на реалізацію і захист прав всіх громадян, на проведення соціальної політики як загальносуспільної політики. Як загальносуспільна організація держава сприяє роботі засобів зв'язку, боротьбі з порушниками законності, зі злочинністю, охороні громадського порядку. У цій якості держава є організатором усіх загальних справ — громадських робіт, охорони природи, пам'ятників культури, історичних цінностей, здійснює оборону країни від можливих зовнішніх нападів. Як представник всього суспільства держава здатна виступати в ролі арбітра між ворогуючими угрупованнями, пом'якшувати та узгоджувати різні соціальні, національні, мовні конфлікти, сприяти досягненню соціальних компромісів.

Цей аспект діяльності держави є основним і найзначущішим.

Разом з цим, держава, що діє в умовах суспільства, яке є соціально диференційованим, спирається на ті чи інші соціальні сили, на певну соціальну базу. Це можуть бути певні класи, прошарки, державна або партійна бюрократія, номенклатура. У зв'язку з цим держава здатна поєднувати захист інтересів всього суспільства з діями на їх користь. Інтереси суспільства можуть у певних випадках набувати пріоритету при вирішення загальнонаціональних справ. Соціальна база держави може бути менш або більш широкою. Вона може бути провідником інтересів одного або кількох класів, меншості або більшості населення. Це завжди позначається на змісті її діяльності, державній політиці, спрямованій на захист певних соціальних інтересів. У сучасній науці йдеться і про можливість фактичної належності влади в державі елітам — економічній, політичний, науково-технічній. Залежно від того, кому саме належить влада, держава може забезпечувати пріоритетну роль державної, приватної, суспільної власності або ж визнавати рівноправність усіх їх форм, може створювати всенародну або цензову демократію, забезпечувати пільги тим чи іншим прошаркам населення тощо.

Взята в механізмовому аспекті держава організована як певний апарат влади, який має складну структуру. Цей апарат являє собою розвинуту систему відокремлених від суспільства державних органів, які здійснюють владу переважно через професійних службовців. Апарат влади виступає як основний важіль управління суспільством, його реформування. Різні структури цього механізму мають різне функціональне призначення, взаємодіють між собою. У демократичній державі саме державний апарат повинен бути каналом здійснення народовладдя. В його складі існують органи первинного і вторинного народного представництва. Органи первинного народного представництва утворюються безпосередньо шляхом народного голосування, потім вони обирають органи вторинного представництва. В Україні органами первинного представництва населення є Верховна Рада і Президент України, а вторинного — Кабінет Міністрів, Верховний Суд, Конституційний Суд, Вищий Арбітражний Суд, Генеральний прокурор.

Вказані три аспекти діяльності держави і його головні ознаки повинні стати основою для її розгорнутого визначення. Держава є організацією політичної влади, що існує на певній соціальній базі, виступає в якості офіційного представника всього суспільства і забезпечує з допомогою спеціального апарату реалізацію своєї політики.

Окремо слід наголосити на тому, що в умовах демократичного суспільства держава завжди є правовою організацією. Вона діє в межах права, яке має пріоритет над державою.

 

§ 2. Поняття та риси політичної влади

Центральним у характеристиці поняття держави є погляд на неї як на організацію політичної влади. В усіх аспектах своєї діяльності держава невідривна від такого універсального поняття, як влада.

Відомо, що влада здійснюється не тільки в державі, але й у всіх осередках суспільства — в суспільних утвореннях, політичних партіях, установах тощо. Влада властива всім суспільним відносинам — економічним, політичним, соціальним, ідеологічним. І хоча є різні підходи до поняття влади, найбільш практичним для її характеристики є погляд на неї як на прояв організованої сили, заснованої на здатності одних суб'єктів нав'язувати свою волю іншим, тобто керувати ними. Отже, в основі державної влади лежать відносини залежності між людьми. Ці відносини мають вольовий, а іноді і силовий характер і створюють можливість різними засобами нав'язувати державну волю громадянам та іншим суб'єктам суспільних відносин.

Державна влада має публічний характер і здійснюється як щодо своїх громадян, так і щодо інших суб'єктів, що перебувають у межах державної території. Вона проявляється через освячену законом їх економічну, політичну, психологічну залежність. На цій основі складаються відносини керування і підлеглості. Персоніфікація влади відбувається через апарат, що управляє суспільством.

Суб'єктами державної влади в межах своєї компетенції є державні органи, від імені яких виступають посадові особи. Ними можуть бути колегіальні множини людей (сесія Верховної Ради, засідання Кабінету Міністрів, органів, що входять до судової системи, тощо) або окремі особистості — державні службовці (президент, міністр, голова місцевої адміністрації, начальник райвідділу тощо).

Приймаючи обов'язкові для підвладних структур рішення, державна влада визначає лінію їхньої поведінки. Владні відносини можуть бути при цьому побудовані на добровільних і примусових началах. Методи здійснення державної влади різноманітні. Це може бути панування, управління, заохочення, психологічний вплив. При максимальній централізації і концентрації влади можливе здійснення не обмеженої законами і такої, що призводить до свавілля групової або ж особистої диктатури. Відповідно, підкорення велінням державної влади може бути засноване на звичці, переконанні в їх корисності, побоюванні невигідних, в тому числі й матеріальних, наслідків, на сподіванні матеріального чи морального заохочення або ж на побоюванні застосування державного примусу.

Сила авторитету влади держави значно ефективніша за авторитет її сили. Саме тому головним для забезпечення ефективності її діяльності є наявність у суспільстві переконання в природності, доцільності і необхідності її велінь.

Найважливішою ознакою державної влади є її політичний характер. Будь-яка політична діяльність і боротьба так чи інакше пов'язані з державою. Державна влада здійснюється над різноманітними суспільними угрупованнями і окремими особами при їх взаємодії одне з одним у процесі реалізації політики (угрупуваннями можуть бути класи, прошарки, соціальні, етнічні й релігійні групи, що об'єднуються в певні суспільні утворення). Політика завжди пов'язана з діяльністю держави, з участю в її справах. Більше того, політична влада є державною монополією. Інші організації, що існують у суспільстві, хоча і беруть участь у політиці, але їх влада поширюється тільки на членів тієї чи іншої організації і має характер звичайної суспільної, а не політичної влади. Держава є головним елементом політичної системи суспільства, до якої входять всі існуючі в суспільстві утворення політичного спрямування.

Взаємодіючи з різними ланками політичної системи — партіями, рухами, групами населення, об'єднаними за соціальними, національними, професійними, статевими та іншими ознаками, держава являє собою провідний суб'єкт політичного життя, що взаємодіє з іншими ланками політичної системи. Вона реєструє або анулює реєстрацію окремих недержавних утворень, встановлює правовий режим їх діяльності, наглядає за його додержанням. Недержавні формування, хоча безпосередньо і не здійснюють політичної влади, але беруть участь у боротьбі за прийняття тих чи інших державних рішень, за їх реалізацію або контроль за їх здійсненням, за зміну державної політики. Отже, завжди йдеться про участь у вирішенні державних справ, боротьбу за державну владу, за вплив на її діяльність. Через законодавство держава офіційно визначає правове становище інших елементів політичної системи. Оскільки усяка політична боротьба і діяльність так чи інакше пов'язана з державою, все це обумовлює виняткову її монополію на політичну владу.

Саме на державну владу покладається здійснення ряду функцій — напрямків її діяльності стосовно впливу на суспільні відносини. Через функції держави розкривається її сутність. Виходячи з того, що проблема функцій держави буде викладена в спеціальному розділі, обмежимось окремими зауваженнями.

Державні функції поділяються на кілька видів.

Основними серед них є ті, що визначають головні напрямки діяльності держави, а саме: економічна, політична, соціальна та ідеологічна функції. У державах різних історичних типів їх зміст і обсяг різні. Решта напрямків діяльності держави значно вужча і становить її неосновні функції.

Політична влада, яка монопольно належить державі, використовується нею для вирішення як внутрішньо-, так і зовнішньополітичних завдань. Цьому відповідає поділ державних функцій на внутрішні і зовнішні.

Більшість державних функцій мають постійний характер, проте деяким з них притаманний тимчасовий специфічний характер. Ці функції здійснюються під час воєнних військових дій, для боротьби зі стихійним лихом, епідеміями, у зв'язку з участю в діях міжнародних збройних сил і т. ін. Тимчасові функції мають здебільшого надзвичайний характер.

Окрім державних функцій, є ще функції державних органів. Головні з них — законодавча, виконавча, судова і контрольна, — здійснюються групами однорідних державних органів. Поділ державної влади на органи, що виконують кожну з цих функцій, покладений в основу одного з основоположних принципів організації і діяльності державної влади — поділу влади.

Джерелом сучасної державної влади в демократичній державі є її народ. Легітимація цієї влади відбувається на основі делегування її народом шляхом вільних виборів відповідним державним органам за встановленою Конституцією процедурою. Згідно з Декларацією про державний суверенітет України виборним державним органом, що може виступати від імені усього народу України, є Верховна Рада. Другим всенародно обраним органом первинного представництва народу згідно з Конституцією України (ст. 103) є Президент України. Усі інші державні органи є похідними від перших двох.

 

Державний суверенітет

Крім таких своїх конституційних ознак, як власна сила, що на неї спирається державна влада і що її вона в разі необхідності застосовує, і власна воля, що її вона може робити обов'язковою і нав'язувати всім суб'єктам суспільного життя, є ще одна, найважливіша ознака державної влади — її суверенітет. Суверенітет містить характеристику взаємовідносин державної влади з іншими суб'єктами влади як у середині країни, так і за межами державних кордонів.

Суверенітет державної влади існує фактично з часу виникнення держави. Однак теоретичне обґрунтування суверенітету з'явилося значно пізніше. Першим теоретиком суверенітету в ХVІІ столітті був французький прихильник сильної королівської влади Жан Боден. Поява цієї теорії пов'язана з цілком конкретними історичними обставинами — боротьбою королів проти зазіхань великих феодалів на самостійність у межах однієї держави (феодали діяли за принципом "кожен барон суверен у своїй баронії") та спроб Папи Римського встати "над королями" і управляти ними. Саме тоді і склалося вчення про суверенітет як суверенітет внутрішній і зовнішній. Отже, суверенітетом є верховенство державної влади щодо всякої іншої влади в середині країни і її незалежність від усякої іншої влади за її межами. З цього визначення випливає, що суверенітет поділяється на внутрішній і зовнішній. У сучасних умовах внутрішній суверенітет регулюється нормами конституційного права, а зовнішній, що стосується характеру відносин між різними країнами — ще й нормами міжнародного права. У Конституції України закріплюється, що Україна є суверенною і незалежною державою (ст. 1), що її суверенітет розширюється на всю її територію (ст. 2), що вона визнає чинні міжнародні договори і вважає їх частиною національного законодавства України (ст. 9), що на території України не допускається розташування іноземних військових баз (ст. 17).

Слід зауважити, що суверенітет є властивістю не держави, а державної влади. На території країни державна влада є вищою, верховною, і ніяка інша (партійна, суспільна, церковна і т. ін.). не може диктувати їй свою волю. Усередині країни суверенітет обмежений лише основними правами людини. У роки радянської влади верховенству державної влади протистояла закріплена в Конституціях України 1937 року і 1978 року керівна роль Комуністичної партії. Це було рівнозначним юридичному визнанню несуверенності державної влади. В історії різних країн на принцип верховенства державної влади посилювалась світська влада при виникненні різних сутичок з владою церковною. Зовнішній суверенітет позначає ті межі, в рамках яких повинні відбуватися типові для сьогоднішніх умов міждержавні інтеграційні процеси. Отже, принцип незалежності влади однієї держави від влади іншої за всіх політичних режимів має винятково велике практичне значення.

Не слід плутати поняття “суверенітет держави” з підпорядкованим йому поняттям “суверенні права”. Своєї конкретизації внутрішній і зовнішній суверенітет набувають через систему суверенних прав. Здійснення їх належить до компетенції окремих державних органів або їх груп.

У межах власної території суверенними правами є, наприклад, права мати збройні сили, власну грошову одиницю, стягувати податки, встановлювати режим діяльності недержавних організацій і адміністративних одиниць, адміністративно-територіальний поділ у цілому та ін. У зовнішніх відносинах здійснюються такі суверенні права, як право укладення міжнародних договорів, участі в роботі міжнародних організацій, підтримання дипломатичних відносин з іноземними країнами, оголошення війни і заключення миру і т. ін. У федеративній державі, створеній знизу шляхом об'єднання незалежних держав, суверенітет тих, що об'єднуються, є джерелом повноважень центральної загальнофедеративної влади. Ця влада здійснює суму добровільно переданих їй державами, що об'єдналися, суверенних прав. Навпаки, створення федерації зверху відбувається шляхом передачі певної кількості суверенних прав від центральної влади знов утвореним членам федерації.

Ознаками суверенітету є його єдність, неподільність і невідчужуваність.

Єдність суверенітету полягає в тому, що в державі може бути одна суверенна влада, яку здійснює вся система державних органів. Тому всілякі спроби самопроголошення суверенітету територіями в межах однієї країни є неправомірними.

Неподільність суверенітету полягає в тому, що державній владі, яка діє на території певної країни, належить вся повнота суверенітету. Державна влада не може бути лише частково суверенною. Несуверенні утворення не можна вважати державами (наприклад, колонії, протекторати тощо). Не є суверенними державами і автономні утворення, які наділені окремими суверенними правами і тому набувають певних ознак державності (наприклад, Автономна Республіка Крим).

Невідчужуваність суверенітету означає, що суверенітет не може бути нікому переданий або обмежений. Звичайно суверенітет не має абсолютного характеру. Сфера здійснення окремих суверенних прав може бути з тих чи інших причин обмежена, звужена, але лише доти і тією мірою, якою держава вважає це для себе корисним чи необхідним. Прикладом такого обмеження є сучасні інтеграційні процеси, в яких бере участь і Україна і які проявляються через діяльність Ради Європи, ОБСЄ, СНД. Органи, створені такими об’єднаннями, мають здебільшого узгоджувальний, координуючий характер, внаслідок чого суверенітет державної влади України лишається недоторканним.

Першоджерелом влади, і передусім державної, в демократичних країнах є народ. Тому в основі державного суверенітету лежить народний суверенітет. Саме народ, здебільшого через вільні вибори, легітимує державну владу. Оскільки джерелом державної влади є народ, то йому і повинна належати влада. Народний суверенітет здійснюється через виборний представницький орган і безпосередньо народом через вибори, всенародні обговорення, референдум. Отже, в умовах демократії державний суверенітет фактично збігається з народним. "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ", закріплює ч. 1 ст. 5 Конституції України. Водночас ч. 2 тієї ж статті констатує, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові, чим підкреслюється пріоритет у цій справі народного суверенітету. Терміни "народний" і "державний" суверенітет часто вживають як синоніми поняттю “національний суверенітет”. При цьому поняття “національний суверенітет” не слід плутати з поняттям “право на самовизначення окремих націй”. Це право існує як гіпотетична можливість і проявляє себе поміж іншими правами в процесі створення нової держави, що проголошується і в преамбулі діючої Конституції України, де зазначається, що сучасна українська держава виникла на основі здійснення Українською нацією, всім українським народом права на самовизначення.

Типологія держави

Під типологією держави слід розуміти поділ усіх держав, що існували й існують, на великі групи — типи за їх найсуттєвішими ознаками. В науці склалося кілька різних підходів щодо визначення цих груп.

Як уже згадувалося, кожна держава має свою соціальну базу. Державна влада завжди спирається на певні соціальні сили — класи, прошарки, релігійні формування і т. ін. Саме опора влади в державі на певні соціальні сили визначає її сутність. За так званою формаційною теорією — це найважливіша ознака, і саме нею обумовлюється поділ держави на окремі історичні типи. Ця ознака поєднується у згаданій теорії з іншими — на базі якого способу виробництва виникає держава і кого вона обслуговує. Скорегована шляхом відкидання вульгарного економізму і виключно класового підходу відповідно до сучасних досягнень науки формаційна теорія залишається найпоширенішою в вітчизняній літературі. З найсуттєвими іншими, за цією теорією, ознаками держави так чи інакше пов'язані й інші варіанти класифікації (типізації) держав. Так, ще в стародавні часи особливість соціальної бази держави висувалася як необхідна ознака при поділі держав залежно від їхніх політичних режимів.

Залежно від характеру розвитку продуктивних сил у сучасній західній літературі держави поділяють на доіндустріальні, індустріальні і постіндустріальні (комунікативні). Поширення набув також так званий цивілізаційний підхід до типології держави. Згідно з ним усі держави поділяються на такі, що належать до численних груп (їх понад 20) цивілізацій (наприклад західної і православної), головними ознаками яких є не соціально-економічні фактори, а передусім особливості релігії і культури. Ця теорія безумовно збагачує уяву про особливості державності окремих країн. Проте, незважаючи на проведення чіткого розмежування між стародавніми і наступними цивілізаціями (наприклад, єгипетською і мусульманською), суттєвим недоліком підходів до типології держави, за цією теорією, є відсутність визначення історичних закономірностей їх розвитку, зміни одного типу держави іншим.

Щодо підходів у визначенні типу держави певні переваги слід визнати за формаційною теорією, хоча і в неї є суттєві недоліки. Вона не враховує всіх варіантів можливого розвитку окремих країн (наприклад, особливостей держав, що виникають на базі так званого східного способу виробництва — див. розділ "Виникнення держави").

Згідно з цією теорією історія державності започаткувалася з ІV столітті зі створенням рабовласницької держави (Стародавній Єгипет, Китай, Месопотамія, Греція, Рим). Її соціальною базою в цілому був панівний клас рабовласників. Це вимагало створення державної системи, що здатна була б забезпечувати насильницьке підтримання його панування. Праця рабів створювала можливість розвитку рабовласницької культури шляхом виникнення різних варіантів цивілізації. Рабовласництво було індивідуальним, колективним або державним. Раб був головною виробничою силою. Рабів можна було купувати і продавати, як звичайне майно, раб повністю залежав від волі власника. В межах рабовласницької держави, як і в межах інших її типів, існували різновиди. Їхній характер залежав від широти соціальної бази держави. Сутність певного типу держави розвивалася залежно від зміни політичних режимів, найвизначнішою характеристикою яких була широта їх соціальної бази. У класифікації Платоном держав на аристократичні (влада авторитетних і мужніх людей), олігархічні (влада багатіїв), демократичні (влада натовпу) і тиранічні (обмежена жорстка влада однієї людини) неважко простежити класифікацію політичних режимів. З того ж принципу класифікації виходив Аристотель, який вважав, що держава передусім характеризується кількістю володарів. У Стародавньому Римі, наприклад, політичний режим зазнавав змін поступово, спочатку — у зв'язку з розширенням прав плебеїв, а згодом — з переходом до монархічного ладу, що було пов'язано в першому випадку з розширенням, а в другому зі значним звуженням соціальної бази держави. Різновиди рабовласницького типу держави ми спостерігаємо і в Стародавній Греції, де в Афінах у здійсненні влади брали участь усі вільні від рабства громадяни (демократія), а в Спарті — їх заможна меншість (аристократія).

Згодом, у зв'язку з малою продуктивністю рабської праці, обумовленою відсутністю зацікавленості раба в її результатах, відбувається закономірний перехід до феодальних виробничих відносин, внаслідок чого і з'являється феодальний тип держави. В умовах феодалізму головною виробничою силою стала земля, через що провідну роль відігравало не індустріальне, а сільськогосподарське виробництво. Закріпачені селяни мали на відміну від рабів певні особисті права. Але вони були прикріплені до землі, перебували в прямій юридичній залежності від феодалів, і до них з боку феодалів широко застосовувався позаекономічний примус. В цей період існувала диференціація на великих феодалів (королі, князі, графи, борони і т. ін.) і дрібних. Суттєве значення в умовах феодалізму мав поділ суспільства на стани: перший — світські феодали, другий — феодали церковні і третій стан — просто населення, здебільшого міське. Перші дві групи мали великі привілеї.

В умовах феодалізму державна влада була похідною від власності на землю. Оскільки одним з головних землевласників була церква, вона відігравала надзвичайно велику роль у вирішенні питань державного значення, не тільки претендувала на владу, але реально виконувала певні її функції.

У своєму розвитку феодальна держава у більшості країн проходить три головних етапи — феодальної роздробленості, станового представництва і абсолютизму. В умовах раннього феодалізму, коли земельні володіння були децентралізованими, існували численні держави-маєтки. Поступово розвивалися відносини сюзеренітету-васалітету, які закріплювали залежність дрібних феодалів від великих. У зв'язку з цим з'являється феодальна драбина — пов'язаність феодалів різних рівнів взаємними правами і обов'язками, заснована на їх ієрархічній субординації і підтримці одне одного.

Згодом у різних країнах з'являються впливові, що мали формально або фактично дорадчий характер, органи станового представництва (Генеральні Штати, Конвент, Гетьманська Рада, Боярська Дума та ін.), що є характерним для станово-представницького періоду розвитку феодального типу держави. Поступово відбувається подальша концентрація влади. Показовою у зв’язку з цим є крилата фраза французького короля Людовіка ХІУ "Держава — це я!", яка вдало характеризує останній абсолютистський період існування феодального суспільства.

Саме в умовах абсолютизму різко посилюються властиві феодалізму економічні й політичні суперечності. Швидкий розвиток виробничих сил був поштовхом до поступового розвитку індустріального суспільства. Феодальні відносини, створені максимально централізованою абсолютистською феодальною державою, стали великим гальмом у розвитку економіки, політичного і соціального життя. Перед суспільством постало питання створення ринку дешевої робочої сили, заснованого на ліквідації кріпацтва, і довічне закріплення селян за землею. Буржуазія, що народжувалася, була зацікавлена у створенні для всіх рівних стартових можливостей в економічній сфері, вільному пересуванні людей, товарів і послуг, вільному, заснованому на конкуренції підприємництві. Паралельно виникає необхідність відповідних перетворень у політичній сфері, створення демократичного суспільства, знищення феодальних інститутів.

Усі перелічені завдання вирішуються шляхом політичної революції, яка здійснюється буржуазією під гаслами свободи і рівності всіх перед законом, заборони будь-яких привілеїв. Наслідком цієї революції є встановлення нового буржуазного (капіталістичного) типу держави.

Її соціальною базою стають приватні підприємці — власники основних засобів виробництва. Ця соціальна база звужується або розширюється залежно від етапів розвитку буржуазного суспільства (вільний або монополістичний капіталізм) та існуючих у тій чи іншій країні політичних режимів. Ліквідується будь-яка особиста позаекономічна залежність виробника від власника засобів виробництва. Економічна свобода стає базою для створення громадянського суспільства, заснованого на недоторканності приватної власності, свободі договірних відносин, політичній та ідеологічній свободі.

У цілому при капіталізмі проголошується принцип невтручання держави в суспільні справи, відкидається ідея державного патерналізму як така, що є шкідливою для розвитку приватної ініціативи. Водночас держава активно діє у сфері обслуговування загальносуспільних інтересів (засоби сполучення, зв'язку, охорона громадського порядку).

Відображаючи і захищаючи власні інтереси, буржуазна держава на конституційному рівні закріпила такі інститути і принципи всезагальної демократії, що мають загальнолюдську цінність, як парламентаризм, поділ влади, економічний, політичний та ідеологічний плюралізм, особисті та політичні права і свободи людини і громадянина, право вільного звернення до суду і т. ін. Але існуюча водночас майнова нерівність здатна породжувати соціальні конфлікти, при виникненні яких держава прагне до їх пом’якшення і розв'язання, виходячи здебільшого з інтересів тих, хто при владі, передусім власників засобів виробництва. Така спрямованість діяльності буржуазної держави яскраво показала себе вже на першому етапі її розвитку в умовах так званого вільного капіталізму. Різке розшарування суспільства, полюсна протилежність між бідністю і багатством неминуче ведуть до гострих соціальних сутичок. У цих умовах воля і сила держави спрямовані на захист інтересів буржуазії. В економічній сфері держава дотримується політики повного невтручання в економічні процеси, виконуючи роль "нічного охоронця". В політичній сфері вона захищає свої інтереси, нарівні з застосуванням у необхідних випадках як компромісів, так і примусу, встановлює численні цензи, що забезпечують буржуазії панування в здійсненні політичної влади.

Серйозні зміни відбуваються на другому — монополістичному етапі існування буржуазної держави. Монополізація виробництва, вирішальний економічний та політичний вплив промислових монополій і фінансового капіталу на розвиток суспільства призвели до звуження соціальної бази держави. Держава відмовляється від повного невтручання в економічні відносини, її роль в економічному і соціальному житті суспільства поступово підвищується. Зростання виробничих сил і політичні чинники обумовлюють виникнення державного сектора в економіці. Заради збереження ринкової економіки держава ставить певні кордони діяльності панівних монополій з допомогою так званого антимонопольного законодавства. Під впливом тиску з боку робітничого класу і зовнішньополітичних чинників, в тому числі соціальної політики в СРСР, формується державна політика у сфері соціальних послуг.

На подальшому етапі розвитку суспільства відбувається науково-технічна революція, яка веде до постіндустріальної епохи, нечуваного раніше зросту продуктивності праці. Використовуються капітальні наукові відкриття, бурхливо розвивається атомна енергетика, електроніка та інформатика, і ці результати стають особливо відчутними після Другої світової війни. В індустріально розвинених країнах підвищення продуктивності праці, розвиток форм приватної власності, особливо акціонування, дає великому прошарку людей можливість підвищити свій добробут, що веде до появи так званого середнього класу, до якого входить і частина робітників. Це обумовлює різке зменшення можливості гострих соціальних конфліктів та вибухів. Цьому сприяє і держава, яка дістає і час від часу використовує можливість брати активну участь у регулюванні економічних процесів, відміняє більшість цензів. За рахунок середнього класу держава розширює свою соціальну базу. Значно підвищується роль держави як представника загальносуспільних інтересів (у сфері захисту навколишнього середовища, будівництва шляхів і сполучень тощо), велика увага приділяється соціальній політиці, наданню соціальної допомоги тим прошаркам населення, які її потребують, захисту прав людини.

Разом з тим слід ураховувати й те, що соціальна база окремих буржуазних держав на різних етапах їх існування розширювалась або звужувалась залежно від зміни політичних режимів, які коливалися від демократичних і ліберальних до фашистських, режимів військової диктатури, особистої влади.

На сучасному етапі свого існування розвинуті буржуазні держави значною мірою втрачають своє колишнє обличчя в аспекті апарата панування буржуазії. Отже, капіталістична держава поступово переростає в постіндустріальну державу соціально орієнтованого типу.

Однією з ознак цієї держави є її перехідний характер. Вирішального значення в її діяльності набуває виконання загальносуспільних справ, забезпечення пріоритету і надійного захисту прав і свобод людини і громадянина. Її державним (п