ТОП 10:

Загальна характеристика і функції органів



Законодавчої, виконавчої та судової влади

 

Законодавча влада — це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, яка має виняткові повноваження на прийняття законів.

Органами законодавчої влади є парламенти, які в різних країнах називаються по-різному: в США — Конгрес, в Англії — Парламент, у Росії — Федеральні Збори, в Україні — Верховна Рада. Парламент може бути однопалатним (Італія, Швеція та інші країни) або двопалатним (у федеративних державах — Росії, США, ФРН, а також у деяких унітарних державах — Франції).

Головною функцією законодавчої влади є законодавче регулювання суспільних відносин, тобто прийняття законів. Так, згідно з Конституцією України Верховна Рада України (парламент) кваліфікується єдиним законодавчим органом України. Відповідно Верховна Рада Автономної Республіки Крим вважається Конституцією України лише представницьким органом. Оскільки парламент є безпосереднім виразником народного суверенітету, народної волі та інтересів, то крім законодавчої він виконує ще дві функції:

1) установчу;

2) контрольну.

Установча функція законодавчої влади полягає в тому, що парламент формує або бере участь у формуванні уряду, обирає або затверджує на посадах керівників уряду, міністерств, відомств, а також інших вищих державних органів. Наприклад, Верховна Рада України дає згоду на призначення Прем’єр-міністра, Генерального прокурора та інших керівників центральних державних органів.

Контрольна функція законодавчої влади полягає в тому, що парламент здійснює контроль за діяльністю підзвітних йому державних органів (Уряду, міністерств, відомств). Верховна Рада відповідно до Конституції України здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України.

Законодавча влада внаслідок свого представницького мандату є найбільш політизованим інститутом влади на відміну від інших гілок влади — виконавчої і судової, відносно яких існує пряма конституційна заборона створення осередків політичних партій і політичної активності. Тому не є випадковим, що в органах законодавчої влади — парламентах не виключається, а навпаки передбачається створення фракцій політичних партій, парламентської більшості, меншості тощо.

Представницький характер законодавчої влади дає підстави визначити її “першою серед рівних” у системі поділу державної влади. Це приводить до того, що компетенція органів законодавчої влади може тлумачитись дуже широко. Так, вважається, що англійський парламент може все, “крім перетворення жінки в чоловіка і навпаки”. Однак, із цього правила можуть бути винятки. Як виняток можна сприймати французький парламент, який внаслідок державно-правових реформ президента де Голля значною мірою втратив реальні можливості законодавчого впливу на стан речей у країні. Оптимальним вирішенням проблеми меж компетенції органу законодавчої влади може бути підхід, згідно з яким, наприклад, компетенція Верховної Ради України є досить широкою, але водночас обмежується Конституцією України і тому не може вважатися безмежною.

Виконавча влада — це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, яка має прерогативу виконувати прийняті парламентом закони та інші рішення.

Виконавча влада здійснюється урядом, який у різних країнах називається по — різному: в США — Адміністрація Президента, в Італії — Рада Міністрів, у Росії — Уряд, в Україні — Кабінет Міністрів. Згідно з Конституцією України вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Очолює Кабінет Міністрів Прем'єр-міністр України. До системи виконавчої влади крім Кабінету Міністрів входять центральні органи виконавчої влади — міністерства, державні комітети та інші відомства, місцеві державні адміністрації.

Основною функцією виконавчої влади є виконання законів. Окрім того, виконавча влада здійснює функцію підзаконного регулювання суспільних відносин, тобто приймає підзаконні нормативно-правові акти. Наприклад, Кабінет Міністрів України приймає на основі Конституції та законів України постанови.

Виконавча влада здійснюється на основі таких принципів, як:

оперативність;

професійність;

компетентність;

відповідальність;

організація на основі адміністративної підлеглості;

законність;

підзвітність перед представницькими органами.

Виконавча влада досить часто і значною мірою небезпідставно асоціюється з державною владою у вузькому розумінні цього слова, оскільки на відміну від інших гілок влади вона заснована на гранично визначених ієрархічних відносинах, які передбачають чітку організацію державно-службових відносин, підпорядкованість і відповідальність. Навпаки, представницький характер органу законодавчої влади, а також особливий статус судової влади, яка може виступати арбітром між особою і державою, наближають їх до інститутів громадянського суспільства, вказують не тільки на державницьку, але і на суспільну їх природу. У сфері виконавчої влади, як такій області державно-управлінської діяльності, що побудована передусім на засадах професіоналізму, — містяться найбільші можливості бюрократичних деформацій, а тому щодо виконавчої влади особливого значення набувають питання контролю за її діяльністю з боку представницьких та судових органів, інститутів громадянського суспільства.

Судова влада — це відокремлена гілка влади, що має виняткові повноваження на здійснення правосуддя.

Отже, основною функцією судової влади є здійснення правосуддя.

Для функції правосуддя характерні такі важливі ознаки, як виключність та самостійність. Виключність означає, що ніхто, крім судових органів, не має права здійснювати правосуддя. Так, згідно з Конституцією України правосуддя може здійснюватися тільки судом, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Самостійність, означає, що суди при здійсненні правосуддя не залежать від будь-яких органів та осіб, мають керуватися тільки законом.

Судочинство в Україні здійснюється у формах розгляду і вирішення кримінальних, цивільних, а також справ з адміністративних правопорушень (суди загальної юрисдикції), господарських справ (господарські суди), а також прийняття рішень Конституційним Судом України.

Найважливіша особливість здійснення діяльності судових органів полягає в суворому додержанні визначеної процесуальним законодавством процедури, яка гарантує демократизм і виваженість правосуддя, обґрунтованість і законність судового рішення. До конституційних принципів судочинства належать такі:

рівність прав громадян на судовий захист;

гласність;

законність;

рівноправність сторін (наприклад, обвинувачення і захисту);

змагальність сторін;

обов'язковість судових рішень;

оскарження судових рішень (наприклад, вирок суду може бути оскарженим до вищого суду апеляційної або касаційної інстанції).

Окрім правосуддя суд у правовій державі здійснює функцію захисту прав і свобод людини і громадянина. Судовий захист прав і свобод людини в умовах формування правової державності має стати основною формою їх юридичного захисту і тому підлягає всебічному розвитку і підтримці.

Слід наголосити на тому, що судова влада посідає особливе місце в системі державно-правових інститутів правової державності. Тому правова держава є “державою суддів”[7] у тому розумінні, що судова влада в умовах функціонування принципів правової державності є найбільш наближеною до права гілкою державної влади, що передбачає, зокрема, можливість для суду розглядати позови щодо відповідальності органів державної влади перед людиною і громадянином з приводу порушення чи обмеження їх прав чи свобод.

Принциповою є й та обставина, що саме судовим органам у правовій державі належить остаточний вердикт у вирішенні юридичних спорів та конфліктів, найбільш яскравим прикладом чого є рішення Конституційного Суду України, які вважаються остаточними і не підлягають оскарженню. Важливим для констатації особливої ролі судової влади в правовій державі є й те, що судді є юристами за фахом.

 

§ 5. Організація здійснення влади на місцях. Взаємодія місцевих державних органів з органами місцевого самоврядування

 

З точки зору пошуку оптимальної моделі соціального управління на рівні адміністративно-територіальних одиниць має функціонувати система місцевого самоврядування, яка створює можливість для реалізації безпосередніх потреб мешканців населених пунктів, узгодження загальнодержавних та місцевих інтересів, що є невід’ємною рисою системи сучасного демократичного правління. Ідея самоврядування ґрунтуються на визнанні шкідливості надмірної централізації у вирішенні питань місцевого значення, що може призвести до нехтування правами територій, бюрократизації процесу прийняття рішень, які мають місцевий характер.

Поряд з організацією органів державної влади, що покликані на засадах централізації вирішувати питання загальнодержавного значення, функціонує система самоврядування на засадах відносної автономії органів місцевого самоврядування, які діють на підставі безпосереднього мандата жителів територіальної громади, повинні мати власну фінансово-економічну базу і визначену законом компетенцію щодо вирішення питань місцевого характеру.

Місцеве самоврядування має давню історію, і починалося воно з боротьби середньовічних європейських міст з феодалами за свої власні права. Це знайшло своє втілення в Магдебурзькому праві. У деяких з країнах розвинутої демократії органи місцевого самоврядування здійснюють майже всі функції місцевої влади. В інших країнах (таких, як, наприклад, Франція) виправдовує себе варіант реалізації місцевої влади на засадах співіснування та співробітництва місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування на основі розподілу компетенції. Повна відсутність механізмів місцевого самоврядування характерна для авторитарних і тоталітарних політичних режимів, однією з органічних рис яких є максимальна концентрація державної влади в центрі при повній безправності регіонів і територіальних одиниць.

Відповідно до Конституції України виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації, які підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.

Водночас Конституція України 1996 року визнає і гарантує місцеве самоврядування. Представництво місцевих інтересів, власна матеріальна, фінансова та організаційно-правова база місцевого самоврядування дає підстави для його кваліфікації як самостійного інституту представницької влади, який безпосередньо не входить до системи державних органів. Закон України “Про місцеве самоврядування” від 21 травня 1997 року відносить до числа представницьких органів місцевого самоврядування сільські, селищні та міські ради, а також обласні та районні ради як такі, що представляють спільні інтереси територіальних громад, селищ, міст. Головними посадовими особами відповідних територіальних громад цей Закон називає сільського, селищного, міського голову. Конституція України передбачає певні механізми взаємодії між місцевими державними адміністраціями і відповідними органами місцевого самоврядування як у плані делегування повноважень, так і контролю. Служба в органах місцевого самоврядування не тотожна за своїми істотними характеристиками державній службі і тому регулюється окремим Законом України “Про службу в органах місцевого самоврядування”.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.237.183.249 (0.005 с.)