Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття і різні прояви права

Поиск

Термін “право” вживається у різних значеннях. У теорії права він має юридичний зміст, оскільки йдеться про юридичне право. У юридичному праві слід розрізняти право об’єктивне з його різними проявами, що в цілому характеризують стан сукупності охоронюваних державою суспільних відносин і тенденції їх розвитку, і право суб’єктивне, яке належить окремим особам і полягає в наявності в кожної з них певних правових можливостей. Ці можливості є похідними від змісту загальних правил, з яких складається об’єктивне право.

Характеризуючи юридичне право, слід виходити з того, що воно є багатоаспектним явищем. Про це свідчить як історія, так і сучасний стан правової науки. Формулювання поняття права утруднюється і у зв’язку з різноманітністю форм його існування в різних правових системах. Треба виходити з того, що об’єктивне право має різні прояви. Хоча воно і усвідомлюється людьми, але існує об’єктивно і має прояв не тільки в державних нормативних актах.

По-перше, основи права можуть виступати в якості суспільних відносин, актів суспільної практики, що складаються або склалися і постійно повторюються. Правовий, тобто обов’язковий, характер можуть набувати відносини в економічній сфері (виробництва, розподілу та обміну продуктів праці, (наприклад, натуроплата), в політичній (політична діяльність самоврядних утворень, створення політблоків), в сімейній сфері і т. ін.

Правовідносини стають юридичним виразом цих постійно повторювальних відносин, що виникають на базі накопичення і перевірки життям. Вони визнаються і захищаються судами і іншими органами, що набувають державного характеру. Згодом основи права, які складаються об’єктивно, закріплюються, конкретизуються; деталізуються в чинному законодавстві чи інших формах права. Таке явище яскраво простежується в процесі виникнення права, очікується і при його подальшому розвитку.

Поява законодавства та інших форм, що оформлюють право, є офіційним свідченням того, що держава бере під свій захист ті чи інші прояви суспільного життя, які постійно повторюються. В умовах сучасної України це може, наприклад, відбуватися у зв’язку з появою нових форм ринкових відносин, окремі прояви яких нерідко спочатку існують тільки фактично і лише згодом закріплюються законодавчо. У політичній сфері ці процеси відбувалися при створенні політичних блоків, узгоджувальних органів. Прагнення подружжя до майнової незалежності, що стало цілком природним в умовах ринкових відносин, знайшло своє формальне вираження в законі через інститут шлюбного договору, який надав життєвій ситуації законодавчої форми.

Процеси багаторазового повторювання можуть відбуватися під час поступового складання певної судової практики, яка фактично набуває обов’язкового характеру і має великий вплив на поведінку суб’єктів права. Судова практика усіх вищестоящих судів впливає на практику нижчестоящих судів. Нижчестоящі суди не можуть не рахуватися з погрозою відміни вищестоящими прийнятих ними рішень. Судова практика викликає також необхідність знайомства з нею інших суб’єктів права (юридичних осіб, органів слідства тощо). Недарма ще в Стародавньому Римі констатували, що право (jus) дістало свою назву від правосуддя (justutia).

По-друге, обов’язкові правила поведінки людей можуть складатися до і після виникнення держави, але незалежно від неї, як правові або інші звичаї і ділові звичайності, що виникали стихійно внаслідок багаторазового повторення і з часом ставали звичкою.

Як приклади можна навести звичаї святкувати церковні свята, вироблені протягом тривалого часу процедурні правила (передоплати за товар, початок роботи парламенту нового складу з виступу і головування старшого за віком депутата, традиційні проведення певних зборів тощо).

Правила такого ґатунку згодом можуть бути санкціоновані державою, тобто офіційно або з мовчазної згоди визнаватися нею як дозволені або загальнообов’язкові, як такі, що набувають державного захисту. В деяких випадках вони законодавчо закріплюються.

По-третє, складовою провідною частиною права є природні права людини, які існують незалежно від державної волі, — право на гідність, на життя, особисту безпеку і недоторканність, на свободу пересування, на їжу, житло і т. ін. Ці права мають всезагальний характер. Навіть у тому разі, коли вони законодавчо не закріплені, держава повинна їх захищати. Ці права випливають з природи самої людини, є невід’ємними і діють безперервно. Більшість з них закріплюються конституційно і в міжнародних актах.

По-четверте, право як певний діючий феномен, що реалізує моральні принципи, не можна собі уявити без застосування державними службовцями настанов, що базуються на певних уявленнях про право, тобто на їхній правосвідомості. Ці погляди і відповідні настанови є за своєю природою нормативними і спрямовують поведінку всіх суб’єктів. Правосвідомість заповнює через так звану аналогію права прогалини в правовому регулюванні суспільних відносин, забезпечує правильне нормативне тлумачення і застосування уповноваженими особами встановлених державою правил поведінки людей, — вона ніби-то прирощує правові норми, без чого неможлива реалізація справедливості, що становить основу права (наприклад, при визначенні суми відшкодування заподіяної матеріальної або моральної шкоди, призначенні конкретної кримінальної кари).

Наявність різних проявів права підтверджує, що воно може діяти до появи законодавства (дозаконодавче право) на основі багаторазового повторення і захисту державою певних дій або відносин. З появою держави право найчастіше закріплюється нею в нормативних актах або інших джерелах і діє через них (законодавче право). Маючи нормативну природу, природні права, судова та інша державна практика, прецедентне і звичаєве право можуть діяти або діють і поза законодавством (позазаконодавче право).

У цілому ж, хоч би про який з загальних проявів права йшлося, кожен з них пов’язаний з існуванням відправних багаторазово повторюваних типових ситуацій. Право завжди безпосередньо відображає потреби суспільного розвитку і спрямоване на нормативне регулювання суспільних відносин. Під час формального закріплення цих відносин вони можуть втілюватися в більш конкретні права і обов’язки, які безпосередньо формулюються державою і встановлення яких випливає з потреб подальшого розвитку суспільних відносин.

Нормування суспільних відносин завжди потребує встановлення певної міри можливої поведінки людей. Йдеться передусім про міру їх свободи і рівності, оскільки ані перша, ані друга не мають абсолютного характеру. Встановлення цієї міри є необхідним для розмежування різних інтересів. Людина, яка живе в суспільстві, не може бути вільною від суспільства. Вона вимушена і повинна поступатися певними своїми інтересами заради інтересів інших членів суспільства і суспільства в цілому. Виникає потреба встановити міру належної поведінки кожного члена суспільства, кожного суб’єкта прав. Ця міра відображає згоду суб’єктів права на певне суспільно необхідне обмеження власної свободи заради того, щоб їх свобода поважалась іншими суб’єктами права. Така міра і встановлюється об’єктивним правом. Право визначає, що може або мусить робити держава, її органи, кожен громадянин, встановлює відповідні дозволи і заборони. Мета права полягає в поєднанні свободи кожного зі свободою усіх. Характер цього поєднання залежить від особливостей економічних, політичних, соціальних та інших відносин, властивих тому чи іншому суспільству. Таким чином, право виступає як природна міра свободи, що легітимована, тобто відповідає інтересам і волі суб’єктів суспільних відносин. Обмеження свободи, встановлені правом, залежать від матеріальних умов життя суспільства, рівня його культури, національних, кліматичних та інших особливостей окремих країн. Саме взаємні обмеження людьми власної свободи є однією з необхідних передумов досягнення їх юридичної рівності. Юридичну рівність не слід плутати з фактичною, бо нерівними є суб’єкти, до яких застосовується принцип рівності (за фізичними даними, за освітою, майновим станом і т. ін.). Право закріплює рівність всіх перед законом, але водночас встановлює її міру. Це необхідно для запобігання зловживанню цим принципом. Наприклад, рівні економічні можливості і рівне право утворення органів друку обмежується забороною монополізації цих сфер, рівне право на одержання вищої освіти — закріпленням існування як безоплатного, так і оплачуваного навчання.

Ідеї про відображення в праві міри свободи і рівності, про що писав ще І. Кант, знайшли своє втілення в працях вчених-юристів. За радянських часів саме такий підхід для з’ясування природи права започаткували В. С. Нерсесянц у Росії і М. І. Козюбра в Україні[13]. Серед різних думок про природу права можна зустріти і таку, де право тлумачиться як міра свободи, рівності і справедливості. Такий підхід є помилковим, бо справедливість як правовий принцип не підлягає нормування (виміру) і не може бути, хоча б частково, відчужена.

Наведені положення про закріплення загальної свободи і рівності в праві підводять нас до питання про визначення права. Багатогранність такого складного явища як право обумовлює можливість його всебічної характеристики лише у деяких визначеннях, кожне з яких відбивало б певну грань (аспект) його існування. Урахувавши основні ознаки права, спробуємо дати найбільш загальне визначення цього складного явища.

Отже, право слід розуміти як засновану на уявленні про справедливість міру свободи й рівності, що відображає потреби суспільного роз витку, яка склалася в процесі повторюваних суспільних відносин і визнається й охороняється державою.

 

Ознаки права

Наведене вище визначення права є дуже загальним, більш детальне потребує аналізу ознак, що їх воно безпосередньо містить, а також виведення інших найважливіших його ознак.

Ознаки права можна поділити на дві групи: соціальні і юридичні. Соціальні ознаки сучасного права — це передусім ті ознаки, що втілюють у праві ідеали справедливості, демократії, гуманізму. Ці ідеали мають як загальнолюдський, так і конкретно-історичний характер, визначають обов’язкову спрямованість права в бік соціального прогресу і знаходять свій вияв у специфічних властивостях права як засобу забезпечення свободи і рівності людей у суспільстві.

Право як міра свободи і рівності складається між учасниками суспільних відносин, а тому безпосередньо відображає їх характер. При цьому відносини, в яких втілюється воля їх учасників, а разом з ними і право, складаються об’єктивно, а не як продукт державної волі. Все це свідчить про залежність права від умов економічного, політичного і духовного життя того чи іншого суспільства, про неприпустимість відриву права від життя, що забезпечує обґрунтованість і реальність його змісту.

Саме тому правовий характер мають лише такі правила і відносини, що охороняються державою, сприймаються громадянами як суспільно необхідні, легітимні, зміст яких ними схвалюється. Право, як і держава, складається на певній соціальній базі і, узгоджуючи різні інтереси, водночас відповідає певним суспільним поглядам. Тому характер суспільних відносин, на базі яких встановлюються права, багато в чому залежать від того, яка соціальна група, клас або прошарок відіграє провідну роль і “задає тон” у суспільстві. Право суспільства може бути і результатом суспільного компромісу.

Щодо юридичних ознак права, то йому насамперед властива нормативність. Право є засобом нормування поведінки людей, встановлення справедливої міри свободи цієї поведінки. Нормативність права полягає в тому, що воно містить загально обов’язкові права і обов’язки для невизначеного кола суб’єктів, тривало і багаторазово застосовується до передбачених ним життєвих ситуацій. Право має первинний характер, оскільки моделі поведінки людей, які є суб’єктами права, складаються з таких їх прав і обов’язків, які мають первинний характер. Головні прояви права — правові відносини, норми, принципи і правосвідомість — мають при встановленні і реалізації повторюваний характер і в цьому смислі є теж нормативними.

Основу права становлять класичні правила поведінки, які діють стосовно необмеженого кола осіб і розраховані на багаторазове застосування (наприклад, правило, що регулює взаємовідносини кредитора і боржника). Нормативна основа права складається з трьох головних елементів-дозволів, велінь і заборон. Під дозволом розуміють надання суб’єктові права можливості діяти на свій розсуд заради задоволення певного інтересу. Веління втілюються в правило, яке має категоричний характер і змістом якого є безальтернативне спрямування поведінки суб’єкта права. Заборона вимагає безумовного утримання суб’єкта права від тієї чи іншої поведінки.

Ознакою права є його обов’язковість. Повторюваність певних дій, що зрештою стають зразком поведінки, приводить до внутрішнього їх сприйняття людьми як обов’язкових. Більшість фактичних проявів права набувають формального визначення через закріплення або деталізацію в нормативних актах, судових та адміністративних прецедентах, сама наявність яких свідчить про обов’язковість зазначених у них правил. Це може відбуватися через безпосередньо сформульовані державою правила поведінки людей або санкціонування, тобто офіційно-формальне чи з мовчазної згоди визнання загальнообов’язковими певних звичаїв чи актів недержавних організацій. Головним проявом загальнообов’язковості права є його захищеність з боку держави, яка гарантує право не тільки на звернення в разі правопорушень до державних органів, і передусім до суду, а й застосовування до правопорушників державного примусу.

Це свідчить, що захищеність права багато в чому пов’язана з такою його ознакою, як примусовість. В умовах тоталітаризму вказівка на забезпечення застосування права примусовою силою держави (А. Я. Вишинський) відбивала властивий 30-м рокам напрямок правової політики на залякування громадян, на репресії, масове застосування державного примусу. Проте державний захист вимог права, — а він є його обов’язковою ознакою, — не можна розуміти спрощено як можливість спиратися в процесі виконання права тільки на примусову силу держави, а тим більш на застосування насильницьких методів. Виконання права повинне гарантуватися впевненістю виконавців у тому, що воно справедливе і його вимогам слід підкорятися, правовою освітою і вихованням громадян, встановленням державного нагляду і контролю за виконанням Конституції і законів. Особливу роль у державному захисті права відіграє суд, який, здійснюючи правосуддя, зовсім не обов’язково звертається до застосування державного примусу. Можна лише дорікати тим суб’єктам права, які недостатньо розуміють значення судового захисту своїх прав.

Право безумовно передбачає можливість застосування примусу до його порушників. Але це треба розуміти лише як обов’язковість наявності в правових нормах вказівки на можливість застосування тих чи інших примусових заходів до порушників. Отже, державний примус виступає як гарантія, передбачена правовими нормами на випадок можливого порушення права. Саме так слід трактувати вказівку на примусовість як конститутивну ознаку права.

Щодо належної реалізації права, то вона залежить від рівня правосвідомості громадян, більшість яких добровільно виконує правові вимоги, а також вимоги виховної, заохочувальної та організаційної роботи державних органів. Лише для деяких суб’єктів права наявність погрози застосування державного примусу має стимулюючий попереджувальний характер.

Однією з найважливіших властивостей права є його здатність виступати в ролі регулятора суспільних відносин. Саме в цьому полягає соціальне призначення права. Вплив права на суспільні відносини може відбуватися у кількох напрямках. Право здатне фіксувати існуючі суспільні відносини, сприяти їх розвитку, ліквідувати перепони на шляху суспільного прогресу, гальмувати розвиток тих відносин, у яких суспільство не зацікавлене, сприяти створенню умов для витіснення старих і появи нових суспільних відносин. Отже, воно може бути як творчим, так і руйнівним фактором.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-06; просмотров: 678; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.191.120.103 (0.01 с.)