Громадський порядок і правопорядок

 

Співвідношення між поняттями “право”, “законність” і “правопорядок” характеризується наявністю між ними складних і багатоманітних зв’язків, високої ступені їх взаємозалежностей і взаємопроникнень, можливістю переходів властивостей одного у властивість іншого. Однак ці категорії не повинні ототожнюватись. Усі вони посідають свої самостійні провідні місця (“ніші”) в категоріальному рядку теорії права. З’ясувати співвідношення між ними означає вказати на їхні спільні та відмінні риси.

Спільними рисами права, законності і правопорядку є такі: єдність їх цілей, зокрема забезпечувати права і свободи громадян, вносити упорядкованість і організованість у суспільні відносини; належність до загальнолюдських цінностей; спрямованість їх як найважливіших елементів правових систем на реалізацію принципів справедливості, гуманізму, демократизму, сприяння соціальному прогресу; здатність бути правовою основою і водночас засобом функціонування державної влади і демократії, забезпечувати посилення державності; можливість виступати провідниками принципів верховенства права і закону у всіх сферах суспільного життя, бути гарантом розбудови правової держави, формування громадянського суспільства тощо.

Відмінності між правом, законністю і правопорядком обумовлюються їх внутрішньою природою, сутністю, функціональним призначенням у сфері правового регулювання.

1. Так, вони розрізняються залежно від притаманних їм власних сутнісно-змістовних ознак і характеру проявів у регулюванні суспільних відносин: право як об’єктивне явище являє собою систему норм і принципів у яких зафіксовані різні ступені свободи і рівності суб’єктів суспільних відносин; законність — це певна правомірна якість дій (поведінки, діяльності) суб’єктів суспільних відносин; правопорядок — фактичний стан суспільного і державного життя суспільства, що відповідає вимогам законності. Йдеться про взаємозв’язок між нормою права, правомірною поведінкою, станом правової упорядкованості суспільних відносин, що випливає з них.

2. Різними вони є залежно від джерел, із яких вони виникають, формуються як самостійні явища: для права таким джерелом є суспільні відносини — матеріальна сила, яка його породжує, а формою — закон або інший правовий акт; для законності джерелом є правомірна поведінка суб’єктів суспільних відносин; правопорядок свою генезу знаходить як у праві, так і в законності, що є основою його формування і розвитку як державно-правового явища.

3. Вони уособлюють різні етапи забезпечення в правовій формі потреб суспільного розвитку, інтересів і волі соціальних груп, суспільства, держави: право, закріплюючи суспільні відносини, інтереси і волю, надає їм, таким чином, спеціальної форми; законність як принцип через систему вимог, що конкретизують його, втілюється у видання законодавцем таких норм, які відповідали б потребам суспільного розвитку, загальнолюдським правовим принципам, а також забезпечує реалізацію цих норм і формування на цій основі правопорядку.

4. Розрізняються вони за обсягом свого суб’єктивного складу: суб’єктами права є кожна людина — як малолітня, так і доросла, як дієздатна, так і недієздатна. Таким же є і суб’єктивний склад правопорядку. Суб’єктивний же склад законності включає в себе тільки дієздатних осіб, організації, правомірними діями яких здійснюється правопорядок.

5. Право, законність, правопорядок являють собою різні рівні правової матерії: право — це початок її існування; законність — це рух; правопорядок — кінцевий результат. Іншими словами, право — це система норм і принципів; законність — це процес реалізації норм права; правопорядок — це реалізоване право, втілення його приписів у життя на підставі вимог законності.

6. Критерієм відмінностей права, законності і правопорядку є їхнє функціональне навантаження: головна функція права полягає у створенні основи правопорядку; головна функція законності — у його встановленні та підтримці, а функція правопорядку — в тім, щоб бути показником ступеня досягнення поставлених цілей. У цьому аспекті законність і правопорядок щодо права виступають правовими засобами ствердження права як вищої соціальної цінності, оскільки таким воно може бути тільки тоді, коли його принципи і норми втілюються в життя, реалізуються в діях суб’єктів соціального спілкування.

Кожне суспільство, незалежно від того, на якому щаблі цивілізації воно перебуває, для свого нормального існування та розвитку потребує певного громадського порядку — стану упорядкованості, організованості і врегульованості суспільних відносин, який виникає внаслідок створення й реалізації соціальних принципів і норм, які об’єктивно склалися на певному етапі розвитку суспільства. Він створюється заради забезпечення особистої і суспільної безпеки, соціального миру і справедливості, забезпечення дисципліни громадян у громадських місцях та побуті; охорони особистості і прав громадян, моралі і суспільного спокою, захищення всіх верств суспільства; гарантування якісних соціально-економічних умов життя соціуму.

Громадський порядок — це форма зміцнення та охорони основ суспільного і політичного ладу, існуючих форм власності, буття окремої людини, сім’ї, суспільства в цілому, державності.

Як стан упорядкованості всієї системи суспільних відносин суспільний порядок об’єктивно покликаний протистояти факторам і тенденціям дезорганізуючого порядку. Без належного порядку неможливо ні управляти, ні організовувати нормальний розвиток виробництва, забезпечувати особисту і суспільну безпеку, охороняти різні форми власності, політичний устрій держави, регулювати відносини між структурними частинами суспільства — соціальними групами, класами, націями, етносами тощо.

Громадський порядок складається внаслідок реалізації різних видів соціальних норм і принципів, які регулюють різноманітні сфери суспільного життя. Особливістю цих норм та принципів є неспівпадання їх між собою як за змістом, так і за способами впливу на поведінку людей. До них належать звичаї, норми моралі, релігійні норми, корпоративні норми, норми права тощо.

У системі громадського порядку особливе місце посідає правопорядок. Як елемент державно-організованого суспільства він спрямований на управління та організацію головних, панівних, основоположних суспільних відносин, які об’єктивно вимагають організованості, упорядкованості на стабільних регулятивних началах. Такими регуляторами, породженими самим життям є норми права, реалізація яких логічно веде до створення правопорядку.

Громадський порядок і правопорядок характеризуються рядом спільних рис: зокрема, вони є суспільними явищами; виникають фактично як результат реалізації соціальних норм; мають вольовий та нормативний характер і т. ін.

Водночас вони різняться між собою за обсягом нормативної основи регулювання суспільних відносин: громадський порядок складається внаслідок реалізації всієї сукупності соціальних норм — традицій, моралі, права, звичаїв тощо, правопорядок же виникає і функціонує тільки на підставі реалізації правових норм. Тому він є складовою частиною суспільного порядку. Завдяки особливостям своєї нормативності право вводить зміст суспільних відносин у правові межі, на основі чого відповідно до вимог законності складається правопорядок.

Різняться вони між собою і за часом свого виникнення: громадський порядок складається ще в період первісно-суспільного ладу, правопорядок виникає тільки в державно-організованому суспільстві поряд з правом, державною, законністю, а також залежно від різних способів їх забезпечення. Суспільний порядок, його виникнення та існування забезпечується переважно суспільним впливом, а правопорядок поряд — з організаційними, виховними заходами — ще й силою державного примусу.

Громадський порядок і правопорядок перебувають у взаємоз’язку, впливають один на одного. Як складова частина громадського порядку правопорядок обумовлює багато в чому його загальний стан. Сила цього впливу залежить як від якості правової регламентації суспільних відносин, так і ступеня реалізації правових норм. У свою чергу загальний стан громадського порядку, його атмосфера впливає на процес виконання правових норм, а отже, і на функціонування правопорядку. Подеколи держава бере на себе обов’язок гарантувати примусовою силою додержання суспільного порядку. З цією метою в адміністративному і кримінальному законодавстві поняття “громадський порядок” використовується у вузькому розумінні — як система відносин, що складаються у громадських місцях на основі всієї системи соціальних норм. Йдеться про охорону особистості і прав громадян, суспільної моралі, забезпечення суспільного спокою в громадських місцях — вулицях, зонах відпочинку, транспорті, культурних приміщеннях і т. ін. За порушення громадського порядку в цьому разі встановлюється юридична відповідальність. Так, ст. 295 Кримінального Кодексу України встановлює кримінальну відповідальність за заклики до вчинення дій, що загрожують громадянському порядку; ст. 296 Кримінального Кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за хуліганство — дії, які грубо порушують громадянський порядок.