Поняття законності як багатоаспектного суспільно-правового явища. Законність і демократія

 

Категорія “законність”, що посідає одне із провідних місць в теорії права, є складним і багатогранним суспільно-правовим явищем.

Законність можна розглядати в аспекті необхідності (вимоги, обов’язку) виконувати норми права, що свідчить про її органічний, нерозривний зв’язок з правом як системою норм і принципів. Суспільство, а також держава, яка визнає і захищає правові норми, вимагають неухильного і суворого їх дотримання і виконання усіма суб’єктами суспільних відносин. Такі вимоги норми права (закону) склалися ще тисячоліття назад і лише згодом дістали в юридичній науці назву законність як прояв загальної обов’язковості права.

Однак однієї вимоги виконання права для характеристики законності недостатньо. Необхідно забезпечити реальний вплив права на поведінку людей. У цьому аспекті законність — це додержання і виконання норм права (законів) органами держави, посадовими особами, громадянами та їх соціальними утвореннями, тобто здійснення ними правомірних дій. У разі, коли норма права (закон) приписує учасникам суспільних відносин здійснювати певні дії, законність виявлятиметься в точному виконанні норм права (законів); якщо норма права (закон) забороняє здійснювати певні дії, законність означатиме утримання від здійснення таких дій; якщо закон (норма права) надає суб’єктам суспільних відносин право здійснювати за своїм розсудом певні дії, законність диктуватиме неможливість виходу за її межі. Законність завжди означає відповідність поведінки (діяльності) суб’єктів суспільних відносин нормі права (закону), є певною мірою синонімом правомірної поведінки.

В умовах демократичної правової держави законність передбачає єдність її зовнішнього боку (строге виконання законів) і внутрішнього (наявність правових законів). Так, категорія “законність” повинна відображати не тільки процес виконання, додержання правових законів, а й їх видання, тобто процес законотворчості. Єдність цих процесів у літературі знаходить своє вираження в терміні “правозаконність”.

На видання правових за змістом та формою законів і на їх суворе дотримання, неухильне виконання суб’єктів суспільних відносин спрямовує принцип законності. Як один із провідних принципів суспільно-політичного ладу він являє собою найбільш загальну, широку і категоричну вимогу правомірної поведінки (діяльності) суб’єктів суспільних відносин у сфері як правотворчості, так і правореалізації.

Зміст принципу законності становить система більш конкретних вимог: загальності законності, що означає обов’язковість законів та інших нормативно-правових актів для всіх учасників суспільних відносин без винятку; забезпечення верховенства права і закону в діяльності органів і посадових осіб, громадян та їх об’єднань; забезпечення рівності усіх перед законом; незалежність правосуддя; невідворотність покарання за здійснення правопорушень тощо. Ці вимоги законності у свою чергу конкретизуються в більш детальних вимогах, спрямованих на регулювання поведінки суб’єктів права в окремих сферах державної і суспільної діяльності.

Деякі з цих вимог адресуються безпосередньо до діяльності законодавчих органів держави. Це, наприклад, вимога видавати закони, підзаконні нормативно-правові акти відповідно до потреб суспільного розвитку, інтересів і волі народу, принципів гуманізму, справедливості, невід’ємних прав і свобод людини, що забезпечує їх правовий характер. Інші вимоги законності характеризують процес реалізації права, наприклад, правильне застосування норм права відповідно до тих фактичних обставин, на які поширюється їх вплив; правильний вибір норми права, додержання правової процедури при отриманні доказів винуватості або її відсутності тощо.

Історично принцип законності з’являється разом з демократією як формою здійснення політичної влади і дістає подальшого розвитку в умовах формування громадянського суспільства, демократичної правової держави. Раніше законність не вимагала оцінки правомірності діяльності держави при здійсненні правоустановлення. Тому законними досить часто визнавались і ті дії по виконанню таких законів, які були узаконеним свавіллям, проявом беззаконня панівної еліти. Встановлення і розвиток демократії обумовили перетворення вимоги дотримання законів на такий загальний принцип законності, який є незаперечним і не знає винятків ні для кого, в тому числі держави та її органів. Отже, не повинні визнаватися законними нормативні акти, спрямовані на узаконення свавілля влади, хоч би чим воно мотивувалось і хоч якої б “правової” оболонки набувало. Основою правозаконності може бути лише правовий закон.

Особливістю дії принципу законності є його поширення як на правову, так і неправову сферу (там, де здійснюються фактичні дії). У правовій сфері організуючий вплив принципу законності зводиться до запровадження такого порядку дій, у процесі якого правоустановлюючі органи, і передусім законодавець, видавали б правові за формою і змістом нормативно-правові акти і забезпечували б їх адекватну реалізацію. У неправовій сфері вимога принципу законності зводиться до дій різних суб’єктів, які не суперечать законам. Так, політичні партії та інші громадські утворення при прийняття своїх програм, статутів неправового характеру не повинні включати до них положення, які б порушували права і свободи їх членів, проводити таку політику, яка б створювала загрозу існуючому конституційному ладу.

Законність, як принцип, здатна виступати всезагальним організуючим засобом всієї системи суспільних відносин і не може тому вважатися принципом тільки права, Конституції, державної діяльності, політичної системи, поведінки громадян. Все перелічене — окремі форми прояву принципу законності.

Законність як принцип лежить у сфері вимог, що виступають умовами визнання правомірності чи неправомірності дій (поведінки, діяльності) суб’єктів суспільних відносин. Для визначення змісту законності на рівні фактичного здійснення її вимог вона характеризується як “метод ” або “режим”.

Законність як метод державного керівництва суспільними процесами визначає діяльність державної влади. Вона передбачає організацію суспільних відносин шляхом видання правових законів і забезпечення їх реалізації. Зміст цього методу становлять правомірні дії органів державної влади, посадових осіб, спрямовані на розроблення і прийняття нормативно-правових та індивідуально-правових актів. Законність у такому разі є антиподом як юридичного, так і позаюридичного свавілля, при якому органи держави і посадові особи чинять у правовій чи неправовій формі беззаконня і насильство (наприклад, прийняття неправового закону, винесення неправосудного вироку, відмова громадянину в захисті його прав і свобод тощо).

Як метод державного керівництва суспільством законність означає, що органи держави і посадові особи діють виключно правовими засобами, не виходять за межі своєї компетенції, додержуються правових процедур. З цих позицій метод законності має універсальний характер і є основою застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, контролю тощо.

Як свідчить історичний досвід розвитку державно-організованого суспільства, саме від характеру дій органів держави і посадових осіб безпосередньо залежить встановлення в країні режиму законності. Тому закономірно, що Конституція України головну відповідальність за встановлення і підтримку законності і правового порядку покладає на державу і її органи (ст. 6, 19, 116, 119, 147 та ін.). Текст присяги, яка передбачена Конституцією і складається представниками вищого ешелону влади — Президентом, народними депутатами, — включає обов’язок додержуватись Конституції України і законів України (ст. 79, 104).

Законність як суспільно-правовий режим є правомірною діяльністю не тільки носіїв влади, а й громадян та їх об’єднань. Цей аспект законності повно і всебічно розкриває взаємодію особи з державою та її органами, панування права і закону у відносинах між ними, процес реального фактичного втілення її вимог у поведінку суб’єктів суспільних відносин.

Отже, найповніше законність може бути визначена як режим правомірної діяльності органів держави, який знаходить свій вияв у прийнятті правових законів і підзаконних нормативно-правових актів, а також у їх неухильному виконанні, додержанні, точному і однаковому виконанні і правильному застосуванні всіма органами держави, посадовими особами, громадянами та їх об’єднаннями.

Значення режиму законності найбільш повно розкривається у її співвідношенні з демократією. Демократія і законність виникають у різну історичну добу. Якщо законність — ровесниця права і держави, то демократія — дітище Нової історії. Завдяки становленню демократії відбуваються великі зміни у співвідношенні держави і права: утверджується панування особистості і суспільства, сили права над силою держави. Паралельно з розвитком демократії законність стає невід’ємним її елементом, гарантом її формування і розвитку.

Більш конкретно взаємодія законності і демократії проявляється у їх взаємовпливові. Вплив демократії на законність відбувається у різних напрямках. По-перше, демократія, як форма здійснення політичної влади народу, передбачає видання демократичних за змістом законів, що сприяє їх точному і неухильному виконанню і додержанню усіма суб’єктами суспільних відносин; по-друге, внутрішньо притаманний демократії принцип рівності громадян перед законом, рівності їх прав, свобод і обов’язків, рівність правової охорони і захисту створює умови для виникнення дійсно правової законності (правозаконності); по-третє, демократія передбачає встановлення підконтрольності держави, її органів, народу, що логічно тягне за собою виникнення правового обов’язку держави діяти щодо суспільства, кожного його члена тільки в межах права; по-четверте, за своєю суттю демократія надає можливість різним політичним силам, соціальним утворенням боротися за досягнення своїх політичних, правових та інших цілей в умовах громадянської згоди (консенсусу). Отже, вона усуває причини, які б могли спричинити виникнення конфліктів і правопорушень у різних сферах суспільного і державного життя.

У свою чергу забезпечення законності є однією із важливих умов становлення та розвитку демократичного політичного режиму, оскільки:

законність — це умова ствердження демократії як самостійної цінності, бо обсяг демократії обумовлюється правовими рамками; демократія може здійснюватися й розширюватися виключно в рамках законності;

законність є засобом охорони широких демократичних прав і свобод громадян, соціальних утворень, що сприяє подальшому розвитку політичної активності членів суспільства;

законність повинна гарантувати додержання демократичної процедури прийняття законів як умови найбільш повного і адекватного вираження в них волі населення, його окремих груп;

законність служить охороні інститутів демократії від проявів свавілля з боку посадових осіб, державних органів і таким чином забезпечує розвиток демократизму, зокрема плюралізму у всіх сферах державного і суспільного життя.

 

Функції законності

 

Законність як соціально-правове явище має певне функціональне навантаження.

Функції законності — основні напрямки її впливу на суспільні відносини, що виражають її сутність та соціальне призначення і здійснюються через дії (поведінку, діяльність) їх суб’єктів.

Основною з функцій є регулятивна, зміст якої полягає в орієнтації всіх учасників суспільних відносин на здійснення правомірних юридично значущих дій (поведінки, діяльності) в окремих сферах суспільного і державного життя. На відміну від регулятивної функції права, що полягає у визначенні напрямків його впливу на поведінку суб’єктів суспільних відносин, регулятивна функція законності полягає у визначенні конкретного обсягу та змісту їх дій у сфері як прийняття, так і реалізації права. Особливість регулятивної функції законності виявляється в тому, що її здійснення не виключає необхідності дій суб’єктів права і поза межами реалізації конкретних норм права. Це стає помітним у процесі правореалізації при подоланні прогалин у праві, коли індивідуально-правове рішення може прийматись органами держави на підставі духу та принципів законодавства. У такому випадку пряма дія принципу законності замінює відсутню норму права.

Важливе місце в системі функцій законності посідає функція забезпечення верховенства закону. Всі правові форми діяльності держави — правотворчість, правозастосування, правоохоронна, проведення контрольно-наглядової діяльності та інші, спрямовані на її здійснення. У процесі здійснення законотворчості повинен бути забезпечений правовий характер законів і відповідність їм усієї системи підзаконних правових актів. У процесі правозастосування ця функція має здійснюватися шляхом видання правомірних індивідуально-правових актів. При розбіжності між законом і Конституцією або між законом і підзаконним нормативно-правовим актом законність вимагає застосовувати норму Конституції і закону.

При впливі на волю і свідомість суб’єктів — носіїв державно-владних повноважень — законність є могутньою перешкодою на шляху можливих відхилень поведінки суб’єктів суспільних відносин від змісту правових законів, протистоїть таким негативним явищам, як правовий нігілізм та популізм.

Законності властива функція правової соціалізації людини, поступового формування у громадян високого рівня правової культури, правосвідомості. Процес правової соціалізації, надзвичайно широкий за змістом і різноманітний за формами, відбувається завдяки різним впливам на свідомість людей: виховній ролі права, участі населення в законотворчій роботі, здійсненню правосуддя тощо. Йдеться про формування соціоправової особистості громадянина, свідомості якого притаманна певна сукупність рис, що мають забезпечити правомірну поведінку в будь-яких життєвих ситуаціях. Це такі риси, як законослухняність, що спирається не на страх перед покаранням за невиконання закону, а на усвідомленні його справедливості і правомірності; віра в судовий захист своїх свобод, прав і т. ін. Повага до закону повинна стати елементом генетичної пам’яті й передаватися від покоління до покоління. Для цього слід навчити населення ідентифікувати себе із своїми правами, свободами, обов’язками, позбавитися почуття залежності від влади, яка “все може”.

Законності властива функція гуманізації суспільних відносин. Вона випливає з тісного зв’язку між вимогами права і моралі при провідній ролі останньої. Діючи відповідно до принципів законності, держава, її органи, посадові особи повинні сприяти формуванню в людей демократичного за своїм змістом світогляду, ядром якого є віра людей у свої права та свободи, в їх захист з боку держави. Таким чином, виробляється позитивне ставлення до влади, а реалізація законів, які вона видає, набуває природного характеру. Вимагаючи таким чином відповідної поведінки в рамках закону, режим законності сприяє виникненню в людей почуття поваги один до одного, додержання етичних і моральних норм при вступі їх у будь-які контакти, при сумісній діяльності. Повага до закону формує у громадян почуття непримиренності до свавілля, беззаконня, насильства, хоч би під якими гаслами вони проголошувалися.

Дія функції законності в оцінці політично значущих дій дає критерій для оцінки дій суб’єктів політичної діяльності, яка здійснюється ними як у власне правовій сфері, так і поза її межами; для оцінки дій правлячої еліти, яка веде боротьбу за зберігання за собою права на здійснення державної влади під час гострих політичних криз; для оцінки дії по заснуванню нової суверенної держави та ін.

Виконання законністю цієї функції має велике значення для легалізації політичної влади в особі її державних органів. Додержання законності є основним критерієм визнання державними органами прав і свобод людини, усвідомлення вимог соціальної справедливості, гарантування особистої безпеки громадян, демократичних за змістом та формою способів узаконення державної влади. Політичні сили, які борються за оволодіння державною владою, повинні додержуватись правових процедур по переходу влади із одних рук в інші; забезпечувати верховенство і правління законів у всіх сферах суспільно-політичного життя.

З прийняттям нової Конституції 1996 року постало завдання визначення функцій конституційної законності, які проявляються у сфері конституційно-правових відносин. Необхідність цього зумовлена тим, що, як відомо, конституційна законність становить ядро усього режиму законності, який існує в країні.

 

§ 3. Поняття правопорядку

Поняття “правопорядок” є таким же поширеним у юридичній науці, як і категорії “право”, “законність”. Стаття 19 Конституції України передбачає, що “правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством”.

Правовий порядок — це стан упорядкованості, урегульованості, організованості суспільних відносин, який утворюється, існує і функціонує внаслідок фактичної реалізації правових норм відповідно до принципу законності. Основою правопорядку є право, умовою його виникнення та функціонування — режим законності.

Подібна дефініція правопорядку враховує загальновизнане використання терміна “порядок”, який досить часто застосовується для позначення такого стану суспільних відносин, коли вони можуть характеризуватися як упорядковані, врегульовані. Саме в цьому розумінні подеколи йдеться про політичний, економічний, інформаційний та інший порядок.

Правопорядку притаманний ряд ознак, рис, які відокремлюють його від суміжних явищ, зокрема права, законності, громадського порядку тощо.

1. Правовий порядок — це правовий стан упорядкованості, організованості, врегульованості суспільних відносин. У цій правовій якості він, по-перше, виступає могутнім антиподом анархії, хаосу, неорганізованості, невизначеності та нестабільності відносин між людьми; по-друге, правовими засобами стримує можливі незаконні прояви з боку держави, її органів стосовно громадян, а також однієї людини щодо іншої.

2. Правопорядок — є правовою моделлю, оскільки є наслідком дії норм права, які визначають статус суб’єктів суспільних відносин, характер правових відносин, зв’язків між фізичними, юридичними особами, а також способи, методи, процедури регулювання. Норми права містять проект упорядкованості, організованості взаємовідносин суб’єктів права в тій чи іншій сфері правової регуляції. Іншими словами, з цього погляду правопорядок постає як ціль правового регулювання (ідеальний порядок), до якого прагнуть люди, який хоче бачити суспільство і держава.

3. Правопорядок — це фактичний правовий стан упорядкованості, організованості, врегульованості суспільних відносин, наслідок фактичної реалізації норм права, втілення їх у життя. В цьому аспекті правопорядок постає як підсумок (результат) правового регулювання, як реально існуючий та функціонуючий фактичний стан упорядкованості, організованості суспільних відносин, або іншими словами — як наслідок реалізації вимог законності.

4. Правопорядок має вольовий характер, бо фактичний правовий стан упорядкованості і організованості суспільних відносин складається не поза, а поза волею учасників правопорядку. Без вольових правомірних дій суб’єктів суспільних відносин правопорядок не може ні виникнути, ні функціонувати.

5. Правопорядок є суспільно- і державно-правовим явищем. Суспільно-правовим — оскільки норма права генетично пов’язана із життям суспільства, є по суті його породженням; державно-правовим — оскільки держава як публічна політична організація визнає і захищає вироблені суспільством норми права. Правопорядок об’єктивно охоплює і закріплює як відносини між людьми, їх суспільними утвореннями (сфера суспільного життя), так і відносини по організації та функціонуванню державної влади (сфера політичного життя). Держава, з одного боку, є елементом правопорядку, оскільки конституюється правом і функціонує в його рамках; з другого — держава є умовою правопорядку, оскільки це владна політична організація, яка здатна охороняти (захищати) правопорядок. Гарантування з боку держави є конститутивною ознакою правопорядку.

Правопорядку як складному суспільно-правовому явищу притаманні зміст і форма. Зміст правопорядку виражається в його спрямованості на захист прав і свобод людини, забезпечення нормальних умов життєдіяльності суспільства, верховенства права в державному і суспільному житті. Форма правопорядку — це притаманна йому структура, організація і оформлення змісту.

Розглянемо структуру правопорядку, оскільки в ній з найбільшою повнотою проступає його зміст.

Першим структурним елементом правопорядку є його суб’єкти — численні учасники з їх різним функціональним навантаженням, ієрархією, супідрядністю та іншими властивостями. Це — держава в цілому, її органи, державні установи, підприємства, організації, посадові особи; органи місцевого самоврядування; суспільні утворення — політичні партії, союзи, рухи; громадяни, іноземці, особи без громадянства. Щоб бути суб’єктом правопорядку, всі вони повинні бути визнані державою суб’єктом права.

Другим структурним елементом правопорядку є акти реалізації, вимог законності, тобто правомірні дії (поведінка, діяльність) його учасників у їх завершеному стані. Вони, по суті, є реальними формами конституювання, існування, розвитку та функціонування правопорядку. Правомірні (законні) дії сприяють правопорядку, неправомірні (незаконні) — його руйнують.

Конституювання правопорядку здійснюється у двох напрямах:

1) додержання і виконання вимог законності з боку держави, її органів, посадових осіб;

2) реалізація здійснення і виконання суб’єктивних прав і обов’язків громадянами, їх різними соціальними утвореннями.

Третім структурним елементом правопорядку є правові відносини. Сам правовий порядок у певному аспекті можна визначити як систему правових відносин, оскільки вони, по суті, і є визначальною формою (станом) упорядкованості та організованості суспільних відносин. При цьому до складу правопорядку входять тільки ті правові відносини, які виникають внаслідок здійснення правомірних дій. Правові відносини, які виникають внаслідок правопорушення, перебувають поза межами правопорядку — як його антипод.

Правопорядок, як уже зазначалося, існує один і він є єдиним у країні. Двох правопорядків у державі не може бути. Це аксіома. Однак класифікація єдиного порядку на окремі види можлива і необхідна. Вона обумовлюється наявністю в ньому різних рівнів упорядкування, організованості, врегулювання суспільних відносин.

1. За територіальною сферою поширення, або за масштабністю, можна виділити правопорядок у межах держави (країни) в цілому та в межах внутрішньодержавних утворень (суб’єктів федерації, автономних державних утворень), адміністративно-територіальних одиниць — міст, районів, областей та ін.

2. Залежно від впливу права, його структурних частин на процес формування правопорядку можна виокремити загальний, галузевий, спеціальний, або інституційний. Загальний порядок виникає і функціонує внаслідок реалізації всієї системи права. За обсягом цей вид правопорядку фактично збігається із правопорядком за територіальною ознакою. Галузевий порядок складається на підставі норм певної галузі права (конституційний, фінансовий, цивільно-процесуальний та ін.). Спеціальний (інституційний) виникає на підставі реалізації окремих інститутів права.

3. Залежно від ступеня складності правопорядок може бути ускладненим або розгалуженим, простим або спрощеним. Ускладнений має місце при детальній регламентації порядку дій учасників правового порядку. При цьому він може бути притаманний і окремій галузі права (наприклад, кримінально-процесуальній, арбітражно-процесуальній та ін.). Проста або спрощена процедура має місце в разі спрощення порядку розгляду окремих юридичних питань, справ. Вона характерна для інститутів адміністративного, сімейного та інших галузей права.

4. За ступенем правової оформленості розглядають порядок, який виникає на підставі реалізації норм права, безпосередньо виданими (установленими) органами державної влади, і порядок, який виникає на підставі реалізації правових звичаїв, традицій та ін.

Кожний з названих видів правопорядку має свої особливості і характерні риси. Саме їх сукупність і створює єдине цілісне утворення, вносячи при цьому в нього свої якісні характеристики та властивості.